Ця адреса ел. пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Яваскрипт.

Авторизація






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація

Блог из всех разделов без изображений
ЛЕСЯ УКРАЇНКА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ | Надрукувати |

ЛЕСЯ УКРАЇНКА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

Серед творців світової літератури, особливо серед жінок, тяжко знайти другу таку видатну постать, що мала б подібне нещасливе життя і створила б такі великі кількістю і змістом літературнії скарби, що була б такою послідовною у своїх поглядах і діях, що так вірила б у майбутнє свого народу, як наша Леся Українка. Правда, інші два наші геніяльні письменники, Тарас Шевченко та Іван Франко, теж мали дуже тяжкий життьовий шлях і лишили великі літературні здобутки, але Леся Українка тут становить певний виняток і тому, що вона жінка, і тому, що вона від 10-ти років тяжко хворіла, що забрало половину її короткого життя на лікування. Справді, застудивши ноги, коли була 6-го січня 1881 року в Луцьку на Йордані, вона захворіла на туберкульозу кістки, що потім перекинулась на легені, а пізніше й на нирки. Багато років вона була прикута до ліжка, лікуючись по багатьох містах України та в інших країнах. Була вона на операції в Берліні, лікувалась в Італії, в Єгипті, в Болгарії, в Австрії, в Польщі, а також; в Криму, на Кавказі, в Одесі, в Гадячому, на Буковині, у Львові та інших місцевостях.

Якась уроджена твердість і мужність були її властивістю з дитячих років. Бавлячись з братами та сестрами у війну з індіянами та в Робінзона Крузо, мала вона завжди гасло «Ьбий, але не здамся». Така міцна і невгнута була Леся Українка і в поезії, і під час хвороби. Оксана Стешенко, дочка письменника Михайла Старицького, згадує розповідь лікаря сапєжка про Лесину мужність прі застриках у кістку:

«У мене при такій операції пащєнтл-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка сціпила зуби й мовчить», — казав лікар.

Свій перший вірш «Надія» Леся написала, маючи всього 9 років, під впливом арешту і заслання її тітки Олени Косач за революційну діяльність. А, починаючи від 13-ти років, Леся вже майже систематично друкується по газетах та журналах, а найбільше попервах у львівській «Зорі». Вона скоро зрозуміла, що український нарід перебуває в московській неволі, і тому її творчість спрямовується проти цього гноблення у відкритій чи замаскованій формі.

Цікаво, що Леся зовсім не вчилась у державних школах не тільки через хворобу, а й тому, що там навчання провадилось російською мовою. Найбільше про національне виховання дбала її мати — письменниця Олена Пчілка. Леся була здібна в навчанні, що бачимо хоч би й з того, що, маючи 18 років, вона написала для навчання свого брата підручник з історії Сходу українською мовою, про мідійців, ассирійців, єгиптян, фінікійців, вавилонців тощо. Цей підручник пізніше вийшов друком.

Такі здібності й талант, що невпинно зростали, бачимо і в літературі. У 15 років вона вже пише досить поважні поезії і навіть поему. У 19 років написала знаний усім вірш «Контра спем сперо», повний віри і незламности перед долею. Тільки зрідка до її творчости проникали сумні ноти. Та коли їй хтось закинув, що вона вдається в песимізм, Леся відповіла віршем:

Хто вам казав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, Чи пісня й думка кволі? Ви чули раз - я завела Жалі та голосіння, То ж була буря весняна, А не сльота осіння.

Переклади з чужих мов, писання оригінальних поезій, скоро роблять Лесю одною з популярніших авторів серед українських письменників того часу. Не даром, коли Леся, маючи 20 літ, приїхала з матір'ю до Львова, то її вже відвідують Кобринська та інші, як значну поетесу. Тут Леся знайомиться з Іваном Франком та з низкою галицьких письменників та культурних діячів, як Мих. Павлик, Володимир Гна-тюк, Василь Стефаник. Леся там на всіх зробила сильне враження своїми знаннями, орієнтацією у всесвітній літературі, поглядами на різні питання. Мих. Павлик тоді писав Драгоманову до Болгарії про цю зустріч з Лесею:

...«Леся так просто опюломила мене своїм образованнєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

Тут, у Львові, Лесі порадили видати збірку її поезій та перекладів, про що вона й домовилась. Додому поверталася Леся повна чудових вражень: їй сподобалось розвинене громадське життя у Львові. Пізніше вона навіть збиралась переїхати до Львова, але М. Павлик не порадив їй, говорячи, що тут теж немає великої свободи. Не подобалася Лесі тільки партійна боротьба на тому терені.

Минув рік, і до Києва надійшли одночасно дві книжки — перші примірники збірки її поезій «На крилах пісень» та перекладів з Гайне, яким вона давно захоплювалась. Іван Фра-нко надрукував тоді рецензію, де писав, що ця збірка «без сумніву становить найважніший здобуток оригінальної літератури за 1892-гий рік».   Тоді Лесі було тільки 21 рік.

У 1894-му році Леся подорожує знову, тільки на цей раз до Болгарії, з метою відвідати свого хворого дядька, відомого політичного і культурного діяча Михайла Драгоманова, який виїхав з України, коли Лесі було 5 років. Вона й на дядька справила велике враження своїм розумом і знаннями.

Тут Леся перечитує багато забороненої літератури, дістає від Драгоманова ніби політичне хрещення.

Поховавши дядька, Леся повернулась до Києва, ще більше загартована у своїх переконаннях щодо боротьби за долю свого народу, за звільнення України від московського окупанта. Побачивши під час обох подорожів інший світ, побувавши після Львова ще й у Відні, Варшаві, де теж лікувалась, Леся ще дужче відчувала біль за те, що її нарід, її країна поневолені. Вона так щоразу переживала й мучилась цим питанням, що навіть в листі до брата писала: «Мені не раз видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать ті сліди, і мені соромно перед вільним народом»... А в поезії писала:

Орлині крила маєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі.

Тож не даром вона з таким гнівом і ненавистю відгукнулась на адресу тих, хто так вітав та писав панегірики на адресу російського царя, який подорожував за кордоном. Це було восени 1896 року, коли Лесі було 25 років. Цар Микола II тоді виїхав з царицею у дипломатичну подорож; до Австрії, Німеччини, Англії і Франції. Державні представники Франції гучно вітали гостя. До них приєдналися і дехто з письменників та представників мистецького світу. Писали вірші, іворили пісні, виголошували вітання. Багатьох це обурювало в тодішній Росії і в Україні, але ніхто не осмілився скри-гикувати такі вчинки. Тільки 25-річна хвора дівчина, Леся Українка, написала гнівний протест до французької газети «Ля Реформ» під наголовком «Голос однієї російської ув'язненої» з додатковим піднаголовком «Маленька поема в прозі, іірисв'ячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі».

Вона гостро картала, звертаю чи. ^ до тих діячів літератури та мистецтва, що вихваляли деспота-царя:

«Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнили акордами залі Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланцюгами своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна. Ганьба вам, автори, коли ви блюзнірськими устами вимовляєте ім'я Мольєра, який колись своїм уїдливим глумом підточував жахливого велетня, що його створив для Франції король-Сонце»...

 

«Чи ви знаєте, славетні колеги, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна: голод, гемрява, злодійство, лицемірство, безконечна тиранія і всі ці нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Царі наші перевищили царів єгипетських своїм стремлінням до масивного... Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни і огляньте нашу прекрасну в'язницю».

Цей уривок із тієї трохи довшої статті говорить сам про велику політичну свідомість нашої письменниці, а в той час і про її сміливість.

Такі ноти зустрічаємо на кожному кроці і в її поезіях:

О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч, Ні, краще ворогу на одсіч дати, Та так, щоб голова злетіла з плеч.

У 25 років Леся Українка знала вже кілька чужих мов, а пізніше вона володіла вже 12-ма чужими мовами. Студент Нестор Гамбарашвілі, який у 1895-му році винаймав мешкання у Косачів у Києві, розповідає у своїх спогадах, що Леся в ті часи добре знала кілька чужоземних мов, зокрема німецьку, французьку, англійську, читала в оригіналі Шек-спіра. А одного разу він переконався, що вона знає й італійську, «коли два бродячі малолітні італійці — брати Еміліо і Чечіліо, 11 і 9 років,... зупинившись перед вікнами кватири Косачів, стали співати по-італійському, акомпануючи собі на невеликій гітарі, Леся Українка закликала хлоп'ят до себе, почастувала їх, чим могла, і стала розмовляти з ними по-італійському».

Цей же студент розповідає, що Леся дуже цікавилась також грузинською мовою, і він їй давав лекції, що їй, певно, пригодилось, коли вона лікувалась і довший час жила в Грузії.

З цих же спогадів довідуємося, що Леся Українка добре знала музику, з великим почуттям грала на піяніно, виконуючи ТЕОРИ Бетховена, Ліста, Шопена, Моцарта, Шумана, Чайковського та інших-

Взаємини між Нестором Гамбарашвілі та Лесею були досить дружні, він захопив її розповідями «гро героїчних своїх земляків грузин так, що вона навіть сказала: «Коли б я не була українкою, то я б хотіла бути грузинкою». Леся подарувала йому своє фото і кілька книжок, а він, їдучи на літню

 

перерву додому, запитав, що їй привезти з Грузії. Леся відповіла: «Гострий кинджал як емблему для боротьби з ненависним ворогом». Для них було зрозуміло, що для обох спільним ворогом була царська Росія.

Нестор виконав тоді її прохання: він замовив спеціяліс-там по холодній зброї, дагестанцям, кинджал з кращої криці, ручка і піхви були зроблені з срібла з гравіруванням і черню. Даруючи цей кинджал Лесі восени 1896 року, коли він повернувся до Києва, він сказав: «Панночко Лесю, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо».

Але Леся любила часом і пожартувати. Одного разу, коли Гамбарашвілі повернувся увечері до свого мешкання, побачив «художнє безладдя»: — всі його книжки, речі, картки були не на своєму місці, а на його столику лежала записка французькою мовою: «Коли нема кота* дома, — миші танцюють».

Про знання чужих мов підтверджує і Михайло Стариць-кий: «Леся здивувала мене своїм знанням англійської мови. Читала й балакала, як по-українському»,

Театральний критик і театрознавець Всеволод Чаговець, який жив у Києві і не раз бачив Лесю Українку, теж; розповідає, як 7-го жовтня 1899 року Леся Українка робила в Києві доповідь про головні течії в літературі 19-го століття. За об'єкт демократичного напрямку вона взяла італійську поетесу Аду Негрі, а представника аристократичного напрямку Габрієля Д'Анунціо. Як згадує В. Чаговець, Леся, не заглядаючи в написанні сторінки, цитувала вірші «на чистій італійській мові», що теж підтверджує її чудове знання цієї мови. Вона цитувала багатьох авторів, як Бодлера, «Кардуччі, Леопарді, Шекспіра, Бернса, Льва Толстого, Верлена, не забуваючи й Шевченка. А найголовніше, що, говорячи про тугу Кассандри по втраченій волі її батьківщини, Леся мала на увазі Україну і ЇЇ підневільне життя. Ця ідея, як підкреслює Чаговець, світилась з усієї її доповіді. Вона виявила таке багатство всебічної культури, якому позаздрив би кожен професор, дарма що цю доповідь робила 28-мирічна дівчина, змучена невиліковною хворобою, але «яка кидала в авдиторію ідеї і мислі, гідні голови мудреця й філософа». А про її стан здоров'я говорила хвороблива блідість майже прозорого обличчя.

«Дещо пізніше, — як згадує той же Чаговець, — Леся виступила із своєю драматичною поемою «Кассандра», у котрій образ віщунки-пророчиці, що оплакувала втрату своєї батьківщини, начебто зливається з образом самого автора... І ми «узнали голос» і розуміли, що в той історичний вечір перед нами на кафедрі стояла Кассандра»...

 Багатьох, зрозуміло, цікавить також, яку наша поетеса дала вдачу, які мала смаки, кого з письменників найбільше шанувала, як поводилась серед людей, як до неї ставились глядачі.

Леся навчилась читати й писати, коли мала 5 років, а за рік вона вже написала свого першого листа до свого дядька ліихайла /і,рагоманова, що виіхаїз як політичний еміґрант до Болгарії. По десятому роц* Лесю з братом Михайлом привезеш на зиму вчитися до Києва. На тій самій вулиці, що звалась тоді Мала Благовіщенська, а тепер вулиця Саксагансь-ською, жили недалеко від Косачів родина композитора Ли-сенка, Старидькі. Вони майже щодня бачились, а особливо АІТИ, а дружина Лисенха вчила Лесю музики. Дочка драма-іурга й письменника Михайла Старицького, Оксана Стешен-ко, змалечку приятелювала з Лесею. Вона згадує про Лесю, ІЦО вона завжди багато розповідала цікавого, особливо про інші країни, куди вона часто їздила на лікування. Поява Лесі завжди притягала увагу всього їхнього товариства.

Коли Лесі було ще 10 років, у Києві працювало об'єднання культурних діячів, що мало назву «Стара громада». Воно доручило кільком членам Громади скласти українського словника, до групи,що складала «Словник української мо-ім», входили Михайло Старицький, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Павло Житецький, О. Косач, М. Комаров га інші. Бони щосуботи збиралися у Старицьких і працювали над словником. Пізніше він ліг в основу словника Б. Грін-ченка. Вони цікавились, зрозуміло, й літературними справами, збагаченням мови. Михайла Старицького прозвали тоді «ковалем» за те, що він творив нові слова. Із слова байдуже він, наприклад, створив іменник «байдужість», чого ще. не було в українській мові. Дехто дивувався з того, кажучи: «Подумати тільки, що Старицький встругнув! Народне слово «байдуже» єсть - що й казати; але слово «байдужість» — це ж просто сміх!»

Ці розмови про мову, про творення нових слів, про переклади захоплювали й молодь. Там же вони часто влаштовували літературні вечори, де Леся була центром уваги. Вони випирали собі жюрі і писали на конкурс. Це робилося так: говорилося якесь слово, наприклад, «пізно», або «ніч» і за дві -три години твори мали бути написані. Оксана Стешенко пригадує, що Леся на таких конкурсах за короткий час дістала дві нагороди. Там же вони часом ставили навіть невеликі п'єси. У них Леся була і режисером, і декоратором, і костюмером.

Оксана Стешенко пише також про зовнішність Лесі Українки в ті часи. «Коли Леся сиділа мовчки, — згадує вона, — зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилась надзвичайна привабливою. Леся мала, ік дехто згадує, сірі, чудові променисті очі; вони ви -промінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою».*

Оксана Стешенко не раз гостювала у Косачів у Колодяж-ному, куди всі вони приїздили на літо. Там вона довідалася, що Леся чудово вишиває, і до шитва має великий хист. Які чудові сорочки вона вимережувала! Вона часто шила собі й своїм сестрам щось з убрання. А змалечку шила убрання своїм лялькам.

Недалеко від Колодяжного було село Люботів, де був великий ставок. Туди вони часто їздили купатися. Тут Оксана вперше побачила, як гарно Леся плаває. Вони часто плавали наввипередки, і хвора Леся плавала краще від них здорових. Леся, жартуючи, порівнювала себе з Байронсм:

— От Байрон, — казала Леся, — кажуть, з хворою ногою перепливає цілу протоку морську, ну, а я — цей ставок. Хіба ж це не однакової — сміялася вона, коли Оксана вихваляла її за плавання.

 

Агатангел кримський, відомий сходознавець, що знав дуже багато мов, згадує, як у 18йї-му році він познайомився з Лесею українкою, якій було тоді і о років. Стільки ж тоді було Кримському. Агатангел тоді оув студентом колегії Павла І'алагана. Один із студентів, 'і у папський, якось розповів, що він має вірші Лесі Косач, що вона дещо вже друкувала, і він показав її переклади з гайне, серед них був вірш — « 4.ого так поблідли ті рожі ясні», який їм дуже сподобався. Кримський переписав кілька віршів і показав іншим студентам. Вони захопились ними, а один студент написав і музику до вірша «Чого так поблідли ті рожа ясні», і скоро всі почали співати цю пісню. 4ерез якийсь час композитор лисенко давав концерт у Києві в приміщенні російської драми. Там Кримський зустрівся з іучапським і розповів, який успіх мають Лесині вірші серед студентів.

—        Дай я поведу тебе до її матері. Напевне, їй буде любо це почути, — сказав він, — і вони відразу пішли за лаштунки, і там Тучапський, що був старший за Кримського, підвів Агатангела до гарної літньої дами і каже:

—        Ольго Петрівно, Лесині вірші таке враження справили, що в колегії їх всі співають.

* Сестра Лесі Українки, Ізидора Косач-Борисова, каже, що очі в Лесі були ясноблакитні, а перед смертю стали цілком сині. (З її листа до автора цього видання).

 —       Невже так усі справді захоплюються?

Тучапський це потвердив.

—        Ну, коли так вам той вірш сподобався, то ось вам і ав

торка, познайомтесь.

—        Дивлюсь, — згадує Кримський, — якась дівчинка: їй було тоді 16 років, але на вигляд можна було дати років 14.

Обоє вони дуже зніяковіли і тільки після нагадування Ольги Петрівни подали один одному руки...

Після цього знайомства Агатангел Кримський був у дружніх взаєминах з Лесею до останніх днів її життя. Вона часто давала йому читати свої твори ще перед друком. І Кримський підкреслює, що він не наважиться назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Готуючись писати твори «У катакомбах» та «Адвокат Мартіян», Леся звернулась до Кримського по наукові праці про християнське підпілля. І все їй було мало. Вона просила ориґінальних документів. Тоді Кримський післав Лесі величезну дисертацію Орала «Переслідування християн Римською імперією», написану французькою мовою. Але, прочитавши цю книжку, вона замовила ще низку книжок, тоді Кримський післав їй цілу бібліо-тьку на цю тему. І кримський зазначає: — «Якби якийне-будь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми».

—        Без перебільшення можу сказати, — зазначає академік Кримський, — що Леся Українка оула справжнім ученим-досидником.

далі академік згадує, що коли їхала Леся Українка до Берету на операцію, і о перед шд їздиші сказала йому:

—        думок, задумів, тем у мене дуже оагато. Якщо мене там на столі заріжуть, то перед смертю я собі скажу так: «Прийшов іірокш — кипів окріп. Пішов Прокіп — кипів окріп...

ІУкрашсдка література й без мене перебудеться».

У цих же спогадах є цитата з російського чорносотенного іКиевлянина», з рецензії на драму Лесі Українки «Блакитна троянда»: «Если мьі когда-нибудь сомневались в неестествен-ности применения малорусекого язьїка к интеллигентной жизни, то мьі должньї бьіли в зтом убедиться, посмотрев зту пьесу и почувствовав, насколько к ней не подходит малорусский язьік».

Це так дивилися на творчість Лесі Українки і на нашу мову ненависники всього українського. Та не так ставились до своєї письменниці українці. У 1898-му році українці Киева відзначили 100-ліття нової української літератури, беру-:ічи за початок «Енеїду» Івана Котляревського. : Як згадує письменник Євген Кротевич, «у доволі просторій, але задушній залі набилося вкрай людей. Після доповіді їв. Стешенка про створення «Енеїди» та про українську літературу за сто років відбувся довгий концерт. На ньому, окрім співів хору Миколи Віталійовича Лисенка й артистичного читання уривків з «Енеїди», виступав спочатку видатний оперний співак Олександер Пилипович Мишуга, а потім Микола Карпович Садовський, який з властивою... теплотою прочитав шевченківське «На вічну пам'ять Котляревському». І як завжди, останнім у концерті вийшов на естраду великий майстер художнього читання Михайло Старицький. .Ьа цей раз, крім свого вірша, присвяченого творцеві «Енеїди», Михайло Петрович прочитав принагідний до святкування відомий вірш Лесі Українки — «На столітній ювілей української літератури».

*Ця річ, — говорить Є. Кротович, — справила на присутніх незабутнє враження. Якесь особливе почуття суму, страждання і відвертої надії охопило всіх. А найбільше, коли з надзвичайною проникливістю були прочитані оці останні рядки:

Не вів до палаців їх шлях;

Не оди складали, а думи народу...

Чола не вінчали лавровії віти,

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті;

На них не сіяли жупани-лудани,

Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

То вже не були золоті!..

І самий зміст цього надхненного вірша, і чудова деклямація його Старицьким, і піднесеність переважно молодої авдиторії сприяли тій бурі оплесків, яка вибухнула в залі і довго-довго перекочувалася з краю в край бурунами: «Авторку, авторку!» А вікна дзвеніли від тої бурі оплесків».

Михайло Старицький зійшов з помосту і, взявши за руку Ларису Петрівну, вивів ЇЇ на поміст. Ще гучніше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залі. Це був справжній тріюмф, утворений вдячною авдиторією своїй улюбленій поетесі Лесі Ураїнці, яку недавно перед цим так щиро привітав Іван Франко, назвавши її наймужнішою людиною в усій Україні.

«Лариса Петрівна, як добре зберегла мені пам'ять, — каже Кротевич, — ніби й зовсім спокійно стояла поруч Старицького, спокійно теж вклонилася публіці. Тільки зашарілася вся, та великі очі її якось надто зосереджено вдивлялися в авдиторіго, немов би вивчали людське піднесення».

 

 До Старицького підбіг поліцейський «чин» і став йому щось говорити, але буря оплесків не втихала і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік. Як виявилося потім, у програмі не було вірша Лесі Українки, і за це полетів із служби пристав Либідського участку,,, а Старицькому зробили попередження, що надалі за такі «самовільні» вчинки заборонять українські вечори.

Син Миколи Лисенка Остап у своїх спогадах пише: «Востаннє я бачив Лесю Українку на літературному вечорі в Українському клюбі. Зібралось багато молоді. Лесю, що сиділа поруч з матір'ю, всі одразу пізнали.

—        Леся серед нас, наша Леся... пішло по залі.

—        Ларисо Петрівно, прочитайте нам щонебудь, — попросив, набравшись хоробрости, юнак в студентській формі.

—        Досвітні вогні!

—        Досвітні вогні! — почулось з усіх кінців залі.

і ось Леся на невеличкій естраді. Молодь довго аплодує своїй улюбленій поетесі. Леся Українка піднімає руку, немов хоче погасити цей шквал щирого захоплення і пошани. Настає тиша. Напружена тиша. І серед неї наростають слова, вони мов снігова хуртовина, заполонили залю і всіх, хто був у ній, підхопили й понесли туди, де «досвітні вогні» вже горять»...

«Кожне слово полум'яної поетеси, кожен жест її горів і кликав ставати на борню, і тепер перед нами стояла уже не слаба змучена постать, а всевладний титан:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, — Досвітній вогонь запали, Коли ще зоря не заграла.

1 знову буря оплесків».

«Леся Українка, — як згадує письменник Євген Кротевич, — уміла також іноді осаджувати декого однією-двома фразами. Колись багата волинська поміщиця, графиня Колонно-Чосновська, запитала:

—        А чому це ви, Ларисо Петрівно, вживаєте завжди мужицьку мову?

— А чому ви, графине, — усміхнувшись відповіла Леся Українка, — вживаєте мужицький хліб та все інше придбане мужицьким трудом?

В цьому бачимо і її патріотизм та любов до свого народу, і дотепність.

Ще більше бачимо про її погляди з іншого випадку: близький Лесин земляк Мачтет, що народився в Луцьку, але писав російською мовою і був знаним пізніше революційним діячем, будучи якось у Лесі, жартома сказав російською мовою: «Бьі, Лариса Петровна, не пишете стихов по-русски, потому что по-русски они вьіходят у вас хуже». На це Леся також жартома відповіла: «То ви гадаєте, що я не зумію написати гарного вірша російською мовою? Ось я вам зараз доведу, що ви помиляєтесь». Вона пішла в суміжну кімнату (Це було в Колодяжному в Лесиному будиночку. Влітку саме попід вікнами цвіли квіти тютюну (нікотіяна), які дуже сильно пахли вечорами) і написала вірш російською мовою «Когда цветет никотиана», принісши його на суд цілого гурту родичів і знайомих, що саме гостювали в Колодяжному. Всі визнали, що вірш гарний. Тоді Леся подарувала його Мачтетові, взявши з нього слово, що він ніколи не буде його друкувати, бо вона принципово не пише російською мовою белетристичних творів і поезій. До того ж Леся підкреслила: «У Росії є кому писати, а в Україні мало таких людей».

І справді Леся Українка ніколи художніх творів не писала російською мовою, хоч їй і пропонували добрі гонорари. Уже після смерти Мачтета, (помер, отруївшись рибою в 1900 р.) як зазначає Ізидора Петрівна, хтось пізніше передав цей Лесин вірш Максимові Рильському, який його опублікував, дс-що змінивши, але не зазначив про це в примітці.

З іншого випадку, що стався в Єгипті 1909-го року, коли Леся Українка перебувала там на лікуванні, бачимо, що вона бувала суворою і рішучою. Це було в готелі «Контіненталь», де вона мешкала. В тому готелі жило також чимало людей, що приїхали з Росії та з України. Микола Охріменко, що був тоді ще хлопчиком і якому Леся Українка давала лекції з мови, пригадує соох такий випадок: два арабські хлопчики помогли Лесі переоиратися з іншого готелю до готелю «Контшенталь». одного з них звали Саід, а другого Му-хамед. Леся дуже дооре ставилась до них. незважаючи на свою Оїдність, вони оули дуже чесними і теж були дуже прихильні до нашої хворої. їм оуло по 14 - 10 років.

Одного разу, як згадує ихріменко, вш почув на веранді збуджений голос своєї матері. Суворо и з обуренням вона ко-гьсь відчитувала. Підбігши до веранди, Охріменко побачив, що на східцях стояли два курортники — Мордухович, що лікувався від ожиріння і К.-ІІО, який видавав себе винахідником якогось медичного засобу. У кожного з них було по пляшці. А на землі біля східців билися і голосно лаялись Саїдка і Мухамед, вириваючи щось один від другого. Вони билися за пляшку. Стало відомо, що ці дорослі споювали арабських хлопчиків, а мати Охріменка обурювалась.

Охріменко кинувся рознімати, пляшка впала і розбилась об камінь. Але ці двоє дорослих подали хлопцям ще по пляшці і жестами показали, щоб Охріменко не втручався, але він вихопив у хлопців пляшки і закинув у кущі. У цей момент на веранду вийшла Лариса Петрівна в супроводі матері Охріменка. Як передати те, що сталося слідом за цим? — запитує Охріменко. Мою добру Ларису Петрівну було не впізнати. Ніколи я не бачив її такою, ні до, ні після цього випадку. Хвора нога примусила її спертися на спинку крісла, але йому здалося, що зараз крісло полетить на голови цих двох брудних людей. Що вона їм говорила, що кричала, він усього не міг пригадати. Запам'яталась йому тільки одна погроза: «Я постараюсь, — говорила вона, — щоб через пресу весь Київ, вся Росія, всі ваші знайомі узнали про вашу бридку поведінку, поведінку культурного дикуна». Ці слова Лариси Петрівни стосувалися Мордуховича, бо рухливіший і меткий інший пан блискавично зник. З палким гнівом накинулась Лариса Петрівна на розгубленого Мордуховича. Вона буквально загнала в куток цього товстуна, і перед його гладкою пикою мелькали стиснуті кулаки виснаженої, хворої жінки.

Цей випадок ще раз показує і рішучість нашої поетеси і почуття обов'язку стати на оборону покривдженого й слабшого.

Загалом же Леся Українка була завжди спокійна і розважлива у своїх діях. Доказом цього буде також один випадок, що стався в тому ж Гелуані, поблизу Каїро, в Єгипті, про що згадує той же Охріменко в своїх спогадах. Астрономи передбачили, що 5-го травня 1910-го року, о 9-тій год. вечора, мало статися зіткнення землі з кометою. Всі хвилювалися. Місцеве населення збиралося гуртами й молилось, каялось в гріхах. З 5-го на 6-те травня люди не лягали спати. Але Леся була спокійна. Вона казала, що коли має бути катастрофа, то ніхто її не відверне, і була спокійна, хоч сиділа біля під'їзду і спостерігала за небом. Але пройшов визначений час, була тиша і нічого не сталось. Казали, що комета розсипалась, не долетівши до землі.

 

Із сучасних їй літераторів найбільше цінила й шанувала Івана Франка, який був близький до її поглядів. Але високо оцінювала і творчість таких, як Стефаник, Старицький, Коцюбинський, Мартович. Коли появились перші збірки Олеся, була захоплена його лірикою, казала, що тепер вона не писатиме більше ліричних поезій, бо Олесь, мовляв, пише краще за неї. Але писала й далі, а Олеся критикувала за русизми, за неопрацьованість форми.

Дуже поважала Марка Вовчка за її творчість, а про неї саму казала, що вона знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер уже ніхто не знає або не вміє виповісти.

З Кобилянською була в Лесі особиста дружба. Кобилянсь-ка навіть гостювала в Лесі Українки в Гадячому 1889 року, а Леся — в Кобилянської в Чернівцях 1901-го року. Гостював у Колодяжному в Лесі Українки і Іван Франко з родиною.

Дуже захоплювалася Леся діяльністю композитора Миколи Лисенка, про якого вона казала: доки будуть такі люди, як Микола Віталійович Лисенко, доти українська справа буде розвиватись.

А про галицьких поетів і письменників Леся якось сказала: і як вони й досі не навчились вірних наголосів. Коли була у Львові, чула, як читали її поезії з невірними наголосами.

Підсумовуючи, варто згадати, що деякі літературознавці в своїх працях роблять Лесю Українку трохи не комуністкою. Правда, Леся була близька до соціялістів, ліві течії в ті часи царського гніту були дуже модні, і молодь захоплювалась ними. Справді ж глибокий патріотизм, що прагнув до самостійности України, був основою в її поглядах і діях. Вона читала багато і теоретиків марксизму, і твори самаго Маркса, але на все дивилась критичним оком. Це потверджується в листі Лесі Українки, якого вона писала 30-го серпня 1897 року сестрі Ользі. Там є такі рядки: «...Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Капіталу» (це відомий твір Карла Маркса — Д. Н.) «проштудирувала» (читати його не можна) і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгої системи», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї. Ні, видно «нова євангелія» все таки потребує безпосередньої віри, ніж її у мене єсть... Добре бути такою натурою, як моя «товаришка», їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки, і вірить в них без критики.   Се навіть мене дражнить. Наприклад, у неї в голові неможливий сумбур щодо «областних вопросов», вона зовсім не в стані розрізнити «шовінізм і національне питання», «автономія і сепаратизм», «політична солідарність і централізм», гірше всього, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незламний «гвіздок» є, здається, в головах більшости росіян з «центральних губерній».*

Ольга Косач-Кривенюк. «Леся Українка. Хронологія життя і творчости».  Стор. 398-399.

 

Тим часом здоров'я Лесі Українки все гіршало, хоч вона і в найтяжчі часи не складала своєї гострої зброї — мистецького слова. У 1909-му році лікарі в Берліні відмовились від операції. Побувши, за їх порадами, три зими в Єгипті, поетеса переїжджає на Кавказ. У своїх спогадах письменниця й товаришка Лесі, Людмила Старицька-Черняхівська, наводить один рідкісний лист Лесі Українки, писаний в останній рік життя: «Здоровля в мене тепер таке тонке, що навіть за таку періодичність роботи, як ви знаєте, я ручатись не можу, бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати; та й се фраза: що я пишу «то-лько в припадке умопометельства» (тільки в стані божевілля — Д. Я.), оо я тоді тільки можу боротись (чи скорше забувати про боротьбу) з виснаженням, натурою й іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує ідея фікс, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — оттоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, й наказує мені писати, а потім я знову легку игвдммЕкаЕкхАРТ, як порожня торбина. Отак я писала «Лісову пісню» і все, що писала останнього року».

Подібна історія була з одним із перших її драматичних творів — поемою «Одержима», яку Леся написала за одну шч 1901-го року в Мінську, коли тяжко переживала, доглядаючи умираючого приятеля С. Мержинського.

Отже, сумні вістки про стан здоров'я Лесі Українки почали приходити від самого початку їі переїзду на Кавказ. Спершу вона сула в Кутаїсі, де працював її чоловік Климент Квітка. Але, за порадою лікаря, її перевезли до Сурамі. Всі близькі вже тоді не сподівалися, що Леся видужає. На початку липня родичі в Києві дістали телеграму про її тяжкий стан. Туди відразу виїхали мати і сестра Ізидора. Та, незважаючи на стан здоров'я, Леся далі трималась бадьоро і говорила про свої літературні лляни, а про смерть і не думала, хоч смерть уже чекала на порозі. Вона померла 19-го липня ІУ13 року. її тіло перевезли до Аиєва. іяжка втрата сколихнула всю Україну і багатьох поза Україною. Вислови співчуття, безліч листів з Галичини, з Буковини, з Росії, від багатьох редакцій надходили до Києва. Приходили листи і від селян та робітників, від безлічі організацій. На труну, крім оукетів, було покладено 30 вінків. Леся Українка не любила металевих квітів, тому її труну вкрили лише живі квіти.

В останню дорогу Лесю супроводжувало багато людей, серед яких були делегати від різних кінців України, а також і з Кавказу. Поліція заборонила нести труну, і її везли на катафалку. Заборонені були також промови та спів «Вічная пам'ять». Спереду їхала поліцейська кіннота, з боків пильнувала поліція. Заборонено також; було людям увійти на кладовище, лише родичі та окремі групи; людей прорвалися у ворота.

Незабаром у Києві відбулися жалібні збори наукового товариства, де виступив з глибокою промовою академік Михайло Грушевський, який сказав: «Леся Українка почала писати рано. Перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії, останнє ж п'ятиріччя її творчости — усе було немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову студію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів».

«Глибоко національна в своїй основі, — казав він далі, — «сім змістом своїм зв'язана була нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу. Ця творчість переводила її на ґрунт вічних вселюдських змагань. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком надхнення, цією блискучою панорамою образів, що розверталась перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайним для його широких кругів.   Смерть перервала цю путь у вселюдські простори».

 

Знаємо також, як високо цінив творчість Лесі Українки Іван Франко. Це ж він сказав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабої, хворої дівчини».

Свого часу Леся Українка написала в своєму творі «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень». Цей вираз ніби перегукується з ПІевченковим «Заповітом». її передбачення здійснились. її твори перекладені на багато мов. Лише в Україні вони видані більше, як 7 мільйонів примірників.

В Америці, заходами УВАН та наймолодшої сестри Лесі Українки, Ізидори Петрівни Косач-Борисової, що живе тепер в Америці, вийшла друком велика праця іншої сестри Лесі Українки — Ольги Косач-Кривинюк — «Леся Українка. Хронологія життя і творчости», що має 925 стор., де вміщено також близько 100 листів, які досі не були опубліковані.

На святі 100-річчя Лесі Українки в Києві, відомий письменник, Олесь Гончар, сказав глибоку й чудову промову про значення творчости й діяльности Лесі Українки, де, зокрема, він підкреслює заслуги поетеси в збагаченні нашої мови: «Поруч із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими клясиками, — казав Гончар, — Леся Українка наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику. Лесина поезія ткалася із ясних барв народніх діялектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати і Галичина постачали їй той багатющий мовний матеріял, який шляхом художнього відбору, завдяки лінґвістичному чуттю поетеси, потім став загальнонаціональним здобутком. Ні, не задовольнилась би вона сірим щебпем штампів, сотнею чи двома отих потворних канцеляризмів, убогим прісним отим сучасним «язичгєм», що ним дехто послуговується і в наші дні».

«На самовідданих, мужніх, одержимих, на таких, як Франко, Грабовський, Леся, — говорить далі Гончар, — трималося культурне життя нації. Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань були ті героїчні пляцдарми української передової культури, на одному з яких, поруч із своїми сподвижникими, від юних літ і до останнього подиху, стояла наша прекрасна Леся Українка, стояла з вояцьким щитом у руці, мов леґендарна дівчина - витязь, закута в кольчуги свого без-сірашшя, гідности й правоти».

 
ІВАН РУБЧАК У ЖИТТІ Й НА СЦЕНІ 1874 – 1952 | Надрукувати |

ІВАН РУБЧАК У ЖИТТІ Й НА СЦЕНІ 1874 – 1952

 Коли ми згадуємо ім'я артиста Івана Рубчака, ми згадуємо одного з найпопулярніших акторів і творців театру Захід-ньої України, одного з корифеїв українського театрального мистецтва, що з 78 років свого життя 58 віддав сцені, зігравши 500 ролей.

Правда, Рубчак не належить до творців модерного театру, проте його ім я, як представника трохи старшого покоління, вірного старим традиціям, ми з пошаною вимовляємо після таких діячів нашого театру в Західній Україні, як Бенцаль, Стадннк, Блавацький та інші.

Заслужене місце Рубчак здобув собі своїм талановитим виконанням як першорядних, так і другорядних ролей. Він довгі роки був незмінним виконавцем ролі Карася в «Запорожці за Дунаєм», свинаря в «Циганському бароні» та багатьох інших.

Весела вдача, справжній український гумор, лагідний характер, майстерна гра — все це викликало симпатії в тих, з ким він зустрічався, а кожна його поява на сцені викликала захоплення й ентузіязм у глядачів. А в житті всі актори та й багато постійних відвідувачів театру називали його просто «Рубцьо». В цьому відчувалась і любов до нього, і безпо-посередність, і щирість.

Дуже тепло згадував свого часу про І. Рубчака актор Степан Крижанівський, що працював з ним довше в театрі.

«Майже все своє театральне життя, — розповідав він, — Рубчак провів у театрі під дир. Йосипа Стадника. Невідомо, що їх в'язало, бо вони часто й сварилися між собою, гнівалися, але все трималися разом, і ніколи не дозволив би Рубчак нічого сказати поганого про Стадника, як і навпаки... Лисий, огрядний, поважний, робив враження старого пароха. В неділю ходив до церкви, щоб прочитати «Апостола». Ну, й голос в нього був! Усі в церкві задирали голови на хори. Поза тим Рубцьо вічно просиджував у театральній ґардеробі, за винятком хіба, коли була якась репетиція».

«Ох, репетицій же він не любив, — підкреслював Крижанівський. — Як тільки почує: «Рубцю, на сцену...» — відразу зникає з театру. Стадник гнівався, а потім лагіднішав, бо знав, що таким є Рубчак і ніяка репетиція його не змінить. Деякі ролі Рубчак знав дуже точно, деякі менш точно, а інітгі так «по-своєму», дещо навіть змінював чи робив свої додатки. А публіка навіть любила і чекала від Нього тих додатків і змін у тексті. Це бавило її, а Рубчакові надавало тієї нештучної симпатичносте, чого часто не можуть придбати актори дуже високої кляси».

Багато клопоту мав наш Рубцьо, — розповідав той же Кри-жанівський,— із сценічною обстановкою та декораціями, особливо відколи увійшли в моду т. зв. котари.

 — Ну, скажіть, будь ласка, —■ казав невдоврлено Рубчак,яка різниця, чи цей монолог має відбутися тут, чи там,

СІОЯЧИ чи сидячи, за столом чи перед столом? Головне, щоб він відбувся взагалі, а де, не важно. Ну, а з тими котарами — ціла розпука. Замість щоб поставити хату, як хату, з дверима, вікнами, ооразами та рушниками, — понавішували тих полотен по цілій сцені, і знай тепер, де двері, а де вікно...

і наш оїдний ґуочак дуже часто забував, де вікно, а де двері і з тяжкою оїдою попадав за лаштунки.

идногго разу, — пригадує ^. .крижашвський, — це було в іі)'Аі-му році в об'їздовому театрі під кер. и. Стадника. Ми .заїхали до одного з провінційних міст, .УСПІХ колосальний. Перегравши трохи не ввесь свій репертуар, вирішили поставити «Амару» Суходольського.

П'єса мала йти як бенефіс ІУШКОЛІ ізенцалеві. Часу на репетиції не було, і в день вистави г>еньо (так звали .ьенцаля; рооить першу і останню репетицію, .гуочак грає оатька. Але, л&. почалась репетиція, .гуоцьо знову втік з театру, хіу, він дасть сооі раду, хоч і давно не ставили «л.мару». л тому, що декорацій не оуло, то художник гюровик склеїв кільканадцять аркушів паперу, намалював сшожать і вид на село з цьрквою, синє неоо — і вийшло дооряче тло. л.04 вистава оу-ла призначена на Восьму годину, ±-уоцьо оув уже готовий о шостій, тоото оув одяшении і загримовании. проте, трохи хвилювався. Підійшовши ДО оенцаля, сказав: «л ролю знаю дооре, тільки сказать мені, коли мій вихід».

ііуоліки зійшлося ще оільше, як і інших разів, бо бенефіс, ьенцаль з примірником в руках суфлює і водночас дає вказівки, .ьистава йде темпом, ігуочак тим часом ходить з цигар-ішю в своїй вічній цигарничці поза лаштунками і, хвилюючись, раз-у-раз підходить до .Ьенцаля й питає : «Беню, вжеї»

—        іде ні, я сам скажу як треба буде.

Акція на сцені йде успішно, публіка вдоволена.

—        ьеню, а може вже.' — знову питає Рубцьо.

—        іде ні, чекайте. і знову проходить десять хвилин. Нарешті чути:

—        Ігубцю, Рубцю, на сцену! — а Рубчак в цей час саме за лаштунками вибиває долонею недокурок з цигарки.

—        Га? — чути відповідь, і після короткої павзи роздирає ться паперовий обрій разом із селом і церквою, і на сцену виходить Рубчак. На мить публіка не розуміє, що сталося, але за хвилину вибухають гураґанні, оплески.   В гардеробі після вистави Рубчак боронився:

—        Певно, бо десь позаставляли тими паперами сцену, що чоловік не може дістатися на неї. Але то нічого не шкодить

 —       І так били браво, бо мене публіка любить.

— І правда, публіка його любила, — закінчує свою розповідь Крижанівський, — і в неї він один мав такі привілеї. А актори? Акторам і театрові він був конечний, бо він вносив з собою театральну атмосферу, і навіть, як він сидів тільки у Гардеробі, то з гуртка людей творився театр, навіть більше

—        творилася театральна сім'я, а він просто персоніфікував собою наш театр.

Авторові цих рядків довелося кілька разів зустрічатися з цим видатним актором. Переважно це траплялося в Гардеробі львівської опери, де він, сидячи на стільці, смоктав люльку і часто розповідав про тернистий шлях українського театру в Західній Україні.

Розповідаючи про себе, він казав, що народився у 1874 році, і остання чвірка переслідувала його все життя. В 1894 р. він вступив до театру львівської «Бесіди», до 1904 року мав четверо дітей, 1914 року пішов на світову війну як Січовий Стрілець, 1924 р. запросили його чехи до Ужгороду до українського театру, а в 1944 році минуло 50 років його сценічної діяльносте. Крім того, в тому ж 1944 році, коли йому минало Ї0 років з дня його народження, він діждався правнуків.

А що він був одним з п'ятнадцятьох дітей у батька, довелося йому самотужки завойовувати місце в житті. Йдучи шляхом співака, диригента й актора театру, він пройшов трохи не увесь шлях історії розвитку нового українського театру в Галичині.

Скільки тих перешкод, успіхів, боротьби, утисків і зневаг довелося зазнати як і йому особисто, так і українському театрові під польською чи московською займанщиною! Рубчак з властивим йому гумором згадує окремі епізоди із свого життя.

Це діялося ще 1896 року на подвір'ї фортеці в Перемишлі, коли Рубчак потрапив на два місяці до резервових частин австрійського війська. Вишикувавши вояків у дві лави, офіцери почали розгляд особистого складу. Поручник Горець-кий, відомий пізніше генерал польської армії, стоячи в товаристві ще двох офіцерів, викликав: — Інтелігенція, виступити наперед!

 

Але з лави ніхто не виходив. Тоді він пояснив, що виступити мусять ті, хто працює головою. Після цього вийшло троє: один жид, один поляк і Рубчак.

— Цо ти єстесь? — звернувся Горецький до жида.

 

—        Я кельнер, — почулась відповідь.

—        Геть! — крикнув поручник, і кельнер пірнув у лаву вояків.

—        А ти цо? — запитав далі поляка.

—        Я каменяр.

—        Так ти ото така інтелігенція? — розсердився Горецький і звернувся до третього, низького на зріст, але кремезного юнака.

—        Я український артист, — відповів Іван Рубчак.

—        А цо ти там, сцене замятал?

—        Ні, я оперовий соліст.

—        Ов! То ти велика риба! То ти б може нам щось заспівав?

— з недовір'ям, усміхаючись, запитав офіцер.

—        Прошу, пане поручнику, але коли б не тут, а в казармі.

Трохи згодом, вже в казармі, Рубчак демонстрував перед

Горецьким свій голос. З жалю і з амбіції він вирішив таки довести, що він співак. І він гримнув басом з «Циганського барона» — «Гей же, хлопче, руку дай...»

Офіцери, очевидячки) не сподівалися такого виконання, іорецькии тут же ПІДІЙШОВ І, потиснувши руку, сказав:

—        А пан ма слічни глос!.. їх наступною дня в рапорті віддав наказ давати Рубчакові йну порцію їжі и окреме ліжко.

Оповідаючи знову про колишні труднощі театру, ти згадував, ідо йому пам'ятні ще ті часи, коли по містах та селах не оуло театрів, а вистави доводилося давати по стодолах, громадянство в ті часи до театру ставилося спершу неприхильно, на акторів дивилося, н& иесзьірншіів. а. ому велику користь у справі піднесення ісюрично-пуоутового театру зро-оили Микола Садовський та Марія Заньковецька, що приїхали з Києва  до Галичини. Найнявши львівський театр, вони цілий рік оезперервно ставили свої вистави як у львові, так і в інших містах.

Б ті часи І. гуочак разом із М. Заньковецькою грали м. ін. у п'єсі «Ой, не ходи Грицю»... Він і'риця, а вона — Марусю.

Незвичайну зустріч зробили їм у Коломиї гуцули з товариства «Січ», прийнявши їх в число почесних членів.

Після їх виступів громадянство прихильніше ставилося до театру, зросли народні пожертви. На вистави стала приходити теж значна частина польського громадянства. І. Рубчак пригадує, як уже по від'їзді Садовського та Заньковецької театр дав кілька вистав у Кракові в парку Йордана і здобув велику прихильність публіки, особливо виставами «Запорожець за Дунаєм», де Рубчак грав ролю Карася.

Серед його прихильників був і польський драматург Ор-кан, який після цього написав спсціяльну п'єсу «Скапаний світ», висловивши бажання, щоб вона пішла спершу в українському театрі. Ця п'єса протягом майже трьох років ішла з успіхом у львівському театрі.

Так український театр здобув собі в Галичині широку популярність. Недарма дирекція театру зважується одного разу прохати київського генерал - губернатора Драґомірова до-зьолу на вистави. Одержавши дозвіл, театр їде до Кам'янця-ІІодільського та й інших міст. У Кам'янці вистави й концерти проходять з незвичайним успіхом, актори дістають великі подарунки, а по буфетах міста від акторів не хотять брати грошей. Одна місцева книгарня, влаштовуючи вечір, запросила акторів дати спеціяльний концерт галицької пісні.

— Господи, — говорив, розповідаючи Рубчак, — як той час швидко проминув, лиш гарні спомини лишилися по всьому.

 

Але це не тільки спогади. Життя і діяльність Рубчака — це окремі сторінки історії українського театру Західньої України, творцем якого він був уже з самого початку свого свідомого життя.

Справді, дев'ятирічним хлопцем він уже співає сольо в хорі міста Калуша, а пізніше сам керує різними хорами, стає а числі кращих акторів. Його багатющого життя не можна охопити у невеличкому нарисі. Воно пробігає, мов кадри справді українського кінофільму у спогадах самого Рубчака. Серед них і зустрічі з Іваном Франком, що не раз був на його виставах, і спільна праця з такими діячами театру, як Кур-оас, Ьенцаль, Крушельницький, і служба в Українських Січових Стрільцях, і безліч ролей, які він грав у своєму житті, і часи вступу московського війська до Західньої України.

Якось у ІУ14 р., пригадував Рубчак, до Чорткова прибуло чимало московського війська. Одного разу Рубчакову квар-їиру хотів зайняти якийсь офіцер. Увійшовши до кімнати, ІЗШ побачив багато портретів письменників та гетьманів. Зупинившися коло портрета Мазепи, він раптом визвірився:

—        Вьібросьте сразу зтот портрет!

Але Рубчакові пощастило обдурити москаля, сказавши, що це не його квартира.

—        Ну, тогда оберните его лицом к стенке!

—        А чим же він тоді дивитиметься на вас? — дотепно запитав артист.

Москаль не знав, що відповісти й обурено пішов геть. Цілком інакший випадок трапився Рубчакові рік пізніше.

Це було влітку 1915 року в Тернополі. Коло театру зупинився полк кубанських козаків. .Полковник, викликавши директора театру, запитав, чи не,.могли б актори відразу дати виставу для кубанців, що зупинились у місті переїздом. Директор театру, яким тоді був саме Рубяак, охоче прийняв це несподіване замовлення і подав до вибору репертуар. Перебігши очима список, полковник вибрав «ііевольника».

—        Може це буде дуже патріотична? — запитав директор.

—        «Невольника»! — аж викрикнув полковник.

Заплативши тут же 600 карбованців за виставу, він наказав козакам зайти до театру. За годину п'єса почалася. Чарівна пісня бандуриста, якого грав сам; Рубчак, вдарила буревієм по залі театру і багатьом кубанцям заглянула в серце.

«Я сьогодні щось дуже сумую, Про козацькую долю згадав...»

Але перед третьою строфою кобзареві блискавкою мигнула думка: співати далі, чи ні?

Та щось нестримне вмить перемогло вагання, хоч серед військовиків могло бути багато ворогів України, і пісня гриміла далі:    

«... Ти воскреснеш, моя Україно, В своїм блиску і в славі своїй».

—        Співаю, — пригадує Рубчак, — а сам поглядаю на полковника, що сидів у першому ряді, і помічаю, як у нього по щоці покотилася сльозина.

Коли п'єса закінчилась, заля здригнулась від оплесків. За хвилину за лаштунки зайшов полковник і міцно стиснув кобзареві руку.

—        Так оце ви такий москаль? — запитав Рубчак.

—        Тихо, — зупинив його полковник і додав: — Дай, Боже, щоб ваша дума здійснилась.

 Роковини смерти Івана Франка. Для цього проведено підготовчу роботу. З двох повітів прибуло кругло 5.000 дівчат в українських одягах і приїхало 600 членів «Сокола» — селян

верхи на конях.

Після чудового концерту-академії організували похід по місту. Одягнувши всіх хористів в козацькі одяги і позичивши коней, Рубчак їхав верхи на білому коні в одязі гетьмана з булавою в руці- Величний похід супроводила урочиста пісня «Ой,у лузі червона калина». До походу прилучилось п'ять українських полків, що верталися з фронту, з п'ятьма оркестрами.

— Довгий час, — говорив Рубчак, — я не міг опам'ятатися, такий величний був цей похід, таке незвичайне було національне піднесення.

Так звучать окремі сторінки життя й діяльности корифея української сцени Івана Рубчака, який помер 11 травня 1952 року у Львові.

 Багато і ясних сторінок зринало у пам'ті Рубчака. Як один з кращих моментів у своєму житті згадував він час перебування театру в Тернополі. Це було вже в 1917 році. Почалася революція. Використовуючи момент, вирішили відзначити

 
ВИЗНАЧНА ПАМ'ЯТКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ (350 років з часу друку словника Памви Беринди) | Надрукувати |

ВИЗНАЧНА ПАМ'ЯТКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ (350 років з часу друку словника Памви Беринди)

Серед словників українскьої мови, що були надруковані понад 300 років тому, «Лексикон словенороський и имен тол-кованіє» Памви Беринди належить до найцінніших.

З українських авторів лише Лаврентій Зизаній випередив Памву Беринду на 31 рік, випустивши друком свій «Лексис», в якому церковнослов'янські слова подав в українському перекладі тодішньою українською мовою, але в» його виданні було лише 1001 слово. Це було 1596-го року. Тоді ж Зизаній видав і граматику церковнослов'янської мови та перший Друкований буквар «Наука ку читаню» з додатком церковнослов'янсько - українського словника з поясненнями. Це був початок нашого словникарства з елементами тлумачення.

Хоч «лексис» був невеликий і недосить досконалий, проте став до певної міри поштовхом і взірцем до появи в 1627-му році незрівняно більшого й досконалішого «Лексикона словенороського» Памви Беринди, що в історії української лексикографії та в розвитку української мови став визначною пам'яткою.

Коли й де народився Беринда та якої він був національносте за походженням, науковці й досі точно не встановили. Одні припускали, що він молдавського, або румунського походження, інші низкою доказів доводять, що він народився в 50-60 роках 16-го століття на ізуковині або на Закарпатті, або н« терені бойківського чи покутського діялектів тому, що в його мові, зокрема в його словникові, віршах та статтях, часто зустрічаються відповідні слова.

Мовознавець II. Житецькии вважає, що Беринда був вихідцем з Галичини або Волині. Проте, мабуть, найпевніші висновки про його иашональшсть можна зробити з кількох його висловів в його писаннях. У. присвяті до свого «Лексикона» сам Беринда пише: «ІУШЛОСТЬЮ народа моєго зневолений ... тую працю мою... на світ випущаю». А який саме нарід мав на увазі Беринда, В. Німчук пише в передмові: «видно з його післямови в «.Ріоді» 1627 р., де він говорить, що переклад синаксарів (коротких житій святих) на українську книжну мову «сотворися ревностію і желаніем рода нашего Ма-лой Россїи»- Підтвердженням цього є багато слів, властивих для Закарпаття або Галичини чи Покуття: зопхни, струти, воробець, дуда, сурма, начинє та інші.

Немає точних відомостей і про його освіту, але відрмо, що спершу (прибл- 1597 - 1607) він працював як друкар і ґравер у друкарні братів Балабанів у СтрятинЦЗах- Україна). Брати Балабани (один з них був єпископом) мали велику книгозбірню. Припускають, що освіту він міг здобути в одній із шкіл Львівського братства, бо він знав кілька інших мов, зокрема церковнослов'янську, старогрецьку, польську, і його вважали людиною високоосвіченою.

Пізніше Беринда переїхав до Львова і працював у друкарні Львівського братства. В архівних книгах згаданого братства знайдено відомості, що в 1614-му році Беринда постригся в ченці, діставши ім'я Памва, замість свого світського імени — Павло. Тут же, у Львові, Беринда написав свої перші вірші з різдвяною тематикою та діялоги для братської школи. Але над словником, як він згадував у своїх писаннях, почав працювати, ще бувши в Балабанів. Не даром і свій «Лексикон» він присвятив Балабанам, які певно й намовили

укласти словник. Активність його творчости як у мистецькій літературі, так і над словником пояснюється також боротьбою українців проти польських впливів, — боротьбою за національне визволення. 

У той час П. Беринда був уже відомий, бо коли в 1016-му році київський архимандрит Є. Плетенецький купив у Львові друкарню Балабана (два інші брати вже на той час померли), то запросив його до Києва, де незабаром Беринда став головним друкарем київської друкарні, перекладачем і ре-дактром. Беринда брав участь у виданні низки капітальних видань. А тодішні книги мали по 500, по 1000 і більше сторінок. Відомий «Требник» митрополита Петра Могили мав 1670 сторінок. За перші 15 років свого існування київська друкарня випустила 40 книжок, а до кінця Ї8-го століття видано було 250. Але вже від 1720 року книгодрукування українських книжок в Україні було так спаралізоване наказами з Москви, що в деякі роки виходило лише по 1 - 2 українські книжки. Такі обставини були і в 19-му столітті.

До низки видань, що їх випустила київська друкарня за часів Беринди, він писав передмови та післямови. З них можна було дещо довідатися про його дії й погляди. В одній післямові до перекладу з грецької мови українською мовою він писав, що «коли можна перекладати святе письмо з єврейської мови на грецьку, то можна його перекладати й на українську мову», то в тому, мовляв, немає гріха. Ці рядки наводить автор передмови до «Лексикону» Беринди літературознавець і дослідник В. Німчук.

Ііомер Памва Беринда 13-го липня (за старим стилем) 1632 року, але його словник, над яким він працював ЗО років, лишився жити далі і став цінним надбанням нашої культури. А в ті далекі часи ним користувалися й сусідні слов'янські народи. Головною причиною його появи було те, що тоді в школах  частину  предметів  викладали  церковнослов'янською мовою, деяких термінів якої не завжди розуміли досконало не тільки учні, а й вчителі, не кажучи вже про населен-' ня.До того ж і книжок чимало друкувалося тоді слов'янською мовою, а тому словник став у великій пригоді.

Готуючи цю важливу працю з лексикографії до друку, Беринда користувався й багатьма закордонними виданнями, беручи до свого словника чимало загальних чужоземних тер-мїлів, а в українському тексті використав синонімічне багатство нашої иародньої мови, а також слова із словника Лаврентія Зизанія, про що з подякою згадав у своїй передмові. Беринда скористувався теж: досягненнями білоруського друкаря й культурного діяча Георгія (Франціска) Скорини (1490 - 1540), який заснував у Празі та в Вільно друкарні й видав білоруською мовою «Псалтир» та 22 книги біблії.

1 хоч окремі критики зустріли його «Лексикон» глузуванням, можливо головним чином за його вживання в словникові простої народньої мови, бо для того часу в видавничій діяльності було це незвичним, Беринда був переконаний і твердо вірив, що нащадки будуть вдячні за його працю. І не помилився. Науковці й тепер вважають, що його словник та його етимологічні трактування стояли на висоті етимологічних спроб інших тодішніх європейських учених 16-го та початку 17-го ст.

Дослідник В. Німчук твердить, що «Лексикон» Беринди — це праця оригінальна й самобутня. «Вона є підсумком і разом з тим дальшим кроком у розвитку не тільки української, а й всієї східньослов'янської лексикографії».

Для наочности поглянемо на кілька зразків з «Лексикона» Памви Беринди. Філолог — любословець; како — як; кладязь — студня, колодезь; агнец — баранок, баран; алчу — лакну, гладом таю, єстем голодний, їсти жадаю; баснь — байка, казка, вимисл; баня — лазня, ванна; кров — дом, стеля, покриття, драгар, дах, наміт; птенец — дитя каждого птаха, потятко; благодатний — ласкавий; благодару — дякую; благополучний — щасливий; болница — шпиталь; воня — запах, вонность; враска — зморщка, скора на старом тілі; умилосерджаю — благаю і т. д. Окремі слов'янські літери подаємо рівнозначними сучасними, як, наприклад, старе ьі, я, ять тощо.

Словник Памви Беринди має два відділи. У першому укладач подає чужі слова, тобто слов'янські, а переклад дає одним чи кількома українськими синонімами, а в другому відділі — пояснює цілими реченнями, як у тлумачних словниках. Серед українських відповідників іноді зустрічаємо й польські слова, які були зрозумілі багатьом читачам чи науковцям. «Лексикон* Беринди має 271 сторінку й нараховує майже 7 тисяч слів.

 Тож цією статтею відзначаємо 350 років з часу появи друком у Києві цієї визначної пам'ятки української та східньо-слов'янської лексикографії, що є основним джерелом і сьогодні для вивчення словникового складу української мови 17-го століття.

 
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ СТЕПАНА ВАСИЛЬЧЕНКА | Надрукувати |

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ СТЕПАНА ВАСИЛЬЧЕНКА

Було « Києві в 1911-му році. Надворі було холоднувато Й накрапав дощ, а в Троїцькому Домі, де працював український театр Миколи Садовського, ставили першу жартівливу одноактівку Степана Васильченка «На перші гулі». Видатний артист Мар'яненко грав ролю парубка Тимоша, дівчину Олену — Хуторна, матір — Борисоглібська, а батька — Мироненко. Хором за лаштунками керував славний Олександер Кошиць.

Ст. Васильченка публіка вже трохи знала з його кількох цікавих оповідань, що друкувалися в київській газеті «Рада». Театр був переповнений, особливо було багато молоді, студентів. Але автор п'єси в цей час сидів на бальконі, що звався тоді гальоркою. Це ж ішов на сцені перший його драматичний тьір, який він щойно написав. Але успіх був величезний. На сцені праворуч стояла чепурненька селянська хата, поруч на тину висіли глечики, а ліворуч весь у цвіту пишався вишневий садок. Гриміла злива оплесків, публіка вимагала автора на кін, але автора не знайшли. Він же, скромний і соромливий, боявся рушити з місця.

Лише пізніше, по виставі, його знайшли студентки й піднесли йому китицю квітів. Але він соромився їх нести, щоб люди не догадались, що то він автор п'єси. І він сховав ті квіти під поли пальта. Побачивши це, студентки дорікали йому, що вони, бідні студенти, за останні копійки купили квіти, а він їх так нехтує.

По тому він зайшов за лаштунки до Садовського і з слізьми на очах казав: «Миколо Ларловичу! Це не я написав п'єсу, а ви її створили своєю чудовою грою!»

л коли вийшов на вулицю, то далі бризкав густенький дощ. Письменник хотів найняти візника, бо жив далеко, аж на околиці ±і.иєва, на соломянці. Але візник сказав, що боїться туди везти, оо в нього нова шапка, то ще злодії чи грабіжники заоеруть. -зрештою, погоджувався везти, якщо заплатить три к.сфиова±щі. .це оули тоді чималі гроші: адже він сам за кожну виставу діставав від театру тільки по три карбованці гонорару, о. автор водевілю «ла перші гулі» змушений оув іти гшшш. і поки дійшов додому, то з подарованих квітів залишився тільки деркач.

АОЧ Степан Васильченко працював уже в газеті «Рада», де друкував свої оповідання та новелі й статті, тепер його популярність значно зросла.

Народився Степан Васильченко (справжнє прізвище Пана-сенко) 8-го січня 1879-го року в містечку Ічні на Чернігівщині у бідшй родині шевця Василя Панасенка.  У родині було

 

шестеро дітей. Влітку батьки й старші діти йшли на заробітки до багатших людей, а взимку в старій похиленій хаті шевця стукали молотки, сукали дратву й шили та лагодили людям взуття.

їхнє містечко Ічня було дуже співоче: коли прийде було влітку вечір, то вулиці аж гудуть піснями. Тож і в їхній убогій хаті часто навіть за працею лунала рідна пісня. Не цурались вони й книжки: часто приходив сусідський хлопець і читав їм «Тараса Бульбу» або різні байки.

Цікаво й те, як згадує сам Васильченко, що за всі роки, які він прожив у батьківській хаті, ні разу не чув брудної лайки чи якогось цинічного слова. І, не зважаючи на злидні, він з приємністю згадує про свої дитячі роки, як про чарівний сон. Порівнюючи їх до дитинства багачів, зокрема до життя письменника Толстого, Васильченко писав: «Читаючи відомий твір Толстого «Детство. Отрочество. Юность.» про дитинство, що з таким пієтетом одгукувався про нього автор «Счаст-ливая, счастливая, невозвратная пора детства..-», я порівнював його з своїм дитинством, з дитинством сільського хлопчика. Незважаючи на те, що в Толстого воно проходило в князівських та графських обставинах, в золоті, в розкошах, в теплі, в добрі, що змалював його великий, закоханий в своє дитинство художник, моє дитинство, дитинство селянського хлопчика, що минало по смітниках і бур'янах, по лісах, по полях, по городах, — без мамок і няньок, часом напівголодне і напіводіте, безпризорне, хоч зате більше нагріте сонцем, — все ж воно мені здається в моїй уяві і яскравішим, і радіснішим, і змістовнішим, ніж те графське дитинство, що прохо" дило в золоченій великопанській клітці- Ще радісніші були для мене шкільні роки»-

Хоч яке в них було скрутне матеріяльне становище, батько вирішив після сільської школи, як найздібнішого, післати Степана до Коростишівської семінарії- Туди приймали на державну стипендію лише 10 - 12 осіб на рік. І от у 1895-му році вирушає попитати щастя і 17-тирічний Степан Панасенко, майбутній письменник- Виряджати Степана, представника бідноти, зійшлося багато знайомих, сусідів, молоді. Мати плакала, а старші люди давали своєму післанцеві поради: «Бога не забувай, пам'ятай батька, матір, не забувай, з якого коліна вийшов, бідними не гордуй, бо й сам з таких-»

У Степана набігли на очі сльози, але в душі цвіла радість, ідо він їде здобувати освіту, до чого його так тягло. Адже він перший з їхнього роду, що їхав учитися в семінарії, яка була ясним вогником для навколишніх губерній- І Степанові пощастило скласти іспити так добре, що його прийняли на стипендію. А їхній директор Посяда, який особисто знав Тараса Шевченка, був для них як батько, любив свою мову, свій нарід.

Після трирічного навчання молодий учитель потрапляє до села Потоку на Канівщині. Це було глухе село, не було тоді єдиних підручників, кожен учень мав щось інше, а викладання було російською мовою. Та Васильченко взявся щиро до праці- У позашкільний час з дітьми розмовляв рідною мовою, організував український драмгурток; ставили п'єси, влаштовували розвагові вечори- А в приватному житті часто ставав в обороні селян перед представниками влади. За це його раз-у-раз перекидали з одного місця на друге- Зате його дуже любили діти та батьки.

Про свою позашкільну працю і зв'язки з місцевими людьми в Потоках Васильченко згадує так: «-надійшли одного вечора до мене хлопці й дівчата — «Учіть нас співати!»- Почалися, мовляли баби, «шкільні досвітки». Далі почали селяни мене закликати в гості — на весілля, на христини- В селі знали силу давніх, навіть історичних народніх пісень- Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу і хотілося нирнути в його теплу глибінь, в саму гущу»-

«Для дорослих відкрив вечірні кляси- Цілий день горів. Зранку - школа, після школи — в канцелярії пристава або волості. Не зглянешся, як уже школа гуде старими жуками-Після — молодь, співи. Мене, здається, таки кругом любили»-

І далі згадує: «Незабаром і інтелігенція прониклася пошаною і привітно одчинила для мене свої амбітні двері- Це сталося так- Потоцька інтелігенція — пристав, його жінка, сім'я лікаря, попович, — закликавши на допомогу аматорські сили повіту, в потоцькій чайній виставляли українські п'єси- Ті вистави залишали в глядачів величезне враження- Мої «досвітки» ходили за мною, як очмарілі: «А що, коли б спробувати самим»- Мої бажання цілком збіглися з їхніми. Почали з напівграмотними, з неграмотними, що вчили ролі прямо з чу жого голосу. З нас багато сміялись, допікали міщанськими дотепами- Ми не зважали- А через кілька тижнів після перших вистав мене, як організатора й режисера, згідні були піднести до небес- «І як ви могли з таких неотесаних стовпів отаке зробити! Не інакше, як талант!» — казали інтелігенти  «Ці чудаки й нездари справді були докраю здивовані: вони моїх хлопців та дівчат щиро вважали незмірно нижче себе, за щось недалеке від обез'яни. Але зате, як це піднесло самоповагу у хлопців! Вони теж відчули... що де в чому вони можуть змагатися, що, наприклад, наш гумориста Панас без порівняння кращий, коли грає в «Борулі» Омелька, ніж перший її виконавець, місцевий лікар- Все село, забачивши Пау наса, сміється- Діти — тучею за ним. Кінчилось тим, що всі аматори-інтеліґенти, в тім числі і жінка пристава, махнувши рукою на свою пиху, побігли до нашого селянського гурту. В гуртку всі були рівні: писарі, селяни, інтелігенція- Це була моя радісна перемога- Вистави не тільки на своє село — гули далеко на окружні села. їздили по сусідніх селах»-

«Дедалі моя популярність зростала-  Купив собі у старця релю* і вечорами на шкільних ґанках виспівував під її звуки: «Катерино, вража мати», збираючи коло школи ярмарок»-

«Мені з гуртком пощастило, — пише далі в своїй автобіографічній повісті Васильченко, — виставляли, що хотіли- Головна причина, мабуть, була та, що гарячою прихильницею і безперестанною його учасницею була молода жінка пристава, який при всій своїй жорстокості мусив якийсь час потурати жінчиним «примхам», навіть мусив пускати до гурту часом своїх канцеляристів. їздили без всякого дозволу по сусідніх селах — зійшло- Справили шевченківські роковини — з панахидою, з вечіркою — теж пройшло»-

 

Зрештою, та ж верхівка, на чолі з приставом, викинула Васильченка з села за те, що він викрив злочини канцеляристів пристава, які чесних сільських дівчат примусово хотіли перетворювати на повій..- І Васильченко скоро знову опинився далеко від Потоків в іншій сільській школі- 1904-го року Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту- Але в 1905-му році розгорнувся революційний рух, в якому і він сам брав активну участь. За це його звільняють з інституту. Він тоді їде на Донбас знову вчителювати, але його й там у 1907-му році заарештовують за революційну діяльність, і він півтора року перебуває в в'язниці. У 1908-му році повертається до Ічні й починає писати сьої оповідання та новелі- Фактично, перші його літературні спроби почалися ще в 1903-му році- Та тепер він уже набув більшого досвіду й майстерности, а тому вирішив переїхати до Києва й там шукати щастя. А його вже закликали до газети «Рада». Справді, там йому пощастило влаштуватися на посаду кореспондента київської газети «Рада». Він друкував там не лише свої оповідання, але писав огляди театральних вистав, про нові видання, про культурне життя Києва-

У 1911-му році виходить з друку його згадувана вище жартівлива п'єса «На перші гулі», збірник оповідань «Ескізи» та оповідання «Циганка»- Його жартівлива п'єса мала такий успіх, що її в 1915-му році вже перевидали, а в 1917-му році

* Реля — музичний інструмент на зразок ліри вийшла аж двічі. Перевидали й «Циганку». До Першої світової війни він надрукував уже 48 різних дописів та оповідань, ескізів та новель. А серед них були вже такі, як «Мужицька арихметика», «На чужину», «З дитячих вражень», «Свекор», «Волошки», «Оксана», «За мурами», «Зілля Королевич»-

 

З вибухом війни 1914-го року письменник потрапляє на фронт в чині прапорщика, командира роти- Три роки перебування на фронті відбилися в його творах — в оповіданнях «Отруйна квітка», «Під святий гомін», «Русин»- Там же в шанцях він написав п'єсу «Не співайте, півні, не вменшайте ночі», яка вийшла друком у 1917-му році- А ще в 1915-му році надруковане було його чудове оповідання «Осінній ескіз»-

З проголошенням самостійної України, за часів уряду УНР, Васильченко написав близько десяти творів- Серед них «Басурмен», «Мужицький ангел», «Куди вітер віє», «Казка про козака Ося та москаля Ася», «Московський ґедзь», де висміяв русотяпство та малоросіянство- Тоді ж в офіціозі УНР, в газеті «Україна», що виходила в Кам'янець-Поділь-ському, було надруковане його оповідання «Про жидка Мар-чика, бідного кравчика», яке він написав на замовлення головного отамана Симона Петлюри- У цьому творі змальовано розгул так званої чорної сотні за царських часів, коли сама  влада організовувала погроми проти жидів- Цим твором Си-мон Петлюра хотів пригасити великий антисемітизм, що його роздмухав царизм, а відроджувала його московська аґен-тУРа, щоб тим скомпромітувати українську владу-

За радянської влади Васильченко написав чимало оповідань, новель, але більшість їх з дореволюційного життя- Критики не раз нападали на нього за те, що він нібито умисно ігнорує сучасність- Проте й радянські часи він змалював в таких творах, як «Олив'яний перстень», «Авіяційний гурток», «Червоний вечір», «Приблуда», але не в пропаґандив-ному пляні, а цілком об'єктивно, як належить справжньому письменникові-

Довголітня праця по школах, життя на селах, арешти й переслідування — все це принесло авторові безліч вражень спостережень, багатющий досвід- Та найбільше свого серця письменник віддав творчості про дітей, молодь та школу, долю українського вчителя та кілька з тюремного життя-

В маленькому оповіданні «Роман» автор висміює русифі каційну політику царського ладу. Він дуже яскраво показав, як українських дітей, що вперше прийшли до школи ьчителі змушують розмовляти й читати чужою їм російською мовою- Хлопчик Роман, який не може висловити слова ^перепелята», все збивається на українське «перепеленята», бо так звик змалку, зазнає глузування й покриків учительки, і він, зневірившись, кидає школу, гукнувши вчительці на прощання: «Перепеленята! Хай вони тобі повиздихають!»

Образи дітей автор змалював в багатьох творах, їх ми бачимо і в оповіданні «Свекор», і в «Басурмені», і в оповіданні ^Приблуда», з життя дитячого будинку, і в циклі «Крилаті слова», зокрема в «Сирітському серці» та інших. Чарівними фарбами відтворює автор і перші порухи кохання в молодих юнацьких серцях- Ці мотиви яскраво відображені в новелях «Оксана», «Циганка», «Осінній ескіз», «Олив'яний перстень» та інших-

В «Олив'яному персні» письменник з великим знанням психології молоді, а також міського та сільського життя розповів, як три юнаки під час літніх вакацій вирушають у мандрівку з Києва до села, на Полтавщину, за 200 кілометрів- їм ще тільки по 14 - 15 рокЬ- Там, у селі, живуть знайомі батьків одного з хлопців.

Три постаті хлопців — це три різні характери, три різні психологічні портрети- Один — син учителя. Невеличкий, гостроносенький, на ногах батькові чоботи, але він редактор шкільної стінної газети- І коли він іде по вулиці з своєю великою течкою чи портфелем під рукою, то на нього й люди 6г~ лядаються, дарма що в нього латки но штанях- У школі" його всі знають, що в нього як не боляк на шиї, то ячмінець на оці. Другий — син трамвайного робітника. В школі дівчата його звуть «Вітька - босяк»- Ледачий, неуважний- А в кишенях у нього завжди повно різних дротинок, лямпочок, патроні*, а іноді й обценьки- Зате він і столяр, і головний монтер, і декоратор, і колі: у ШКОЛІ готуються до вистави, то без нього ніхто так не приготує сцени. Він захоплено працює з ранку до ночі.

Третій — Кость Ясінський, біженець з Холмщини- Скільки йому років, ніхто не знає- Високий, стрункий, в кишені дзеркальце, гребінчик, чуб носить з проділом. Але на лекціях любить писати записочки до дівчат, також: пише вірші й читає дівчатам. За це хлопці дражнили його: «Дівчур, волочур, дівки штани подеруть, із вулиці проженуть»-

Автор цікаво змальовує їхню подорож, прихід до сел$, як вони допомагали родині Бондарів на полі, як закохуються в Бондареву дочку, Настю- Автор майстерно відтворив всі їхні конфлікти, де не бракувало й сліз, закінчивши поворотом до Києва, але вже не пішки, а поїздом. Щирістю й бадьорістю віє від цієї повісти, що має 63 сторінки-

Оповідання «Осінній ескіз» поєднує романтичні взаємини двох молодих людей — хлопця, що готується до вступних іспитів, десь до міста, і малописьменної дівчини, Мотрі.   В цьому творі автор показує, як вони стають на шлях боротьби революційного підпілля проти царської влал; и.

Багато уваги й любови віддав Степан Васильченко у своїх творах Тарасові Шевченкові, показавши чарівний вплив «Кобзаря», пишучи інсценізації, оповідання, сценки, як «Широкий шлях», «В бур'янах», «Під Тарасове свято», «Шевченкові леґенди» тощо-

Не міг письменник дивитися й на русифікаторську політику царського уряду та й на своїх власних перевертнів та помічників русифікації- Ця тематика відбита у згадуваних оповіданнях — «Московський ґедзь», «Казка про козака Ося та москаля Ася», яких тепер не друкують- Погляд на рідну мову висвітлений і в оповіданні «Обивательські жарти»- А часи громадянської війни, коли влада трохи не щодня мінялася, ііасильченко з гумором відтворює в п'єсі «Куди вітер віє»-Тут він показав людину, яка ладна пристосуватися до будь-якої влади. Навіть має портрет, на якому з одного боку був Ленін, а з другого Петлюра.

 

Майже всю творчість письменника охоплюють 4 томи, з яких один містить лише драматичні твори. Праця на посаді вчителя, його боротьба проти несправедливости, знущання, жорстокости створили йому великий авторитет- Якою популярністю в читача користувався Васильченко, бачимо й з того, що від 1911-го року, коли вийшли його перші три книжки, його твори видані окремими книжками, а також; томами, як вибрані твори, були друковані понад 200 разів, давно перевищили загальний наклад в 2 мільйони примірників. Лише сам жарт «На перші гулі» був перевиданий 14 разів, не рахуючи, що цей прецікавий твір видавали й за межами України.

Твори Степана Васильченка написані реалістичним стилем з елементами імпресіонізму. А його барвиста мова відзначається особливою чарівністю. Він кожен твір забарвив чудовими пейзажами, зворушливими психологічними епізодами, взятими з натури, з живого життя. Ось один з його пейзажних малюнків з «Осіннього ескізу», що нагадує поезію в прозі «Надворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько в небі стримить, як; золотий серп, пізній місяць — блискучий, блискучий, мов недавно викуваний. Через нього спотикаються хмаг ринки, прудкі й ворухливі, як рибки- Біжать вони кудись отарами й табунцями, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумне: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе- Ущухне вітер — воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і, мов руками, обриває сухий лист»...

Хто ж з видатних творців літератури впливав на творчість Степана •Васильченкаї Критики просували приписати впливи творчости Ликова та Коцюбинського. Але він, кепкуючи з тих критиків, написав у своїй автобіографії «Мій шлях»: «Еайсильніше враження на мене справила ця трійця: пісня, Коозар г 1 оголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував все своє життя... Од тих літ, коли я на печі слухав і плакав від «паймички» і «Катерини», і до останніх років, коли в новій школі читав школярам «Якби ви знали, паничі»-' «Ііогибнеш, Україно»-., та інші. Школа, учителювання і залицяння, і тюремні мури, і передові окопи— — от що я бачу іноді, перегортаючи сторінки і перечитуючи знайомі вірші».*

Згадуючії ^"їеіїсігіа Васильченка, як свого приятеля й учителя на літературному полі, сучасний видатний письменник Борис Антоненко-давидович пише у своїх спогадах «Здалека і золизька», яку популярність серед учнів, учителів та загалу мав його приятель. У 1927-му році їхня школа організувала подорож на Шевченкову могилу. Коли пароплав відійшов від Київської пристані, на палубі почалися пісні. Ніхто учням не підказував: вони весь час співали пісні на Тарасові слова, а Степан Васильченко сидів серед них в урочистому настрої. А вранці вже оглядали священне місце — пам'ятник Гарасові Шевченкові та всю Чернечу гору- Хтось кинувся, що немає між ними Степана Васильовича- Довго шукали, поки знайшли його над кручею, звідки він лежачи оглядав далекі краєвиди. Він взагалі любив усамітнюватись, навіть у Спілці письменників його рідко бачили-

Одного разу вранці, пише в своїх спогадах Антоненко-Давидович, він одвідав Васильченка на Лук'янівці, де він жив при школі- Там він мав маленьку кімнату. В ній було 2 старі

* Ст. Еасильчєкко. Мій шлях. Твори, т- 4- Київ, А.Н-, 1960-

стільці, незастелене ліжко, давно не білені стіни, прикрашені лише старою плахтою та портретом Шевченка. В кімнаті було холодно. Біля маленької пічки лежав оберемок дров і сірники. Біля стіни маленький стіл з розкритим каламарем, пером і аркушем паперу. Антоненко-Давидович вибачився, що перебив йому роботу—            Та чого там, заходьте- Знаєте, — казав Васильченко, поки не пересадиш своїх героїв на папір, не спиться довго, то я й засидівся вночі...

Видно, що письменник ще й не спав. І тут же Антоненко-Давидович помітив дивовижну річ, що ніяк не пасувало до врівноваженого Васильченка: в руках він тримав маленький револьвер, якого письменник не встиг сховати. З несподіванки Антоненко-Давидович отетерів. Помітивши це, Васильченко засміявся і сказав:

        Думаєте, стрілятись намірявся? Ні, я мужицького роду, у нас такого не водиться... Вийшов оце ранком коло школи

прогулятися, аж бачу — вилискує щось... то я і взяв його- Поклав на підвіконня й забув, а це пригадав і роздивляюся...

Це з таких семінаристи колись стрілялися... Дивлюсь на нього і щось мені наче оповідання укладається. Часом така штука цілу історію розкаже...

Це був звичайний покинутий заіржавілий «бульдог».

        А чи він стріляє? — запитав сам себе Васильченко. І не встиг Антоненко-Давидович сказати слова, як Васильченко випростав руку в напрямі стіни, і їх обох на хвилину приглушив гучний постріл.

—Стріля! — чи то радіючи, чи дивуючись вигукнув Васильченко, і весела усмішка заграла на його лиці. Ще й добре б'є! Глядіть, яку дірку зробило...

«Я сидів зачудований, — пише далі Антоненко-Давидович.

 

—Ну хто міг подумати, що під цими зморшками на обличчі, які свідчили не про вторований життєвий шлях за плечима, а про манівці й злигодні, крилася така жартівлива, ба й трохи необачна вдача!»

Там же Антоненко-Давидович згадує, яку пошану мав Ва-оильченко серед читачів. «На популярного автора, — згадує він, — дивилися не тільки шанобливі очі читачів, але й закохані очі читачок. Одна вчителька, що лежала хвора на сухоти й життя якої згасало, просила дати всі твори Васильченка. І вона, обклавшись ними, перечитувала їх не перший раз, ніби вони могли врятувати їй життя».

 Як і кожний письменник, Степан Васильченко теж; мав свої погляди на літературу й на працю письменника. Ті погля-, ди відооражені в сімох його автобіографічних спробах. Деякі з них оули свого часу друковані то в періодиці, то в серії «Письменник про себе»- 1а найбільше їх бачимо в його автобіографічній повісті «мій шлях», що увійшла до 4-го тому творів, .ош написав її ще в березні 1931-го року, а до видавництва «лші» прислав на початку іУ32-го року- Але до друку цього твору моді не прийняли- Ьо це були часи, коли підхід до творів оув дуже соціологічний, багато творів письменників знімали годі з друку, заоороняли, часто це було пов'язано з арештом аоо нападом на автора в пресі працюючи у видавництві, я мав нагоду листуватися з Василь ченком І прочитати цю його повість, коли прислав. Ва-слльчегіко давно оув улюоленим моїм письменником, а тепер я мав нагоду читати його автобіографію в рукописі. Мені тоді впало в вічі, що ьасильченко вважав, що письменники часто пишуть великі романи, які коли б притиснути, то «вода» о вибігла, а з того чи іншого роману лишилась би гарна невелика новеля чи оповідання.

Лише недавно я довідався, що той твір «Мій шлях» було надруковано вперше в скороченому вигляді аж у 1938-му році в журналі «радянська література». А повне видання цієї автобіографії побачило світ лише в 1950-му році у виданні «.Степан Васильченко. Статті та матеріяли»- ^ цій повісті письменник рішуче боронить себе перед напасниками, які закидали йому буржуазний націоналізм і що його твори все невеличкі розміром, бо він, мовляв, не дуже талановитий, без вищої освіти. Щодо розміру творів, то він доводив, що це зовсім не залежить від освіти: «Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір'ям, аби був товстіший мішок, — далеко легше, ніж: написати гнучку й різьблену новелю»- Також він писав, що критикам хотілося: «На мою думку, моїх критиків часто уводить у блуд те, що ідеологія в моїх творах, як я вже сказав, не кричить, але це не означає, що вона не діє»...

Варто згадати й те, що його не минули без нападів і кривд сталінські роки. У 1932-му році, десь навесні, підписавши з видавництвом договір на видання вибраних творів, Василь-чснко незабаром поїхав лікувати своє здоров'я до Одеси. Йому мали вислати за договором, 25% гонорару з загальної суми в 5 тисяч карбованців ще до Києва, але не вислали. З Одеси він прислав телеграму, щоб вислали йому туди належні гроші. Але грошей ізнову не вислали- Можливо, що це сталося тому, що саме з'явилась у пресі зловісна стаття критика Бориса Коваленка- Пробувши в Одесі 2 тижні, хворий письменник мусив вертатися назад до Києва- А через недовгий час появилась у пресі сумна вістка, що талановитий автор помер у шпиталі 11-го серпня 1932-го року.

Ховали його на державний кошт. Похорон зібрав тисячі прихильників його творчости. За дорученням Місцевкому письменників, з промовою від молодшої генерації виступив Борис Антоненко-Давидович, а від старшої — поет Микола Вороний. Обидва вони були, як відомо, пізніше репресовані- Тільки Вороний із своїм сином Марком, теж поетом, загинули на засланні, а Антоненко-Давидович після 21-річного заслання повернувся до Києва. Але не минув арешту й сам критик Борис Коваленко- Він теж загинув на засланні в 1938-му році-

Так минуло вже майже 50 років з дня смерти Степана Ва-сильченка, а його твори й досі чарують читача, а драматичні твори не сходять з кону-

Його дружина ще живе в Києві, а син, потрапивши до полону під час війни, побоявся повертатися на рідну землю, бо й полонених, що поверталися, посилали до концтаборів. Він оселився в Канаді, працює як інженер.

 
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ТАЛАНТ ГНАТА ХОТКЕВИЧА | Надрукувати |

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ТАЛАНТ ГНАТА ХОТКЕВИЧА

Одного літнього ранку 1931-го року, ледве минула дев'ята година, як до видавництва зайшов невисокий огрядний чоловік, кругловидий, простенько вдягнений, але в українській вишиваній сорочці!. Головного редактора, як і редактора художньої літератури ще не було. Він підійшов до облікувач-ки Ліди й хотів щось запитати, як з бічних дверей вийшов редактор сектору мистецтва Максим Лебідь і, побачивши знайомого йому письменника, привітно озвався:

        А, Гнат Мартинович! Заходьте! — і вони зникли за две

рима його кабінету.

Коли письменник пішов, редактор приніс облікувачці товстелезний рукопис і звелів зареєструвати й передати редакторові сектору художньої літератури. При цьому він сказав:

        Це за договором подав свій твір Гнат Хоткевич. Надзви

чайно працьовита людина!   Пише велику повість про Шев

ченка. Це лише перша частина, що має 500 сторінок, а їх бу

де чотири. Це буде, — додав редактор, — найбільший і, ма

буть, найцікавіший твір про Тараса Шевченка.

Про Гната Хоткевича мені вже доводилось чути багато цікавих розповідів про його! надзвичайні здібності й навіть читати чудову повість «Камінна душа», в назві якої ще було надруковано «душя», а тепер цього автора «Пісні гуцульських Карпат» я побачив власними очима. Після того я двічі чи тричі бачив Гната Хоткевича, коли він приходив до видавництва довідатись про долю його підручника гри на бандурі. При одній зустрічі він розповів, що для написання свого твору про Тараса Шевченка він кілька років збирав мате-ріял. Діставав різні видання та матеріяли архівів зі Львова та з Варшави. Цей твір має охопити все життя Кобзаря, починаючи з народження. Перша частина має назву «Тарасгао — дитячі роки Шевченка, друга — «Тарас» — юнацькі роки, третя — «Тарас Григорович» — життя і творчість до арешту, і четверта «Шевченко». Загальну назву для всіх частин він дав «З сім'ї геніїв».

З того часу минуло багато років. Автор зазнав безліч не-заслужених кривд і переслідувань і, зрештою, зник з літературного й життьового обрію. Під час війни випадково довелося зустрітися у Львові та в Кракові з дружиною Гната Хоткевича, Платонідою Володимирівною, яка, тікаючи від більшовиків, працювала при якомусь театрі в німців. Від неї я

 

дещо довідався про його трагічну долю.

Серед письменників першої половини 20-го століття Гнат Хоткевич відзначався багатьма яскравими ознаками. Його не можна поставити поруч багатьох інших українських письменників, бо він сам був інший від усіх, не тільки тематикою своєї творчости, а ще більше своєю універсальністю та своєрідним життям і надзвичайною працьовитістю.   Він був не тільки письменником — в його особі втілювалась ціла низка талантів і здібностей та зацікавлень. Він був і непереверше-ний бандурист, і автор підручників гри на бандурі, і лектор, організатор театрів, і дириґент капелі бандуристів, і науковець, і перекладач творів Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гю-ґо, і редактор журналу, і, зрештою, був організатором страйку залізничників у Харкові та учасником барикадних боїв. А разом з тим був людиною виняткової працьовитости та був обізнаний з різними сферами життя й науки.

І коли б довелося шукати йому відповідника серед письменників та діячів нашої культури, то таким був би в деякому відношенні хіба відомий і своєрідний Дмитро Яворниць-кий, визначний дослідник історії козаччини, організатор історичного музею в Дніпропетровську (Січеславі), автор багатьох праць з історії козаччини, збирач фолкльору. Це ж він розкопав понад 1000 козацьких могил, це ж він зібрав понад 75 тисяч експонатів української старовини, знайшов кільк? козацьких чайок на дні Дніпра. Багато разів падав з при дніпровських скель, зламавши десять разів собі руку та кілька ребер.

Його перу належать роман, повість, низка оповідань, безліч наукових праць, в тому числі й три томи історії козаччини, які друкувалися навіть за царських часів, а тепер все це лежить під забороною. Але це вже окрема тема...

Народився Гнат Хоткевич (псевдо Гнат Галайда) в Харкові 31-го грудня, 1877-го року, в бідній родині. Мати працювала наймичкою в купця, а батько, що походив з старовинного козацького роду — кухарем. Батько любив читати книжки і сам навчив малого Гната читати й писати та впоїв любов до книжки, що мало в подальшому його житті вирішальне значення. Від 1894 року Гнат Хоткевич навчався в Харкові в Харківському реальному училищі, а влітку відпочивав в селі Деркачах, в купця Михайлова, де працювали його батьки. У вільний час знайомився з творчістю українських кля-сиків — з творами Т. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського, Марка Вовчка, Гр. Квітки-Основ'яненка, з творами драматургів — М. Кропивницького та І. Тобілевича.

Ще з юнацьких років мав нахил до мистецтва, самотужки пробує грати на бандурі, що йому скоро вдається.

У 1894-му році, закінчивши реальне училище, Гнат Хоткевич найкраще склав іспити при вступі до Харківського технологічного інституту. Навчаючись там, разом з- студетами готує п'єси українських драматургів і ставить їх у ближчих селах під Харковом. В їх репертуарі були: «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Бурлака» І. Карпенка-Карого та інші. А в 1896 р.; будучи 18-річним студентом, уже з успіхом дає концерт пісні та гри на бандурі в Полтаві. Скільки в нього було енергії, ініціативи й певности в свою справу, що в 1899-му році він організовує перший в історії кобзарства виступ кобзарів та лір-ішків на 12-му археологічному з'їзді в Харкові, де виступав з критикою режиму за приниження й заборони розвитку кобзарства та рідної пісні. За це та участь в студентських демонстраціях був звільнений з інституту без права вступу та з забороною жити в Харкові.

Рятуючись, він іде до хору батька української клясичної музики Миколи Лисенка,і що саме гастролював по Україні. Гой його радо приймає, і Гнат Хоткевич виступає там з кобзою на концертах. Та на прохання інституту, в 1900-му році Хоткевича поновлюють в числі студентів, і він скоро закінчує інститут. Діставши працю інженера на залізниці, він далі шукає дальшого зв'язку з мистецтвом. Скоро він організовує театральний гурток, який поволі перетворюється на справжній робітничий театр у Харкові, де під його керівництвом брало участь 150 робітників. У 1902 - 04 роках театр ставив щороку по 17 - 19 вистав з репертуару українських драматургів. Тоді це була велика користь в популяризації української мови й культури серед населення.

На той час молодий інженер Хоткевич був уже знаною людиною, він був особисто знайомий з видатними письменниками та діячами української культури, як Леся Українка, Мих. Коцюбинський, Мих. Старицький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксагансь-кий та інші.

Але в 1905-му році почалися серед робітників Харкова страйки, зокрема на залізничному вузлі Харкова, де головою страйкового комітету був якраз наш Гнат Хоткевич. Робітники домагались восьмигодинного робочого дня та інших по-леішень. Дійшло до збройної боротьби. Влада обстрілювала більші заводи Харкова та Люботина з артилерії. Крім жандармерії, кинуто було тисячі війська, щоб придушити повстання. В першій фазі боротьби робітники навіть роззброювали поліцію та частини жандармерії. Почалися барикадні бої, в яких брав участь і Гнат Хоткевич.

Коли робітничий рух було придушено, Хоткевич мусив ховатися; йому загрожував арешт і суворий засуд. Деякий час він нелегально живе в мистця С. Васильківського. Жандармерія розшукувала Гната Хоткевича, а він з грудня 1906-го року жив уже в Західній Україні, у Львові, а потім оселюється в Криворівні.

Живучи в центрі Гуцульщини, Хоткевич збирає народні пісні, народню творчість, вивчає місцеву говірку народу, звичаї. У 1909-му році організовує й тут театральний гурток, в якому скоро вже брало участь 60 гуцулів. Театр мандрував по селах і містах Галичини, побував у Чернівцях та Варшаві, а Гнат Хоткевич часто писав для цього театру драми з гуцульського життя. В час відсутности Хоткевича його заступав артист-еміґрант з Наддніпрянщини О. Ремез.

Гнат Хоткевич одночасно мандрував скрізь по Галичині та Буковині з концертами гри на бандурі, зворушуючи всіх своєю майстерністю співу та гри. Виступав він і в Львові. Молодий, а пізніше славетний композитор Ст. Людкевич, побувши на концертах Хоткевича, писав: що він ...«підніс гру на бандурі до своєрідного артизму, зробив спосібною до більшо-ю числа модуляцію та добув з неї чимало зовсім нових, не-звісних ефектів і нюансів, про які ніхто б і не подумав».

 

Там Гнат Хоткевич знайомиться з багатьма письменниками, мистцями та культурними діячами, як Іван Франко, Ва-< силь Стефаник, Н. Кобринська, Іван Труш, Ольга Кобилян-ська, І. Свєнціцький, Дм. Січинський, Й. Стадник, Мих. Яць-ків, П. Карманський та інші.

Наш письменник і бандурист часто бував серед гуцулів по селах, його скрізь вітали й запрошували: він скрізь був бажаним гостем.

Ще на початку 1900-х років Хоткевич почав цікавитися літературною працею. У 1897-му році він уже друкує в львівському журналі «Зоря» оповідання «Трузинка», а в 1902-му році виходить його збірка оповідань та медитацій «Поезія в прозі». Пізніше, опинившись в Галичині, він протягом чотирьох років написав багато нових творів: оповідань, нарисів, драматичних творів, повістей тощо. Спершу друкує драматичні сцени на теми про недавні події в Харкові — це «На залізниці», «Вони» та драму «Лихоліття», за яку у 1906-му році у Львові, на конкурсі на кращий драматичний твір, дістає першу нагороду.

У 1909-му році Хоткевич друкує «Альбом історичних портретів» та вперше в історії кобзарства «Підручник гри на бандурі». Вивчивши добре побут, історію та своєрідність мови гуцулів, Хоткевич пише цілу низку творів з їхнього життя й боротьби. Так з'являються «Гуцульські образки», «Гірські акварелі», повісті «Камінна душа» та працює над повістю «Довбуш». Правда, повість «Довбуш» побачила світ лише по смерті автора, аж у 1965-му році. А всі вони разом стали цінним здобутком української літератури.

У повісті «Камінна душа», тему якої автор запозичив^ з народньої пісні, розповідається, як отець Василь привіз до Криворівні на свою нову парафію молоденьку дружину. Люди відразу загомоніли, що «узєв собі наш піп не жінку, а дитинку». Різниця в вікові та зацікавленнях не дуже зближали їх духово. Маруся була романтичної вдачі, а отець заглиблювався у свої парафіяльні справи, лишаючи молоду дружину з своїми мріями насамоті. До того ЛІ побралися вони без кохання, як часто бувало в ті часи.

Маруся сумувала, життя тяглося сіре й одноманітне. Лише чарувала її чудова прикарпатська природа, навколишні гори та ліси. Вона багато чула про опришків, їх героїзм, як оборонців свого народу. Ходячи на прогулянку до ближчого лісу, Маруся випадково зустрілась з опришком Марусяком, а після кількох зустрічів закохується в нього й тікає з ним в гори. Та коли чари кохання розвіялись, а до того вона довідалась, що він утік з війська, її ставлення до нього міняється. Правда, спершу Марусяк користувався повагою серед опришків, став одним з їхніх провідників, але потім поступово перетворився на розбійника, ґвалтівника і став брутальний у ставленні до самої Марусі. Він навіть доходить до того, що ладен тимчасово відпродати свою дружину іншому опришкові. Тоді вона вже почала мріяти про втечу від нього додому.

Так в особі Марусяка автор малює образ деструктивного опришка, що своїми діями, поводженням ганьбить ім'я оборонців народу.

Йому в повісті протиставлений справжній ідейний оприпіок Юрчик, який виступає проти Марусяка, докоряє йому, стає, зрештою, і в обороні Марусі й допомагає їй втекти й повернутися до села. А Марусяка пізніше ловить представник влади, пушкарський отаман Юріштан, і він кінчає життя на шибениці-

Камінна душа в цьому творі, це не жорстокий Марусяк, як дехто припускає, а сама Маруся, образ якої автор змалював з великою мистецькою силою, провівши її через великі випробування долі. Молода й недосвідчена героїня твору, не зважаючи на страшні знущання Марусяка, не раз просила його припинити своє розбійництво. Вона також; не раз ставала над прірвою, маючи намір покінчити самогубством, але, будучи вагітною, стримувалась від того кроку, бо святе почуття материнства кликало її до життя заради майбутньої дитини. Задля неї вона ладна була жити в тих страшних обставинах, серед каміння, в печерах, під дощами. Тож, пройшовши через такі страждання через свою помилку, Маруся все ж лишилась людиною, психічно стійкою, «камінною душею», маючи сильну волю, щоб, зрештою, вирватися з рук звихнутого Марусяка.

Ця повість цікава не тільки своїм сюжетом, а й своєю фабулою: насичена легендами, народніми піснями, прислів'ями, до того ж забарвлена гуцульським діялектом, що надає своєрідносте того краю. Тому не даром літературознавці й критики підкреслювали, що у повістях «Камінна душа», «Довбуш», збірках «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки» письменник створив художній літопис життя й побуту гуцулів кінця 19-го й початку 20-го століття, змалював гордих і волелюбних людей, які борються проти кривд і насильства можновладців та окупантів.

Цими творами Гнат Хоткевич значно доповнив ті видання про життя Гуцульщини, що їх написали Ольга Кобилянсь-ка, Марко Черемшина, Юрій Федькович, Лесь Мартович та інші.

Живучи в Криворівні, Гнат Хоткевич часто зустрічався з Іваном; Франком. Там же Хоткевич написав статтю «Д-р Франко безнадійно хворий», в якій закликав галицьку інтелігенцію оточити великого поета увагою та дати матеріяльну допомогу.

Як згадують сучасники, Гнат Хоткевич, незважаючи на не-статки, завжди був бадьорий, життєрадісний, дотепний, любив цей край і людей.

Проф. Мих. Рудницький пригадує такий момент: хтось із друзів Хоткевича із співчуттям сказав: «Правда, скільки ти міг би написати, якби мав постійну посаду»? На це Хоткевич відповів: «Певно, що міг би. Але для канцелярії, а не для літератури».

Одного разу Василь Стефаник підходить у кав'ярні до Хоткевича, який сидів за столом і завзято писав сторінку за сторінкою, та й каже:

        Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?

А Хоткевич на те:

        Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказали, що ви маєте талант, а мені треба цілу книжку. Справедливо тільки одне:

що ми обидва з цього нічого не маємо.

Минав час у напруженій праці. Гнат Хоткевич зробив дуже багато для культурного розвитку Галичини. Він звик до людей, особливо до гуцулів, полюбив цю одірвану частину України. У своїй автобіографії він писав: «Про Галичину та галичан у мене найкращі спомини, я полюбив і цей край, і тих людей».

 

Проживши там шість років, Хоткевич у 1912-му році повертається назад до Харкова, сподіваючись, що там багато змінилось, і що його вже не зачепить влада. Але його відразу арештовують за колишні страйки та боротьбу на барикадах. Лише наприкінці того ж 1912-го року йому щастить вийти на волю, і він відразу береться за свою улюблену бандуру, мандрує по Україні, влаштовуючи концерти, навіть в Києві. Ще будучи в Західній Україні, Хоткевич листувався з відомим тоді культурним діячем Федором Краснюком, що жив у Смілій і запрошував його приїхати з бандурою. Тепер, у 1913-муроці, ця нагода трапилась. Автор цих рядків мав приємність під час війни відвідати це історичне місто й побачитися з Ф. Краснюком, побути в його хаті. Цей любитель театру й літератури розповів про колишній приїзд славного бандуриста й письменника до Смілої та його виступ з концертом гри на бандурі. З великими труднощами пощастило тоді дістати від жандармерії дозвіл на два концерти, але відбувся лише один: другого не дозволили.

Як розповідав Краснюк, перед самим підняттям завіси трапився ще такий випадок: Хоткевич хотів зійти на сцену просто з залі. Він поставив стілець, став на нього, а що бандурист був огрядненький, то стілець проломився,   Падаючи, Хоткевич схопився за бляху рампи і перерізав палець правої руки до кістки. А публіки було вже повнісінько. Концерт ьсе ж таки відбувся, і Хоткевич так заграв і заспівав, зокрема «Бурю на Чорному морі», що навіть місцеві «товстошкурі тузи», ненависники всього українського, були захоплені. Оваціям не було кінця.

Ф. Краснюк, якому було тоді 80 років, мав добру пам'ять, розповідав також; про багатьох письменників, з якими листувався, але весь архів його і подаровані книжки забрали чекісти та енкаведисти, які не раз арештовували його й тримали місяцями у в'язниці. Зберігся лише лист Бориса Грінчен-ка, який господар показав і дозволив переписати. Він і досі зберігається в архіві автора цих рядків.

Повернувшися з Смілої, Хоткевич береться за редагування журналу «Вісник культури і життя», відновлює вистави робітничого театру, вживає заходи, щоб привезти в Україну гуцульський театр й покати його вистави, спроваджує з Галичини мастрів-різьбарів і відкриває в Харкові майстерню гуцульських виробів.

Але Перша світова війна загальмувала його творчі пляни. До того ж поліція знову влаштовує труси в його приміщенні, і як неблагонадійного висилає за межі України. Він живе спершу в Білгороді, на Курщині, але й там не дають йому спокою, і він переїздить до Воронежу. Лише після повалення царизму він повертається до Харкова і знову розгортає велику культурну діяльність. Читає лекції про народні пісні, кобзарів, пише музичні твори для бандури та на слова українських поетів-клясиків.

Поруч літературної праці, Гнат Хоткевич викладає українську літературу в Харківському зоотехнікумі, а потім кля-су бандури з Харківському музично-драматичному інституті. Його працьовитість була надзвичайна. Від 1921-го до 1928-го року він написав і видав багато нових творів та написаних раніше, ще в Галичині. У 1922-му році, з нагоди 25-ліття його літературної діяльности, виходить нове видання його повісти «Камінна душа». Перше видання було надруковане ще в 1911-му році в Чернівцях. Письменник дістає чимало привітань від шанувальників його творчости, зокрема від молоді. Одна за одною виходять його книжки: перевидає драму «Лихоліття», виходять «Гуцульські образки»(1923), драми «Вони» та «О полку Ігоревім»ї1926), друкує наукову працю «Народній і середньовічний театр в Галичині», повість «Авірон», наукову працю про Григорія Сковороду, спогади про своє перебування в Галичині, перекладає з інших мов, пише й друкує працю «Музичні інструменти українського народу», «Театр 1848 року», драми «Село в 1905-му році» та друкує окремим виданням свої чудові «Гірські акварелі», які ще в 1923-му році друкувалися в журналі. Нарешті, в 1929-му році закінчує великий історичний твір на 4 частини «Богдан Хмельницький», а в 1930-му році закінчує, вірніше опрацьовує давніше написану історичну повість «Довбуш», що має 425 сторінок.

Вінком його невтомної працьовитости й таланту було подання до видавництва першої частини історичної повісти про Шевченка, під назвою «Тарасик», перша частина запля-нованого твору, що разом мав би дві тисячі сторінок.

Добрим підсумком, хоч дуже малим тиражем (2-4 тисячі) була поява 8-томного видання його вибраних творів (1928-32), що вийшли у видавництві «Рух», де видавцем був емігрант з Західньої України, Володимир Березинський, дуже мила й порядна людина. Але до цих вибраних творів увійшла тільки невелика частина доробку працьовитого автора.

Гнат Хоткевич користувався великою пошаною серед письменників, літературознавців, читачів. Доказом цього може правити й лист до Гната Хоткевича від видатного літерату-рознавгя й професора університету Олександра І. Білецько-го, який, вітаючи письменника з його 60-літтям, писав у 1937 році: «Ваша творчість була б помітною в будь-якій літературі, і, незалежно від моїх українських симпатій, я не міг би не оцінити поетичної сили «Богдана Хмельницького», широти і глибини зображення в повісті про Шевченка, проблемности і гостроти ситуацій в тих драмах, які я читав колись Е рукописах і які до цих пір пам'ятаю».

Але, як відомо, 1933-ій рік приніс для багатьох українських письменників, літературознавців, діячів української культури страшний удар: голод, масові арешти, розстріли, заслання й цькувасня лише за любов до своєї мови, культури, рідної землі. До Еидавництва тоді приходили звідусіль розпачливі листи, благання допомоги, оборони від представників влади. Гнат Мартинович жив тоді з родиню під Харковом у Виселку Високому.   Взимку 1933-го року прийшов від нього трагічний лист. Він писав: «...Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток... Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, з якою варимо для всіх юшку.... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи-  А надворі сувора зима. В хаті нічим топити. Лягаючи спати, вкриваємось всією нашою одежею... Вода Е хаті замерзає...»

 Я сам в ті часи часто йшов до праці, не снідавши, бо не було чого, але той лист від Гната Хоткевича глибоко зворушив мене, і я його й досі не можу забути. Хотілося тоді зробити з того листа собі копію, але було небезпечно.

Не кращі листи приходили від інших письменників. Письменник Дмитро Гордієнко, колишній червоний партизан, що мав покалічену руку, писав до видавництва, що письменники тепер в матеріяльному відношенні живуть гірше, ніж; кур'єри Раднаркому. Одного дня дістали телеграму від Максима Рильського: «Голодую, вишліть гроші». Йому за договором належала певна сума гонорару, але не вислали. Трохи згодом він сам приїхав з Києва до Харкова з надією дістати грошей, але й це не допомогло. І він, позичивши в Миколи Кулі-ша трохи на квиток, пригноблений поїхав назад.

Ро речі всі ті листи видавництво відразу передруковувало й відсилало до ЦК партії. А пізніше майже всіх тих авто рів листів було репресовано. Лише Максимові Рильському, після піврічного ув'язнення, пощастило вирватися з київської в'язниці, тільки дякуючи тому, що він в ув'язненні написав відому «Пісню про Сталіна», яку щодня по кілька разів передавали по радіо. У ті трагічні часи з волі Москви було знищено 240 українських письменників та літературознавців. Тоді ж забрали з ліжка хворого і видавця та редактора в-ва «Рух», В. Березинського.

 

Про Гната Хоткевича не було ніяких чуток. Всі вважали, що він давно вже зник за ґратами НКВД. Справді ж, його не раз кликало НКВД, але він знову повертався назад, до родини. Як бачимо із спогадів Олександра Семекенка («Харків, Харків») у передмові до своїх творів, що їх видало В-во «Рух», Гнат Хоткевич осмілився згадати, ко він «...знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру. Через кілька днів його викликали до ҐПУ на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили. Але в 1938-му році вже не відпустили». Далі О. Семе-ненко пише, що у в'язниці молоденька лікарка, яка оглядала в'язнів, в тому числі й Гната Хоткевича, написала на його картці, що «Следовать на север может». Хоткевич шкутильгав на одну ногу, мав уже 61 рік, і як припускає й автор спогадів, міг не витримати тривалого етапу «на север» і загинути по дорозі. З друкованих джерел відомо, що він помер 8-го жовтня, 1938 року, а Ол. Семененко бачив його в харківській в'язниці перед етапом «на север», у серпні - вересні того ж 1938-го року. Тож це припущення про смерть під час мандрів на місце заслання цілком правдоподібне.

Але так детально ніхто й не знає, де спіткала смерть цього виняткового літератора й культурного діяча та непереверного бандуриста. Навіть за царських часів повідомлялося про час і місце смерти засланців, але «гуманна»! радянська влада при масовому нищенні народу не могла навіть простежити, хто й коли загинув, а тому й заборонила подавати місце смерти.

Не зазнав великої прихильности Гнат Хоткевич і після смерти Сталіна, хоч його й реабілітували. Правда, перевидали двічі його повість «Кам'яна душа» в 1958 та в 1970-му роках. У 1965-му році, нарешті, видали повість «Довбуш», яка була готова ще наприкінці 20-ох років.   Останнім виданням був двотомник вибраних творів, що вийшов перед 90-літтям з дня народження Гната Хоткевича, 1966 року, але його століття в 1977 р. не відзначили жодним перевиданням чи виданням якихось творів з його величезного архіву, де більшість рукописів ще не бачили світу. Разом з іншими творами, що лежать під забороною, спочиває і дві частини (по 500 сторінок) повісти про Тараса Шевченка, що мала спільну назву «З сім'ї геніїв». Перша частина цього твору була сконфіскована після того, як подав її автор до видавництва, яке піс-лало на рецензію до культпропа ЦК партії. Проте в передмовах до «Камінної душі» та до двотомника літературознавець писав, що ті дві частини твору про Тараса Шевченка:   «Це справді талановиті твори, написані з широким творчим розмахом. З них, мов живий, постає образ молодого Шевченка на тлі тих суспільно - політичних умов, у яких формувався його світогляд, у зв'язку з духовим життям свого народу».

Така доля спіткала більшість талановитих творів української літератури. Адже, як відомо, ще перед війною, у таємному списку заборонених творів було п'ять тисяч назов. Такі списки нібито мали керівники великих книгозбірень, при яких були спеціяльні відділи забороненої літератури.

 

 
УкраЇнська культура Як джерело державного самоствердження нації | Надрукувати |
 УкраЇнська культура Як джерело державного самоствердження нації
Ганна Скрипник (м. Київ)
Національна культура – важливий державноконсолідуючий чинник як у традиційних, так і в модерних суспіль-ствах, заснованих на принципах громадянської нації. Ініціативи ЮНЕ-СКО в гуманітарній сфері актуалізу-ють потребу ефективнішого використа-ння здобутків національних культур для гармонізації суспільного життя, міжетнічних контактів та цивілізацій-ного поступу країн в цілому. Відтак, культура має посісти пріоритетне становище у внутрішній політиці кожної держави,  передусім у вирішенні гуманітарних проблем.
Культура виконує важливі для життєзабезпечення суспільства інтегра-тивні й комунікативні функції, тому формування єдиного для всіх членів певного соціуму культурного простору виступає чинником цілісності і стабіль-ності націй і держав.
За визначенням Всесвітньої кон-ференції з питань культурної політики, проведеної під егідою ЮНЕСКО 1982 року, культура - це комплекс характе-рних матеріальних, духовних, інтелек-туальних і емоційних рис суспільства, що включає не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила люд-ського буття, системи обрядів, традицій і вірувань. Оскільки саме "через культ-уру народу індивід отримує все необ-хідне для життя, всі засоби для існува-ння: мову, цілі, способи життє-діяльності, орієнтири для дій, психоло-гічний автоматизм", то зрозумілими є деструктивні для особистості і цілих спільнот наслідки руйнації націо-нальних культур.
Тим-то опіка над культурою і підтримка національної культурної спадщини, удоступнення її для всіх соціальних прошарків, засвоєння культурних набутків у контексті європейських цивілізаційних підходів постають важливими внутрішньо-політичними завданнями, реалізація яких слугуватиме гарантією збере-ження культурно-національної іденти-чності народу на тлі сучасних трансформаційно-нівеляційних процесів. Захист культурно-націо-нальної ідентичності, національних лінгво-культурних особливостей є пріоритетами культурної політики сучасних європейських держав, які за умов  прискореної культурної нівеляції  застосовують різні форми самоз-береження. На державному рівні розробляються і діють програми за-хисту культурного середовища у Фран-ції, що проявляється у протидії замінам французької термінології іноземною, у відстоюванні традиційної моделі харчу-вання, наданні переваги національній кінопродукції і масовій музичній куль-турі тощо. Активне включення у світові економічні процеси Японії не супро-воджується втратою її етнокультурної своєрідності передовсім завдяки актив-ній державній підтримці культури власного народу. Відкритість до суч-асної культури і водночас стійкий кон-серватизм (у позитивному його значе-нні) традиційно демонструє Великоб-ританія.
Українська культура, маючи за пе-ріод свого тисячолітнього розвитку досягнення світового рівня, вийшла з недавнього тоталітарного та бездер-жавного минулого неповною. На рівень її розвитку й особливості функціо-нування  негативно впливали такі соціо-культурні реалії та політичні чинники минулого:
- існування її на маргінесі культ-урної політики чужих держав, функці-онування в межах чужого культурного простору та чужого мовного режиму;
-    процес духовного занепаду, що розпочався підпорядкуванням україн-ської церкви Москві у 1696 році та мас-ове переміщення інтелектуальної еліти до Росії й перетворення України на провінційну область "з великим історичним минулим", з недорозвину-тою інфраструктурою культурного життя;
-    фізичний терор проти україн-ської інтелігенції - як великомасштабна далекосяжна акція, що вела до духовного спустошення народу, маргі-налізації української культури.
Унаслідок лінгвоцидної і культуро-цидної політики колоніальних властей українській культурі було цілеспрямо-вано прищеплено комплекс меншовар-тості, національно-культурної непов-ноцінності, з яким вона увійшла в третє тисячоліття, позначене нівеляційно-руйнівними процесами уніфікації та глобалізації. Цей своєрідний сучасний "культурний імперіалізм", який засобами мас-медіа проголошується єдинодемократичним і перспективним, становить пряму загрозу культурно-національній ідентичності. Від-повідаючи на виклики світових інтегра-ційних процесів, все ж, щоб остаточно не втратити своєї культурно-національної ідентичності, запере-чуваної століттями неволі і загроженої сучасними космополітичними тенд-енціями Україні слід виробити систему державних заходів на підтримку національної культури, на дбайливе виявлення, облікування і збереження її здобутків, на засвоєння кожним громадянином національного культур-ного досвіду та його модернізацію. Відтак набуває актуальності потреба збалансування власної культурно-національної ідентичності і реалій постіндустріального світу.
Українська культура досі terra incognita для сучасного пересічного українця. Набутки власної культури, національні культурні обрії ще належно не осягнуті українською людиною; не створено самодостатнього українського культурно-інформацій-ного та духовного простору. Українство й до нині незахищене своєрідним культурним полем перед загрозою розчинення в чужих культур-них системах.
Украй складний історичний та суспільно-політичний контекст форму-вання українського культурного прос-тору жорстоко регламентував не лише характер, особливості функціонування та досягнення української культури в минулому, а й детермінує її реальний сьогоднішній стан, пояснює позитиви і недоліки, здобутки і втрати. З огляду на цей контекст увиразнюється одно-значний факт, що, усупереч багатові-ковій протидії розвитку української культури, "придушення її всіма засо-бами чужої держави", вона все таки засвідчила свою життєздатність як на рівні народнокультурної традиції, так і професійного мистецтва. У першому випадку йдеться про довершені народномистецькі зразки виробів народного мистецтва, про сакральну  архітектуру та житлове будівництво, одяг та уснопоетичну творчість - власне про всі складники етнокультури, які за умов відсутності державних механізмів збереження етносу і його культурно-національної самобутності виконували етноінтегративну і етнозберігаючу роль.
В Україні саме народна культура була чи не єдиним фактором націо-нального самоствердження, виконувала функції національної школи і релігії, була засобом крізьвікових контактів і передачі етнокультурної інформації. Завдяки безперервному живому побу-туванню традиційної культури, наро-дне середовище спромоглося зберегти відчуття національної окремішності, "жертовно живити національно-визвольні змагання народу на різних етапах історії, стихійно протидіяти асиміляційній політиці окупаційних режимів", висувати нові й нові покоління національно-свідомої інтел-ігенції, учених і мистців натомість зденаціоналізованої еліти. Невтрачена здатність породжувати нові культуро-творчі сили, плекати і відроджувати в нових виявах національно-мистецькі традиції є свідченням життєстійкості народної складової національної культури.
У добу незалежності українська культура увійшла як самодостатня національноувиразнена система духов-них цінностей, розвинутої народної творчості та професійних мистецтв, високої академічної культури. Водно-час вона відрізняється від сучасної культури державних народів непо-внотою своєї структури, часто - провінційністю виконавської манери, ідей і змісту.
Сучасні трансформації в сфері  культури позначилися на ідеологічно-світоглядній, організаційно-правовій та фінансово-економічній її складових. Аналізуючи специфіку перехідного періоду, усвідомлюємо вагу цих існуючих складнощів і проблем, осмислення яких із необхідністю передбачає окреслення української специфіки як у контексті недержавного історичного минулого, тягара колоніальної спадщини, так і неодно-значної сучасної суспільно-політичної ситуації в країні, ускладненої розбалансованою економічною систе-мою, домінуванням у політиці та економіці корпоративних інтересів клановоолігархічних структур над зага-льнонаціональними інтересами, глоба-лізаційними викликами західного світу.
Культуротворення в сучасній Україні потерпає також від тіньових аспектів сучасного українського ринку, що характеризується недорозвиненістю українського підприємництва, цині-чною експансією іноземного проду-цента, який на ґрунті української культури виявляє чітке антиукраїнське спрямування, зміцнюючи русифікатор-ські тенденції.
Проте, попри складний сучасний економічний і суспільно-політичний контекст, українська культура має й певні позитивні зрушення. Пос-лаблення прямого диктату адміні-стративних органів і звільнення ініціативи знизу, поява альтернативних можливостей інвестування мистецьких проектів, ліквідація обмежень у творчості, видавничій справі, пересу-ванні, художніх об'єднаннях умож-ливили організацію приватних галерей, антикварних салонів і музеїв, спри-чинили вибух виставкової діяльності, появу десятків незалежних художніх часописів і зростання кількості виданих книжок, інтенсифікацію художньо-мистецького життя загалом.
Свобода слова й думки, вільний доступ до раніше прихованої інформації, легалізація табуйованих попередніми режимами персоналій і національних за суттю мистецьких явищ сприяли заповненню так званих існуючих "білих плям", оновленню і розширенню тема-тичних обріїв української культури та актуалізації українського історичного, суспільно-політичного і мистецькокуль-турного досвіду - замовчуваного і забороненого за часів бездержавності. Тобто йдеться про реалії, котрі якісно змінили картину сучасного культурного буття нації, додали йому нових сил, сформували резерви для подальшого розвитку.
Передусім до зазначених позитивів спричинилися державні заходи у сфері культури: реформування системи організації культурного життя; окрес-лення пріоритетів державної культур-ної політики; створення необхідної правової бази функціонування закладів культури. У рамках "Основ законо-давства України про культуру" було прийнято низку законів, що регламен-тували організаційні засади та функціонування конкретних галузей культури. Зокрема, було прийнято закони "Про музеї та музейну справу в України", "Про охорону культурної спадщини", "Про бібліотеки та бібліо-течну діяльність в Україні" та ін. Національною академією наук була розроблена "Концепція гуманітарного розвитку", в якій означено основні пріоритети і у сфері мистецтвознавства та культурології, окреслені механізми та шляхи подолання кризового стану розвитку української культури.
Сучасна Україна - це багата і неповторна фольклорна культура (пісенна, інструментальна, танцюва-льна), але, на жаль, спримітизована радянським трибом життя та спро-фанована сучасними ЗМІ як "хуто-рянська" і "шароварницька". Не дивно, що в суспільній свідомості українська етнокультура не достатньо поцінована. Проте ефективне використання набу-тків національної культури та етно-графічної спадщини, зокрема, має стати важливим аспектом розвитку гуманітарної сфери. Проблеми екології етнокультурної спадщини займають поважне місце і в програмах між-народних культурологічних та пам'я-ткоохоронних організацій. На реалізацію рекомендацій конференції ЮНЕСКО по збереженню традиційної культури і фольклору було проведено низку наукових регіо-нальних і субрегіональних семінарів: у Стражниці (Чехія, 1995) для країн Центральної і Східної Європи; у Мехіко (Мексика, 1997) - для країн Латинської Америки і Карибського басейну; у Токіо (Японія, 1998) - для країн Азії; у Йоенсуу (Фінляндія, 1998) - для країн Західної Європи; у Ташкенті (Узбекистан, 1998) - для кра-їн Центральної Азії Кавказу; в Аккрі (Гана, 1999) - для Африканського регіону; у Новій Каледонії, (Ліван, 1999) - для арабських країн. На конференції "Глобальна оцінка реко-мендацій 1989 р. по збереженню традиційної культури і фольклору: можливості на місцях і міжнародне співробітництво" (Вашингтон, 1999), було розроблено загальний план заходів по збереженню і відродженню нематеріальної культурної спадщини.
В констатуючій частині цього доку-мента зроблено акцент на особливій природі і значенні традиційної культ-ури і фольклору як невід'ємної скла-дової спадщини людства, якій має належати чільне місце в житті сучасного суспільства. Мова йде про те, що благополуччя носіїв традиційної культури, потенціал і чисельність яких потерпають від тотальних переселень, руйнації природного середовища проживання, нав'язування чужої філософії, витіснення на маргінеси суспільно-економічного буття, повинні бути в центрі національної і міжна-родної політики в галузі культури.
У резолюції цієї авторитетної конференції етнокультура розгля-дається як ефективна противага руй-нації довкілля, акцентується доконеч-ність впровадження системи державних заходів  (у вигляді проектів і програм), спрямованих на громадське визнання етнокультури, на забезпечення гідного життя носіям-охоронцям національної традиційності, "розробку й прийняття етичних кодексів, які б забезпечували належне і дбайливе відношення до традиційної культури і фольклору".
Створення сприятливих передумов для відродження і розвитку етно-культурної традиції у сфері культури України сприятиме оздоровленню ду-ховності народу, гармонізації між-національного спілкування.
Культурне розмаїття є важливим соціокультурним адаптативним меха-нізмом. Відтак підтримка та заохочення культурної диверсифікації у всіх її формах - завдання великої державної ваги. Чим більше культурно диверсифікована система, чим більше вона має варіантів і альтернативних форм матеріального життєзабезпечення і, що важливо підкреслити, духовних структур психологічного комфорту, включно з найрізноманітнішими гро-мадськими інституціями і формами колективного дозвілля, тим вища життєстійкість такої системи. Отже, мова йде не лише про актуальність і значимість збереження матеріального, а й, що не менш важливо, духовного розмаїття національної культури.
Культурне надбання народу - це фундамент її національної самобутності і національної самоідентифікації. Тому сьогодні, коли молода держава торує шлях до визнання, ретельне дослід-ження та накреслення шляхів повер-нення в Україну величезної, розпо-рошеної по світах частини її культурної спадщини є справою надзвичайно важ-ливою. До українських культурних цінностей за кордоном відносимо вироби мистецтва і предмети побуту часів Київської Русі та різних археологічних культур із території України, цінності, пов'язані із цер-ковним життям, а також вироби народ-ного мистецтва.
Проблема реєстрації та пошуку втрачених пам'яток, дослідження мож-ливостей повернення їх в Україну - це справа загальнодержавна. У нас донедавна практично не велися підрахунки загального фонду історико-культурної спадщини, не порушу-валися питання фінансового еквіва-лента втраченого, хоча в інших країнах відповідні установи десятиліттями ретельно фіксували й досліджували втрати свого культурного надбання. Щоб надолужити прогаяне в цій сфері та охопити науковими дослідженнями величезну кількість українських пам'яток, які з різних причин перебу-вають за межами нашої країни, потрі-бна копітка праця.
На рівні відповідних державних структур роботу слід розгорнути у двох напрямках:
а) напрацювання (із залученням міжнародного досвіду) належної націо-нальної правової бази;
б) створення загальнонаціонального реєстру втрачених культурних пам'яток, котрий, має містити по змозі, окрім описів, також ілюстративний ряд.
Потрібно, незважаючи на небажання і неготовність наших сусідів, і перед-усім Росії, вести діалог про умови і терміни повернення пам'яток, не-обхідна вивірена і наступальна позиція держави у відстоюванні справи повернення вилучених за часів без-державності з музеїв та церков України і вивезених за кордон цінностей.
Упродовж останніх років у пресі з'явилася низка публікацій, що свід-чать про вкрай незадовільний стан охорони пам'яток археології. Тисячі стародавніх поселень, городищ, моги-льників, які після розпаювання і приватизації землі опинилися в межах приватних володінь і по суті виявилися відчуженими в держави, систематично руйнуються внаслідок неконтро-льованої господарської діяльності. Ще більшої шкоди цій категорії пам'яток, які представляють величезний пласт історичної спадщини українського народу, завдає злочинна діяльність так званих "чорних" археологів. Особливого розмаху ці розкопки набули в південних областях України і в Криму. Спроби громадськості привернути увагу до вирішення цієї проблеми не мають успіху: органи внутрішніх справ реагують на сигнали про незаконні розкопки вже після їх завершення та фактичної руйнації пам'яток. Боротьба із "чорними" археологами, озброєними новітніми технічними засобами, силами громад-ськості є нерівною. В Україні має місце напівлегальний обіг речей, добутих під час незаконних розкопок; сформовано їх ринкові ціни. З'явилися заможні колекціонери, які скуповують ці речі для своїх колекцій. Такі приватні зібрання за багатством експонатів іноді перевершують фонди державних музеїв.  
На нашу думку, громадськість має право вимагати від влади певних контролюючих, обмежувальних, заборонних і власне превентивно-захисних заходів, спрямованих на захист культурної спадщини, обстоювання національних (автохтонних) символів, які підтримують природній спосіб і ритм життя нації.
Необхідно відкорегувати закони, в яких ідеться про охоронні функції щодо куль-тури та культурної  спадщини. Подальший розвиток національної культури немо-жливий без державного протекціонізму. Потрібно забезпечити розробку і прийняття відповідної загальної та цільових програм, які б окреслили пріоритети і визначили оптимальні співвідношення між націо-нальним і іншонаціональним культурним продуктом. Національна програма розвитку культури повинна містити заходи на гарантування культурної безпеки України, на мінімізацію неминучих культурних утрат в умовах глобалізації, на виявлення, збереження та підтримку пам'яток етнокультурної спадщини.
У системі державних пам'ятко-охоронних установ чільне місце посідають музеї, що виконують важ-ливі соціально-культурні та науково-освітні функції. Сучасний процес національно-культурного відродження в Україні передбачає істотне зростання їхньої ролі в культурно-виховному процесі, у поширенні об'єктивних знань про мистецькі здобутки, етно-генез, історію народу та своєрідність його етнокультури, у поглибленні етнокультурної поінформованості ши-рокого суспільного загалу.
Історико-краєзнавчі, етнографічні та художні музеї України, виступаючи важливими центрами пропаганди наукових історико-етнографічних знань про самобутність національної ку-льтури, сприяють піднесенню рівня національної самосвідомості і гідності, формуванню естетичних смаків. Водночас, пропагуючи пам'ятки народної культури етнічних груп України, музеї зміцнюють взаємо-розуміння та довіру між ними та корі-нним етносом.
Суспільно вагомою є роль музейних закладів і як важливих пам'ятко-охоронних центрів, употужнюється науковий джерелознавчий потенціал колекційних фондів - основи наукових історичних та етнокультурних знань. Цінність колекційних фондів для науково-дослідних робіт загально-визнана. До того ж, у зв'язку з тенден-цією звуження сфери побутування традиційної культури, значення музейного колекційного фонду, зо-крема інформативного потенціалу музеїв-скансенів, у сучасному науково-освітньому процесі та культурно-національному житті держави зростатиме.

 
<< Початок < Попер. 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 Наст. > Кінець >>

Результати 981 - 990 з 1079

gogolj.jpg

Опитування

Що привело вас на наш сайт?
 

Хто на сайті?

сторінку переглядають: 2 гостей
© 2014 Літературний ярмарок