ІЗ СПОГАДІВ АРТИСТКИ М. МАЛИШ-ФЕДОРЕЦЬ (М. МАРТИНЮК — 1885 - 1860)

У 1951-му році стало відомо, що до Австралії приїхали київські артисти, Марія та Іван Мартинюки. А незаба­ром хтось уже доповнив, що Марія Мартинюк — це Малиш-Федорець, відома артистка ще з часів театру Садовського. Вони оселилися десь на передмісті Мельборну, а через який­сь час на сцені нашого Народнього дому вони вже брали уча­сть в «Наталці-Полтавці» та в «Чорноморцях».

Познайомившися ближче, я кілька разів відвідав їхнє мешкання, розпитував про минуле українського театру, про що Марія Євгенівна багато знала. Вона працювала ще з Ма­рією Заньковецькою, Садовським, Саксаганським та багать­ма іншими, що започаткували український професійний те­атр, здобувши в Україні та й поза нею величезну славу.

Я намовляв артистку написати спогади про пройдений театральний шлях, а вона все вагалась. Зрештою, я обіцяв їй допомогти в редаґуванні та виданні таких спогадів, але й це не помогло.

Марія Євгенівна була огрядна, висока жінка, з міцним характером і на наших, навіть відомих теперішніх артистів, дивилася трохи звисока. Іноді вона була гнівна й ганьбила тих, хто недооцінював нашого клясичного репертуару, зок­рема побутового, а шукав задоволення в різних веселих опе­ретках та комедіях, перекладених з інших мов.

Якось у липні 1952 року, коли вони жили поблизу Ме-льборну, в Кауфілді, я завітав до них, з надією знову почути щось цікаве про наш театр. Цього разу, видно, артистка, ко­рифей українського театру, була в доброму настрої. Спочатку вона вгостила мене добрим борщем, а потім ми почали розмо­ву. Я вийняв з течки зошит і попросив дозволу записати де­що з її розповіді. Вона на цей раз не заперечувала. З попере­дніх зустрічів я вже знав, що серед небагатьох визначних артистів старшої Генерації, які потрапили під час Другої сві­тової війни на чужину, Марія Євгенівна Малиш-Федорець належала до того покоління, що його виховали ще основопо­ложники нашого славного професійного театру.

Протягом 45 років своєї сценічної діяльности Марія Єв­генівна виступала на сцені переважно в головних ролях у ба­гатьох операх, оперетах, драмах і комедіях, здобуваючи при­хильні відгуки глядачів і рецензентів.

Народилась вона 20-го січня 1885 року в Ніжині, на Чер­нігівщині, в родині мирового судді, Євгена П. Малиш-Федор-ця. їхня родина була досить велика з чотири хлопці і троє дівчат. Марія була найменшою й не пам'ятає своєї матері, бо мати померла, коли її народила.

Батько лишився вдівцем з сімома дітьми, але подбав, щоб всі дістали середню освіту, закінчивши Ніжинську гім­назію. По закінченні середньої освіти Марія брала участь у місцевому аматорському драматичному гуртку, яким керува­ла тоді Марія Заньковецька. Якось на одну з цих вистав за­вітав з Києва сам Микола Садовський, після чого запросив її до свого театру до Києва на ролі молодих героїнь.

Почавши від 1907-го року, Марія Євгенівна виступала в цьому театрі, а, одночасно, маючи гарний голос, меццо-соп-рано, закінчила в 1912 році драматичну вокальну школу ім. Миколи Лисенка. За цей час своєї праці в театрі, Марія Ма­лиш-Федорець створила багато мистецьких образів, граючи переважно героїчні та характерні ролі. В опері «Майська ніч» вона грала ролю Зовиці, в «Запорожці за Дунаєм» — Одарку, в «Катерині» Аркаса — ролю матері, в «Марусі Бо-гуславці» — Марусю, в «Енеїді» — Юнону, в драмі «Гетьман Дорошенко» — ролю Прісі, в «Саві Чалому» — ролю панни Зосі, а в драмі «Про що тирса шелестіла» — Оксану, в «Су­єті» — Наталку, в «Казці старого млина» — Сусану, в «Гандзі» — Гандзю, в «Бондарівні» — Тетяну, у п'єсі Винниченка «Гріх» — Наташу та інші.

Багато разів виступала на сцені Малиш-Федорець уже опинившись в Німеччині, на тодішній англійській зоні. Ба­чили ми майстерну гру нашої артистки поруч свого чоловіка, артиста-співака І. Мартинюка (Миколаєнка). Вона не тільки грала на сцені, а й поставила в Австралії «Наталку-Полтав-ку», «Майську ніч», «Сватання на Гончарівці», «Чорноморці», давши разом 14 вистав, дарма, що мала вже 70 років.

Померла Марія Євгенівна 5-го квітня 1960-го року, на 75-му році життя в наслідок важкої операції нирок, лишив­ши хворого напівспаралізованого чоловіка, який незабаром теж помер.

Про початки своєї праці з М. Заньковецькою і М. Са-довським Марія Євгенівна уміла цікаво й захоплено розпові­дати, і той факт, що вона не лишила по собі писаних спога­дів, дуже болючий. Мала добру пам'ять і могла б написати добру книжку, що було б ще однією сторінкою до історії ук­раїнського театру. Вона могла цитувати, що й коли сказав поет Олесь, що говорили студенти про книжку Тичини «Пар­тія веде», розповідала як ховали академіка Грушевського, як у 1936-му р^ці вперше було дозволено українському те­атрові зробити турне на північ, де було повно засланців з Ук­раїни, що бачила в Архангельську, як випадково зустрічала­сь з дружиною Остапа Вишні та багато інших епізодів.

Розповідаючи про свої молоді роки, Марія Євгенівна зга­дала про Марію Заньковецьку:

—   Марія Заньковецька, — казала вона, — була нашою доброю знайомою. Вона мене й намовила брати участь на сцені. Мені було тоді ще без двох місяців 17 років, як я вперше грала. Але я дуже боялася. Марія Костянтинівна якось прийшла і сказала, що хоче ставити «Суєту» Карпенка-Карого, що скоро приїде Микола Карпович (Садовський), він хоче бачити нашу виставу.

—   І я, — розповідає Марія Євгенівна, — з тремтінням серця згодилася грати Наташу, бо. мені таки дуже хотілося грати. Але коли була призначена перша репетиція, я побоялась грати таку відповідальну ролю. Мене охопив жах. Тоді до мене прибігла Ліза Хуторна і сказала, що вже всі чекають. «Боюся», — сказала я, але таки пішла.

Марія Заньковецька тоді сиділа в коричневій сукні. Була проста й ласкава. Вона відразу сказала: «Маруню, не бійся, не святі горшки ліплять!» І я тремтячими руками взяла ро­лю. Вона попередила, що треба мати аристократичні рухи, бо ця пані, яку я гратиму, з високого коліна, що вона скінчи­ла Смольний інститут у Петербурзі. І почалися репетиції, які відбувалися в її будинку, а ставити мали в клюбі — в На-р од ньому домі в Ніжині.

Одного разу під час репетиції нам сказала Заньковецька, що в четвер (це було 15-го липня 1906 року) приїде Садовсь­кий. За кілька днів, коли ми були в Заньковецької на репети­ції у вітальні, задзвонив дзвінок. Марія Костянтинівна за­хвилювалась і, біжачи відчиняти, гукнула до нас: «Підтяг­ніться ж, чортенята, глядіть мені».

Аж ось входить Микола Карпович. Красень, високого росту, років 50, кремезний, пишні козацькі вуси, типове ра-соес обличчя, щоки рожеві. Глянув на всіх нас. А на ньому світлссірий костюм, фетровий капелюх. Він недавно приїхав з Парижу й виглядав дуже елеґантно. Марія Заньковецька й каже: «Що це в тебе за капелюх такий великий?» — «Це паризький», — відповів Садовський.

Правда, до української постаті цей капелюх не пасував. І Садовський розповів, як у Парижі діти бігли за ним і кри­чали: «А ля бур! А ля бур!» — бо тоді саме була бурська вій­на.

Потім Марія Костянтинівна попросила всіх до столу, до чаю. Я з переляку сіла за самовар, щоб за нього сховатися й крадькома поглядала на Садовського. Я боялася стрінутися поглядом, але що я не гляну, то й він усе на мене дивиться. «А який голос паниа має?» — запитав мене Садовський. Але Марія Костянтинівна відразу взяла над нами шефство, від­повівши: «Я ще не пробувала голосів, але в драмі йдуть ду­же добре. Заваджае їм тільки страх появитися перед публі­кою».

Після чаю повернулися до вітальні, де Марія Занькове­цька сіла до роялю й почала грати й співати циганську піс­ню з « Циганки Ази»: «Даремно я по цілім світі тебе шу­каю, друже мій». Потім, на пропозицію Заньковецької, ми за­співали народню хорову пісню «Ой, що ж то за ворон». Во­на теж підтягувала, а Микола Карпович заспівував, прислу­хаючись до наших голосів, а потім вибрав з усіх нас Івана Ковалевського, мене, Галю Ніжинську, Лізу Хуторну і Юхи­ма Миловича.