ЖУРБА І ГУМОР В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО (1834 - 1873)

Скоро вже будемо відзначати 150 років з дня народження та 110 років з дня смерти відомого поета, співця журби й недолі, а поруч і творця багатьох гумористичних творів Степана Руданського. Читаючи співомовки та сатирично-гумористичні поезії нашого поета-клясика, що в перший період після Шевченка був найбільшим творцем поетичного слова, читачі думають, що то був «хронічний весельчак», дотепник, гуморист, повний оптимізму й безтурботности. А насправді його життя склалося дуже нещасливо: суперечки з батьком, хвороба, вічні злидні, національний гніт і безправ'я — все це було супутником протягом всього його безрадісного життя. Та не зважаючи на всі ті обставини і на те, що він прожив лише 39 років, його творчість становить солідний вклад у нашу клясичну літературну спадщину, не втративши свого значення й сьогодні.

Народився Степан Васильович Руданський 6-го січня(за новим стилем) 1834-го року в с. Хомутинцях на Вінниччині в родині священика. Йому було 8 років, коли батьки віддали Степана, як найздібнішого, до науки, до Шаргородської духовної школи-бурси, а в 1849 році він уже вступає до Кам'я-нець-Подільської духовної семінарії. Всупереч русофільсь ким поглядам його батька, що вороже ставився до української мови, Степан набирається української свідомости, багато читає корисних видань і починає писати свої поезії українською мовою. Це дуже гнівило батька, і на цьому ґрунті між ними виникає незгода. Батько вимагав, щоб син писав і лис ти, і твори російською мовою. Це бачимо з листа Степана Руданського до свого брата, де він скаржився на батька1 "Заказують (тобто забороняють — Д. Н.) мені рідну мову. Заказу-є батько. Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені не заказували. Не слухає батько своєї мови, — зате мене й по смерті може послухає штирнадцять мільйонів моїх їдломзвців... Батько, може, не любить моєї мови, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми луччі від мужика? Всі ми рівні у Бога і у натури»*...

Справді, батько, пишучи листа до Степана, підкреслював:

* С. Руданський. Твори. «Наукова Думка», Київ, 1972 Том І, стор. 16

Если захочеш писать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссійскому, або лучше ничего не пиши». Отак без-компромісово й вороже ставився батько до рідної мови, хоч, як бачимо з листа, що він і сам до пуття не знав російської мови.

Тож; і не дивно, що по закінченні духовної семінарії Руданський вступив у Петербурзі не до Духовної Академії, як йому наказував батько, і до якої вступали найперше сини священиків, а до Петербурзької Медико-Хірургічної Академії, що була тоді прогресивним культурним навчальним закладом. Але щоб туди вступити, він мусив вийти з духовного стану, інакше його могли прийняти лише як вільного слухача. Руданський подав прохання до Святішого Синоду 26 березня 1856 року і тільки через півроку дістав позитивне вирішення. Це й призвело до його остаточного розриву з батьком, який відмовився допомагати синові матеріяльно, лише раз прислав 15 карбованців. А яке злиденне життя спіткало молодого ноета-студента, що жив на околиці Петербургу в тяжких умовах, можна бачити з листів до брата Григорія. В одному з них Руданський писав: «Коханий Гришо, милий мій брате! Лист твій від 28-го марта і п'ять карбованців я відібрав на страсній неділі, — не повіриш, як ти мене потішив перед святами: за ті гроші я хоч трошки підновився навесні, принаймні, підновив старий жупан та шаровари, вставивши нові червоні пасмужки, та ще й на свята зостався карбованець в кишені»...

Це був якраз 1859 рік, коли Степан складав річні іспити в Медико-Хірургічній Академії в Петербурзі і коли найбільше розвинулась у нього хвороба туберкульози. Тому й характеристичним твором для того періоду є його вірш «Студент»,, Де він писав:

... А у хаті на постелі У сурдуті і плащу Сидить студент медицини Другий місяць без борщу.

І живіт — як гріб запався, Облізає голова... І остання догорає Його свічка лойова...

У 1861-му році Руданський закінчив академію і, діставши звання лікаря, вирушає до Криму, куди, через його стан здоров'я, спрямувало його правління Академії. По дорозі він відвідав рідне село, де жили вдова-мати та сестра. Пізніше уже бачимо його в Криму. Його матеріяльний стан тепер покращав, хоч платня лікаря була ще досить мала. Живучи в Ялті, що належить до кращих місцевостей Криму, Руданський був на посаді міського лікаря, маючи додаткову працю в маєтку князя Воронцова. Як він жив, бачимо дещо з його листа з 30-го березня 1863 року до брата Григорія, де він писав: Тепер я дуже якось мило став дивитися на людей, бо мені якось зробилося лучче. Кінчилось (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова і, крім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, і того 500, і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не можу — отакая та проклята Ялта. Ні, не проклята, — пише він далі, — хороша вона, псяюха, та дорого жити»...

Руданський був веселої вдачі, людиною співчутливою, що бачимо й з того, що бідних людей лікував безкоштовно, а іноді ще й сам допомагав їм матеріяльно. До людей ставився доб" ре, за що його всі любили. Також; видно, що він мав добру опінію як людина, бо в 1869-му році його обирають почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової окру_ ги.

Тим часом у 1872-му році спалахнула в Криму епідемія холери, яка поширилась навіть на окремі губернії України, зокрема на Херсонщину, Бесарабію, Київщину та Поділля. Лікуючи хворих на холеру, Руданський сам захворів 25-го липня 18/2-го року і, прохворівши 9 місяців, помер 21-го квітня 1873-го року. Його рідний брат згадує, що останні хвилини свого життя поет мужньо дивився смерті в вічі, «наспівуючи хрипким басом свою улюблену українську пісню «Україно, моя мила».

У 1892-му році, коштом прихильників поета, на його могилі в Ялті було споруджено пам'ятник, на якому викарбувано уривок з його вірша «Чорний кольор:

На могилі не заплаче Ніхто в чужині. Хіба хмаронька заплаче Дощем по мені.

Початки творчости Степана Руданського1 як уже згадано, припадають на кам'янець-подільський період, тобто на 1851-1854-ті роки. Тоді в Україні тривала ще далі літературна традиція романтики. В Україні перед тим друкував уже свої романтичні баляди Тарас Шевченко, Ізмаїл Срезневський, Гулак-Артемовський, Боровиковський. В Росії — Жуковський та Пушкін.   Писав у цьому ж літературному напрямі і польський поет Адам Міцкевич. Тож не дивно, що Руданський, потрапивши під вплив інших, почав писати в романтичному стилі. У Кам'янець-Подільському він написав у 1851-му році шість баляд. Перша з них «Два трупи» має типово романтичний зміст. Він такий: син лишився без батьків. Батько на війні потрапив до турецького полону, а мати померла. І син, пустившись берега, стає розбійником. Сидячи одного разу в лісі над дорогою й очікуючи, щоб когонеоудь ограбувати, він забиває під час грабунку людину. Потім, роздивившись, що то він забив рідного батька, який повертався з полону, сам кінчає самогубством.

Жанр баляди, що походить з часів Середньовіччя, перейшов багато країн, зазнавши чималих змін. Для цього жанру властиві казково-фантастичні або леґендарно-історичні твори невеликого розміру, сюжет яких часто має трагічні ситуації: вбивства, нещасне кохання, продаж душі чортові, отруєння зрадливого, перетворення людей на дерева чи тварин, вставання мертвих з могил чи трун серед страшної ночі, незвичайні явища природи тощо.

Пізніше Руданський написав ще три баляди. Майже всі вони, як і в Т. Шевченка, мають соціяльний ґрунт трагічного кохання.

Потім Руданський написав 40 ліричних віршів, більшість їх близькі до народніх пісень, деякі мають сильне громадське звучання, підкреслюють соціяльні обставини тих часів, безправність простої людини. До цього циклу належать такі поезії, як «Повій, вітре, на Вкраїну», що стала народньою піснею, також «Калино-малино», «Козаче-голубе», «Полюби мене», «Чорний кольор», «Гей бики», «Нехай гнеться лоза», «Наука». Останні часто перегукуються з поезіями Тараса Шевченка, з яким, як припускають літературознавці, Руданський міг зустрічатись в Петербурзі в Медико-Хірургічній Академії, куди Тарас Шевченко іноді приходив до студентів, повернувшися з заслання.