Стус — Дзюбі: «Хто ж ти єси, Іване!?»

 «Коли пишеш про таких людей, як Стус, мусиш насамперед поставити собі запитання: чи маєш моральне право?

До 1972 року в мене були близькі стосунки з Василем. Після арешту, його і мого, наші дороги розійшлися. Бо все-таки ми були різними — не лише вдачею, а й поглядами.

Я обрав шлях компромісу, він — непримиренності. 1975 року Стус написав «Відкритого листа до Івана Дзюби»... він пізніше жалкував з цього приводу.

Як на мене — дарма жалкував. Сказав те, на що мав право і що повинен був сказати.

Я міг би щось заперечити, щось пояснити, але сам собі я говорив більше і тяжче.

Однак знаю й інше. Читав свідчення одного з його найближчих друзів по табору Михайла Хейфеца у книзі «Українські силуети» про Василеве ставлення до мене

в табірні роки. І пам’ятаю останні рядки «Відкритого листа»: «... я й сьогодні не можу відвернути від тебе свого погляду».

Він не воював зі мною. Він говорив до мене. І це дає мені право говорити про нього...»

 Іван Дзюба

«Різьбяр власного духу» (1991 р.)

 Щось незбагненне є у долях наших провідників нації (й інтелектуальних, і

політичних).

Вище процитовані рядки переконують, що минуло від часу їх написання майже два десятиліття, ми пережили радісно-щемливий час проголошення омріяної Незалежності, який спочатку трансформувався в ейфорію, а пізніше у песимізм — закономірне віддзеркалення економічних негараздів суспільства внаслідок переходу національних багатств від тоталітарної держави до поки що недосвідченого й по-юнацьки егоїс- тичного приватного капіталу, та особистий мотив у думках наших лідерів продовжує превалювати над громадським. Але ж покликало їх до дій почуття обов’язку перед громадою... Чи не підстава це того, що духовні батьки Незалежності потрапили у сучасній Україні до прошарку «зайвих людей»?

Якась казуїстика...

Іван Дзюба не просто мав мужність стати «на прю» з глобальною тоталітарною системою, він рішуче вивів український протест у добу постсталінського комуністичного правління на світові виднокола. І разом з тим голос Івана Дзюби та його однодумців досі не став таким, до якого прислухаються нація й влада, що офіційно віддала бранцям свободи належне (найвищі державні нагороди тощо), але у новітньому театрі утвердження української самобутності відвела їм місця лише на гальорці (щоправда, гальорка завжди була молодіжним майданом)...

От і виходить, що наша державотворча зрілість виявилась на рівні публічного волання «Де наші Вашингтони? Куди йти? Що ж ми за народ такий?», розтиражованого засобами масової інформації, замість того, щоб поставити у центр публічного осмислення, зокрема, актуальну пам’ятну лекцію академіка Івана Дзюби у національному університеті «Києво-Могилянська академія»— «Україна перед Сфінксом майбутнього». Основний посил цього глибокого осмислення вітчизняного сьогодення, а особливо завтрашнього дня — конкретна програма дій гуманітарного блоку уряду.

Шістнадцятилітня історія незалежної

України чітко вказала на визначальне гальмо на шляху до цивілізованого майбутнього — відсутність адекватної викликам часу культури, як гаранта національної самобутності.

Але Слово Івана Дзюби не зрозуміти без проникнення також у зміст уроків, котрі залишив нам його донбасівський земляк Поет Василь Стус, життя й творчість якого — втілення шляху безкомпромісності й непоступливості на рівні гамлетівського сумніву-роздуму: «бути чи не бути».

І остання вступна заувага.

Щодо морального права, про яке говорить шановний Іван Михайлович. Зрозуміло, він має рацію. Але у нашій публікації не йдеться про особисті стосунки І.Дзюби з В.Стусом — то святе й останнє слово про них скаже майбутнє. Ситуація в Україні нині настільки непрогнозована, що у своїх нотатках ми вимушені звернутися до фактів саме з цих знакових життєписів.

На порозі «чудового й несамовитого світу»

Приклад життя Івана Дзюби та Василя Стуса (як і їхніх однодумців) переконує, що радянська система власноруч народжувала своїх опонентів.

Обидва інтелектуали походять з родинного середовища, де свято вірили у життєстверджуючу силу знань: відмінно навчались як у школі, так і у вузі — тоді Сталінському педагогічному інституті (тепер Донецький університет).

Обидва після вузу продовжили навчання в аспірантурі Інституту літератури НАНУ (Національної Академії Наук України). Словом, перед обома відкривався прямий шлях у науку...

Щодо світогляду, то навіть принципово й свідомо ставши на шлях відкритої критики радянської дійсності, обидва спочатку звернулися до центральних партійних органів. Тобто, І.Дзюба й В.Стус діяли за традиційними нормами поведінки громадянина СРСР.