Культура кожного народу сягає тих надр, коли із синкретизму через матеріальні та духовні магічно-ритуальні, обрядово-звичаєві, утилітарно-художні функції виформувалися різноманітні способи осенсування життя племен на певних територіях. Мовна діяльність, міфологічне пізнання світу, потреба в опануванні природою, збереженні та захисті себе й довкілля породжували механізми родової колективної пам’яті, появу традиції з її системою ритуалів, звичаїв, обрядів, уявлень та візій, що від покоління до покоління набували ознак внутрішнього саморозвитку, своєрідного «культурного розгону» чуттєво-раціональних сфер, ледь уловимих зрушень і трансформацій свідомісних факторів буття. За цим процесом– тисячоліття духовно-практичного освоєння світу людиною, творення ладу як найвищого закону традиції. На ґрунті міфології, соціальних відносин первісного суспільства виникли фантастичні суто прозові розповіді або поетичні ритмізовані твори про сакральних першопредків– культурних героїв. Наступний етап за часів згасання первіснообщинного ладу– поява епічної поезії про богатирів.Минуло багато століть, поки із царини давніх магічних культів, ритуалів і звичаїв у зв’язку зі змінами кліматичного середовища, розвитком самої людини та первісних форм організації спільнот почали виникати художньо-творчі рефлекси, що не належали до власне сфери міфічної, обрядової, засвідчивши неабияку мистецьку потенцію з функціями не тільки сакральними, пізнавальними, але й консолідуючими, естетично-виховними, розважальними: через усну колективну пам’ять, відповідну зміну світоглядних орієнтирів міфічний позачасовий герой еволюціонував у реального культурного, епічно-історичного. Розпад первіснообщинного ладу, занепад міфології, зміцнення сімейних зв’язків зумовили появу епічного героя, який долав страшних чудовиськ і повертався переможцем. Рівень самосвідомості тогочасних людей вочевидь був досить високий, адже витворити такого героя-богатиря могла, з одного боку, ще не зовсім згасла міфічна традиція, з другого,– життєва реалія: боротьба із сусідом-загарбником або кочівником-поневолювачем. Ця патріотична «поєдинкова свідомість», змагальні дії за утвердження себе і свого племені/народу як господаря викликали до життя оригінальну форму поетичного вияву– класичний епос. Специфічний антипод міфу, його руйнівник,– епос вивів на кін історії не синтез фантазувань та уявлень, а художнє узагальнення освоєної екзистенції шляхом ідеалізації (не богів, ідолів) найкращих представників людності. Основними формами побутування класичного епосу народів світу були односюжетні пісні та монументальні багатосюжетні поеми-епопеї (шумерські пісні про Гільгамеша, давньоіндійська «Рамаяна», якутські олонхо, карело-фінські руни, киргизький «Манас», узбецький, таджицький та інших азійських тюркомовних народів «Алпамиш», калмицький «Джангар», билини київського й інших циклів тощо).На ранньому етапі формування народностей класичному епосу властива героїзація історії через ідеалізацію епічного соціуму та гіперболізацію діянь богатирів, що унеможливлювало конкретну історичну ідентифікацію. Зогляду на активізацію та драматизацію історичних подій, формування народностей і націй поняття «епічний час», «епічний простір» («епічна земля»), «епічний герой» (велетень, богатир) зазнають трансформацій. Вепічних традиціях окресленого періоду не тільки послабилися фантастичні елементи й художній вимисел, майже зникли умовно-неозначені реалії, але й виокремилися специфічні способи відображення дійсності: епоси набували національного забарвлення, що становило потужний чинник самоідентифікації нації в її державотворчих устремліннях. Відомий дослідник В.Пропп констатував, що «...найважливішою, вирішальною ознакою епосу є героїчний характер його змісту, а зміст визначають боротьба і перемога […] боротьба не за вузькі, дріб’язкові інтереси, не за власну долю, не за особисте благо героя, а за найвищі ідеали народу в певну епоху»[1]. Саме такий характер боротьби засвідчує усна творчість слов’янських народів: пісні– сербські епічні, болгарські юнацькі та гайдуцькі, історичні; балади.Усучасному глобалізаційному світі, де поступово зникають традиційні культури, надійною запорукою збереження національної ідентичності українців є фольклор, зокрема унікальні його види й жанри,– репрезентант України як держави з давніми історичними джерелами, з розвинутою епічною народною поезією, високими злетами героїки, гуманізму, естетики й моралі.До унікальних пам’яток світової епічної традиційної культури належать і українські народні думи. На їх значимості як національної ознаки української народної культури ще 1892року зауважив І.Франко: «Справді лицарським духом дихає також новий богатирський епос, який у той час, між 1560 і 1648 роками, виріс у степах запорозьких. Чудові думи про Самійла Кішку, про бурю на Чорному морі, про втечу трьох братів з Азова, про Марусю Богуславку тощо– це ті безсмертні пам’ятки ще першого етапу в розвитку козацтва, які створені генієм самого народу, і які назавжди будуть предметом гордості українського народу»[2].Захоплені відгуки про українські народні думи висловлювали іноземні діячі науки та культури, зокрема: німці Й.Гердер і Ф.Боденштедт, англієць В.Морфіл, француз А.Рамбо, італієць Д.Чамполі, американка Т.Робінсон (Тальві). Ф.Боденштедт у народознавчій книзі «Поетична Україна» авторитетно заявив: «Ужодній країні дерево народної поезії не зродило таких  величавих плодів, ніде душа народу не виявляла себе у піснях так живо і правдиво, як в українців»[3]. Він наголосив, що думи, «...крім поетичної вартості, мають ще й велике значення для української історії»[4].Упродовж майже двох століть про український епос написано чимало досліджень[5], захищено кілька дисертацій, проте і досі актуальні проблеми з’ясування жанрової специфіки дум, їхньої генези, питання класифікації, співвідношення з іншими жанрами (голосіння, билини, історичні пісні, балади), з літописами, літературою. Потребують спеціального студіювання поетика, текстологія дум, порівняльне епосознавство, історія дослідження жанру, а також трактування впливу дум на художню літературу, мистецтво.Термін «дума»– народного походження, ним послуговувалися на означення співаних наративів соціального характеру. Дослідники вважають, що перша зафіксована згадка про термін «дума» належить польському хроністу С.Сарницькому (пишучи про відважних братів Струсів, які загинули в битві з волохами 1506року, він зазначив, що про них складені пісні, названі русинами-українцями думою). І.Франко в «Студіях над українськими народними піснями», у статті «Пісня про смерть братів Струсів (1506р.)», процитував уривок з «Анналів» С.Сарницького: «Того самого часу (1506р.) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами й співаються тягливим голосом...»[6]. Уцьому свідченні подано не лише вказівку на речитативний характер творів, але й натяк на їхній зв’язок із жалісливою традицією голосіння.Ізджерел ХVІ–ХVІІІст.[7] М.Возняк навів чимало згадок про термін «дума», зауваживши, що кобзарі називали думи «козацькими піснями, псалмами»; учений висловив припущення: дума– з болгарського «слово», яким у давній Україні послуговувалися в значенні «поетична повість» («Слово про Ігорів похід»). Таким чином, «...дума заступила і давній український термін “слово” для творів, що постали під цілком новими впливами...»[8].