ВИЗНАЧНА ПАМ'ЯТКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ (350 років з часу друку словника Памви Беринди)

Серед словників українскьої мови, що були надруковані понад 300 років тому, «Лексикон словенороський и имен тол-кованіє» Памви Беринди належить до найцінніших.

З українських авторів лише Лаврентій Зизаній випередив Памву Беринду на 31 рік, випустивши друком свій «Лексис», в якому церковнослов'янські слова подав в українському перекладі тодішньою українською мовою, але в» його виданні було лише 1001 слово. Це було 1596-го року. Тоді ж Зизаній видав і граматику церковнослов'янської мови та перший Друкований буквар «Наука ку читаню» з додатком церковнослов'янсько - українського словника з поясненнями. Це був початок нашого словникарства з елементами тлумачення.

Хоч «лексис» був невеликий і недосить досконалий, проте став до певної міри поштовхом і взірцем до появи в 1627-му році незрівняно більшого й досконалішого «Лексикона словенороського» Памви Беринди, що в історії української лексикографії та в розвитку української мови став визначною пам'яткою.

Коли й де народився Беринда та якої він був національносте за походженням, науковці й досі точно не встановили. Одні припускали, що він молдавського, або румунського походження, інші низкою доказів доводять, що він народився в 50-60 роках 16-го століття на ізуковині або на Закарпатті, або н« терені бойківського чи покутського діялектів тому, що в його мові, зокрема в його словникові, віршах та статтях, часто зустрічаються відповідні слова.

Мовознавець II. Житецькии вважає, що Беринда був вихідцем з Галичини або Волині. Проте, мабуть, найпевніші висновки про його иашональшсть можна зробити з кількох його висловів в його писаннях. У. присвяті до свого «Лексикона» сам Беринда пише: «ІУШЛОСТЬЮ народа моєго зневолений ... тую працю мою... на світ випущаю». А який саме нарід мав на увазі Беринда, В. Німчук пише в передмові: «видно з його післямови в «.Ріоді» 1627 р., де він говорить, що переклад синаксарів (коротких житій святих) на українську книжну мову «сотворися ревностію і желаніем рода нашего Ма-лой Россїи»- Підтвердженням цього є багато слів, властивих для Закарпаття або Галичини чи Покуття: зопхни, струти, воробець, дуда, сурма, начинє та інші.

Немає точних відомостей і про його освіту, але відрмо, що спершу (прибл- 1597 - 1607) він працював як друкар і ґравер у друкарні братів Балабанів у СтрятинЦЗах- Україна). Брати Балабани (один з них був єпископом) мали велику книгозбірню. Припускають, що освіту він міг здобути в одній із шкіл Львівського братства, бо він знав кілька інших мов, зокрема церковнослов'янську, старогрецьку, польську, і його вважали людиною високоосвіченою.

Пізніше Беринда переїхав до Львова і працював у друкарні Львівського братства. В архівних книгах згаданого братства знайдено відомості, що в 1614-му році Беринда постригся в ченці, діставши ім'я Памва, замість свого світського імени — Павло. Тут же, у Львові, Беринда написав свої перші вірші з різдвяною тематикою та діялоги для братської школи. Але над словником, як він згадував у своїх писаннях, почав працювати, ще бувши в Балабанів. Не даром і свій «Лексикон» він присвятив Балабанам, які певно й намовили

укласти словник. Активність його творчости як у мистецькій літературі, так і над словником пояснюється також боротьбою українців проти польських впливів, — боротьбою за національне визволення. 

У той час П. Беринда був уже відомий, бо коли в 1016-му році київський архимандрит Є. Плетенецький купив у Львові друкарню Балабана (два інші брати вже на той час померли), то запросив його до Києва, де незабаром Беринда став головним друкарем київської друкарні, перекладачем і ре-дактром. Беринда брав участь у виданні низки капітальних видань. А тодішні книги мали по 500, по 1000 і більше сторінок. Відомий «Требник» митрополита Петра Могили мав 1670 сторінок. За перші 15 років свого існування київська друкарня випустила 40 книжок, а до кінця Ї8-го століття видано було 250. Але вже від 1720 року книгодрукування українських книжок в Україні було так спаралізоване наказами з Москви, що в деякі роки виходило лише по 1 - 2 українські книжки. Такі обставини були і в 19-му столітті.

До низки видань, що їх випустила київська друкарня за часів Беринди, він писав передмови та післямови. З них можна було дещо довідатися про його дії й погляди. В одній післямові до перекладу з грецької мови українською мовою він писав, що «коли можна перекладати святе письмо з єврейської мови на грецьку, то можна його перекладати й на українську мову», то в тому, мовляв, немає гріха. Ці рядки наводить автор передмови до «Лексикону» Беринди літературознавець і дослідник В. Німчук.

Ііомер Памва Беринда 13-го липня (за старим стилем) 1632 року, але його словник, над яким він працював ЗО років, лишився жити далі і став цінним надбанням нашої культури. А в ті далекі часи ним користувалися й сусідні слов'янські народи. Головною причиною його появи було те, що тоді в школах  частину  предметів  викладали  церковнослов'янською мовою, деяких термінів якої не завжди розуміли досконало не тільки учні, а й вчителі, не кажучи вже про населен-' ня.До того ж і книжок чимало друкувалося тоді слов'янською мовою, а тому словник став у великій пригоді.

Готуючи цю важливу працю з лексикографії до друку, Беринда користувався й багатьма закордонними виданнями, беручи до свого словника чимало загальних чужоземних тер-мїлів, а в українському тексті використав синонімічне багатство нашої иародньої мови, а також слова із словника Лаврентія Зизанія, про що з подякою згадав у своїй передмові. Беринда скористувався теж: досягненнями білоруського друкаря й культурного діяча Георгія (Франціска) Скорини (1490 - 1540), який заснував у Празі та в Вільно друкарні й видав білоруською мовою «Псалтир» та 22 книги біблії.

1 хоч окремі критики зустріли його «Лексикон» глузуванням, можливо головним чином за його вживання в словникові простої народньої мови, бо для того часу в видавничій діяльності було це незвичним, Беринда був переконаний і твердо вірив, що нащадки будуть вдячні за його працю. І не помилився. Науковці й тепер вважають, що його словник та його етимологічні трактування стояли на висоті етимологічних спроб інших тодішніх європейських учених 16-го та початку 17-го ст.

Дослідник В. Німчук твердить, що «Лексикон» Беринди — це праця оригінальна й самобутня. «Вона є підсумком і разом з тим дальшим кроком у розвитку не тільки української, а й всієї східньослов'янської лексикографії».

Для наочности поглянемо на кілька зразків з «Лексикона» Памви Беринди. Філолог — любословець; како — як; кладязь — студня, колодезь; агнец — баранок, баран; алчу — лакну, гладом таю, єстем голодний, їсти жадаю; баснь — байка, казка, вимисл; баня — лазня, ванна; кров — дом, стеля, покриття, драгар, дах, наміт; птенец — дитя каждого птаха, потятко; благодатний — ласкавий; благодару — дякую; благополучний — щасливий; болница — шпиталь; воня — запах, вонность; враска — зморщка, скора на старом тілі; умилосерджаю — благаю і т. д. Окремі слов'янські літери подаємо рівнозначними сучасними, як, наприклад, старе ьі, я, ять тощо.

Словник Памви Беринди має два відділи. У першому укладач подає чужі слова, тобто слов'янські, а переклад дає одним чи кількома українськими синонімами, а в другому відділі — пояснює цілими реченнями, як у тлумачних словниках. Серед українських відповідників іноді зустрічаємо й польські слова, які були зрозумілі багатьом читачам чи науковцям. «Лексикон* Беринди має 271 сторінку й нараховує майже 7 тисяч слів.

 Тож цією статтею відзначаємо 350 років з часу появи друком у Києві цієї визначної пам'ятки української та східньо-слов'янської лексикографії, що є основним джерелом і сьогодні для вивчення словникового складу української мови 17-го століття.