Не епілог. Усвідомити себе не рабом...

Над нами, Господи, в небесній тверді Прости свої долоні милосердні...

Юрій  Клен

Щоб стати вільним - потрібно усвідомити себе не рабом.

Коли зумієш це зробити - вважай, що мети досягнуто.

Що потрібно наступне?

Розуміння, що іншого шляху немає.

Тобто відрізати всі мости для відступу. А точніше - сумнівів.

Мотив мандрів, пошуків (сюжет, який так чи інакше трансфор¬мується у кожній літературі світу). Мандри потрібні у першу чергу для того, аби усвідомити своє "я".

Так легендарний Еней вирушає у пошуках землі, аби створити своє царство. Його шлях - це шлях до влади? До реалізації вищих заповітів? До втілення отієї глибинної необхідності, що усвідомлюється ним самим на рівні інтуїції. Все підпорядковане вищій цілі, вищій меті. А шлях до неї стає об'єктом оповіді.

Іноді здається, що важливою є не сама ціль, а шлях до неї. І при всій абсурдності чи алогічності цього висновку розуміємо її законо¬мірність. Адже у процесі цього поступу змінюється сама особистість.

Випробування посилає нам доля? Чи дає шанс змінитися? Від того, наскільки гідно ми поводитимемо себе у тій чи іншій ситуації -залежить наш шлях.

Окрім випробувань, можливі і спокуси. І уберегтися від спокус набагато важче, аніж від лиха.

І доля. Все-таки веде нас у житті якась невідома сила, яку називаємо долею. Латинське слово "фатум" - означає доля. Фатальний шлях - шлях, визначений не нами. Фатальна жінка - жінка, яку не оминути. Іван Франко був фаталістом - нехай вибачать мені ревні дослідники його творчості. Достатньо уважно перечитати його "Сойчине крило"... або "Перехресні стежки"... Нічого випадкового у житті не буває. Кожна наша зустріч запрограмована рядом випадковостей (чи закономірностей?). Врешті, у кожній випадковості є своя закономірність. Бо як пояснити те, що розлучаються люди, котрі не мислять свого життя один без одного. Так було і у долі самого Франка.

На наш життєвий поступ впливає наше особисте бажання (своє усвідомлення необхідності чину), громадські обставини і вища сила -що називається долею.

Жодною наукою у нашому суспільстві не виховується прагнення високого здвигу. Замість "науки жити" ми продукуємо "науку вижи¬вати". Найвищою заповіддю мого покоління (того, яке розпружувало свій крок у вісімдесятих) було прагнення "вивчитися", аби жити по-людськи... Це покоління, як правило, інтелігенти у першому коліні (бо ж ми ішли після винищувальних тисків, систем, режимів) - старанне, працьовите - поглинало тоннами знання, не усвідомлюючи одного-єдиного, що, крім знань, потрібен ще й характер. А ось із характером було складніше. Загальні принципи "законослухняності" були найви¬щими мірками. Тих, хто висовувався, старанно підстригали - іноді аж надто старанно, після чого кучерики уже не відростали... Хитріші вчилися пристосовуватися. Ще інші - робили свій вибір на користь щоденній рутині буднів, знаходячи у не вельми оплачуваній і не вельми престижній праці невеликі крихти радості.

Ми, на загал,- не були здатні на велике. Але десь там, на глибині генних джерел, нуртувала сила. І це був голос крові, який не перемогти.

Це була земля Латина чи острів Дідони для цього покоління? Спокуса чи необхідність боротьби, у яку ти втягувався мимоволі. А, може, оте женихання Енея з Дідоною було прелюдією наступних випробувань? Бо ж він, хоч і "завзятіший від усіх бурлак"; все-одно "кричав ошпарений, мов пес"... І якась невідома йому вища сила вела його життєвими колами. І згуртовувалися навколо нього найкращі, і ніби нізвідки приходила допомога, і найкращі (як ото Низ та Евріал) ставали на захист свого отамана.

Колесо історії крутилося. Боги слідкували за долею людей. Мотив мандрів виростав до міфологеми необхідності поступу. Еней вів своє військо до берегів невідомої землі. І не йому було вибирати бурлацтво -браве та ласе до чарки і всіляких житейських забав.

Оцей корабель українства, споряджений Іваном Котляревським, все ще прямує до своїх берегів. І хтось мусить проходити крізь усі кола випробувань. Доля зробила на ньому вибір. Непросто нести оцей хрест крізь тисячі перепон, сотні пекельних кіл. Тебе не один раз будуть обпльовувати та оббріхуватимуть, цькуватимуть та звинувачуватимуть. Не буде за те жодної винагороди, окрім підозр та негараздів. Але тоді, коли, здавалося, покидатимуть усі сили - і недруги кидатимуть чергову порцію злорадства і бруду... втрутиться невідома сила. Пам'яттю померлого батька, зовсім юного сина, який "плащ, що звавсь побідник"? Низові перед сутичкою до обладунків прив'язав... І випливе той карабель. Бо він єдиний зможе вивести до землі обітованої.

От лишень чому оця земля була лишень маревом - нехай реальним, але маревом. Бо, можливо, потрібно було не лишень змінити зовнішні обставини, а у першу чергу - змінитися самим...

Скільки століть ще має пропливти корабель Енея, щоб усвідомити, що зовнішні обставини змінюються лише тоді, коли ти змінишся сам.

Десь за сто років мотив мандрів озветься до нащадків у переддень нових національних здвигав - на зламі століть - у поемі "Мойсей" Івана Франка.

Так дивно повторюються історичні паралелі. Національний поступ стає усе чіткішим.

Так і ми повертаємося до світу через свої першовитоки, через слово.

Повертаючись до світу - знаходимо себе.