Кілька слів на захист свого літературного стилю...

Запитайте, скільки людей люблять і знають український літературний твір сучасності? Так, розумію, що не можна працювати на розпливчасту соціологічну масу. Отож, визначимося. Хто читає сьогодні? Будемо говорити про український духовний простір. Бо це -наша оселя, це нас болить. І не треба робити вигляду, що нічого не відбувається. Що все "харашо", прекрасні мої колеги.

Ви розумієте, що відбувається? Іде духовний геноцид. І ми з вами до цього є причетними. Ми станемо співучасниками злочину, якщо і далі не намагатимемося шукати виходу із безвиході. Комусь вигідно, аби відлучити книжку від широкого загалу читача. І теорії - тут як тут: елітарність, елітність. Модерн, постмодерн... і сперечання про теорію жанру. А хто буде шукати отой "останній лік" для нашого народу. Його забули всі: політики, урядовці, ті, хто при владі, і ті, хто ще тільки-но рветься до влади... Бог їм суддя. Бо ж не всі купуються і продаються. Знаєте по собі. Знаєте, що є межа, перед якою треба зупинитися. Хоча, чи бачимо ту межу...

У нас немає зброї. У загоні - економіка. А як воно у Франка (у "Перехресних стежках") говорить лихвар Вагман: "Доки ви не маєте своїх міліонерів - доти ви не є жаден народ..." Слава Богу! Дожилися! Маємо! Та чи українські вони за духом? Не знаю, не маю честі з ними спілкуватися.

Що залишилося? Слово... Святая святих... Наша остання пристань і опора. Як збережемо слово - вистоїмо і постанемо з-під найбільших руїн.

...Якось у підвалі свого будинку я знайшла кволе кошеня. Народила його, мабуть, приблудна кішка і десь пропала, бо не думаю, що покинула. Тварини, як відомо, не лишають своїх дітей. Маля було таке кволе, що не могло пити молока. Я кілька днів годувала його з піпетки. Але -кошеня загинуло...

Є верстви населення, які уже важко або і неможливо врятувати... За них треба лишень молитися, аби Бог полегшив їх страждання і зараз, і тоді, коли перейдуть ту останню межу. Чи почують вони смак нашого слова? Як те бездомне кошеня, згасатимуть вони у присмерках підвалів і забігайлівок - напівпритомні і напівбожевільні. І ми з вами будемо відповідати за їхні приниження і падіння.

Не зачиняйте вікна! Не заплющуйте очі! Не намагайтеся (і себе в тому числі) переконати, що нічого не відбувається. Ми відповідальні за те, що гинуть ті знедолені. Скажете, при чім тут література - у неї свої, вищі завдання. І взагалі - воно смердить і віддає гноєм... Тьху, як непоетично! Хай займаються політики, філософи цими проблемами - а ми якось розвіємося у літературних дискусіях.

...У під'їзді мого будинку мостився ночувати нестарий ще чоловік -весь у лахміттях. Під'їзд теплий і чистий. Я пройшла мимо, боячись, аби не заразитися вошами чи ще чимось. Не було жалю - лишень огида. (Я не буду перед вами лицемірити і вдавати із себе псевдо-героїню.. Але принаймні я обійшла цього нещасного.)

Хтось інший його вигнав... У кожній ситуації, кажу я своїм студентам, є вихід - промовчати, якщо немає мужності дати бій. Іноді промовчати є мужністю. А іноді - зрадою.

Коли би ішла мова лишень про мій стиль літературного дослідження і тільки про мій імідж, повірте - я би знайшла собі достойніше заняття. Ліпити вареники і розповідати синові про те, де ночує сонечко, вчити з донькою уроки...

Яке віно я можу залишити длю своїх дітей? Квартиру, яку пощастило одержати? Меблі, які потихеньку ламаються - "совєтський ширпотреб"? Кілька тисяч гривень - гонорар за останній підручник? Бібліотеку, придбану за безцінь... (Господи, післявчора я купила двотомник Пушкіна - за шість гривень...)

(Син, який бавився у сусідній кімнаті, позвав мене:

-          Мамо... Мені страшно без тебе...

-          Синку, - сказала я, - іди до мене...

-          Мамусю, а ти працюєш... А про що ти пишеш...

-          Про тебе.

-          А тобі за це заплатять?

(Він тільки-но розмірковував, що можна купити за п'ять гривень, які я йому дала на тиждень: чи паперу, аби клеїти літаки і пароплави, чи того ж самого клею...)

Коли я зупинилася на хвилину, він сказав:

-          Мамусю, пиши...

А ви кажете, зачинити наглухо вікна і двері літературознавчого простору. Це виглядає так, що оце би я зараз сказала синові: "Не іди до мене в кімнату... Бо ти мені заважатимеш...

Я не хочу виглядати примітивною і необізнаною з азами літературно-критичної творчості. Про це свідчать мої публікації. Але як мені захистити моїх дітей - тих, які є, і тих, що народжу? Мої матеріальні статки не врятують їх, навіть якщо я ще трішки грошей пристараю...

-          Ви вважаєте, що тепер ще хвилює когось доля України? - запитав

мене студент-заочник.

Я щаслива, бо зуміла його викликати на відвертість. Зуміла словом зачепити якість важливі струни його серця.

Тоді я дістала фотографію своїх діток, яку постійно ношу з собою, і показала йому. Знімок пішов по рядах аудиторії.

-          Я можу якось потурбуватися про майбутнє своїх дітей,- продов

жила я,- але не впевнена, що у цьому суспільстві хтось випадково не

вдарить мого сина ножем у спину, просто так, бо духовність суспільства - під загрозою. Особливий тому знак - відчуваю загрозливу тенденцію, у якій книга, найважливіший носій духовності, відсторонюється від широкого загалу.

По очах студентів я зрозуміла, що мої слова впали на благодатну ріллю їхніх сердець. І саме у кінці лекції згадуваний студент підійшов до мене і щиро промовив: "Дякую..." Чи може бути для викладача більша нагорода, ніж оте "Дякую", сказане кимось у кінці пари. Ота принишклість мовчання. Оті віршовані звернення, як ото в останньому, довірливо піднесеному голубооким юнаком, де було приблизно таке: "Енергетика вашого впливу така, що її вистачає на кілька днів - майже до наступної лекції..."

То ж чи маю право працювати упівсилу - не шукати отого одного-єдиного впливу на діточе серце? Більш як двадцятирічний досвід педагогогічної праці просто зобов'язує. Я мушу знайти той вихід, аби літературне слово моїх (і не лише моїх!) студентів зачаровувало не лише мене. Не навчитися любити і відчувати літературу - це обікрасти себе. Заплющіть на хвилину очі і подумайте, що ніколи не побачите синяви неба, сліпучості сонця, зелені дерев, цвітіння квітів. Хіба темрява (хоч яка б не була вона вишукана своєю строгістю!) здатна спричинити подібні емоції?..

Пам'ятаєте кадр із знаменитого фільму "Династія"? Коли одна із героїнь наковталась таблеток, аби покінчити життя самогубством. Що робив психолог, який витягував (і витягнув її з провалля)? Він її волочив по кімнаті, аби лишень не заснула, аби не відключилася свідомість. Говорив якісь дивні, на перший погляд, речі - про маленьку кімнатку на горищі, у якій він жив у дитинстві, про четверо дітей у тій одній-єдиній кімнаті, про туалет у дворі, про те, що не можна спати... Він її витягнув, повернув до життя нестандартністю свого підходу. А уявіть, як би він почав працювати за всіма законами медичної науки. Одягнув білий халат, заповнив карточку (як у наших лікарнях), виписав направлення на аналізи, зібрав консультаційну раду тощо... Вам смішно? Слава Богу, Ви не розучилися сміятися! Отож, ми з Вами ще знайдемо спільну мову (це я до своїх уявних опонетнів)...

(Син вирішив побалакати зі мною:

-          А скільки коштує той будильник, який ми купили, аби ти вчасно вставала

до праці?

Я неуважно відповідаю.

-          А чому так мало? - допитується малюк.

-          Бо маленький...

-          А годинники виростають?

-          Аякже...

Мимоволі згадалося, як вчора донька, прийшовши зі школи, розповідала, що до неї підійшла Оксанка із сусіднього класу і запитала:

-          А правда, що твоя мама письменниця?

-          Так,- гордо відповіла моя Іринка.

У мене визріло одне-єдине відчуття: "Письменник - це перш за все мужність і відповідальність. Це - обов'язок, потреба праці і пошуку власного "я".

У мене найбільша потреба - створити такий озоновий простір суспільства, у якому би добре і комфортно було всім, кого я люблю...)

...Не можна працювати зі словом, залишивши за межею нашого світосприймання насущні проблеми сьогодення. Політологічні дослідження дають можливість не лише глибше аналізувати літературознавчі події, а й шукати механізми їх взаємовпливів із суспільними та соціологічними процесами, передбачати та прогнозувати...

Література - це життя. Життя - це література. Цю аксіому важко заперечити, її можна лишень уточнювати, казати про особливі нюанси залежності і впливу. Звичайно, література - це не фотографічний відбиток життя; але слово, відірване від реалій буття, стає мертвим і непотрібним. Так, я розумію, що стаття І. Франка "Література, її завдання і найважливіші ціхи" написана у ранній період творчості письменника і його погляди на функціональні особливості слова поглиблювалися упродовж життя, але фундамент ішов від усвідомлення необхідності взаємопроникнення слова і життя.

Брати Бессараби із повісті Івана Франка "Борислав сміється" на палицях карбували кривди, заподіяні їм, і складали стоси тих палиць; юнак із оповідання Марка Черемшини "Карби" відчуває, як вони (карби -знаки. - М. Я.) повертаються до нього, аби душа не заростала панським салом.

Отак і у літературознавстві. Життя за межею дослідження, тобто аудиторії, не закінчується, а лишень починається.

Традиції соцреалізму викорінила література періоду Незалежності легко, наче граючись, бо у її надрах визрівав цей поступ - і саме він спричинився до духовних змін у суспільстві. Письменники, які стояли біля витоків Незалежності (без їх впливу, без їх енергетичного слова вона би не відбулася), залишилися обійденими державою. Процеси становлення важкі і непрості. Але справа навіть не у матеріальних статках письменницького загалу. їм кидають ув обличчя: "А хто читає ваші книжки..." і намагаються довести неспроможність української книги. Так як би оте підвальне кошеня, яке я годувала з піпетки, ставило мені претензії про недостатню калорійність молока чи потрібність його для котячого організму. Нація, доведена до стану непритомності, буває нездатна чути слово. І - замість того, аби допомогти їй, винними роблять письменників - пишете, мовляв, не так. Неконкуретноздатні, мовляв. "Поганяй до ями..." - мовляв.

Пройде дуже небагато часу, коли ми виховаємо добрих перекладачів з української на інші мови, - і світ зачудується, яку диво-літературу має Україна. Невипадково академік МиколаЖулинський навіть назвою своєї фундаментальної книги наголошував: "Заявити про себе культурою". Україна заявить про себе у світі насамперед культурою. А без слова, наріжного каменя культури, чи може вона існувати? І світ зачудується із тієї краси, яку становить українство. Свого часу Роман Купчинський у книзі "Невиспівані співи"(Нью-Йорк, 1973) написав: "Якби Україні 50 років самостійногор життя - то вона, або би здивувала світ, або би щезла назавжди..." Чотирнадцять років уже пройшло -залишилось менше сорока, аби світ почав дивуватися...

Проблеми активного функціонування літератури лежить у царині філософії, політології, психології, соціології. Свого часу вигукнув Лессінг -

"У нас немає літератури" - і вона постала. Франко повторив - і маємо сплеск літературного розвою на перетині XX і XX століть.

У нас немає читача! Не буду вигукувати я. А скажу про це тихо-тихо, бо знаю, що є не лише потреба літератури у вихованні свого читача, але є і потреба того ж таки читача (часто навіть неусвідомлена) дорости до своєї книжки.