Проф. д-р Ю. Бойко Д. НИТЧЕНКО ЯК ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

Бувають і в наш час дуже скромні люди. До них належить наш громадський діяч, педагог і письменник Дмитро Нитченко, він же й Дмитро Чуб. Коли я із запізненням довідався із преси про його 75-літній ювілей, то вважав за потрібне покласти на папір образ цього невтомного трудівника, але мені бракувало кількох даних, без яких мій нарис був би не повний. І коли я звернувся до Ювілята, прохаючи вислати мені ці дані, то отримав відповідь: не варто, мовляв, про мене писати, я людина, що нічим особливим не відзначалася. Розуміється, було б кривдою для нашої громади, якби я послухався шановного Ювілята. Тепер, коли я з величезним запізненням маю потрібні відомості, можу, нарешті, взятися до пера.

*   *   *

Дмитра Нитченка пам'ятаю ще з жорстоких харківських років, — 1942-43. Він був одним з тих, що серед харківсь-ських руїн і згарищ, в голоді й холоді, героїчно творили національний зміст щоденника «Нова Україна». Як редактор відділу літератури, науки й мистецтва, я часто мав нагоду говорити з Дмитром Нитченком, людиною, в якій мене вражали окриленість і та патетична любов до українського слова, яку останньо відродили українські поети-шестидесятни-ки. Скільки задушевних розмов про Антоненка-Давидовича, про Сосюру, Свідзінського, про варварства, вдіяні Москвою над українською культурою. Я був тоді певний, 36-літ-ній Нитченко, юнак серцем, лише відкриває браму в життя, де йому судиться долею створити щось непроминальне.

Я не помилився.

Ім'я Дмитра Нитченка стало прикладом розбудови української культури серед нашої австралійської еміграції. Він є її найупертіший будитель, провідник у царство духової праці і творчости. Без нього багато нашої молоді відійшло б від українського життя, асимілювавшись серед чужинців, без нього не з'явилося б цілої серії видань українською мовою. Нехай читач не лякається, коли я порівняю Нитченка з Борисом Грінченком. Не таланти я зіставляю, лише етос праці, яким одержимі ці дві різні калібром людини, а все таки однаково перейняті якимсь глибоким схилянням перед обов'язком праці для рідного народу, обидва невтомні докраю у своєму рлужінні українському слову й українській школі.

 Народився Нитченко 1906 р. в м. Зінькові на Полтавщині в українській заможній родині. «Соціяльне походження» стало нещастям для молодої обдарованої людини. Треба було стати «пролетарем». Тому й навчання в індустріально Технічній Школі, тому й кар'єра слюсаря, а далі помічника машиніста при дизелях та інших машинах. Але природні нахили брали своє. Хотілося писати... Першого віршика написав ще 15-літагім юнаком. Він не претенсійний, легкий, як пташка, що, летячи, купається в сонячному сяйві. І його надрукували в читанці для, 2-ої кляси, навіть ставили за взірець на учительській конференції в Харкові у 1936-му році. Віршик починався:

Дзвенить піснями ранок,:

Купається в росі,      

А сонце з-поза хмарок Дивується красі.

Та життя молодого поета не дзвонило піснями, а хмарки перетворювалися у хмари. Треба було міняти місця перебування, із праці не раз звільнювано за оте осоружне «соціяльне походження».

Юнак уже у столичному гомінкому Харкові, працює на підприємствах, далі у видавництвах, і вчиться та закінчує спочатку Технікум Чужоземних Мов, за ним Педагогічний Інститут, а головне — друкується в- газетах і журналах, переважно як поет для дітей. І от, врешті, входить у літературу 3 двома книжками поезій і одною — прози, а до того долучаються й переклади з німецької поезії, п'ять книжок-перекладів з російського письменства..,

Дмитрові Нитченкові випало щастя покуштувати трохи й з келеха українського ренесансу. Він не знав близько Хвильового, хоч і належав до Пролітфронту, але із Соею рою він таки мав товариські контакти, навіть його томики зберігав із дорогою авторовою присвятою, Також Нитчен-ко знав, чому сосни так тоскно гудуть над його азіатським краєм, і чому не приходить заповіджений геленістично-азі-ятський ренесанс, і чому височить над Харковом безобличний велетень Держпром, а недалеко від -нього в трагічному 33-ому році вмирають на вулиці селяни з тоскною покорою в очах.

Треба було замкнутися в собі, щоб не впасти даремною жертвою. Це Нитченко і зробив. Перед війною — непомітна вчительська праця. Десятирічки, підготовчі курси до технікумів та інститутів, та і в самих інститутах. Викладав українську мову, але доля змушувала викладати й російську.

Війна... мобілізація.., Нитченко в армії. Ці напружені дні, тижні, місяці письменник відобразив у своїх спогадах «В лісах під Вязьмою» (прекрасний зразок мемуарної літератури: стислість, точність, схвильоване переживання епохальних подій, погляд на совєтсько-німецьку війну з точки зору свідомого українця, який потворність обох окупантів бачить зблизька в разючих деталях). Поворот до Харкова у воєнній завірюсі був недовгий. Довелося із родиною переїхати спочатку до Львова, і тут у літературно-театральних колах ще раз знестися духом, друкуватися в пресі, написати драматичний гумористичний скетч, що йшов у «Веселому Львові», радіти хвилинами мистецького успіху — і журитися перед розкритою пащекою невідомого.