Українське літературознавство сьогодні у кращому разі репрезентується здебільшого нарисами, розвідками, статтями тощо, інколи зібраними під дахом томів історії вітчизняної літератури, відзначених Шевченківською премією.

А де глибоко аргументовані дослідження характерних для української культури ХХ століття явищ – мистецьких «дуелей» Євгена Маланюка і Володимира Сосюри, Ігоря Дзеверіна і Василя Голобородька, Миколи Шамоти й Івана Світличного? Дуелі ті були неминучі, адже в затисненій комуністичною Москвою Україні завжди був насамперед інтелектуальний рух опору метрополії.

У світовій культурі безліч подібних конфліктів починаючи, очевидно, з дискусії вчителя-ідеаліста Платона з учнем-матеріалістом Арістотелем.

Але ж зіткнення полярних за напрямом інтелектуальних пошуків митців чи цілих угруповань яскраво демонструє передусім високий духовний розвиток нації, невичерпний творчий потенціал її культури.

Харків, Дніпропетровськ, Київ

Не так просто зрозуміти, чому Олесь Гончар залишив Харків і поселився у Дніпропетровську – місті, як виявилось пізніше, теж нещасливому для нього. У металургійній столиці України стартувала післявоєнна кампанія цькування майбутнього автора «Собору» за новелу «Модри Камень» (нищівна партійна та «народна» критика «Собору», ініційована партбонзою О. Ватченком, розпочалася через два десятиліття). Ставлення до Олеся Гончара тут досі не можна назвати теплим: сьогоднішні «батьки» Дніпропетровська глухі до рішень (аж до Президентських!) щодо присвоєння місцевому університету імені видатного письменника.

Здається, вилікував зболену душу автора «Прапороносців» лише Київ, в якому Олесь Гончар прожив півстоліття.

Його старші друзі, насамперед Юрій Яновський та Петро Панч посприяли переселенню та облаштуванню Олеся Гончара у столиці, його входженню у письменницьке та мистецьке коло.

Київ загартував молодого письменника, вивів його на безмежний творчий простір.

А Харків?

Харків залишився в минулому, немов сон – юнацький, щемливий, неповторний... Як ті перші спалахи почуттєвості, що згадуються протягом усього життя навіть якщо й поталанить зустріти своє особисте щастя – справжнє глибоке кохання.

А улюблений харківський професор, з яким скільки було переговорено, скільки знайдено відповідей на болючі запитання, скільки відкрито?

Професор повернувся у близький йому світ – що не кажи, а є голос крові, врешті, є поняття соціального комфорту...

Споглядаючи з того світу на події в Україні, її культурно-освітнє життя, нищене київськими слугами кремлівських сталіністів, Юрій Шевельов активно захищав своїх колишніх однодумців. Тим паче що тепер він перебував на вершині і своєї слави, й на тих інтелектуальних висотах, яких завжди прагнув і які були закриті для нього – радянського педагога й науковця.

Цікаво, чи обговорювали студент та професор у свої харківські дні події 30-х років, що відбувалися на їхніх очах? Не могли ж вони не знати про репресії українських чекістів стосовно національної інтелігенції?

Харків до 1934 року був столицею радянської України. Тут закінчив життя, наклавши на себе руки, один із найталановитіших українських прозаїків ХХ століття Микола Хвильовий – 13 травня 1933 року. Менш як через місяць услід за ним в інший світ пішов нарком освіти Микола Скрипник – 7 липня 1933 року. «Голосними подіями були самогубства – Миколи Хвильового в травні і Миколи Скрипника в липні 1933 року», – фіксує у спогадах Юрій Шевельов.

Незаконно заарештований тоді Василь Мисик розповідав, що ніхто нічого не міг зрозуміти. «А коли я випадково, – згадував Поет, – зустрів у тюремних коридорах запеклого більшовика Юрія Коцюбинського, в мене опустилися руки. Що відбувається, якщо навіть таких (!) знищують?»

«Як письменник він вийшов з Коцюбинського, – пише у своїх спогадах Юрій Шевельов про Олеся Гончара, – ...до літератури його впроваджував не я. Він надсилав свої перші оповідання Петрові Панчу, листувався з ним, і ще перед війною деякі з них були друковані в журналах».

Коли б ми знали про зміст тих розмов Юрія Шевельова та Олеся Гончара, легше було б пояснювати подальший розвиток їхніх доль: один рішуче пішов на Захід, другий, переживши німецькі полони та допити радянського СМЕРШу, повернувся на фронт, щоб власною кров’ю завоювати собі місце у повоєнному житті на Батьківщині.

«...я твердо знав, що в радянській системі я не житиму», – пише Юрій Шевельов. Під час війни, опинившись у Харкові, Ю. Шевельов не записався фольксдойчем (мав право, адже був етнічним німцем: по матері – Медер, по батькові – Шнейдер. Генерал російської армії В. Шнейдер з початком Першої світової війни проти німців був змушений змінити своє прізвище на якесь російське. Шевельовим він став з причин прозаїчних: майно його родини, яка часто змінювала у зв’u1103 язку з переводами до різних гарнізонів, адреси, було позначене початковою літерою прізвища «Ш». Обрали перше випадкове – Шевельов).