V Умань. Бурса

 У пам’ятку мені цей ранок. Він сподіваним, але все ж таки ніби раптовим ударом розірвав ту довгу смугу існування, яку я снував до того й дав початок новому, поклавши неперехідну межу до колишнього. Безтурботне, замкнуте в собі дитинство безповоротно скінчилося. Треба було йти у світ, на люде. І пі­шов я малими, нетвердими ще й недосвідченими ногами...

Рано посхоплювались у нашому старому домі та в клуні того ранку, – я вже не в курені ту ніч ночував далекости його ради, а мати чи й лягала тієї ночі спочити. В пекарні метушня, готують печене й варене подорожнім і перед дорогою, і на дорогу, і туди, для того невідомого міста, що ніби само ковтає людей і коли вертає їх, то вже якимись іншими. Бігають наймички. Кло­почеться Марійка з замазаною в борошно й збитою набік хусткою-очіпком на голові. Мати з червоними од нічниць та од сліз очима і дає лад усьому, й сама викладає та укладає потрібні нам – до школи виряджали мене й Михайла – речі. Щохвилини прикликала вона которогось з нас до себе і розказувала: «Оце я кладу по п’ять сорочечок – на зиму, це теплих портянок по три пари., та бере­жи ж себе – під­дівай теплу сорочку... а це кладу четверо курчат – двоє на дорогу, а то там з’їсте, тільки не лишайте довго, щоб не попортилися…, цей кусень сала дайте хазяйці, а це вам буде...» і такі інші господарські напучування. Каюсь – я раз у раз вис­лухував їх без належної уваги й навіть ніби одмахувавсь од них: якось не хотілось думати, що буде, поки я себе почував ще серед звичайних обставин під крильця­ми люблячої матері. А вона сумни­ми очима дивилась на нас, ніби силкуючись дати нам запасу тих пестощів, щоб їх вистарчило на тих кілька довгих місяців, які житимемо без її догляду. І чогось мені найчастіше уявляється матір такою, як вона бувала під час проводів та виряджання – істинний образ розлуки, що ціле життя тільки й одривала од серця найближчих істот, цвіт душі своєї, щоб віддати його тому невідомому, страшному, неситому світові – хто зна чи на втіху, чи на муку.

Ось ми вже готові. Зодягнені у все нове, в наваксованих чобітках, навіть голови макасарним маслом помащено й розчісано. «Завиненіє», себто пакунок з нашими річами, одежею, білизною й книжками – складено та ув’язано шворкою. Їстівне окремо – в кошиках, вузликах, коробках. На дворі тим часом іде своя метушня: викочено возика, наймит під доглядом батька вимощує його соломою й сіном, щоб було і сидіти добре, і сіна свого вистарчило коням на дорогу; оглядається упряж – треба дещо там доточити, там полагодити; коням засипано по гарцеві вівса. Так хочеться «востаннє» повести, самому й повговати їх, але якось не випадає, та й з матір’ю хочеться «востаннє» довше побути... Збори при­ходять до кінця. Все готове. Речі зложено на возі, ув’язано, двадцять разів перемощено й перев’язано.    

Тоді «остання» трапеза дома. За стіл сідають тільки ті, що їдуть в дорогу, але й то одриваючись кожної хвилини задля якихсь забутих справ. Подається традиційний суп з курятиною, янтарево-жовтий, – чомусь на дорогу завжди годовано нас цим не звичайним інших днів, празниковим супом, – печені курчата, кисіль. Їмо мало, неохоче – не хочеться, шматок у горло не йде, хоча мати не перестає нам підкладати та застерігати, що «перескніємо» за дорогу. «Наїжся та й будеш безпечний», – вчувається мені звичайна її примовка. Прихапцем одбувається ця «остання» трапеза. Сірі коники стоять вже порскаючи, напроти сінешних дверей. Треба рушати.

І тоді ще останній чин, про який раз у раз згадується мені з яким[сь] солодко-тужним настроєм. Батько поважно здіймає з шахви опітрахиля120, надіває на себе й стає перед чистим вже столом, на якому лежить лиш хліб та стоїть мисочка з свяченою водою й пучком васильків замість кропила. За ним збираємося усі. Потиху, з почуттям – і сум одбивається в його голосі – читає він молитви «отходящимъ въ путь». «Господи Боже нашъ, истинный й живый путь спутешествовавъ со слугою своимъ Іосифомъ... спутешествуй й рабамъ своимъ... и паки возвратитися благоволи»... Потім кропив нас пахучими васильками й давав цілувати хреста. Мати старанно хреститься. Я страшенно любив цей старосвітський звичай молитвуватись на дорогу і навіть згодом, коли дитяча віра одлетіла вже безповоротно, я ждав цього моменту з замиранням серця як необхідного аксесуару виряджання в дорогу й сим­волу того страс­но­го бажання «паки возвратитися» до рідної домів­ки. Щось раз у раз щипає за серце.

Ще раз усе готове... Хоч кожної хвилини знаходиться що згадати, і численні вузли, пакунки та вузлики розв’язуються та перев’язуються, а Марійка літає з пекарні в горниці та назад, вносячи все нові й нові речі – здебільшого їстівні – для нашого обтяження. Треба їхати. Збирались світом, а вже, мабуть, восьма година. Пізно, а дорога далека і тяжка, сонце припікає й обіцяє таки добру спеку. По молитвуванні на хвилину всі сідаємо, а тоді враз підводимось і починається прощання. Мати перша хрестить нас, а обличчя її пересмикується з жалю, а з переповнених очей рясно течуть по лицях сльози. Припадаю «востаннє» до теплого материнного лона і насилу одриваюсь. Я не плачу, тільки серце наче хто в жмені душить-душить; я ніколи не плакав на розстанні, а у Михайла очі повні сліз. Цілуємося з усіма, одягаємось у білі парусинові балахони з кобками на голову – од пороху, і вже на возі. Ще останні цілування, пересідання і вмощування, і голос батьків – «трогай». Коні рушили. Оглядаючись, бачу як мати хрестить нам дорогу, а слідом за нами біжить наймичка – ворота за нами зачинити: так годиться. За двором крута поворотка на вигін, церква, вітряки і широкий зелений простір вигону, на якому стільки дитячих радощів і лиха пережилося. Оглядаєшся ще на рідну оселю, наче хочеш записати в душі все з неї до останньої рисочки. Ось ще видко покрівлі та вершки дерев… Нова поворотка – і все зникає з очей. «Прощай», – мовляєш на думці, і аж тепер сльози мимоволі підходять до очей, щось підкочується до горла. З силою для полегшення зітхаєш. «Прощай, воля, розкіш, – усе-усе!.. Здорова будь, невідома, темна майбутність!… Що ти за своєю завісою ховаєш?»…

Десятки разів по тому першому разі доводилось мені потім прощатись з рідною оселею, і кожного разу вражіння, обставини були однакові. Хіба що коли не їхав з нами батько, то ще додавалась неприємна процедура грошових рахунків на учебний сезон, та коли діло було зимою – нас впугувано в кожухи, киреї й хустками обвірчувано й обмотувано до такої міри, що ми тратили всякий образ й подобу людську й скидались на якісь копички всякого шмаття, насилу добираючись до санок. Але за кожним разом щось одривалось од серця, щеміло там разом з невиплаканими слізьми, а перед очима довго стояла мати – живий образ жалю й туги, вічний символ безупинних розлук. І довго навіть шумливе бурсацьке життя не могло одсунути й затьмарити того образу, і нічної пори, коли не було небезпеки, що непрохане око підгляне й насміється, сльози навертались на очі, а до горла підкочувався якийсь важкий клубок.

Тим разом «оприділяти» мене повіз сам батько, їхали ми мовчки. З одного боку сцени розстання, з другого присутність батькова здержують язика. Не хочеться говорити, в голові проносяться-літають уривками спогади з минулого; загадкою стоїть невідоме майбутнє. Спершу захоплює сама подорож, – швидко проно­сяться знайо­мі місця, далі інтерес новизни. Проїхали Луківку, наш присілок, минаємо Лоташеву. Ось Криві Коліна121 і хвилювання, чи пощастить благополучно перебратись через Тікич: там хронічно місток світив дірами, а брід бував іноді глибокий і не­безпечний. Цим разом води мало, посушливе літо випило її, й од­ним духом коники винесли нас на другий берег. Потім, на горі, і покотивсь наш візок рівним, гладеньким степом.

Місцевість була мало вже знайома, і спершу з заінтересуванням приглядаємся навкруги. Але мало цікавого. За Тікичем кругом степ і степ, одноманітний, вкритий стернями степ перебігає перед то­бою, жахтить і переливається здаля од спеки, тільки часом одхиляючи далекі села то по один, то по другий бік дороги. Спека долягає, варить. Сидіти стає незручно. Сіно злежалось, ум’я­лось, і ноги дістають непереможну тенденцію підводитись догори; спина болить, ноги німіють, тисячами гострих голочок щось шпигає в них. То тут, то там муляє той чи інший вузол з речами. Коли б швидше на спочинок стати... Ось пропливає по один бік дороги Павлівка, по другий Майданецьке, далі Зеленьків пишається внизу своїм величезним ставом та зеленими вигонами й широкою перспективою од дороги. Ось Вишнополе122, – кажуть, половина дороги. Котимо дов­гим селом, передчуваємо, що час ставати на попас. Сонце на мо­мент ховається за хмару, і свіжий вітерець обвіває, прохолоджує спітнілі, порохом закурені обличчя. Ось і лісок за Вишнополем. Тпр-ру – стаємо на попас у холодку на зеленій травиці під могучими дубами.

З годину стоїмо на прохолоді в свіжому, гарному ліску. Коні меланхолійно хрумають сіно, ми сидимо під дубом, розминаємо поомлівані члени, задовольняємо голод. Так гарно в лісі, що, зда­ється, так би й не рушив нікуди з цієї живущої прохолоди. Але треба поспішати, щоб завидна бути на місці. За якусь годину ми знов їдемо, знов пече сонце, знов допікають вузли й пакунки, яких, здається, так намножилось, що куди не схилишся, всюди наткнешся на щось, що муляє й позбавляє рівноваги. Ось Бабанка – колишнє «военное поселеніе» з витягнутими в шнур улицями та довжелезними облупленими стайнями з цегли на широкому вигоні. Далі Гродзева123*. Потім великий ліс, і, виїхавши з нього, попадаємо на великий шлях, обсажений старими кучерявими липами. Здалека на обрію, на горі замаячіли дві високі вежі та якась незґрабна будівля. То вже Умань124: костьол та тюрма, що здалека панують над усім містом, – це звичайно помічається, що коли під’їздиш до якогось міста в Росії, то насамперед кидається тобі в вічі тюрма, цей єдиний і справжній символ російського і до- і пореформеного життя...

Я вже був раз в Умані – за рік перед тим мати, їхавши прові­дати родичів, взяла була й мене з собою, – і загальний вигляд міста я вже знав. Ми переїхали через ціле місто й спинились, як звичайно, у дядька, панотця Данила Крамаренка125, що був за священика при тюрмі й проживав над Великою Осташівкою у старосвітському величезному дворищі, здається, Крижановських, де са­ме будовано тоді броварню. Дядько через те мусив вибиратися й незабаром оселився недалечко, в бічній уличці, в маленькому, але чепурненькому дімкові серед хорошого саду. Дядько тоді був зовсім старий, немічний вже дідусь, він насилу вже дибав, види­хаючи на старости пригоди бурхливої молодости. Удівець, гарний, здоровий, цілий вік бурлакував він, переходячи з парафії на парафію, аж поки прибився до Уманю, де й доживав віку поміж службовими обов’язками законовчителя в народній міській школі й священика при тюрмі, картами й випиванням. Ще поки жила наша бабка, вона єдина вміла держати його в руках і спиняти натуру, що била через край, а по її смерти він зовсім пустивсь берега, надолужуючи гульнею долю священика-невдахи з гусарською вда­чею. Жартома він жалівсь на двох племінників-лікарів, Крамаренка та Сикорського126: «Один каже – не пий, дядьку, бо про­падеш! А другий – пий, скільки влізе, бо все одно нічого не пособить. Ну, то я й не знаю, кого слухати – і п’ю». Коли я ближ­че його зазнав, він зовсім уже знемощів, мусив кинути вчительство і жив тільки на мізерне удержання з тюрми. Доглядала його пані Левицька, полька, надзвичайно хороша сердешна жінка, що мала стару також знемощілу матір і обходила обох стареньких, мов малих дітей. Жили вони втрьох і, мабуть, бідували, навіть за тодішньої дешевизни, бо дядькової пенсії не вистарчало на цілу родину, але у пані Левицької було все по-хазяйському і знаходився раз у раз куток і шматок і про чужого чоловіка. Потім, коли я вчився в бурсі, я мало не кожної неділі ходив до дядька, дістаючи теплий привіт і ласку од тієї доброї жінки та срібного семигривеника «на гостинці» од дядька, і щиро жалував, як дядько помер і пані Левицька опинилася з старою матір’ю вже зовсім без жодних засобів до життя.

Переночувавши під опікою пані Левицької, другого дня ра­ненько повіз мене батько на екзамен до бурси. З страхом підхо­див я в своєму довгому сюртуці до стола, за яким сидів учительський ареопаг128 – смотритель Гошковський, опасистий в темних оку­лярах і в рясі чоловік з різким голосом, помічник його Аристарх Сабатовський, білявий і гарний, з пронизуючим поглядом з-за золотого пенсне, та високий і сухий, мов чехоня, Іван Петрович Филонов­ський, на прозвище Шкарпетка, вчитель підготовчого класу, мій майбутній ментор на цілий рік. Дійшла черга до мене. Спитали мене якусь молитву, дали прочитати з книжки, сказали написати «птичка» – я написав «пичка», і на тому страшний іспит скінчився, як я не встиг ще й зоглянутись і злякатись доладу. І був з мене вже бурсак.

Поки одбувався екзамен, батько з’єднав нам з братом помешкан­ня – «поставив на кватиру» – у Чеважевських, двох стареньких пан­нів, що мали свій дімок зараз же за бурсацьким подвір’ям. Потім батько взяв нас ще раз у город, покупив книжки, всяке школярське приладдя та глибокі калоші й поїхав собі додому, наказавши вчи­тись, слухняними бути й поводитись благопристойно та покинувши по карбованцю грошей «на расходы». Ще раз пахнуло жахом чогось недовідомого при прощанні з батьком, але нічого робити: треба бу­ло починати нове життя, забуваючи про рідну домівку.