ЛЕСЯ УКРАЇНКА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

Серед творців світової літератури, особливо серед жінок, тяжко знайти другу таку видатну постать, що мала б подібне нещасливе життя і створила б такі великі кількістю і змістом літературнії скарби, що була б такою послідовною у своїх поглядах і діях, що так вірила б у майбутнє свого народу, як наша Леся Українка. Правда, інші два наші геніяльні письменники, Тарас Шевченко та Іван Франко, теж мали дуже тяжкий життьовий шлях і лишили великі літературні здобутки, але Леся Українка тут становить певний виняток і тому, що вона жінка, і тому, що вона від 10-ти років тяжко хворіла, що забрало половину її короткого життя на лікування. Справді, застудивши ноги, коли була 6-го січня 1881 року в Луцьку на Йордані, вона захворіла на туберкульозу кістки, що потім перекинулась на легені, а пізніше й на нирки. Багато років вона була прикута до ліжка, лікуючись по багатьох містах України та в інших країнах. Була вона на операції в Берліні, лікувалась в Італії, в Єгипті, в Болгарії, в Австрії, в Польщі, а також; в Криму, на Кавказі, в Одесі, в Гадячому, на Буковині, у Львові та інших місцевостях.

Якась уроджена твердість і мужність були її властивістю з дитячих років. Бавлячись з братами та сестрами у війну з індіянами та в Робінзона Крузо, мала вона завжди гасло «Ьбий, але не здамся». Така міцна і невгнута була Леся Українка і в поезії, і під час хвороби. Оксана Стешенко, дочка письменника Михайла Старицького, згадує розповідь лікаря сапєжка про Лесину мужність прі застриках у кістку:

«У мене при такій операції пащєнтл-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка сціпила зуби й мовчить», — казав лікар.

Свій перший вірш «Надія» Леся написала, маючи всього 9 років, під впливом арешту і заслання її тітки Олени Косач за революційну діяльність. А, починаючи від 13-ти років, Леся вже майже систематично друкується по газетах та журналах, а найбільше попервах у львівській «Зорі». Вона скоро зрозуміла, що український нарід перебуває в московській неволі, і тому її творчість спрямовується проти цього гноблення у відкритій чи замаскованій формі.

Цікаво, що Леся зовсім не вчилась у державних школах не тільки через хворобу, а й тому, що там навчання провадилось російською мовою. Найбільше про національне виховання дбала її мати — письменниця Олена Пчілка. Леся була здібна в навчанні, що бачимо хоч би й з того, що, маючи 18 років, вона написала для навчання свого брата підручник з історії Сходу українською мовою, про мідійців, ассирійців, єгиптян, фінікійців, вавилонців тощо. Цей підручник пізніше вийшов друком.

Такі здібності й талант, що невпинно зростали, бачимо і в літературі. У 15 років вона вже пише досить поважні поезії і навіть поему. У 19 років написала знаний усім вірш «Контра спем сперо», повний віри і незламности перед долею. Тільки зрідка до її творчости проникали сумні ноти. Та коли їй хтось закинув, що вона вдається в песимізм, Леся відповіла віршем:

Хто вам казав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, Чи пісня й думка кволі? Ви чули раз - я завела Жалі та голосіння, То ж була буря весняна, А не сльота осіння.

Переклади з чужих мов, писання оригінальних поезій, скоро роблять Лесю одною з популярніших авторів серед українських письменників того часу. Не даром, коли Леся, маючи 20 літ, приїхала з матір'ю до Львова, то її вже відвідують Кобринська та інші, як значну поетесу. Тут Леся знайомиться з Іваном Франком та з низкою галицьких письменників та культурних діячів, як Мих. Павлик, Володимир Гна-тюк, Василь Стефаник. Леся там на всіх зробила сильне враження своїми знаннями, орієнтацією у всесвітній літературі, поглядами на різні питання. Мих. Павлик тоді писав Драгоманову до Болгарії про цю зустріч з Лесею:

...«Леся так просто опюломила мене своїм образованнєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

Тут, у Львові, Лесі порадили видати збірку її поезій та перекладів, про що вона й домовилась. Додому поверталася Леся повна чудових вражень: їй сподобалось розвинене громадське життя у Львові. Пізніше вона навіть збиралась переїхати до Львова, але М. Павлик не порадив їй, говорячи, що тут теж немає великої свободи. Не подобалася Лесі тільки партійна боротьба на тому терені.

Минув рік, і до Києва надійшли одночасно дві книжки — перші примірники збірки її поезій «На крилах пісень» та перекладів з Гайне, яким вона давно захоплювалась. Іван Фра-нко надрукував тоді рецензію, де писав, що ця збірка «без сумніву становить найважніший здобуток оригінальної літератури за 1892-гий рік».   Тоді Лесі було тільки 21 рік.

У 1894-му році Леся подорожує знову, тільки на цей раз до Болгарії, з метою відвідати свого хворого дядька, відомого політичного і культурного діяча Михайла Драгоманова, який виїхав з України, коли Лесі було 5 років. Вона й на дядька справила велике враження своїм розумом і знаннями.

Тут Леся перечитує багато забороненої літератури, дістає від Драгоманова ніби політичне хрещення.

Поховавши дядька, Леся повернулась до Києва, ще більше загартована у своїх переконаннях щодо боротьби за долю свого народу, за звільнення України від московського окупанта. Побачивши під час обох подорожів інший світ, побувавши після Львова ще й у Відні, Варшаві, де теж лікувалась, Леся ще дужче відчувала біль за те, що її нарід, її країна поневолені. Вона так щоразу переживала й мучилась цим питанням, що навіть в листі до брата писала: «Мені не раз видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать ті сліди, і мені соромно перед вільним народом»... А в поезії писала:

Орлині крила маєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі.

Тож не даром вона з таким гнівом і ненавистю відгукнулась на адресу тих, хто так вітав та писав панегірики на адресу російського царя, який подорожував за кордоном. Це було восени 1896 року, коли Лесі було 25 років. Цар Микола II тоді виїхав з царицею у дипломатичну подорож; до Австрії, Німеччини, Англії і Франції. Державні представники Франції гучно вітали гостя. До них приєдналися і дехто з письменників та представників мистецького світу. Писали вірші, іворили пісні, виголошували вітання. Багатьох це обурювало в тодішній Росії і в Україні, але ніхто не осмілився скри-гикувати такі вчинки. Тільки 25-річна хвора дівчина, Леся Українка, написала гнівний протест до французької газети «Ля Реформ» під наголовком «Голос однієї російської ув'язненої» з додатковим піднаголовком «Маленька поема в прозі, іірисв'ячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі».

Вона гостро картала, звертаю чи. ^ до тих діячів літератури та мистецтва, що вихваляли деспота-царя:

«Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнили акордами залі Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланцюгами своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна. Ганьба вам, автори, коли ви блюзнірськими устами вимовляєте ім'я Мольєра, який колись своїм уїдливим глумом підточував жахливого велетня, що його створив для Франції король-Сонце»...