ЯСНА ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ( Марія Заньковецька в спогадах сучасників )

 
Мало видатних українських акторів, діячів театру, можуть похвалитися таким надзвичайним успіхом, який мала славна Марія Заньковецька. Хто не бо ще міг так зворушувати душі глядачів, тримати їх у такому напруженні, заполонювати й чарувати своєю грою, як вона, Марія Костянтинівна Заньковецька, ясна зірка клясичного українського театру, одна з тих великих, які в 1881-1882 році заснували в Україні перший професійний театр. Недарма ж її сучасники, видатні корифеї українського театру, знавці театральної справи, казали, що її праця на українській сцені це безперервний тріюмфальний похід. її майстерне виконання своїх ролей чарувало не лише глядачів, а й самих акторів, які грали разом з нею.

Марія Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська) народилась у 1860-му році в селі Заньки, біля Ніжина, на Чернігівщині, в родині поміщика. Виховувалась у консерваторії в Гельсінкі. Маючи 17 років, одружилась з російським офіцером Хлистовим, але будучи з ним в Бендерах, познайомилась з українцем, офіцером і артистом Миколою Садовсь-ким. Захопившись рідною сценою, лишила свого чоловіка й одружилось з Миколою Садовським, одним з найбільших майстрів українського театрального мистецтва. Від 1882-го року, коли організувався український театр, вона була одна з співтворців його й основноположників. Працювала то в театрі М. Кропивницького, то в Опанаса Саксаганського, то в Миколи Садовського, то в Михайла Старицького та інших. У 1905-6 роках разом з Садовським брала участь в театрі «Руської Бесіди» в Галичині. Протягом 40 років з величезним успіхом грала в безлічі українських п'єс. Померла наприкінці 1934-го року в Ніжині, на 79-му році життя, а поховали її в Києві.

Про Марію Заньковецьку, після її 40-річної праці на українській сцені, лишилося безліч чудових спогадів, як про незрівняну артистку. Та і в самій біографії багато цікавих і зворушливих місць. Не можна не згадати випадку, що трапився з нею, коли її віддали до пансіону в селі Копилівці. Малій Марусі тоді пішов 8-ий рік. Вона виростала серед сільських дітей, знала багато казок, пісень, уміла гарно вишивати. Одягалась вона як прості сільські діти. їй тоді домашній кравець пошив чудове українське вбрання. Ідучи до пансіону, Маруся одягла свій український костюм і сап'янці. Але в пансіоні поміщиці Гувернантка, що навчала французької мови, почала сміятися з неї, з її української мови. Навіть змусила одягти іншу одежу, а на груди начепила аркуш паперу з літерою «Р», що означало «ледащиця». Ображена дитина не витримала такої суворої кари і зневаги і на третій день вранці, поки ще всі спали, швидко вдягла своє «мужицьке» вбрання, чобітки-сап'янці й побігла додому. Треба було пробігти з три верстви. Але на узліссі стояли цигани. Побачивши її, циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали вузлик, що мала в руках, — і пустили в одній сорочечці... У такому вигляді вона, плачучи, прийшла додому. Так закінчилась її перша наука. Ніякі вмовляння, ніякі вибачення та обіцянки поводитися з дитиною делікатніше — ніщо не допомогло. Сказала «не піду» — і не пішла.

Після цього Марусю віддали до Чернігова, теж до пансіону, де були інші обставини. Цей випадок Марія Заньковецька розповіла, уже будучи видатною артисткою, приятелеві й театральному критикові В. Чаговцеві, який згадує у своїх спогадах.

Щодо своєї сценічної праці, Марія Заньковецька вважала, що глядача можна загіпнотизувати. І справді, своїм виконанням вона так впливала на публіку, ніби тримала її під гіпнозом. Артист і режисер Іван Мар'яненко згадує, що Марія Костянтинівна... «маючи виключну акторську інтуїцію й хорошу пам'ять, була надзвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село... Звідси виключно кольоритна мова, а найголовніше — це стихійне акторське начало. Вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмічних візерунків втілювали дуже яскраву художньо-правдиву, виразну і разом з тим економну форму.»

«На сцені, — згадує далі Мар'яненко, — під час дії Марія Костянтинівна своєю надхненною грою, силою свого могутнього таланту захоплювала не тільки глядача, а й своїх партнерів, підносячи їх одночасно на вищий щабель. В патетичних сценах її очі то затуманювались, то горіли, як зорі, то кресали іскри. Голос її то був м'який, дитячо-довірливий, то повний безнадійности, горя, то буряний, клекочучий (здавалось, могутній баритон дзвенить), то раптом сріблястий сміх розкотиться. Хто раз почує цей голос, той все життя пам'ятатиме його.» Крім цього, — каже Мар'яненко, — вона «мала прекрасну зовнішність і, особливо, надзвичайно виразні чарівні очі, красивий, великого діяпазону голос, яким уміла відтінити особливості української народньої пісні. Весільні пісні у її виконанні — це неперевершерне, це шедевр.

Майже всі ролі Заньковецької — це «трагічні пісні трагічного кохання». Виконуючи їх, вона так проникалась ними сама, що в найнапруженіших місцях плакала справжніми сльозами, викликаючи сльози в глядача.,.

її учень, режисер театру Б. Романицький, згадує такий випадок у першому році його праці з Заньковецькою в п'єсі М. Старицького «Не судилося». Це було в 1915-му році. Він тоді був ще молодим актором. Вона грала Катрю, а він Дмитра., За ходом п'єси в останній дії Дмитро вбігає до хати і застає непритомну Катрю, яка лежить долі. Він її підводить, і лише згодом Катря починає говорити. «І от іде остання дія, — згадує режисер, — я стою за лаштунками, готуюсь до виходу. Заньковецька грає на сцені сама., Нарешті, Катря падає непритомна. Треба виходити Дмитрові. Я вибігаю, підбігаю до Катрі-Заньковецької, нахиляюсь, щоб у-зяти й підняти її, беру за руку, а рука якась дубова, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і... буквально злякався. Я вже забув, що передо мною Заньковецька, я бачив, що Катря по-справжньому непритомна, тобто знепритомніла не Катря, а сама актриса... Що ж робити? Як далі провадити сцену? Адже Катря мусить зараз говорити... чи, може, якось дати знати помічникові режисера, щоб дав завісу?.. Все це блискавкою майнуло в голові, а я стояв розгублений і не знав що робити/.

— Чого ж ти стоїш, дурний, бери! — почувся досить таки «зловісний» шепіт «непритомної» Катрі. Ну, далі все зрозуміло. Наша сцена пішла, як слід.

Заньковецька ніколи не втрачала самоконтролю і, перш за все, відчувала ролю в цілому. «Як я отут почую, — показувала вона на груди, — то тоді я її зіграю, а як ні, то й братись не буду».

Вона була глибоким і переконаним реалістом, ненавиділа фальш у мистецтві. Реалізм Заньковецької поширював рамки побутових п'єс і надалаз їм гострого ідейного звучання. Мабуть, через те не любила вона віршованих ролей.

Заньковецька любила процес шукання образу, старанно вишукувала засоби вияву, виявляючи багатющий асортимент тих засобів. Найтяжчі місця ролі артистка на пробах провадила неповним голосом, мов би внутрішньо прислухалась до своєї ролі, ніби поступово шляхом проб наповнювала себе ролею і лише останні проби грала з повним емоційним напруженням, немов до самозабуття.

Той же режисер Романицький пригадує одну з таких проб. «Це було, — згадує він, — готування п'єси «Понад Дніпром». Заньковецька грала нову для неї ролю матері.

 Післязавтра вистава. І от підходить кінець другої дії, де йде прощання матері з своєю оселею, садибою, із своїм сином Мироном. (їх злидні женуть на переселення). Мирона грав Саксаганський. Він же ставив п'єсу. На сцені майже вся трупа, бо перед цим відбулась масова сцена. І от перші слова матєрі-Заньковецької — буквально вдарили по нервах всіх присутніх:

«Хаточко ж моя» — не проговорила, а, проспівуючи (в пляні народнього голосіння), просто проридала ці слова За-ньковецька. Ми всі окам'яніли, — пише режисер, •—• а Зань-ковецька дійсно таки ридала, п'ючи свої сльози й заливаючи ними своє обличчя. Кінчає монолог, дає репліку Сакса-ганському, а той стоїть мовчки, очі повні сліз, павза, щось хотів сказати, знову павза, потім Саксаганський махнув рукою і мовчки вийшов у сад. Репетиція перервалась».

Заньковецька вірила, що глядача можна загіпнотизувати, а справді, це був колосальний самогіпноз самої Заньковець-кої.