Іспит я здав і був вже бурсаком – власне «заправляником», бо учні підготовчого класу ще тільки «заправлялись» на бурсака, – але наука ще кілька день не починалась – тяглися поки що передержки. Я знайомився з людьми й обставинами, серед яких мав прожити цілих п’ять років.

Поставлено нас на кватирі у паннів Чеважевських. Титулуючи їх «паннами», треба було це розуміти трохи умовно, бо меншій з них було років з п’ятдесят, а старша була така древня, що ми прозива­ли її «Кісточками», натякаючи цим на те, що в ній самі кістки були, які загрожували розсипатись од першого ж дотику. Дімок їхній стояв на горі, над самою річкою Молдованкою, що заросла в більшій половині своїй очеретом та ситнягом; з другого боку садиба наших господинь притикалась до шкільного подвір’я, так що нам досить було пророби­ти в паркані перелаз – і з одного маху ми вже були в школі. Кругом ліпились міщанські халупчини з їх «шведськими» насельниками. Чи­стенька і чепурна господа Чеважевських, поділена на дві половини темними сіньми, складалася з п’ятьох кімнат: на одній половині, в двох кімнатах, жили господині, друга була заповнена бурсаками. З трьох кімнат перша з сіней була «занятна»: мала великий стіл, стільців по одному на кожного з школярів, етажерку на книжки, ві­шалку та скриньки попід стінами. В двох дальших стояли тісними ряда­ми койки. Спершу нас, кватирантів, було всього п’ять чоловіка, то не було тісно, але потім прибуло й ще, здається, до десятьох, то в спальнях власне не було де й повернутись. Перші дні пішли на улаштування нашого життя-буття. В складчину куплено висячу дешеву лампу над стіл, гасу, церату на стіл і заведено кватирний журнал, в який мало записуватись, хто, куди й на скільки часу «отлучався» з кватирі, а на першій сторінці були списані квартиранти. В цьому ж таки журналі розписувалось начальство, навідуючись до нас – інспектор та доглядач («надзиратель»). Я ще застав порядок, що інспектор робив на журналі напис: «Поручается такому-то». Це значило, що найменованому, звичайно найстаршому і найдужчому з школярів, доручався догляд за кватирою й відповідальність за неї, – фактично це озна­чало, що «старший» (це був неофіціяльний титул) робився ніби само­держцем над іншими бурсаками, а надто малечею. Не послухатись старшого, нагрубити йому або нажалуватись була річ неможлива, і недорослий тиранець без перешкоди тиранствував над своєю братією, звичайно тими з них, кому міг піддати свого авторитета кулаком або скрученим рушником чи ремінним паском. У нас журнал доруче­ний був, здається, Чеважевському, хазяйчиному небожеві, хлопцеві досить добродушному, так що тиранство якось не прищепилось у нас і нас, малюків, бито й потріпувано взагалі мало. Мені особисто деякою обороною була моя фамилія, досить популярна в бурсі од старших братів, а також присутність в бурсі старшого брата. «Як твоя фамилія?» – грізно запитував заправляника кожен старший бур­сак, і, почувши мою, звичайно питав додатково – «брат того?», а тоді милостиво пускав, ніякої капости не зробивши144. Простим смертним ця рекомендація не обходилась так дешево лагідно, а кінчалась запотилишниками, «грушками» й іншими іспитами терпцю й витривалости, такими для бурсака потрібними.

Дожидаючись початку науки, ми розважались. Ще не було журнала й усталеного ним твердого порядку, то можна було ходити – «отлучаться» – куди й на скільки схочеться, і бурса мало сиділа вдо­ма. Ходили в город чи на місто, як говорили міщане, дехто заходив аж у Софіївку, ходили на інші кватирі нібито в гості до товаришів, що потроху з’їздилися; вешталися по шкільному дворі й під «гімнастикою», інші «галдували», себто ласували привезеними з дому харчами та ласощами або збирались, де був чималий двір, і грали в фитиля, в городки, в швайку, в бігучої, в цурку і т. ін. Сезонною на той час грою був фитиль – і всі рушники поскручувано міцними джгутами, й кріпкі удари лунали по терплячому бурсацькому тілу. Але найбільшою для справжнього бурсака на той час розвагою були новички, заправляники: адже їх прибавилось чоловіка з п’ятдесят, і мало не на кожній кватирі було їх, та й не по одному: простору, де розгулятись, було досить, коли навіть ви­ключити таких, що мали старших братів або інших традицією визнаних і ухвалених оборонців.

– Як твоя фамилія?

– Кулежинський.., – відповідав несміливо малюк у фланелевій сорочці та рудих чоботях, поглядаючи з-під лоба, бо вже з досвіду знав, що за цим невинним прелімінарієм145 треба конче сподіватись якогось ущипливого лукавства та дошкульної на тілі несподі­ванки. На цей раз дізнавав проте приємного розчарування.

– От що, Кулежинський, – лагідно починав дорослий шибеник. – На тобі копійку, чуєш, та махай мені зараз до Сахара, – знаєш, крамнич­ка за училищем, – і на півкопійки купи фантазії, а на пів церемо­нії. Та швидше! Одна нога тут, друга там! Без купівлі не вер­тайся!

Радий і гордий з такого відповідального доручення, летів Ку­лежинський до Сахара в крамницю. Там його посідало перше прикре розчарування й непевність. Сахар, високий солідний чорнобородий жид, знав уже ці штуки, бо на початку кожного року до його заходило по доброму десятку малих заправляників по такий нечуваний крам, пер­ший зливав його холодною водою.

– Дай мені фантазії та церемонії! – випалював Кулежинський, викладаючи на прилавок копійку.

Сахар, коли був у доброму гуморі, поважно перепитував:

– Чого тобі дати?.

– Фантазії на півкопійки, а на пів... того, як його... церемонії.

– Ще не привезли. Приходь завтра.

Кулежинський згадував суворий наказ без покупки не вертатись, і йому ставало моторошно.

– Та як же... казали, що воно єсть.

– Нема.

– А коли ж, кажете, буде? – мало не плачучи, допитувавсь
хлопець.

– І не буде! – зненацька одрубував Сахар. – Нема ніякої фантазії з церемонією.

Хлопець зовсім торопів.

– Як то нема? Старший казали, щоб я купив на півкопійки…

– Дурний ти! Та то тебе дурять. Сміх з тебе роблять. Іди собі, хлопче, не одбирай мені часу.

От тобі й маєш! Повагом і несміливо вертався хлопець перед очі грізному старшому і, плутаючись, доводив про наслідки нещасної виправи. А там стрівали його голосним реготом, ущипливими доте­пами – і прізвище «Фантазія» та «Церемонія» навіки прилипало до Кулежинського.

– Слухай-но, Шкапо, – обертався за чаєм хтось із старших до худо­го миршавого новака, що вже встиг придбати собі й прізвище відпо­відне, – хочеш побачити фокуса?

Той неймовірливо надивиться.

– От і легка штука водити пальцем по блюдечку, а отже, як заворожу, то не вдаси.

– Чому не вдам? – осмілений ласкою старшого, перечить Шкапа.

– А не вдаси... Ну, от попробуємо. Тільки дивись на мене і роби точнісенько так, як я.

Вмить поворожив щось коло блюдечок у другій хаті, налив у кожне потрошку води, і стоять навпроти один одного – старший і Шка­па. Старший поводив пальцем по блюдечку зверху, далі зісподу, то­ді провів себе тим же пальцем по бровах, по вусах, по обличчю. Шкапа старанно копіює його рухи. Кругом регіт все більш розляга­ється, Шкапа не розуміє – чого. Нарешті скінчено.

– А що – не вдав? – радіє Шкапа.

– Та вдав же, вдав! – аж за боки беруться бурсаки, аж Шкапу починає якась непевність гризти, бо він нічого смішного не бачить. Та незабаром побачив – дали йому дзеркало – що в його і чорні вусики враз виросли, і брови мов гадюки, і все обличчя в сажі: блюдечко зісподу було вимазане сажею. І до прізвища Шкапа приріс перший додаток – Мальована Шкапа.

В третьому місці новака «переводять через стінку»: треба нібито з зав’язаними очима стіну поцілувати – і враз опинишся по той бік, на дворі. Зав’язують очі, ведуть – цілуй, і цілує новак тіль­ки не стінку, а те місце, звідки ноги ростуть у котрогось із старших бурсаків. Знов регіт, прикладки прикладають, глум та сміх собі строять. І так іспит на іспитові, штука за штукою переходить тернистим шляхом новак аж до цілування клямки на морозі, знамени­тої «шинфи», «переводіння через жлукто» і т. ін., – останні прикладання до тих, хто хропе зо сну або хорує на відому дитячу слабість.

Особливо прізвищами допікають. Бурсак жодної не промине на своєму шляху людини, щоб не наділити її прізвищем, іноді надзви­чайно дотепним і прикладним. Між собою так само прізвища сиплють­ся, мов з рукава, а надто на тих, хто ображається й сердиться на прізвище. Бували бурсаки, у яких було по кілька десятків прізвищ єдино за те, що вони лізли в бійку за кожне, і ніхто до них інакше не обертався, як із прізвищем. Мій родич Женька Лозинський146 ловко влучив якось києм собаку – і вийшов гицель. Побив за це одного, другого, і вже ні один бурсак не проходив мимо, щоб не зробити символічного жеста руками: однією ніби гака закидає, а другою мов довбешкою зверху лупить. І на кожен такий привітний жест Женька відповідав, ощиривши зуби, лайкою та кулаками. І з кож­ним днем росла його колекція прізвищ: горила, мартишка, мартиха, мартин, мартин з балабайкою, балабайка і
т. д., і т. д., аж поки й сам він не міг би вже сказати, скільки у його того добра назбиралося. Коли хлопець не мав «особливих прикмет», то прізвище ви­водилося з фамилії: Лозинський, напр[иклад], поки до гицеля і всіх ін­ших титулів своїх дослужився, довгий час був собі просто Лозою. Я мав два – Манасия (од фамилії)147 та Пушкин, бо з собою привіз твори Пушкіна. Останнє, правда, швидко усохло й перетворилося про­сто на Пушку. До речі згадаю тут, що з прізвищ найчастіше вини­кав і другий, освячений традицією бурсацький звичай – «сердитись». Ображений заявляв: «Я з тобою не говорю», «я з тобою посердив­ся», – і вже тоді ніякі сили небесні чи земні не могли приневоли­ти таких «ворогів» заговорити одне до одного чи взяти участь у якійсь справі, в якій бачив свого антагоніста. «Він з таким-то посердився» – це іноді мало характер справжньої сенсації серед бурсаків, надто коли розмир нападав раптом за якусь дрібницю близьких приятелів або товаришів. Звичайно «сердитись» могли тіль­ки рівні між собою і ні в якому разі нижчий на старшого, і були такі митці сердитись, що не говорили іноді мало не з усім класом, з усіма рівними на кватирі. Такий був Петруша Сикорський148, всяка розмова або змагання з яким кінчалися стереотиповою фразою: «Ну, так я з тобою не говорю». Більш добродушним та товариським хлоп­цям звичайно швидко надокучало «сердитись» і додержувати сполученого з тим ритуалу ворожнечі. Починались спроби миритись, од од­ного до другого літали записочки з магічним словом «Миръ», захо­дили всякі дипломатичні посередники, поки вороги не подавали, зачервонівшись до вушей, одно одному руки. За виключних випадків, коли вороги визначались особливою завзятістю й непохитно одкидали всякі спроби дипломатичних переговорів, товариші брались до надзвичайних заходів: зводили ворогів силоміць, тягли й підштов­хували одного до одного, аж поки тим чи іншим способом досяга­ли, що з уст їх злітало слово, що знаменувало забуття давніх образ і замирення. Бувало, правда, що вороги іноді по таких спробах розходились ще більшими ворогами, а крім того – така вже натура людська – починали «сердитись» і самі миротворці. Треба сказати, що в суті під цим звичаєм не крилось зовсім справжньої ворожне­чі: це було свого роду кокетування власним достоїнством, вимагання, коли хочете, хорошого бурсацького тону й традиції, і часто ніхто не ціка[ви]вся так даним суб’єктом, як його «ворог» – той самий, що так непохитно тікав од усяких спроб до замирення. Він би залюб­ки і допоміг би недавньому приятелеві й заговорив би до його і пі­шов би на спільну гулянку, так же мусив додержувати звичаю й не давати тому приводу «фурсіти». Загонистий «фурс» – це відповідає відомому слову задавака, – що чим-небудь пишався перед товари­ством, був найбільш зненависною особою в бурсі, якій спокою не бувало, якщо міцні кулаки не гарантували її од сподіваних і несподіваних пригод. Безкарно «фурсіти» міг тільки дужий і сміливий бурсак, та й то симпатій такий «фурс» ні в кому не викликав там, де вірне товаришування, саможертва для товариства над усе інше цінилися. «Фурса» могли боятись, але любити і поважати – ніколи, і завжди до його кращі бурсаки ставились з певного роду нехіттю та презирством.

Починається наука. Зібрались по класах, доглядач Іван Подгурський, він же і Квач149, пройшов з списками й зробив перекличку. Парами пішли до церкви слухати молебінь і ми, заправляники, з остра­хом прислухалися, як якийсь лютий бас з четвертокласників розносив апостола: «А єму же страхъ – страхъ, а єму же урокъ – урокъ, а єму же данъ – данъ», і потім голосне многоліття «учащимъ и учащимся». Ма­ленька церковка аж ходором, здавалось, заходила, коли зашуміло те стихійне многоліття. З церкви пущено по кватирах. «Уроки» завтра зранку.

Другого дня вперше зібрались ми до класу на науку. О восьмій годині дзвінок, прив’язаний високо на стовпі коло школи, вперше весело одтарабанив свій заклик під досвідченою рукою солідного Петра-прислужника. Але нам не було весело.

Підготовчий клас був аж на краю довгого коридора в кутку. Навпроти був другий клас, а йти доводилось поуз третій і четвертий. Старші бурсаки перепиняли нас дорогою, запитуючи грізно фамилію, підчеплюючи, даючи волосянки, грушки і т. ін. Вони стояли гурьбами на порозі своїх класів, – пам’ятаю струнку постать Загродського та кабанкуватого Страшкевича у високих «клеенкою» (цератою) оторочених чобітках150. Ми з небезпекою пробирались до свого класу і смиренно сідали на лави; у нас було найтихіше, і тільки гурток второгодників – Пашинківський, Зражевський-Соцький151 у довгому, аж до п’ят, якомусь рудому сюртуці та ще чоловіка зо три почували себе мов дома – бігали по партах, галасували, кричали і видимо хизува­лись перед новаками своїм досвідом. Двері до нас у клас щохвилини одчинялись, просовувалась якась голова, щось вигукувала й зараз ховалась, а на відповідь тому вигукові наші второкласники здій­мали несамовитий галас. Нарешті двері розчинилися з лускотом і до нас ускочив якийсь молодий добродій, високий, стрункий, у чорному сюртуці.