НА ЖИТТЄВОМУ І ТВОРЧОМУ ШЛЯХУ ВОЛОДИМИРА ҐЖИЦЬКОГО

Відтоді як у 1929 р. в журналі «Літературний ярмарок» уперше був надрукований роман Володимира Ґжицького «Чорне озеро», минуло 50 років, а цей твір і досі не втратив своєї літературної і пізнавальної вартости. Більше того, він відразу придбав авторові ім'я талановитого творця літерату­ри, ніби в тінь відсунувши його досі написані збірку поезій, повісті, оповідання й п'єси.

Роман «Чорне озеро» одночасно' був надрукований тира­жем 7 тисяч примірників і окремим виданням. Наступного року його вже було перекладено й видано російською мовою в Москві з передмовою літературознавця О. Лейтеса, а в 1932 р. вже — четвертим виданням, хоч він був уже дещо пе­рероблений- А досі цей твір, разом із закордонними — мав уже 10 видань.

З того часу минуло багато років. Письменник відбув 21 рік безпідставного заслання, хоч засуджений був на 10 років. Повернувшися на рідну землю, він написав ще кілька рома­нів, повістей та оповідань. Але 19 грудня 1973 р. несподівано надійшла сумна вістка, що на 79 році життя автор «Чорного озера» помер у Львові.

Володимир Зенонович Ґжицький належить до тих неба­гатьох письменників, яких я згадую з найбільшою пошаною. Ті перші симпатії якраз і викликав у мене його екзотичний роман. Відтоді я став не тільки прихильником його автора, а й добрим приятелем. Він був вищесереднього росту, міцної будови, мав кармелюківський ніс (трохи зігнутий), приємну усмішку, русявий.

Народився Володимир Ґжицький 15 жовтня 1895 року в Західній Україні, в селі Острівець Теребовельського повіту Тернопільської области, у родині сільського вчителя. Почат­кову школу закінчив у с. Довгім, де вчителював його батько. А в 1906 р. вступає до гімназії в Станиславові (тепер Івано-Франківське), а потім переходить щ гімназії в Тернополі, яку й закінчив у 1917 р.

Як згадує кузинка В. Ґжицького, Анна Байрак, «він ще з дитячих років був закоханий в природу: любив блукати по лісах, прислухався до кожного шелесту, стежив за життям кожного створіння, заслухувався у співи пташок. Влітку до­помагав у лісництві своєму дідусеві інженерові Осипові Ро-шоковському, що працював у лісництві. А вже від 5 кл. гім-назіяльної писав оповідання про природу — про звірів і пта­шок. Хоч його оповідання були гарні, він нікому не показуав їх, тільки мати мала в нього довір'я».

Коли Володимир був ще у четвертій клясі, то українську мову викладав у них відомий поет Василь Пачовськпй. В ті часи (1910 р.), як згадує сам В. Ґжицький, завітав до Терно­поля славний каменяр Іван Франко, щоб прочитати для ба­жаючих свою поему «Мойсей». Вся гімназія тоді вирушила на станцію, щоб зустріти свого геніяльного письменника. «Учні ламали ряди, бігли за фіякром, — згадус В. Ґ. — За ними прибіг і я до клюбу. Народу було багато, в основному вчителі й гімназисти. На сцену вийшов невеличкого росту ді­дусь, ведений під руку професором Яремою... Почалось чи­тання. Читав проте свою поему тихо... Закінчив прологом до «Мойсея». Тут його голос звучав трохи сильніше, але без на­тяку на художнє читання... Таким чином він і зостався в мо­їй пам'яті, і за це я влячний долі», — так згадує Володимир Зенонович про І. Франка.

У 1918 році Ґжицький був мобілізований до австрійської армії, а по розвалі Австро-Угорщини бачимо його вже в Ук­раїнській ґалицькій Армії, де по закінченні офіцерської школи він був у чині підстаршини. Після одного нещасливо­го бою проти леґіонерів Ю. ґаллера, коли з його сотні лиши­лось сім стрільців і його самого чекав розстріл, він перехо­дить Збруч і через якийсь час опиняється в Харкові. Це було в 1919 році.

Перші роки перебування в столиці України нашому май­бутньому письменникові доводилося працювати на різних роботах: від кур'єра, продавця газет до звичайного робітни­ка в млині. У 1922 р. він вступає до Харківського інституту сільського господарства й лісництва, закінчивши його в 1926 році. Але за фахом так і не довелося працювати, хоч ліс ду­же любив. Про це він сам казав, що «лісником не став прак­тично, але в душі залишився ним і нічого так не люблю, як ліс».

По закінченні вищої освіти Ґжицький дістав призначення на посаду інспектора в системі Наркомпрому УРСР. Та на цій праці довго не затримався, бо його вабило літературне життя, і він відвідує літературні понеділки в Селянському будинкові, куди приходили письменники, поети, критики, а разом і сотні слухачів. Керував тими літературними вечо­рами відомий Сергій Пилипенко, голова «Плугу», якого в лі­тературних колах називали «папаша».

Свої літературні спроби він почав писати ще з гімназій­них років, але перша його книжка поезій «Трембітні тони» вийшла з друку в 1923 р. У ній звеличав революцію, в чому відчувалися впливи Павла Тичини, а також красу природи, якою захоплювався ще змалку:

О, лісе мій!

Кому ти грав цю пісню мирну?...

І того ж 1923 р. В. Ґжицький стає членом Спілки селянсь­ких письменників «Плуг» і навіть бере участь у з'їзді селян­ських письменників у Москві. Приятелями Ґжицького з тих часів були Остап Вишня, сам голова «Плугу» Сергій Пили­пенко та Олександер Довженко, відомий пізніше режисер, письменник і автор низки сценаріїв та фільмів. О. Довженко навіть намалював дружній шарж; «Ґжицький грає на трембі­ті».

У перші революційні та пореволюційні роки багато захід-ньоукраїнських письменників переїхало до Харкова та Киє­ва. Вони там словом і ділом виступали проти польонізації, проти польської окупації. Опинившися в Україні, створю­ють літературну організацію «Західня Україна». Це було в 1927 р. Ґжицький відразу стає членом і співтворцем цієї літ-організації. До неї ще належали Дмитро Загул, Агата Тур-чинська, Мелетій Кічура, Михайло Козоріс, Федір Малиць-кий, Іван Ткачук, Василь Бобинський, В. Березинський, Лю-бомир Дмитерко та інші. Разом 57 осіб, але після масових арештів 1933 - 37 років залишилося з них тільки 7 осіб. Реш­та або розстріляні, або заслані до концтаборів. Відомий Антін Крушельницький, що редаґував у Львові журнал «Нові Шляхи»,, де так вихваляв і симпатизував радянській вла­ді, приїхав до Харкова з родиною (дочка і два сини) уже в 1932 р. Але їх теж не минула хвиля арештів та розстрілів. Сини були розстріляні, а батько, Антін Крушельницький, з дружиною і дочкою були вислані на загибель.

У 1928 р. з України до Алтайського краю вирушала кі-ноеспедиція на чолі з відомим кінорежисером О. Довженком. Тоді ж, разом з двома іншими письменниками (один з них Іван Багмут), поїхав і наш В. Ґжицький. Члени цієї турис­тичної експедиції, до якої належали також; кілька спеціяліс-тів-інженерів, мали завдання зробити різні геологічні від­криття, зафіксувати все те на плівку та змалювати в літе­ратурних творах.

Ці далекі околиці країни багатьох притягали до себе сво­єю чарівною природою, самобутнім життям людей, які ще не знали слова «злодій» і не мали замків на дверях. Це бу­ла територія Ойротської Автономної Области, де жило на той час всього лише понад 100 тисяч майже самого тубіль­ного населення, тобто ойротів. До речі, пізніше цю область перейменовано на Горно-Алтайську Автономну Область. Те­пер її населення становить близько 200 тисяч, в тому тіль­ки 25 відсотків ойротів, а решта — росіяни, які фактично ке­рують всім життям цього народу..