Той, що живе у телефонній буді...

Десь вечірня імла. Десь розтали сніги. Десь вечірнє горить надвечір'я. А мене там нема, а навколо пітьма. Золотисто-багряні сузір'я. В круговерті віків я свій голос зустрів -Він крізь хащі благав щось у мене... Я дав волю йому - я гукаю в пітьму... Облітає пагіння зелене...

Марія  Маткобожик

Нема трамваю, а блукати гріх. Уже ладнає міх святий Микола. Ковтаєм сніг і любимо усіх, Мабуть, тому, що мало їх навколо. Роман Скиба

Роман Скиба підписав мені свою першу книжку: "Марії з Божим прізвищем від Романа з прізвищем селянським". Навіть у характері цього підпису ми бачимо своєрідність творчого мислення Романа Скиби.

Улюбленець львівської молоді, одержимо відданий літературній справі, - Той, що живе у телефонній буді (так жартома назвав себе - і цей зворот став майже легендарним). У свої тридцять літ встиг провести кілька літературних фестивалів, закінчити Львівський національний університет імені Івана Франка, видати кілька поетичних книг, зачарувати поетичним словом "дцять" (у їх точному числі я невпевнена) львів'янок, одружитися і розлучитися... Як писала про його студентську молодість Іринка Старовойт, Роман шурував задумливо черевиками поверхами університету, складаючи поезії.

Він - один у батьків. Живе на одній із околиць Львова, яка нахабно оточена громіздкими будівлями. Я люблю цю частинку Львова, і в описі деяких Романових поезій впізнаю знайомі деревця чи контури кущиків. Можливо, я і вигадую. Ну і нехай. Справжня поезія не потребує містка між реальністю і мрією. Справжня поезія тому і справжня, що хвилює, не знаючи достеменно - "чому". Як, врешті, і кохання...

Задивившись у місячні лики В глибині заліхтарених площ, Усміхнешся і станеш великим, Усміхнешся і станеш як дощ.

Перша збірка поезій Романа Скиби називалася "Мене назовуть листопадом". їй пощасливилося вийти у Києві у 1992 році. Роман Скиба - тоді ще випускник університету - став переможцем республіканського конкурсу "Гранослов". Передмову до неї написав Ігор Римарук. Це літературне благословення мало свою енергетику і випадкову закономірність: покоління вісімдесятників (саме ще юне, зріле хіба що досвідом і літературними відкриттями) віддавало спадкоємність поколінню дев'ятдесятників. Найяскравішим серед них буде Роман Скиба - простий юнак, вище середнього росту, кремезний, з довгим білявим волоссям (зачіска нагадує Гоголя) і незвичайною добротою у серці. Так, напевно, і має бути. Аби писати талановито, потрібно мати ту величезну внутрішню силу. Наші писання - це лише верхній шар творчості. Творчість народжується десь там - у глибинах підсвідомості. Муза відмовляється від тих, хто зраджує душі. Можливо, Роман заспішив у цей грішний світ. Ще б три або п'ять (чи скільки?) років - економічна могутність України дасть можливість талановитим людям заробляти на життя творчою працею. Роман пробував. Знаю, що після реалізації проектів залишалися борги, які він все ж таки знаходив можливість віддавати, але хіба не втомишся від цього?

...На творчій зустрічі з моїми студентами Роман сказав: "Ви читали деякі мої поезії, але я їх переробив після друку. Тепер вони звучать інакше". За цим - свідчення клопіткої праці, повернення ще і ще раз до зробленого. Не випадково кажуть, що поет пише одну книгу все життя.

Із самозаглибленим виразом лиця, добрий і привітний, Роман мандрує вулицями рідного міста, бо сам став його частинкою, духовним світом. Ось він відпроводжає когось на автобус; ось іде, задуманий, не помічаючи нікого... Той - маленький сірий Котик; той - що стоїть за шторою; той - який розмовляє з привидом Віньйона...

'Скиба Р. Мене назовуть листопадом.- К., 1992.- С. 17.

Ігор Римарук у передмові до першої книжки, визначаючи індивіду¬альний стиль Романа Скиби, писав: "Негаласлива, позбавлена зовнішніх ефектів манера письма, якийсь не вельми окреслений, але доста відчутний інтимний світ поезії Романа Скиби виключають із себе мітингові гасла та політизовані сентенції, проте конденсують справжні почуття, справжні переживання, засвідчують драматичні колізії, які відбуваються в тонкій діткливій душі"1.

А ти й не бачиш - я стою за шторою. Мене нема уже четвертий день. А над твоєю свічечкою хворою Глухий годинник кашляє і йде. Ялинка наша мружиться до місяця. Літає в сні наш добрий древній кіт. У цій кімнаті Всесвіт не уміститься. Навряд чи в ній уміститься і світ. Згасають тіні. То твій Ангел дмухає. То замерзають Ельмові огні. Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш? Мене немає. Холодно мені2.

Алогізм ситуативного мислення відкриває вибух сконденсованого чуття. Лагідність і сила характеру (поєднання непоєднуваного?), присутність і відсутність, зупинений час і час як протяжність... Ці філософські сентенції створюють ситуацію вічного пошуку. За зовнішньою простотою приховано вишукано-імпресіоністичний стиль, де на першому місці - не подія, а стан душі. За статичністю картини -вибух, буря, шторм, політ. У цім польоті - краса.

З досвідом усе впевненіше поет заявляє право на власну декларацію світу, в основі якого - жага пошуку і польоту духу. Ліричний герой поезій Романа Скиби не протиставляє себе оточуючому світові -він живе у гармонії з ним, розуміє його, не дорікаючи йому ні за що, -він не винен, що йому судилось випередити свій час. Звиклі розшиф¬ровувати буквалістично кожен рядок і з совдепівською пунктуальністю шукати і сортувати рими, образи, теми - ми будемо "заскочені" таким "аналізом", бо зайдемо у тупик. Такий розріз бачення поезій Романа Скиби є не лише неповним, а й відверто ненауковим.

Політ усе частіше присутній у його творах:

Полетимо. Ходи, мала, ходи.

Полетимо. Не все ж у світі тлінне.

Каратами Різдвяної звізди

Горить чиєсь зображення настінне...

Твої смереки стануть на рядно,

І залунає інеєвим блиском

Те сиве щастя, що тобі дано -

У перший раз побачити їх близько (с. 19).

Поетичне мислення Романа Скиби включає не лише часовий зріз -переміщуються часові паралелі, а й просторову багатовимірність та

'Римарук Ігор. "Я буду жити довго, мов печаль..."// Скиба Р. Мене назовуть листопадом.- К., 1992.- С. 3.

2С к и б а Р. Тінь сови. - Дрогобич, 1994.- С. 18. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

спорідненість зі світом води, трави, роси, листопаду... Поет відчуває світ на рівні внутрішньої гармонії - смереки, ведмеді, коти, хмаринки, дерев'яні і кам'яні скульптури складають цей дивовижно-красивий світ. При всій модерністичній заглибленості Роман Скиба залишається сучасним і яскравим. Він чітко визначає свою позицію юнацької безкомпромісності зі світом жорстокості і насильства. Лише в одній поезії він, ніби забувши, вигукне:

На коліна, нардепи і фони, -

Я - філософ на ймення Роман (с. 45).

Хоча не забуває тут же поіронізувати над самим собою:

...А якщо раптомхліба не стане, І по степу завихриться сніг, -Не до хати, то хоч би до стайні, Але тільки пустіть на нічліг... (с. 45).

Образ свічі все частіше трапляється у поезіях Романа Скиби. Навіть назва одного поетичного розділу має імення - "Макові свічі". Свіча виступає символом внутрішнього зору - зору духовності. Піднімаючи до очей свічу, ліричний герой може уважніше розглянути світ: "Я, чужинець на прізвище Скиба, до очей піднімаю свічу..."

Ігор Римарук відзначає: "Цей поет не є вибуховим оратором чи прозірливим пророком (у недавні часи йому, без сумніву, було б інкриміновано критиками "відсутність громадянської позиції"); він не є філігранним стилістом, який сповідує неокласичні тестаменти; дуже далекий він від епатажної, пародійно-балаганної хвилі з її всеохопною та всероз'їдаючою іронією; не набагато ближчий він до розгадувачів метафоричного коду буття... Хто ж він, який він, осібний у нашій поезії, що із його вуст вирвалося пронизливе:

Ви самі, ви самі, ви самі Загубили мене в цьому світі..."'

Часто формою своїх поезій Роман Скиба вибирає діалог, а частіше -риторичний монолог, на який ліричний герой не чекає усталеної відповіді:

Тихіше, панове, тихіше, -тамдзвони... Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі. Він чорний, як сонце. А сонце - червоне. І виснуть на вишнях воскреслі хрущі. Тихіше, панове, тихіше, - ви гірші... Там дзвони, там дзвони - то вийдіть на шум. Ви чули: піднялися ціни на вірші... Ви чули: а я їх уже не пишу... (с. ЗО).

Велику роль у поезії відіграє символізм; гра яскравих образів, які не можна (і не потрібно!) відчитати однозначно; несподівані повороти логіки ("я їх уже не пишу").

"Хтось" - цей образ часто присутній в молодій українській поезії останнього десятиріччя (досить згадати творчість Василя Гера-сим'юка). Це образ-пересторога? Символ? Передчуття? Чи, може, просто - казковий герой? Поезія доти поезія, доки вона не розучилася вірити у казку. Яскрава гра кольорів: чорна ніч, чорний плащ, червоне сонце (а чи чорне?). Зловтішні кроки невідомості, незрозумілий шум, який перостає у дзвони. І - діалог про ціну на вірші... Космогонічність образів переплітається із конкретною картинкою буття ліричного героя. І - заперечення заперечення... несподіваний поворот думки. Несподіваність - ось ще один художній прийом, яким поет Роман Скиба постійно тримає високу емоційно-художню напругу у своїх творах. Добрий Сірий кіт, який мандрує дорогами вічності; юна вершниця, яка летить над містом на уявному коні; лісничий, який не стріляє... Цей семантично-логічний ряд продовжується.