Душа виростає і визріває у слові...

(Літературний портрет Ольги Кушнір)

Ользі Кушнір:

Танцює журавель і плаче скрипка... Вечірня музика горить, не затиха... І вічна таємниця, наче зірка, -До неї спрагло тягнеться душа... Вона така - мрійлива і тривожна. Вона така легка - немов пташа. Торкаю струн - бринить билинка кожна. Та музика горить - не замовка.

Марія  Маткобожик

Музико! Роде з пракореня, Ти - благодатна пора. Серце моє упокорено Двічі за тебе вмира.

Ольга Кушнір

Не кількістю написаного вимірюється творчий доробок автора, а силою позитивної енергії, вкладеної у слово, виміром чуття, закодо¬ваним у слові. Поетичний світ Ольги Кушнір - джерельно-чистий - як краплина роси, як кринична прохолода, як свіжість ранкового сонця.

Безкомпромісність - у житті, побуті, у творчості. При запаленій свічі сумління вимірюється сутність дій і вчинків. Догода, присто¬суванство, корисливість - ті реалії, які, як іржа, вкорінилися у прагматизм нинішнього часу, поетичному світові Ольги Кушнір абсолютно чужі.

У творчому доробку Ольги Кушнір - п'ять збірок поезій. Наро¬дилася поетеса 27 серпня 1957 року у місті Львові. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Член Національної Спілки письменників України.

Визначальною темою творчості Ольги Кушнір є духовність суспільного буття. Об'єктом письменницької уваги поетеси нерідко стає світ двох. Але це не відособленість від світу - просто прагнення пізнати цей світ крізь призму відчуття тих людей, які поруч. Шлях до розуміння іде також через шлях до себе, пізнання власної суті.

Міркуєш І докірливо мовчиш, Квапливо п'єш слабухолодну каву. Повір, що я з тобою не лукавлю. Та до любові йти не маю з чим. Вже суєта, неправда і печаль Заполонили нас у круговерті, А квітню так не хочеться померти І ми зустрілись... І горить свіча...'

Епічність сюжетної колізії, рельєфна випуклість малюнку, розмі¬реність оповіді, філігранність окремої деталі створюють свій непов¬торний світ. У цьому світі - тепло і затишно, бо тут панує чистота і чесність зі світом і, звичайно, зі собою. Лірична героїня не нівелює себе на догоду випадкові, потребі або просто звичці. Психологія людських стосунків, психологія світовідчуття. І над усім цим - мелодія неземної печалі - такої неземної, як нічне тремтіння Чумацького Шляху.

Перечитуючи ще і ще раз цей вірш і намагаючись розгадати таємницю його творення, раптом усвідомлюєш, що головне - в абсолютній самовідкритості, у вмінні жертовно згоряти, іти шляхом досконалості і самовивершення. Нерозсудливість - на рівні дитячої відкритості. А ще - каштанове цвітіння, трагізм печалі такий, що квітню аж не хочеться померти, і вигук-самозречення-самоспалення: "Лише тебе ніколи не забуду..." Поезія написана у формі монологу - жінка звертається до свого співбесідника, до світу, до своєї печалі - і у цьому звертанні дивовижне поєднання палахкотіння неземної при¬страсті і зваженої мудрості, безрозсудної юності і статечної зрілості.

Серед людських облич у суєті

Я вас впізнаю...

І стане яскравішим Всесвіт

На одну зорю,

Стане довшим вірш

На один знак запитання,

Стане тіснішим дім

на одну самотність...2

Єдиний погляд, єдина зустріч, у якій не було, можливо, промовлено жодного слова. Але витворюється вищий ступінь спілкування, де спілкуються душі, думки, а не слова.

Образ свічі - один із найулюбленіших у творчому доробку поетеси. Але кожен раз він набуває іншого значення.

Там, де вітер хвилю

зустріча,

Де в душі незамкненій світає. Що вона в неспокої зростає, Ще горить запалена свіча3.

Свіча виступає не просто традиційним символом людського життя, що тане, як вона, готуючись до переходу в інший вимір, а символом людського неспокою, творчості, горіння натхнення, у якому знаходить найповніший вияв людська душа. Оце горіння є найпомітнішим слідом, який залишає людина на цій суєтній землі.

'Кушнір О. Осінній танець журавля.-Тернопіль, 1995.-С. 9.

'Там само.- С. 27.

3Кушнір О. Ще горить запалена свіча. - Львів, 2001.- С. 5. (Далі при посиланні

на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

В іншому випадку свіча стає символом думки, настрою, несподіва¬ного відкриття, яке осяює світ творчості і життя.

Місто засне повільно, З левами в сон порине, "Ночі у Львові теплі" , -Думки горить свіча. Скрипне таксі самотнє, Злякано хвіртка рипне, Впустить у спокій хатній Миле чиєсь дівча (с. 8).

Цей образ для Ольги Кушнір надзвичайно важливий, бо винесений навіть у заголовок однієї зі збірок. У поезії "Місто засне повільно" присутність поетеси майже невідчутна - вона іде камертоном настрою, медитації, самозаглиблення. Окремі художні деталі, які чи то домислені творчою уявою, чи то надумані спалахом буття, створюють ліричну картину вечірнього міста, у якому світять зорі і слухають колискову діти, народжуються вірші - і крізь терни буття злітає до неба чиясь душа. Десь чекає на кожного берег днини, а у цю вечірню пору кожен намагається вслухатися у музику своєї душі і зіставити її з душею Космосу. Єдиним словом, єдиним штрихом Ольга Кушнір зненацька вихоплює пам'ятник Кобзареві і бачить, що він - сумний. Авторка відмовляється від зайвих деталізувань, вона малює світ, наголошуючи на чомусь особливо важливому для кожного, але уникає непотрібного дидактизму і декларації, зберігаючи органічну суть поезії.

Музика у творах Ольги Кушнір живе у двох вимірах: як органічна частина мелодії звукового рядка і як тематичний багатоаспектний вияв. Музика сну дитини, музика закоханого серця, музика погляду, музика довіри, музика жіночої душі, музика - як вияв творчості.

Вереснево-вечірнім звуком Обізвалася тихо клавіша. Я хотіла приспати музику, А вона, як посмішка Ваша.

Обізвалася тихо-тихо З-під очей осінніми барвами. Нота пальцями рівно дихає Я ж невпинно дихаю Вами (с. 29).

Відчуття душі іншої людини стає відчуттям гармонії світу - таким досконалим, що, здається, зупиняється мить.

Полетіла услід за вітром, Розпростерла широкі крила. Я кохаю вас! так, повірте, Так, що музику загубила... (с. 29).

І зовсім несподіваний поворот думки (якраз на межі цієї неспо¬діванки вимальовується емоційна хвиля): сильне почуття кохання, загублена музика - неначе туфелька під час танцю у казкової Попелюшки, неначе улюблена лялька у дитини, неначе перший написаний вірш, безнадійно загублений поміж учнівськими аркушами. У цих втратах - стільки світлої печалі, стільки юного зухвальства, стільки неземних звуків. Уже став хрестоматійним вірш про Ліну Костенко, у якому вона розповідає про юну дівчинку, котра плаче від нерозділеного кохання - і безмежно щаслива цим почуттям ("Як пощастило дівчинці в сімнадцять..."). Емоційний вибух Ольги Кушнір співзвучний із поезією Ліни Костенко вмінням передавати найтонші порухи людської душі. Складна і несподівано таємнича жіноча сутність стає оберегом оповідей Ольги Кушнір. У центрі її поезій - таємниця і неповторність жіночої душі, цей своєрідний оберіг ментальної пам'яті народу, висока таємниця буття. У жіночому началі закодована генетична пам'ять нації.

Три імені жіночих у мені.

Три імені.

Виходжу із віри назустріч тобі,

Я - Віра.

Виходжу з надії назустріч тобі -

Надія.

Виходжу з любові назустріч тобі -

Любов я!

Три імені жіночих у мені.

Три (с. 29).

Магія числа "три", жінка як талісман на роздоріжжі буття, жінка -як спасіння, пам'ять і надія, як порятунок від незгоди зі світом і самим собою. Ставленням до жінки вимірюється духовна сутність людини.

А як душа, що землю обійма, Не звикне до небесного тяжіння, В тім порятунку іншого нема -Покличте жінку (с. 13).