Відчинені двері Всесвіту...

(Літературний портрет Світлани Антонишин)

Світлані Антонишин:

Народиться слова над ранок - неначе печаль... Червоні жоржини навчаться літати у вітру. І гном, наче пам'ять, запросить на вранішній чай. Ромашки у полі до зір прочитають молитву. Заплаче Сорока, розчулено й тихо зітхне. Запросить до вальсу планету вихрастий Маестро. На тихій фіалці мурашка щасливо засне: І стане усім серед Всесвіту - світло і тепло.

Марія  Маткобожик

"Падіння скелі" - так несподівано метафорично називається нова книга Світлани Антонишин. Адже у житті поєднується несподіванка і закономірність, радість і печаль, народження і згасання. Філософська закономірність буття: найбільші вершини починаються з найменшої піщинки, кожне падіння є початком піднесення... Відчувається самозаглиблений погляд Лесі Українки, яка промовляє устами Мавки: "Стане початком тоді мій кінець"... Або Ліни Костенко: "І кожен фініш -це, по суті, старт..." Отож, філософія буття як закономірність успіхів і поразок, як необхідність найголовнішого: усвідомлення необхідності "Бути..." Попри всі негаразди і труднощі, попри всі незгоди...

І найголовнішою ознакою буття виступає віра. У справедливість, у правду, у людей, у себе, у казку... Доки живе казка - доти людство має право на життя. І приходить вона у поетичний світ Світлани Антонишин то рожевим капелюшком на чарівній голівці незнайомої жінки, то оранжевим абажуром у тиші літнього вечора, то горнятком із пахучою кавою, то старенькою світлиною у сімейному альбомі, то загубленим кришталевим черевичком на тому святі, яке ніколи не закінчується. Напівнатяком, напівмаревом, напівспокоєм і напівкриком проходять століття. Дбайлива жіноча долоня старанно утирає планеті спітніле чоло. Літають ластівки і двигають камені Сізіфи, пурхають метелики над барвистим літнім лугом і горить у свічаді вічності запалена свіча, старанно вибудовують свої пірамідальні структури ромашки, палахкотить на лезах вітрів чийсь голос... Життя триває.

І час від часу з сумом прозирає то обличчя самотнього Янгола, то чиїсь розмиті сліди на мокрому піску часу, то летить крізь жагу століть змилений кінь, то сонно дрімають чиїсь душі у пелюстках квітів. І над усім тим - голос дощу і запахи цвітіння і дивовижна кольорова гама, де кожна фарба упізнає і знаходить себе за містичними знаками долі. Століття на дереві буття нагадують яблуневу пелюстку. Осінь дивиться у дзеркало вічності. А душі птахами летять у вирій.

І тупцюють поруч два найменші Ангелики: Прощення і Очищення. Вони - найнепомітніші у своїх голубих хітонах на фоні синіх небес у колисці століть. А їхні золоті кучері вплітаються у вінок сонячних промінців. Але без них людина не змогла би наблизитися до себе. Бо з усіх доріг найважча - це дорога до себе.

Тому домінуючою темою книги Світлани Антонишин є осмислення шляху, поступу як філософської субстанції. І роль людської індивідуальності у цьому одвічному рухові по спіралі. Ліричний персонаж Світлани Антонишин проходить по ньому легко, неначе танцюючи, ширяючи у безмежному просторі Космосу. Це якась неземна мелодія, у якій знаходить прихисток і душа Джордано Бруно, і обличчя Монни Лізи, і постаті сучасників - тих, які поруч, яким не просто даровані слова-присвяти - а неначе кинуті оберемки квітів -пахучих, польових, умитих вранішньою росою...

Це - побратими за духом - ті, з якими разом судилося будити вітри епохи. Ірина Жиленко, Роман Кудлик, Роман Дідула, Дмитро Сапіга... Ширяючи думкою у безмежжі простору, лірична героїня Світлани Антонишин відчуває звучання душі тих світлих постатей, котрим судилося рятувати епоху від черствості, бруду і приниження.

І виходить нам назустріч маленький Домовичок у строкатому капелюшку - він писатиме історію доби, вмакаючи гусяче перо у келихи фіалок і конвалій; прямуватимуть до осені розважливі гуси, а ластівки ширятимуть у синяві неба, беззастережно-віддано ряхтітиме дзвонами вічність. І маленька пір'їна вилетить назустріч вітрові - і подолає шалений його опір, і вийде переможцем. Алогічність спіралі... "Немудрі премудрих одурять..." Вища справедливість духовного поступу. Бо все ще болять зв'язані руки Джорданові Бруно, а Сізіф стоїчно несе на гору отой камінь - важчий за життя. І жіночі красиві обличчя - на зламі століть, тисячоліть - в обрамленні найкрасивіших кольорів і звуків, бо лишень краса достойна найвищого поклоніння. І тільки заради отієї краси як найвищої істини повторює колообіг весняне цвітіння.

І дзвонять різдвяні дзвіночки у шемранні солом'яного Дідуха, і приходить новорічна казка світлою сповіддю печалі і очищення. І лячно розплющити очі, як у дитячому сні, аби не втратити отієї нескінченної казки-провидиці; і лячно повернутися додому, у свій дім, аби не побачити його не-своїм, а завойованим випадковими зайдами-чужинцями. І на отому останньому рубежі виникає вистраждана готовність "викликати вогонь на себе" - рвонути за межі позначених прапорців, бо підкорити долю - це пізнати час. А час відчитується лишень відчайдухами-сміливцями. І пір'їна, випущена тендітною жіночою рукою, здатна подолати опір вітру; ластівка здатна відчитати таємницю небес; а метелик готовий своїми крильцятами захистити полум'я свічечки, винести із круговерті снігів Івасика-Телесика...

Як осіннє листя, покрите багряним туманцем Вічності, пере¬гортаємо назви розділів книжки Світлани Антонишин. "Сліди на мокрому піску", "Істини під знаком запитання", "Суфлер у кольоровій будці", "Янгол Самоти", "Повість ментальних днів", "Ілюзія присутності", "Снігопад нових подій"... Як погляд із вікна Вічності, прочиненого у безмежжя Космосу, де тривання життя як код вічності... "Смертію смерть поправ..." Люди, події, настрої, світовідчуття... Хрип коней і схлип мокрого піску, страждання людського серця і гамір юрби, клопотання маленької мурашки і шепіт дощу, сміх блазнів і величання королів, дитяча колискова і скрип чумацького воза... Лишень луною, далеким міражем звучить поклик Марічки, яка шукає - не знаходить свого Іванка... І оцей шепіт кохання переважає і гамір юрби, і волання суєтних баталій.

Де людина? Яке її найвище призначення? "Знайти свою душу. Або - не загубити її", - відповідає письменниця. Розмірковуючи про вічність, авторка не хоче адресувати свої думки у невідомість - вона свідомо окреслює коло співбесідників. Мембранно відчуває цей світ і подає його хвилеві настрої. Як на морській поверхні, так у зображуваній душі фокусується відчуття світу. Воно проходить гранями звуків, що струменять то шепотом, то криком, то зітханням. Навіть потамованим голосом. Невимовлене слово також залишається словом. І воно так само болить. Епосі, сучасникові, осінньому палахкотінню листя. Напівмарення, напівсон - інший вимір буття.

Сон. Сон. Сон. З болем згасає осінь. Падають пізні душі в зоряне дно калюж. На карнавалі долі хто нас на вальс запросить? Міні-спідничка щастя. Танець зів'ялих руж'.

Аритмія звуків, концентрат почуттів, що переходять у плавну мелодію осені, долі. Руки стають крилами, вечір розбиває термометр, бліді розгублені обличчя знаками запитання, відчуття потреби когось рідного-найріднішого, бо космос світить такими черленими зорями. Люди стають птахами, птахи летять до зір. І палахкотить пломінь свічі і чуються чиїсь кроки. Так відходить епоха - так розпружується час, аби народити нову сутність.

Поезія Світлани Антонишин у передчутті народження нових форм суспільного буття. Ці відчуття, як правило, стають сильнішими за саме життя, бо дух виступає першопочатком суті. "Брунькують душі, стомлені безквіттям. Знов до пелюстки стиснуто століття..." - констатує лірична героїня поетеси, понад усе прагнучи побачити брунькування душі.

Над усією мелодію величної світобудови звучить мелодія слова -найчастіше знайдена у голосі скрипки. Оце тривання мелодій заховане у різні форми вираження: і у зорових зображеннях, і у мелодії віршотворення, а нерідко - і в тому, і в другому одночасно.

А музика вечора так легковажно колише, Мурашка очамріла і вчиться у чайки літати... Маестро, я дуже давно вас хотіла спитати, Чи янголи в нашому хворому небі ще дишуть (с. 15).

Осінь летить над просторами часу зляканою птицею, як білі лебеді безмовно шукають себе здивовані душі - звучить дивовижна мелодія світової величі, у якій чутно і найменший схлип листочка, і симфонії вічності, і навіть мовчання. Сказано, без вищої волі "і волос з голови не впаде". Ота світова гармонія, де воєдино переплітаються і мовчання, і голоси, де навіть у безнадії живе надія, а світ із прадавніх часів рятується єдиним ліком - любов'ю.

'Антонишин Світлана. Падіння скелі.- Львів, 2004.- с. 14. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо сторінку.)

Пливуть короткі сни, мов спалахи у вікнах. Бомж на прощання стис сльозою капелюх. Сміється саксафон. Така печаль всесвітня. Мов продих у віки наївного "люблю" ... (с. 14).

Стільки світлої печалі між маревом днів і листя, між довершеністю і недосконалістю, між подихом вітру і замисленістю миті, між триванням і статичністю. Боячись наштовхнутися на порожнечу, Світлана Антонишин нерідко використовує образ "Маестро" - як іпостась вищої суті, високої істини. Бо понад усе - лірична героїня її поезій хотіла би збагнути глибоку вічність світобудови - неначе продихати шпарку на замерзлому віконному склі. Тому образ снігопаду, снігової завірюхи так логічно лягає у змістове навантаження рядків: "І знову сніг. Теплом проклятий сніг. Так порожньо, немов не буде травня..." (с.15). Здається, ще хвилину, лишень простягнути руки - і вічність подарує людству таємницю. Але тривання таємниці і є ота одвічна поезія, яка не минає.

А Маестро? Він приходить завжди, бо понад усе прагне пізнати не лише таємницю часу, а й таємницю краси. За пізнанням іде усвідомлення відпущення гріхів. І дивляться у очі віків оселі з широко розплющеними вікнами, і "спинається щастя на обрус трилистим бузком", і... "згасає печальний Грааль..."

Персонажами творів Світлани Антонишин виступають філософ¬ські категорії: доля, вибір, печаль, пам'ять, страх, прощення, вічність, мовчання... Над усім домінує образ часу як синонім вічності і, водночас, проминальності буття.

Бо настане пора відлітати й напружаться крила, Й обірветься струна, що в'язала їх з болем стерні, І покинуте людство услід прошепоче: "Щасливо..." І сухим картоплинням запалить сигнальні вогні.

І вони полетять - гордовито, захмарно, відчайно, Залишивши нам землю й дощами окрадені дні. І в мінорному небі забринить щось тривожно-прощальне, Може, навіть струна, що в'язала нас з болем стерні... (с. 10).

Улюблені образи письменниці - несподівано конкретні і статичні, часто несподівані: традиційні світлини у давніх рамках, старесеньке ліжко із риплячими пружинами, дзеркало на білій стіні, легкий шаль на жіночих плечах, чашка на вишуканому обрусі... А ще - озеро, у якому відбивається пелюстка неба; ніжність прохолодного латаття; і "стежина, розчулено-боса"... Такий наївний і розчулений світ, де гама життєстверджуючих кольорів домінує над буденністю життя. І постійне прагнення пізнавати таємницю життя.