Правічний колообіг буття

(Літературний портрет Маріанни Кіяновськоі)

Маріанні Кіяновській:

Свічечка з крильцями поселилася

у малесенькому серці квіточки.

Скапували хвилини на зелені листочки,

літали над ними барвисті метелики,

вили опівнічні пси...

А свічечка горіла - яскраво і безборонно -

і хотіла стати метеликом,

або маленькою хмаринкою,

або летючою зіркою...

аби сплести вінок катренів.

Марія Маткобожик

Простір майже кулястий. І просто у межах світу. Кожен, хто вміє мовчати, стає кулястим пророком. Неповернення в себе почнеться з повернення в літо. Вишня буде - творити себе, стікаючи соком.

Маріанна Кіяновська

Увійти у світ Маріанни Кіяновськоі непросто. І не тому, що він замкнений або відсторонений - і не пускає до себе. А тому, що ми (говорю від імені середньостатистичного загалу) не готові до сприй¬няття цього світу. Але її творчість засвідчує не лише появу у нашому письменстві яскравого таланту, а, можливо, народження нового художньо-стильового напрямку. Ця красива (суджу по фотографіях) і мудра (видно з поезій та статей) жінка обживає нові простори для нашого письменства. І цілком справедливим є заголовок, винесений Юрієм Бедриком у передмову до першої поетичної книги Маріанни "Інкарнація" (Київ, Львів, 1997) - "Літературу без Маріанни Кіяновської вважати недійсною".

'Кіяновська Маріанна//Савка М. Малюнки на камені.- К., 1998.- С. 81.

"Інкарнація - це водночас дещо й більше, й менше, ніж просто матеріальне та метафізичне втілення єства самого по собі. Інкарнація -лише одне з його втілень. Проте - якраз це одне й мусить передбачати величезний ряд наступних і попередніх.

Інкарнація - тільки скромна часточка. Але вона - й натяк на неперервність живого. "Інкарнація", якщо хочете,- певний синонім до Антоничевої "Пісні про незнищенність матерії". Смерть, що є не таким уже рідкісним образом у поетеси,- це, безперечно, смерть справжня, трагічна. Та все ж - навіть вона виглядає чимось іграшковим порівняно із світом почуттів і передчувань. Почуття і передчування видаються надзвичайно стихійними. Та саме стихія і є тут найпози-тивнішим із позитивних героїв. Тільки вона є здатною повернути ліричну героїню обличчям до самої себе. Інкарнація - це нарешті осмислення тієї ж стихії всередині власного "я". Стихії як парадок¬сальної внутрішньої спрямованості"1.

Якщо проаналізувати назви розділів, представлені у книжці, то навіть по них побачимо своєрідність художнього мислення поетеси: "З далеких сонць, де помирають птахи", "Ворожіння душі стокротки", "Зовсім шелестом, зовсім пошепки", "Реальний світ розтрощено на друзки", "Аполлон скидає капелюха"... Навіть за стилістичною схемою заголовки становлять своєрідну, ледь вловиму на відчуття і недосяжну для тверезовго "раціо" гармонію. Тут і магія заклинання, і містичність дії, і апофеоз слова, і переплетіння епох та часів (що сприймається поетесою як абсолютна норма).

Відчути світ на справжність, на відчуття душі - ось перше життєве кредо Маріанни Кіяновської. їй болить несправжність, як болять старі рубці епохи. Вона тішиться найменшим виявом справжності як істинного вияву духовності. Античність і сучасність летять в одній площині дії, яблука скапують дощами, а гноми палять торішнє листя.

Опівночі дощить. Ранети скапують, і пахне соком яблучним і стиглим, /ходять гноми по городу з сапою. І смажать листя. Спалюють на тиглі1.

Особливість художнього почерку Маріанни полягає в компо¬зиційній драматичності, винесеній у пуант (вислів професора Денисю-ка І. О. - М. Я.) твору. При відносній лінійності звучання - виділяється якийсь художній факт, котрий звучить на один-два (а то й три!) регістри вище (нижче - яка різниця!), або його звук пробивається дисонансом. Ця несподіваність створює емоційну напругу і зосереджує нашу художню увагу в один сконцентрований клубок. Несподіваність полягає також і у тому, що авторка зненацька починає дивитися на подану

'Бедрик   Юрій. Літературу без Маріанни Кіяновської вважати недійсною // Кіяновська М. Інкарнація. - Київ, Львів, 1997.- С. 4.

2Кіяновська М. Інкарнація. - Київ, Львів. 1997.- С. 83. (Далі при посиланні на це видання в дужках вказуватимемо лише сторінку.)

проблему(подію) цілком із несподіваного боку. Ця несподіванка вражає слухача і досягає емоційного ефекту:

А гном найменший грається у каторгу: Карає білих оленів на горло (с. 83).

Жорстокість світу і жорстокість казки... В устах юної леді (а поетеса Маріанна Кіяновська представляє наймолодшу генерацію молодої української поезії - вона народилася 1973 року у передмісті старо¬винного Львова) - цей дисонанс звучить зовсім несподівано. Але без нього вірш би виглядав прісно-нуднувато-солодкавим. На щастя, цю солодкавість поетеса щасливо оминає.

її літературне становлення відбулося поза межами нашого зору. Бо вже у першій своїй книжці Маріанна Кіяновська постає цілком зрілою сформованою письменницею -зі своїм стилем, баченням світу.

Було багато перших поцілунків, Прощання, каяття, бульварних сцен, Коли з сліпих театрових лаштунків Пішов у простір перший манекен.

Він дав ім'я - собі, калюжі, страху, А потім - схаменувся й теж осліп, І заридала юна Андромаха, -Він був собі Орфей або Едіп (с. 82).

Світ античності (як і середньовіччя) у поезії Маріанни Кіяновської живе молодим і чистим життям, як на початку свого існування. її цікавить психологізм, загальні закономірності людського буття. Поетеса хоче розібратися у багатьох реаліях життя, зіставляє незістав-лювані речі - і робить несподівані навіть для самої себе відкриття.

Він поселився в утлих павільйонах, І ловить смерть, як ластівку німу. Крім дерев'яних усмішок жетонних, Нічого в Бога не дано йому (с. 82).

Закон Божий, який виробив правила людського існування, виступає не догматом і навіть не грізним суддею, а звичайним принципом або бажанням, закладеним силами природи у єство самої людини.

Людина, її внутрішній світ, її роздвоєність і бентежність всередині себе самої складають ідейний епіцентр творчості Маріанни Кіяновської.

Я ще квола, як сонце, а кава гірка, ніби ніч.

Кожен мусить пройти цю мелодію млосного смутку.

Я залишуся тут. Я боюся твоїх облич

І навколишніх снів про теплішу й терпкішу руку.

Цей замовлений ранок, він мусив вродитись тут. Паперові горнята - і щось ніби втрачено раптом. Обезглавлена жінка - і кров закипає в бруд. Або, може, не кров: то розбита чиясь карафка (с. ЗО).

Справжню поезію не можна відчитувати буквалістично. Поезія -це політ, мрія, фантазія, ірреальність, потойбіччя, краса і примхливість, ілюзія і вічність. Справа навіть не завжди у змісті зображуваного, а у хвилі почуття, котре виростає на фоні створених образів.

Сумнів свідчить не про роздвоєність або розгубленість ліричної героїні, а, швидше навпаки, - про її нестримний пошук себе у цьому світі.

Світ для неї розгортається несподіваними конструкціями: "я" і "ти", "я" і "печаль", "я" і "осінь"... Мембрана настрою - постійно змінна, як хвилі космічного колообігу, але тому - завжди приваблива І таємнича:

я кохаю тебе я чекаю тебе завжди

я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів

я тебе не знайшла я цілую твої сліди

але вибач мені я повинна втікати далі (с. 31).

Ця поетична структура вражає несподіваністю і алогічністю, у якій закодовано найвищий поетичний зміст непізнаності як суті. Доско¬налість неможлива, але прагнення до цієї досконалості становить внутрішню суть ліричної героїні. її втеча (а образ втечі часто присутній у поезіях) констатує внутрішню самозаглибленість ліричної героїні, для якої важливий рух по спіралі, а не статичність, розбурхане море пристрастей, а не поміркований спокій.

Багатовимірність ліричної героїні вражає здатністю перевтілення. Зовсім несподівано вона трансформується у різні персонажі - і споглядає світ (і в тому числі саму себе) з їх позиції:

Апокрифи тюльпанів тілом ран. Розмова (чи розмова?) про початок. Ти ж знаєш, я усе тобі віддам. Я просто хочу мить одну мовчати (с. 52).

Світ двох напоєний стражданням і недомовленістю, гріхом і спокутою, вічністю і безвихіддю. Світ прагне бути обігрітий двома, але вихололі струни страждання народжують лише нуртуючі сумніви.

Смерть - це лише початок нового народження. Тому вона не стра¬шить. І лірична героїня споглядає смерть з несподівано близької відстані.

Як тільки в долонях байдужий листопад вистиг, Скінчилась похнюплена осінь. Смерть почалась (с. 53).

Сила художньої уяви дозволяє ліричній героїні поезій Маріанни Кіяновської перевтілюватися у найнесподіваніші образи: то вона зринає над рідним містом юною відьмою, то перетворюється у коня, то гойдається на вервечках у колисці, то пломеніє свічкою, то її, як воїна, несуть до міста на щитах, то... Врешті, всього не злічити. Але можна поміркувати з приводу творення цього дивовижного світу поетеси. Для неї надзвичайно важливе не тільки бачення світу, а й відчуття його.

Осінь з листя сплітала кошика -Зовсім шелестом, зовсім пошепки. Захлинулася голосіннями Золотаво-гіркаво-синіми. Хризантеми стікали солодом В лоно голосу, в лоно холоду. В серце відчаю стала свічкою Невеличкою, невеличкою (с. 62).

Шепіт і схлип, радість і печаль, надія і тривога... Велетенський світ і малесенька свічечка, якій судилося згоріти за якусь мить, але вони однаково дуже важливі один для одного, як життя і смерть, як конечність і протяжність вічності.

Кохання ліричної героїні вибухає з незвичайною силою, овіяне містикою і пристрастю.

Кажуть, скоро північ. Скоро в борг Ти мене отримаєш, напевне. Я вакханка з крилами, і торг Недоречний. Боляче і темно (с. 43).

Упокорення і бунт, радість і стражання. Тут буде іконописне, захоплене бачення світу (то із неї писано ікону), намагання прими¬рити непримирюване - зробити відкриття, стати в епіцентр світу - і це не поза! - (то із неї писано мене).

Біблійні мотиви, образи є органічною частиною поетичного світу Маріанни Кіяновської:

Трамвай пливе у непотрібний час. Минає Вічний Жид Єрусалими. Бува любов - то навіть не про нас: Про руки, що лишилися чужими (с. 51).

Сучасність і прадавнє минуле, світ і кохання, розчарування і вічність, і маленький дотик двох рук, яким чи суджено з'єднатися.