Тривання вічного лету...

(Літературний портрет Мар'яни Савки)

Мар'яні Савці:

Вчудовано задивлені слова... Шляхетність фрази, музика мовчання... Княгине гойна, ви таки жива -Крізь брук міський росте ріка Почайна. Тендітна леді, схилене плече. Дівча лукаве - сильне і примхливе... А солод слів у душу так тече, Що вже мовчати просто неможливо... Марія  Маткобожик

Я жива. Я незмінно живуча. Я умію рости, як трава. Я П неодмінно озвучу, переплівши в стеблини слова. Мар'яна Савка

...Жінка ішла ранковим містом. На її плечі сідали невидимі птахи -гарніші від лебедів і зовсім не схожі на традиційних голубів. На міській ратуші вибивало сьому(восьму?) ранку, відчинялися перші кав'ярні. Тендітна постать її куталася у легенький плащик, чорне розкішне волосся куйовдив вітер. Червона сукня так пасувала до її рвучко-елегійної ходи. Іноді вона нагадувала малесеньку дівчинку, яка квапилася на перше побачення... Проте - її очі... у них боялися заглядати навіть птахи, бо нітилися від глибини і ще чогось - чому не знаходили назви...

Звучала дивна мелодія її ходи. У кожному кроці - незбагненність, у кожному русі - вічність? "Чи не занадто?" - зупиняє мене невидимий режисер. На якусь хвилину запахло солоною хвилею моря (але тільки на мить), протяжно загукав потяг... Жінка чекала... Вітру? Листа? Слова? Пляшечки вишуканих парфумів? Що для неї було найважли¬вішим? Вона залишалась жінкою. Кожен її крок світився кольоровими осінніми листочками, від найменшого жесту відлунювали вишукані мелодії.

У ранковому тумані височіли стіни готичного собору - він, прагнучи до сонця, поривав її за собою. На розі Вірменської на неї чекав Антонич - з незмінною скрипочкою-скрипченятком, з піднятим догори коміром плаща і з традиційним метеликом... Вони замовлять ранкову каву. Богдан-Ігор розповість про свої університетські студії, про останню доповідь, яку виголосив на зібранні студентського гуртка. Жінка прохатиме його закутувати горло шарфом, бо ж можна простудитися сирої львівської осені. Вона ще довго сидітиме у малесенькій кав'ярні і дивитиметься вслід Антоничу. І лише згодом побачить, що він залишив на столі скрипочку. Побіжить, аби наздогнати. Та за сумним поетом проляже невидимий слід - він поспішатиме у свою епоху...

Кам'яна бруківка запопадливо лягатиме їй під ноги - їй не байдуже, хто вишукано-сумними кроками мережитиме камінь у XXI столітті. Століття ж тільки-но почалося... Економічними негараздами, духовними кризами, політичними дебатами, творчими злетами, нечуваними досі... Чи не повторювалося це уже тоді - на початку XX, коли Микола Вороний написав декларацію молодомузівців?

І що до того жінці, яка випиває свою ранкову каву? Яка над усе мріє - кохати і бути коханою... Народити сина... Пізнати світ... Зрозуміти закони краси, якщо їх взагалі можна зрозуміти. Вона ще не знає, що стане символом пробудженого духу, фантастично поєднавши цнотливість і розкутість, чесноту і розкріпаченість, статичність і політ...

Відкіля, яким дивом її принесли у нашу епоху вітри тисячоліть? Чи вчасно вона оголила свою пристрасть, щоразу дивуючи нас,- така тендітно-юна і така досвідчено-зріла водночас. Звідки ця притчева баладність, беззахисна самозаглибленість, романтична відкритість? Від лицарського духу Лесі Українки, інтелектуалізму Ольги Кобилян-ської, демонологічності Богдана-Ігоря Антонича, міфологічності Ігоря Калинця, кларнетизму Павла Тичини? Але поряд з тим - поетеса Мар'яна Савка заговорила у нашому письменстві своїм голосом.

Віриш, човен вертається, повний по горло води. Пишеш в книзі потопу кілька розлізлих речень. Я так міцно вростаю у днище. Хочеш - вкради, Обірвавши стеблину моїх запізнілих зречень.

Хвиля вміє ховати. В товщі прозорих сфер Не хвилини - роки. Хто не знає, що квітка -

тепла?

Я поволі вростаю у твій королівський герб І пускаю крізь днище тонкі вузлуваті стебла1.

'Савка М. Гірка Мандрагора.- Львів, 2002.- С. 112. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

Хвилі буття, присутність Його, відчуття світу на рівні внутрішньої інтуїції, усвідомлення своєї духовної міці і сили - цей симбіоз почуттів стане основою художнього світу, створеного авторкою. Розкутість почуттів, оголеність фрази аж до праоснов, розуміння своєї значущості у світі. Лірична героїня поезій Мар'яни Савки присутня у багатови-мірності світу силою свого духу. Власне звернення до нього дозволяє їй побачити багато речей у несподіваному ракурсі.

Відкриття художнього світу Мар'яни Савки проходить на грані стику побутовості і мрії, конкретності і абстрактності. Про що би вона не писала - звучить мелодія несподіваності, від якої застановляєшся і хочеш повернутися у той світ ще і ще раз. Згодом, через якийсь час, виникає потреба ще раз перечитати деякі рядки і думати, думати, думати... Про розсипані конвалії на вокзальному майданчику, несподівано побачені ліричною героїнею і зібрані в пучок, про жовтий льодяник у шурхітливіи обгортці, який нагадуватиме дитинство і когось найріднішого, про фіалки на весняному цвинтарі:

дивуєшся чому на цвинтарі

так рясно зацвітають фіалки

то старі жінки помирають на весну

тримаючи в скорчених пальцях

образочки спасителя

по смерті вони припиняють

не молитися ні

лишень ворушити губами

треба ж комусь

відотченашити землю

що ось-ось відживе (с. 11).

Так несподівано, так просто, так світло і трагічно водночас. Смерть (вона чи не єдиний раз трапляється так конкретно навпроти нас) не лякає, не відсторонює. Це ніби перехід в іншу кімнату - звільнення і полегшення. Врешті, це навіть не завершення - просто логічне продовження буття в іншому вимірі. Навіть мелодією цей твір нагадує монотонну-монотонну молитву. Присутність ліричної героїні, легка і невагома, спокійно-упокорена, ностальгійна. Вона виривається із оков фізичного тіла і продовжує ширяти у невагомості - бачить землю з вершини польоту сонячного променя. На сірому камінному ґрунті один яскравий мазок - фіалки. Непримітні серед буйного жовтогарячого цвітіння - на тлі сірих мурів вони вражають несподіваністю.

Практично кожен твір Мар'яни Савки будується на одній або кількох яскравих художніх деталях, котрі тримають площину художнього твору у єдиному пучку. Цей пучок освітлює твір, зосереджуючи нашу увагу на найголовнішому.

Проста буденна розмова про звичайне і лагідне: зустріч з близькою людиною, теплий мус, ожинове варення, пахучий чай. Вірш присвячено конкретній людині. Такий спосіб оповіді уже став поетич¬ним відкриттям у попередніх десятиріччях. Але Мар'яна Савка несподівано (хоча чому це - несподівано?) іде далі - вона знаходить виразну деталь, яка завершує поезію, як середньовічну фреску, надавши їй зовсім несподіваного звучання.

Ви кажете: судини, аритмія. Я розливаю по горнятках чай. Ви вмієте (і я тепер умію) Ховати поза віями одчай.

До осені два тижні. То нічого. Розмова про буденне. Вечір п'є Солодку мить із блюдця голубого, Горнятко перекинувши моє (с. 15).

Солодка мить, перекинуте голубе блюдце... Ось він - промінь польоту, який виривається за межі буденності, під гострим променем сонця, прямуючи у вись, як готичні склепіння соборів...

Відчуття свята від чиєїсь невидимої присутності. Ірреальність дійсності, мелодія почуття... Спочатку вибухає краса світла, за нею -звучить слово.

Забуваєш міста. Забуваєш обличчя і звуки. В переходах підземних лишаєш осінню хандру. Нім зачати слова, зачинаєш мелодію муки. Нім пробачити осінь - прощаєш образу стару.

Наче щось в цім звучанні нагадує вітер у брамі.

Він щоразу з душі вимітає ілюзій сміття.

На слизьких тротуарах - схиблені старці у рам'ї,

Що страждають на щастя і трохи на серцебиття (с. 21).

У цьому вірші (як, врешті, і у більшості поезій Мар'яни Савки) важлива, мабуть, не сама подія, а відчуття, настрій, який вона викликає. Якщо колись дослідники теорії літературознавства візьмуться досліджувати психологію літературної творчості - вони неодмінно звернуть увагу на цей твір. Мозаїка образів покликана створити відповідний настрій. Але найважливіше, що лежить буквально на поверхні, як осіннє листя на мокрому асфальті, - аби митець творив, він мусить звільнити душу від намулу, злості, черствості, заздрості... Творчість - вона як молитва... І до неї потрібно підходити, як до олтаря...

Лірична героїня поетеси (за великим рахунком) все-таки самотня у велелюдному світі... її супутниками виступають ранок і вітер, дихання осіннього листя і гуркітливий трамвай, та найсильнішим залишається свято Його присутності.

Поетичний світ Мар'яни Савки - це втаємничений світ для двох.

Усе в тобі нагадує мене, таку дитинну і таку прозору. Нас листопад старий наздожене, а ми втечемо. І мені не сором у листі бігти і кричати всім, що восени закохуватись гарно. А осінь - ось де, тож П просім відсипати нам золота задармо (с.119).

Це одна із небагатьох поезій Мар'яни Савки - легка і прозора, як осіннє повітря. Написана у дусі кращих традицій неокласиків:

Обтрашуючи сніг собі з колін,

цей листопад згадаємо у січні (с.119).

Світ двох напоєний вічністю, тугою смутку у найбільшій радості, довірі і розумінні. Маємо той неперевершений факт - відчуваємо духовне злиття закоханих, які стають витонченими гранями одного цілого. Втаємничена ніч дихає вічністю. Шкода її тратити на сон, бо у відчутті таємниці буття - найвище одкровення людської сутності:

Руки на обличчі, як пташата, Простирадла чистого хітон. Нам би сина гарного зачати В теплу ніч під Божий камертон.

Тіло наструнити, ніби цитру, Пити ніч. Прозору, як сльозу, Місяця кружальце - жовтий цитрус -Крізь небесну світиться глазур.

Світить так звабливо - шкода спати, Стільки звуку з тиші постає -Вистачить на місячну сонату, На моє мовчання й на твоє (с. 118).