Розкуто, впевнено...

(Літературний портрет Оксани Лозової)

Оксані Лозовій:

Політ крізь денні прикрощі й турботи... Політ в житті - на зорянім крилі. Не знаю: словом кривду чи збороти? Та як інакше жити на землі?

Марія Маткобожик

Дякую, Боже, за вечір, за день і за ранок, а як не дякую, Боже, невдячну прости, грішна, боюся страшної небесної кари -

жити з красою і не розуміти краси. Оксана Лозова

Українська література завжди була багата на жіночі таланти. Достатньо лишень згадати нев'янучі у тьмі століть пісні легендарної Марусі Чурай. Невідомо, від чого ішов цей подих? Чи від дивовижної української природи - з її тихими водами і ясними зорями? Чи від древності народу? Чи від особливості національного мислення, де жінка займала особливе місце - була Берегинею роду?

Корону України віддавна прикрашали перли жіночих талантів. Княгиня Ольга і Анна Ярославна, про яку писав Дмитро Павличко: "Ще той папір від часу не зотлів і пам'ятка лишилась людям здавна, де за неграмотних французьких королів підписувалась Анна Яро¬славна..." Олена Пчілка і Наталя Кобринська... Леся Українка і Ольга Кобилянська... Ліна Костенко та Ірина Калинець... Оксана Забужко і Соломія Павличко...

Оксана Лозова... Вона з'являється в українському письменстві у 1990-х роках - розкуто, впевнено, яскраво... У 1994 році у видавництві "Стрім" виходить поетична книга "Просто неба". Володимир Дудок у передмові-анотації до книги пише: "Серед чужого нагромадження каменюччя, де, здавалось би, людина не має умов для самореалізації, де навіть зелень, пробившись крізь асфальт, засмічується в дусі техногенних викидів, народжується живе поетичне слово. У нурті серця, з вібральним болем, благословенне нездійсненними мріями і сірою буденщиною слово. Треба мати чуйну душу, аби серед трамвайної тісняви відчути поклик зоряного неба, перелити музику сфер У живлющі строфи, потрібні далебі не самій лише авторці. Ані тільки колу обраних. Бо ж прагнення до гармонії, до єдності з усім живим спільне для всіх людей".

Найважливіша риса поетичного почерку Оксани Лозової -гармонійність, що є найприкметнішою ознакою сформованого стилю. Вивільнення істини із вузької соціально-прагматичної системи приводить до того, що світ розмикається перед поетесою у своєму безконечному безмежжі.

Усе, що буде, буде хай інакше, І сонце вже по-іншому зійде. Можливо, світ здаватиметься кращим, Короною життя - прийдешній день'.

Свята і безборонна перед обличчям Всесвітньої Гармонії душа поетеси. Що може вона протиставити світу корисливості, зневаги, ницості, скупості? Лише свою душу. Які аргументи перед заможною бездуховністю злодіїв, мафіозі, корупціонерів будуть вагомими і почутими? Тут, на зламі тисячоліть, коли загострюються усі відчуття, коли володарі зла з усією надпотужною силою прагнуть торжества. Коли хтось зі злорадною зловтіхою насаджує нам "ковбасну" ідеологію з відтінком сатанинського начала і посмішкою Іуди. Коли епоха ще і ще раз потребує звернення до духу "Вічного революціонера", бо тільки він здатен нас вивести із провалля бездуховності.

Прожити можна і безкрилим, Тягнути тіло, як лантух, Навіщо ж нам дається сила, Висока думка, вільний дух?

Прожити можна і безкрилим -Навіщо ж небо голубе? Ми не самі себе створили, Та ми - дотворюєм себе2.

Позиція високої відповідальності власного "я" диктує необхід¬ність дії. Особливість цієї дії полягає у максимальній активізації внутрішнього потенціалу особистості. Вірш, написаний у формі монолога, допомагає показати необхідність дії як єдино моживого рятунку. Вбачаємо продовження ремінісценції Ліни Костенко: "Єдине, що від нас іще залежить, принаймні вік прожити, як належить..." (вірш "Пісенька з варіаціями"). Позиція Оксани Лозової, споріднена із духом попередниці, відкриває нові горизонти бачення. Поетеса, народжена в іншу епоху, епоху корінних перетворень, епоху агонії тоталітаризму, бачить перспективу іншого світу, де людська душа досягне свого розквіту. Але гармонія поступу до цього світу вимагає паралельної титанічної праці над власними потенційними силами. Зроблено пер¬ший крок: впала стіна насильства, демократія торжествує перемогу -Україна утверджується у світі... Але ми, її діти, нищені упродовж століть голодоморами і тюрмами, війнами і апокаліпсисами, брехливими ідеологіями і насильством... Де знайти точку опори, аби вистояти? Як не впасти у крайнощі практицизму та критиканства? Порятунком

'Збірка "У лісі серед міста", вірш "Усе, що буде..." 2Збірка "Просто неба", вірш "Прожити можна і безкрилим.

є внутрішня самозаглибленість і реалізація шляху до духовної досконалості.

Що то безмір

збагнути і як то

без меж Наслухати нечутне

почути себе Розірвати тенета

відваги нема Серце дивна планета

що звикла до хмар Незахищене небо Забуті зірки Десь

у вимір четвертий повернеш ніким?'

Історико-соціальний час замінено екзистенційним, внутрішнім, духовним, що є родовою, кореневою властивістю лірики, а спорадичні "прориви" в сучасність прагнуть знайти гармонію буття як необхідної умови для реалізації власної суб'єктивності. Для Оксани Лозової характерний споглядально-медитативний спосіб світосприймання із акцентованим відчуттям плину та незворотності часу, незалежного буття природи. Справжнім шедевром у ліриці Оксани Лозової є вірш-мініатюра "Ти спиш, маленький..." (збірка "Просто неба").

Ти спиш, маленький. В пору опівнічну Твій сон такий невинний, аж святий... Ну що ми, синку, знаємо про вічність? Коли мене не буде - будеш ти.

Ця поезія - своєрідний монумент материнської любові. Жінка-мати над колискою дитини. Жінка-Берегиня, хранителька домашнього вогнища. Якщо донині в українській літературі ми частіше за все мали зображення материнської любові із зовнішньої візії, де "у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.." (Тарас Шевченко). Вірш геніального Кобзаря - це вірш-замилування, вірш-символ, вірш-посвята, вірш-знамення. Оксана Лозова створює внутрішній образ матері, де в одній фразі-зверненні до сина, порівняння його сну з найбільшою святістю, бачимо символ одвічної материнської любові. В Оксани тема материнства має філософсько-символічне узагальнення: "коли мене не буде - будеш ти..." Вічність і материнство, материнство і непроминальність епохи...

Яскраві випуклі штрихи надають поетичному слову Оксани Лозової скульптурної відшліфованості. Цей вірш поетеси співзвучний з філософською роботою львівського скульптора Ярослава Мотики "Берегиня", де під покровом Богородиці на передньому плані - постать матері з дитиною. Маля притиснулось щічкою до обличчя матері. У їх

'Збірка "У лісі серед міста", вірш "Що то безмір збагнути..."

постатях - лагідність і умиротворення. Вони - єдине ціле. У їх єдності -сила і міць національного поступу.

Цей паралелізм можна спостерігати і в інших творах. Жінка, вимучена важкою працею, миє підлогу (робота Ярослава Мотики) -образ двірника, дядька Максима, який підмітає осіннє листя... (поезія Оксани Лозової). Об'єктом художньої уваги обох митців стають люди з народу. Прості і звичайні, зі своїми щоденними клопотами. їх клопіт -це клопіт звичайних трудівників, але вони тримають на своїх плечах Планету і Світ. Піднесення рівня простого трудівника до рангу найви¬щої досконалості - характерна риса творчого методу Оксани Лозової.

У творчому доробку Оксани дві поетичні книги. Перша - "Просто неба" - присвячена пам'яті батька. Не знаю, чи звернули увагу читачі і критики на цю посвяту. Бо вона дає важливий ключ-розв'язку для розуміння всієї книги. Вічність і непроминальність духу, домінанта духу у нашому житті, протест проти надмірної матеріалізації життя. Ми -у буденності, у хаосі подій щоденності, але кожного дня готуємось до останнього звіту - перед Вічністю, бо перед небом Всесвіту наша цінність вимірюється не кількістю надбаних матеріальних благ, а силою пізнаної (чи непізнаної) любові.

У мене недавно помер тато - відійшов у потойбіччя красиво, по-довженківськи, обійшовши поля і село... Я встигла сказати татові, що люблю його... По приїзді до Львова після похорону я першою зустріла Оксану - і зраділа. Як добре, бо саме їй хотілося вилити свій біль утрати. "Мій тато давно відійшов,- розповідала мені Оксана,- але під час нашої останньої зустрічі я йому сказала: "Тату, я люблю тебе..." Отже, книга "Просто неба" - це книга про вічність, про духовність як найвищу потребу, про потребу любові у житті кожної людини. Як потрібно кожному, аби його любили. Як потрібно відчувати цю любов. Ми живемо доти, доки нас люблять. Ми будемо жити доти - доки нас любитимуть. Без любові ми помираємо.

За силою чуття поезія Оксани Лозової "Чуже небажане дитя" (збірка "Просто неба") споріднена з музикою Бетховена.

Чуже небажане дитя, Народжене занадто рано, Йому судилося життя Лише від вечора до рана.

Не потемніли небеса, Земля не задвигтіла гулко -Іще одна жива душа На світі не знайшла притулку.

Поезія звучить просто, аж ніби втомлено. Але у цій втомленості -вияв чуття, що потрясає до праоснов.

У любові вивищується душа людини. І власне тому у творчості Оксани Лозової важливе місце відведено темі кохання. Але кохання виступає не причиною, а наслідком потреби душі. Бо ж у коханні найповнішою мірою реалізується духовний потенціал людини.

Кохання - це частина єства ліричної героїні Оксани Лозової. Воно -красиве і жертовне - вражає нас своєю силою і неповторністю. Галина Гордасевич у статті "Єдине слово золоте" пише: "Я впевнена, що цю книжку з однаковим хвилюванням будуть читати і юні дівчатка, у яких розцвіло перше кохання, і ті, яким уже здається, що це - останнє, що їм трапилося в житті"1.

Кохання Оксани Лозової - безвимірне, одне-єдине, вічне.

Від сяйва зостається тільки промінь, Словечко зостається від розмов. Чи вистачить на все життя любові? Чи вистачить життя на всю любов?2

Мотив вічності любові тут звучить символом найвищого смислу життя.

...Я відкрила для себе книгу "Просто неба", не будучи знайомою з Оксаною. Сиділа у декретній відпустці, перечитувала книгу Оксани, знаходила у ній дивовижну силу чуття - і так хотілося познайомитися особисто. Вийшовши на роботу, включила поезію Оксани у курс сучасної української літератури. І ось - весною 2000 року випадково (чи не випадково?) у приміщенні Спілки письменників побачила вродливу молоду жінку з вдумливими очима. Як я втішилась, дізнав¬шись, що це - Оксана Лозова. Врешті, мені так хотілося знати про неї все. Гадаю, це цікавить і читачів. Отож, Оксана Лозова - за фахом журналіст, редактор газети "Світ Академії" Львівської державної академії ветеринарної медицини імені С. Гжицького. Виховує двоє дітей, турбується про маму, яка живе у Неслухові... Михайло Падура у статті "Золоте слово Оксани ЛозовоГрозповідає про витоки поетич¬ного хисту поетеси: "Скільки себе пам'ятаю - її світ завжди був казковим, повен чарів і краси, що спліталися із зеленої трави, барвистих квітів, джерельної води, одвічних дерев, замріяних хат. Як сама згадує, у дитинстві її однаково чарували безмежні рівнинні простори під високим небом Чернігівщини і цвітіння яблуневих садів у її рідному Неслухові, що недалеко від Львова, бо в її серці поєднані мамин схід і батьків західний край. Малою бачила, як увесь цей дивовижний світ належав усім навколо неї. А виросла, то зі свого дитячого казкового світу витворила новий світ, надавши йому чарівної поетичної форми. Але і цей світ має існувати також для інших, як колись в її дитинстві. Це світ краси, розмаїття барв, а головне він щедрий і добрий. В ньому всюди відчутно відгомін вражень золотого дитинства"3.

Я припускаю, що мене будуть звинувачувати у надмірному замилу¬ванні творчістю Оксани Лозової. Мовляв, ще молода... А скільки років було Лесі Українці, коли вона написала своє знамените "Твої листи пахнуть зів'ялими тррояндами..." Книжечок поетичних - всього дві... Але чи кількістю написаного вимірюється цінність творчого доробку письменника? Геніальна Леся Українка за життя видала всього-на-всього дві поетичні книжечки (до речі, дві із них - у Львові). Мені ж хочеться вигукнути, перефразовуючи професора Тараса Салигу:

'Дзвін. - 2000. - №1. - С. 140.

2Збірка "Просто неба", вірш "Від сяйва зостається тільки промінь..."

3Падура Михайло. Золоте слово Оксани Лозової // Світ Академії. - 2000.

Лютий.