Братство, скріплене кров'ю...

(Літературний портрет Павла Вольвача)

Павлові Вольвачу

Так не можна писати, бо кров розриватиме жили... Так не можна ридати, бо встане той степ на диби. І промовлять "Осанна..." Дніпрові степи і могили. І не всує слова, і не всує наш блиск булави. Так не можна горіти - палитимеш душу стражденну. Так не можна любити - бо спалиш себе до кінця. Як ридатиме степ, білий місяць і промінь вогненний -І на лезі епохи пророчо ця кров вибуха?

Марія Маткобожик

Зростають вавилонські башти Нестям. Ворожі ворожбити Життя розписують назавжди, А все одно тобі любити

Цей світ п'янкий і кров черкаську, І голос чийсь, і кару вію. І про півста мільйонів казку Стискать хоча б в одну надію...

Павло Вольвач

Він з'явився у нашому письменстві яскраво і несподівано -можливо, несподівано навіть для себе самого. У задимленому і зрусифікованому Запоріжжі, де не те що слову, звукові, здавалося, важко вижити, - виривається таке виважене, сконденсовано-енергійне слово, що мимоволі замовкаєш, зачарований його мелодією. І перша думка, яка переслідує тебе, повторюючи Михайла Коцюбинського: "І відкіля ти такий узявся!"1 І хочеться продовжувати: "Як виросло, визріло у тобі оце зерня слова - аби стати оберегом для інших, для всіх... Аби українська поезія утверджувалася по всій Україні - сміливо і мужньо. Неначе проростають гени славних предків-запорожців, їх свята вольниця, їх вболівання за душу і степ, за Україну і майбутнє. Бо заради того без вагання несли голови на плаху - і сходили у безсмертя з достоїнством пророків".

Кинути виклик смерті - не боятися її примарного ходу, бо "сказ бінарних опозицій" - куди страшніший, бо за ним - бездуховність, а за бездуховністю - смерть і темрява. Отож: "смертію смерть поправ..." Перемагає смерть лише той, хто перемагає страх, хто зберігає у собі високу мужність іти вперед.

Земля змаліла. Знизивсь Місяць. Лиш смерть одна - неісходима. Щось каже їй життя у відсіч. Життя... Та скільки ж того дива2.

Містичність образів, духовна наснаженість символів, міфоло-гемність мислення, несподіваний кут зору - молодий, бунтівлий, зухвалий. У поезіях Павла Вольвача органічно поєднуються юнацький максималізм і зважена зріла мудрість, парадигма неспокійного руху пориву і міфологема самозаглиблення, шляхетна витонченість і чоловіча впевненість. Поєднання бінарних опозицій, заперечення заперечення, вибух, пристрасть, пошук і умиротворення, заспокоєння, яке іде від почуття господаря на власній землі, від усвідомлення власної сутності.

Микола Вінграновський назове його братом по крові - і у цій найвищій відзнаці майстра закодована не просто характеристика творчого стилю, а визначення духовного імперативу творчості.

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.

Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями І таке, наче юність, проступає тоді із імли. Друзі - ті, що не мав, - ті вже стали міністрами. По могилах і тюрмах - оті, що були (с. 9).

Дивовижне поєднання ліричності і строгої епічної розміреності, містифікаційної віртуозності та символістичної насиченості. Образ епохи, образ покоління, яке ще не названо у нашій історії, у нашому письменстві. Покоління, яке було поставлено на грань виживання, яке

'Так вітав прихід Володимира Винниченка в українську літературу у 1902 році Михайло Коцюбинський, аналізуючи його повість "Краса і сила". гВольвач П. Кров зухвала,- К., 1998.- С. 108. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

задурманювали ширвжитковою інформативною продукцією, де замість світлих ідеалів, продукувався садизм і насильство. Покоління, яке труїли чорнобилями, знищували наркотиками, а також - владою та посадами. Покоління, яке змушене було тинятися по усіх усюдах, по-рабськи заробляючи на життя, нерідко розтрачуючи власну гідність і здоров'я. Покоління, яке ковтав шорсткий язик вулиць і яке не знало ані своєї історії, ані історії власного народу. Маревом, одним неясним усвідомленням вижити проходило воно по останньому бруку тисячоліття - і несло на своїх плечах відповідальність за майбутнє. Когось заріжуть у лісосмузі, хтось зіп'ється, хтось загине від наркотиків, але хтось - пройде крізь невимовність печалі і смутку, вистоїть перед лицемірством і зрадою - уже не заради себе, навіть не заради свого покоління, яке, можливо, назовуть поколінням "пошуку себе і власного сумління", а заради - майбутнього. Бо доки тече у жилах козацька кров і болить відчуття степу, поки серце не розучилося страждати і відчувати - це покоління, як і будь-яке інше, не може бути втраченим. Закон любові -як найвищий ідеал, заради якого варто пройти всі митарства.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві.

Траву в щілинах між плитами. Обвітрені поїзди.

Три акорди околиць і, власне, долі всієї.

Тільки навіщо все це, якщо це - не назавжди? (с. 9).

Образ трави асоціюється до певної міри із самим поколінням, яке виростає з-під гніту умовностей і протистоянь заради одного-єдиного: бути на своїй землі. Бо доки є покоління, на чиї плечі може зіпертися Вітчизна, - доти є у нас майбутнє.

Микола Вінграновський писав: "Таким поетам, як він, потрібен постійний подих. І подих новий. Йому негайно потрібно оновлення емоцій, самопочуття і перспективи життя. Хоча те, що він уже написав, -він наш брат по крові. Я полюбив його. Я люблю його, як Симоненка"'.

Народився Павло Вольвач 9 жовтня 1963 року у Запоріжжі. Служив у саперному батальйоні, потім - у службах військового зв'язку. Працював на різних заводах, у магазині "Автозапчастини".Пробував сили в малярстві. Закінчив Запорізький державний університет. З літа 1999 року проживає у Києві, працює на радіо "Свобода". Лауреат премії ім. Василя Симоненка та премії ім. Володимира Сосюри. У поетичному доробку Павла Вольвача - збірки "Маргінес" (1996) та "Кров зухвала" (1998).

Образ України у творчості письменника набуває особливого звучання - це політ до українства, відчуття його на рівні найвищого духу, найглибшої інтуїції, це чоловіче перечулення і прагнення відчути рідну землю як найвищу ідею. Для нього Україна - це дух, а не "хліб і кусень сала", це утвердження духовності і достоїнства, це реалізована мрія і реальність бути щасливим кожній людині.

Жив би в якихось Заліщиках чи, може, десь в Теребовлі, Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.

1Позадесятники-2: Поетична антологія / Упоряд. О. Гордон. - Львів, 2002.- С. 19.

Слова безсилим бадиллям не застрівали б у горлі, Співав би я "Ще не вмерла" і "...Українухрани".

В УНСО і районній "Просвіті" Вітчизні приносив би користь, Традиціями наповнений, як зерням - тугий кавун. І стрийко у мене був би Богдан чи, можливо, Орест, І був би у мене дідо - потомственний член ОУН (с. 11).

Українство - єдиний шлях до щастя, до утвердження власної особистісної суті.

"Згарище з присмаком Батьківщини..." - тоскне і сіре, неначе шинель. І туга, і звернений погляд до тієї частинки землі, яка зберегла українство як найвищий ідеал: народом є сусіди і "навіть черга в пивній".

Образ народу - один із визначальних у творчості Павла Вольвача.

Жовтими іскрами, товченим склом грає тополя на сонці осіннім. Злякана й синя, пропахла насінням, гнеться вимова сільська за вуглом.

Міцно затиснувши в жмені цей світ, сповнений сонця, і в нім - випадковість власну, мою, чи тополі якоїсь, нарід снує. Чи народ. Чи нарід (с.13).

Письменник вдивляється в обличчя Вітчизни, сьогодення, прагне відчути її на дотик, смак... Які символи Батьківщини приносить йому доля? Тополя, що ще з часів Шевченка стала символом України, тіснява вокзалів (куди ми постійно прямуємо у пошуках кращої долі?), загальна апатія і безпробудність, збайдужіння, сонце, провідниця з прапорцем на підніжці вагона. Калейдоскоп деталей, неначе калейдоскоп життя. І раптове осяяння, що смерті - немає, допоки хоч хтось один так відчуває цей світ навколо і це життя, що так по-особливому палахкотить листям на узбіччі дороги, якою іде цілий народ. Куди він іде? Як скерувати його ходу? Як зробити його життя кращим? У самій інтонації поезії, у зворушливо-беззахисному перераховуванні деталей бачимо оцю синівську любов.

Любов'ю таких синів рятується Вітчизна. їх Микола Вінгранов-ський влучно назове братами по крові. Вони відчувають один одного так, як може відчувати доля своїх дітей. Ігор Павлюк розповідав, як він познайомився з Павлом Вольвачем. Павло до Ігоря просто звернувся з листом, написав, що хотів би спілкуватися. Це було після того, як Павло прочитав поетичну книжку Ігоря. Найвищий вияв братства -спорідненість душ, яка виливається у талановитих людей у творчість.

Поетичний світ Павла Вольвача влучно охарактеризував Валерій Ілля: "В кращих віршах Миколи Вінграновського, Петра Засенка, молодших Ігоря Павлюка і ось тепер Павла Вольвача, у порівнянні з тим же Євгеном Плужником, є ще якась пронизливість, різною мірою для кожного, якась рокова ранимість, для означення якої підходить

'Ілля  Валерій. Одразу в майстри, в підмайстрах не ходивши //Вольвач П. Кров зухвала.- К., 1998.- С. 5.

єсенінська, але без жодних ознак позиченості, стилізації тощо. В теперішній поезії все можна стилізувати, але не долю"1.

Для Павла Вольвача доля - це Україна, її відчуття. Він не вимагає від неї нічого, лише шукає свого шляху до неї, до її утвердження. Це найвищий рівень синівського відчуття, синівського обов'язку. Продовження пекучого симоненківського слова: "Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину".

Полин, буркун і кураїна, Та ще акація крива... І все на світі - Україна, І птах, і грудка, і слова (с. 43).

Письменник упізнає Вітчизну у степових зарослях акацій і сивих маслин, у димові з труб, у тьмяних вагонах глухої підземки... Він реально оцінює ті явища, які відбуваються у житті Вітчизни.

Сипле крізь листя жовтавими бризками

баня дзвіниці на мрійні обломки.

Поки я, дурень, себе заколисував,

це місто вже вигризли до оболонки (с. 42).