Благословляючи кожен день...

(Літературний портрет Валерія Козловського)

Валерієві Козловському:

Зачарована я словами, Загорнуся у них, як в мрію. Калиновими знов дощами Розквітає чиясь надія. Смереково розквітнуть ружі, Білі гномики - як зайчата. Не сполохай їх, любий друже, Це - початок, лише початок. Буде повінь, і дужа злива Зашумить у рожевім вітті. Буде день ще такий щасливий В яблуневих гілках шуміти.

Марія  Маткобожик

Сказано, немає загадки творчості - є загадка кохання...

Писати про творчість Валерія Козловського - надзвичайно просто і надзвичайно важко. Як і про все талановите. Його поезію потрібно просто відчути. Просто увійти у цю ріку, як у прохолоду літнього озера, як у шелест тополиного гаю, як у мамині долоні, як у дотик дитячої долоні, як у перше слово, з якого починається світ і життя. І стоїш, зачудований цим словом, здивований ним, - і немає сили, яка б дорівнялася за таїною чуття до цієї дивовижної молитви. Молитви духу, молитви пробудження, молитви оновлення.

Можливо, саме про це писав Іван Франко: "Дух, що тіло рве до бою..." Бо ж ми маємо у цих поетичних текстах еволюцію бурхливої напруги: від особистісних переживань - до величезної відповідальності за епоху, долю, народ, час, у яких судилося жити. Бо ж епоху не вибирають. І цей сонний гномик, що вростає у сліди ліричного героя на Андріївському узвозі, він не просто "кричить про щось невідоме", а, "вростаючи у сліди ліричного героя", пророкує і пророчить, застерігає і відповідає, радить і прагне відвернути невідворотне.

І цей прихід ліричного героя - не що інше, як прихід у світ добра і краси, страждання і випробування, сумнівів і надії - у світ, який називається "білим світом", тобто миттєвістю нашого існування. Образ дороги - образ життєвої дороги ліричного героя. Традиційність міфологемного образу вбирає у себе модерністські інтерпретації: стовпи (чи не стовпи життєвого поступу?), ліхтарі (прекрасні миттєвості життя? провидіння? Ангели-Хоронителі?). І образ руху вгору: як шлях духовного очищення, самовдосконалення, шлях духовної еволюції. Бо ж заради неї і для неї ми прийшли у світ страждань і тривог. І, переходячи в інший вимір існування, ми беремо з собою лише свою душу. І наш шлях у невідомість - і радість, і випробування, і покута. Але він є - і це головне.

Перша поезія із поетичного циклу "Андріївський спуск" (чи "Андріївський узвіз") - це прелюдія, заспів дивовижної розмови про світло і переливи світла, про піднесення духу і випробування, даровані долею, які він сприймає як найвищу насолоду - достойно і блаженно, воістину, з християнською терпимістю і гідністю. Гідність - бути сильним у слабості, гідність - шанувати переможеного, гідність - залишатися собою у найскладніших ситуаціях, гідність - вірити і любити. Любов -найвища досконалість людського серця, випробування і нагорода -водночас.

Більшість поезій написані у формі монологу-сповіді, монологу-звертання, монологу-застереження. Миттєвості людського життя набувають особливого філософського осмислення, особливої інтерпретації. Відповідальність - одна із найважливіших рис його характеру. Це - тип ліричного героя нової епохи, який не боїться приймати самостійні рішення і який сприймає страждання світу як власні. У нього достатньо сили витримати найважчі випробування, бо, можливо, саме для цього і покликаний він всевишніми силами у цей непростий світ. У поезії "Як осінь ця дивна неначе" іде поетична розповідь-застереження, рефреном повторюються рядки: "Що буде з тобою, кохана?" Цей поетичний лейтмотив - віртуозне обрамлення поетичного одкровення. Дихання невідомості, передчуття розлуки, спогади, рельєфно виписані окремими деталями, натяками - і образ пустелі, життєвої суєти, крізь яку мусять пройти людські душі, очищуючись і звеличуючись у стражданні. Поезія-притча - вона переростає рамки традиційного поетичного одкровення - традиційні народнопісенні рамки інтимної тематики. У багатоаспектному трактуванні -біль і радість зустрічей, розмов і спілкування. Та найголовніше -відчуття іншої душі на рівні найвищої інтуїції.

Образ дороги, образ поїзда, образ руху - він часто трапляється у поетичному циклі. Це не просто художня деталь, у якій іде мова про миттєвості нашого перебування у світі, а відчуженість людини і світу, пошуки спорідненої душі. Можливості її знайти і невідворотність утрати і розлуки; бо "хоч ти живеш в мені, неначе пісня" - і це найдорожчий спогад, найважче досягнення. Стук коліс нагадує стукіт людських сердець; чергування ночі і дня (ще один внутрішній ритм вірша) як чергування зустрічей розлук - традиційну траєкторію людського буття.

І нарешті: єднання двох сердець, єднання душ, єднання. "Дві білі птиці - у одному тілі" - людські душі, які знайшли одне одного у безмежжі сонця і світлу, світла і темряви, вітровіїв і заметілей. Що може бути щасливіше від усвідомлення своєї не самотності, свого віддзеркалення. Але все - минуще, як і саме життя. Кроки, циферблат годинники, який нагадує проте, що "все йде, все минає", зім'яте плаття, легкі сандалі (віє добою римського розквіту!). І невблаганний хронос, що відраховує миттєвості. І невідворотність її відходу, і плач сходинок, і блискавка, що освітлює її відхід, і тремтіння зраненого серця. Страждання - на цілий світ, на цілий Всесвіт, на всі століття, на всі епохи.

Оспівати мить - оту, що зветься життям. Не ту, яку вимріяв, не ту, яку пережив і з холодною статичністю зафіксував; а ту - яка переходить із минулого часу в теперішній, і живе минуле як невідворотна даність сучасності.

Кульмінацією поетичного циклу є добірка (точніше диптих) "Ескізи до "Майстра і Маргарити" М. Булгакова".Цей епічний малюнок - як прелюдія нового творчого одкровення; початок нового полотна. Цей диптих декларує творчі витоки Валерія Козловського. Письменник один із перших в українському письменстві відчитує генетично українське коріння видатного письменника. Це - не просто трансформація сюжету "Майстра і Маргарити" у новій епосі - зламі тисячоліть, у житті письменника, а й початок нового осмислення спадщини великого майстра слова Булгакова - повернення його на Батьківщину -і не у декларативно-холодній величі, а у строгій розміреній робітні.

Водночас - це новий цікавий рельєфний малюнок з поетичними ремінісценціями. Стиль - холодно-рішучий, зважений, розмірений, строгий. Мотив народження і смерті, Воскресіння і оновлення. Оспівати смерть і розлуку. Строго, аскетично, суворо, по-чоловічому... У цій силі -стільки ніжності і безборонної беззахисності, що свіча затерпає у полум'ї вогню, а кроки - уже не карбують долю, а летять над сузір'ями і Галактиками. І з'являється образ снігу у галактичному безмежжі, і наперекір, як лезо ножа, чийсь погляд, градація наростаючого руху, затамоване дихання, невідворотність повернення, невідворотність долі. Підзаголовок у циклу "Андріївський спуск" - "вірші для читання при свічі". Вперше образ свічі з'являється у диптиху на "Ескізи до "Майстра і Маргарити" М. Булгакова.Свіча пам'яті, свіча настрою, очищення і оновлення. Так завжди: після бурі небеса світяться вічністю і теплотою, після страждання наступає мить умиротворення - просто, страждання стають глибиннішими - і свіча як символ вічності і символ трасформації духу.

Сміливе поєднання біблійних мотивів із мотивами кохання -новаторське оновлення тематичного простору сучасної української поезії. Бо вірші Валерія Козловського, написані російською мовою, є українськими - за генетичними коренями, тому ми сміливо можемо стверджувати про їх важливу роль у сучасному духовному українському просторі. У другій частині диптиха за мотивами творів Михайла Булгакова розповідається про страждання ліричного героя у лічниці, про сон і марення хворого.

Образ Христа, що йде на Голгофу позбавлений традиційних нашарувань схематичності - це щось більше, як боротьба людини за очищення світу, це очищення світу крізь призму власних страждань і власного світовідчуття. Ліричний герой не прощає собі найменшої дрібниці, водночас - великодушно дарує світові всі кривди. І залишається тільки його печаль - як місток між світом і стражданням, між буттям і небуттям.

Лікарня, буття-небуття, сон-дійсність, марення-мрія. Все зриме і реальне, чуттєве і ірраціональне. Взаємопроникнення світів, мелодія космічного буття. Так вирвавшись за межі ілюзій, людська душа відкриває для себе галактики незвідності духу. Вона стає на іншу сходинку духовної досконалості - і світ уже інакший. Повернення до себе, тодішнього, немає; та і не потрібно. Бо за межі того чуття винесено золотий злиток душі - і це найголовніше.

Єднання душ, єднання світів - найголовніший мотив поетичного циклу. Фізична присутність у конкретному житті ліричного героя -важлива деталь, але не найголовніша. Як кольорову мозаїку, складаємо уривки фраз, фрагменти подій, окремих деталей. Алогічність слів і вчинків, пристрасть - як спопеляюча рушійна субстанція. Невипадково Оноре де Бальзак назвав пристрасть рушійною силою творчості.

Ні, цього бути не могло, Що кроки - сходи цілували. Твоя душа тут не блукала, Чи йшла сюди - комусь на зло?'

Чого більше: сумнівів чи надії, докору чи спопеляючої радості, відчайдушності чи обачності? Де отой таємний механізм, який спонукає до мрій і страждань одночасно, без якого життя було би сірим і нецікавим, рутинним і... просто ніяким. Бо ж для чого ми прийшли у цей світ? Аби вивищувати свою душу. А чи можна її сформувати, не страждаючи і не згоряючи у вогні любові?..

Ще сплетені долоні, ще чорною хмарою світиться волосся, як "ночі шовк", ще дотики її ніжних пальців "дзюркочуть краплями", ще горить свіча на липневому вітрі, але ти "ідеш, дзвениш в мені - нечутно жестами, словами..." Десь прозирає оте симоненківське, на регістрі найвищого піднесення: "все віддав би, що жить осталось, за єдиний дотик руки..."; бо навіть ніжно розчулене Володимира Сосюри - уже за виміром інших духовних субстанцій.

І тоді, коли морок самотності оповиває ліричного героя, приходять спогади - як нагорода, як підсумок, як невимовна розрада в обіймах сонного міста і вогняного осіннього листопаду.

І зовсім зненацька: у момент найвищого душевного одкровення вірш - "Без любові". Як застереження, як цілком несподіваний акорд. Це удари гонга на феєричному тлі шопенівських мелодій. Проте домінуюча мелодія: не агресії, а тихого смутку, і ностальгійного пошуку власного дому. Мотив пошуку набуває все більшого звучання; а мотив рідного дому - як мотив справжності, бо найгірше - фальш, підробка, нещирість. Пошуки власного дому переплітаються з мотивами Батьківщини, щастя, повернених ілюзій. Знайти себе у світі і знайти свій світ - одні з найважливіших життєвих проблем. Мотив "чужого раю", "чужого тепла", "чужих порогів" переростає рамки інтимної тематики, це вже узагальнююче-філософський мотив. Якщо до першого кульмінаційного моменту переважав мотив єдності двох, духовного вивищення, досконалості, то тепер домінуючим стає мотив істинності:

Та легкість пут - пустий міраж. Єдиний я - не перший... Зі мною ти на все життя? Чи ніч оцю належиш?