Необхідність поступу до світла

(Літературний портрет Миколи Семенюка)

Миколі Семенюку:

Зледеніле мовчання і висока трава. Хтось крізь сон промовляє мені, що "Пора..." Стать на жниво і жати нехитрий свій сніп. І латать оборіг... Птиць пророчить політ. Не мовчання трави, не прозріння сльози. Давні воі лаштують в дорогу вози... На Дону і Дунаї, у гирлах Дністра Проростають списи, як рамена Дніпра. Тут спресований час. Розцвіта ковила. І піщинка мала з-під золи пророста.

Марія  Маткобожик

У цьому Києві всім завжди ніколи.

З порогу тягнув мене "на каву". За львівським звичаєм?

І вічно писав якісь протоколи.

(Це ж треба - писати такі поезії і нудні-пренудні придибенціі прото¬кольні...)

Очі - голубі-голубі і чисті, без хитринки...

...Чомусь нагадував молодого Шевченка... Тільки очі - інакші. З іншої доби чи епохи? Чи - просто інші? Не буває двох однакових очей. Двох однакових доль.

Кожна наша зустріч - як недопита кава...

Обірвано на півслові. Недоговорено чогось найголовнішого.

В один момент здалося, що відчуваю його. В інший - відчуття близькості тратилося, як розмита дощами хвилька.

Зрозуміла: ніколи не збагну його - поміж безліччю дріб'язковості і мотлохом суєти.

Як і його поезії - справжнє так глибоко на дні, що не доб'єшся, не достукаєшся... Як вода у криниці - холодна і глибока.

... Осягнути свій жанр. Це від нього? Чехов не вмів писати великих епічних полотен.

А я не знаю, що я умію. Хочеться осягнути все. А найбільше те - що не дається.

Його поезія - чиста і глибока.

І - така несподівана на овиді українського неба.

Його борозна - свіжа і нова.

Як це назвав її В'ячеслав Медвідь? Що між філософією і поезією. Але ж колись поезія і була частиною філософії.

Повернення до праоснов?

Ні, скоріше, новий виток.

Нове завжди у суперечності із традицією.

Досить згадати романи Пашковського чи Медведя.

Чи поезію Антонича або Тичини...

Як можна бути одночасно тисячолітнім філософом і маленьким хлопчиком, який іде по лісовій древлянській стежині, тримаючи у руках плетений кошик із буянням трави?

Так дивно бачити Миколу поруч із собою на пульсуючій ниточці метро. На три сходинки нижче від мене. Ніби готовий підхопити - коли зашпортаюсь.

Очі - щасливо-переполохані - усміхнені до всього світу.

Так усміхаються діти і генії. Але вони - самотні.

Микола - не самотній.

Такий енергійно-зібраний, як пучок золотистого проміння.

Падав на світ цитриновим дощем - і був все одно невловимим, як міраж.

Слова, як крапельки води після дощу.

-          Обидві машини. На ремонті...

-          Дві машини - гірше, ніж дві жінки.- Жартую невлад, бо натикаюся на

несподівані вогники здивування у погляді.

Видать, щось не так...

Уривки фраз, думок, що зачаровують несподівано.

До нестями хочеться показати йому своє село на Волині. Де кожен третій носить прізвище Семенюк. Це - прізвище мого прадіда по маминій лінії.

Тримаюся за ниточку нашої розмови і відчуваю, що не можу її втримати.

Вона виривається червонобоким яблуком, золотистою помаранчею, писаним яєчком із великоднього кошика... (Великодна п'ятниця 2004 року).

Розпружується по всьому овиді долі.

... Як розпочати цю літературну візію? Відчуттям дивної спорід¬неності душі - коли людину відразу сприймаєш своїм серцем. А потім -приходить її поетичний світ. І дивуєшся. Тулиш до серця оцей світ -на фоні зледащілого до думання суспільства, яке навчилося реагувати лишень на "печені" факти і якому уже немає сили підвести душу до думання.

А до польоту? Де той політ, коли щоденно думаєш - як вижити...

І тут - несподівано - натрапляєш на цілюще джерело. І не можеш його полишити. І не можеш відійти надто далеко. Повертаєшся знову і знову до праоснови слова-думки, метафори-картини. І знаходиш тут себе - серед забутих піщинок буденності, до яких нікому немає діла, окрім Бога, яких несуть вітри історії - поміж гробницями фараонів і постаттю Ярослава Мудрого, котрий п'є духмяне молоко прямо з глечика. Стікають по його бороді краплини молока. І стоїть він на вітрах історії - такий несподівано домашній, аж до сліз. Навіть немає потреби простягати руку, аби доторкнутися до нього. Бо відчуваєш його - як себе. Його біль, його страждання, його муку. Його потребу у духмяному молоці, яке стікає крізь скляні (піщані?) замети історії.

Бо їх немає - отих заметів. Є ти і світ. Твоє намагання пройти крізь оту товщу - і несподівану здатність усвідомити силу маленької піщинки, бо саме вона цементує історію, саме вона лягла у підмурівок гробниць фараонів, саме вона запорошувала очі зайдам, котрим були байдужі і твої озера, і твої ліси, і твоє гостре бажання самоусвідом¬лення. Тому вони були і залишаться зайдами. Бо, аби завоювати твій світ, потрібно зрозуміти, чому не може відірватися від глечика із пахучим молоком Ярослав Мудрий, чому пахнуть травами списи русичів, чому хвиля за твоїми плечима нагадує крила невідомого птаха і чиї очі слідкують за тобою...

Нехай це буде так. Твоя молитва. Твоя віра. Твоя самоусвідом-леність.

Це новий виток мислення. Образний, відпружений.

Чи готові ми його сприйняти на загал? Покаже час. Нове утверд¬жується важко і непросто. Поезія, яка іде у авангарді художнього мислення. Поезія, яка в епіцентр світобудови ставить українство як філософему буття.

...Закон меншовартості, нав'язуваний століттями колоніального гноблення, не міг не відбитися і у площині художнього літературного мислення. Ми, як діти, що виросли у дитбудинку, намагалися довести світові, що ми - не гірші, що ми - також щось вартуємо, що ми - є. Тоді як діти, випещені у нормальних родинах, просто жили і насолод¬жувалися своїм буттям.

Переступити синдром колоніального мислення набагато важче, ніж позбутися колоніальних пут. У творчості Миколи Семенюка утверд¬жується філософський образ сучасності, де усвідомлюється найвище право кожного народу і кожної людської особистості - право "бути". Шекспірівські пристрасті можуть утверджуватися не лише гомін¬ливими гаслами (як це доводилося спостерігати у крикливій суєті), а й у сентенціях іншої проби, де думка утверджується філософемою метафори.

Чи не вперше в українській ліриці трапляється конденсований сплав художнього образу і філософської притчі. Причому він настільки сполучений, що виступає об'єктивним віддзеркаленням.

Витоками ця притчева подієвість сягає творчості Григорія Сково¬роди, який бачив світ крізь призму дидактично-філософської спогля¬дальності і утвердив на зміну ностальгійно-фольклорному ряду художнього мислення мистецький світ, де проблема розглядається крізь призму розлогої метафори.

Кожен вірш Миколи Семенюка можемо розглядати як окрему завершену картину. Але письменник іде далі: він сконцентровує філо¬софське узагальнення у художню площину. Подія відіграє не визначальну роль у художній тканині оповіді - вона виступає лишень тлом або зав'язкою, за якою відбувається кульмінаційний вибух. Вибухом виступає відкриття, несподіванка. Автор знаходить несподіваний ракурс, крізь призму якого розсіюється поняття плинності і скороми-нущості, усвідомлення вищої суті буття, несподіваного осмислення часу виступає визначальною рисою творчості письменника.