Генетичний контекст і естетична природа новаторських пошуків

Зберегти скарби духовності

(Літературний портрет Тараса Федюка)

Тарасові Федюку:

Зненацька так - по долі полосне. Твоє ім'я - пломінне і високе. Стоїть зоря над полем одинока. І щем, як спів, - коли нема тебе. Коли на безмір - зорі і вітри. Чиясь душа - розчахнута вітрами. Не жди мене, не жди мене, не жди. Зорю не можна угадать думками. Лиш відчуття - таке, мина, як дим. Немов епоха - сімома замками. Не кинь П, не кинь П, не кинь... Вона пече і палить до нестями. Нехай вогонь, аби не німота; Вона лиш здатна витравити душу. Жертовний день і гомінкі міста. А я іти крізь безмір болю мушу. А я - одна. Така, як перст, одна. У велелюдді плачемо навзаєм. Ковтає нас печаль і самота. І ми її назад не відпускаєм.

Марія  Маткобожик

"Бережіть скарби душі своєї!" - промовив до сучасників і нащадків персонаж роману Олеся Гончара "Собор", учитель Хома Романович. Бо немає більшого скарбу у житті народу, у житті людини.

Підсумкова книга Тараса Федюка називається "Золото інків". Це узагальнюючий символ найбільшого багатства сьогодення - духов¬ності. Бо лише на ній може постати нація та держава. Це єдиний скарб, який варт найбільшої уваги. Бо всі скарби давніх народів залишалися лише купою каміння, коли втрачалося щось найголовніше, найсуттєвіше.

У поезії Тараса Федюка постає духовний образ сучасності -розчахнутий між надією і безнадією, коханням і зрадою, вічністю і швидкоплинністю, піднесеністю і заземленістю, між... Вловити оте найтонше відчуття, оті спалахи людського чуття; коли воно виривається за межі звичайної буденності, за межі свого власного "я".

Почуття переважає над реаліями буттєвої дійсності. Бо що зали¬шилося від легендарних скарбів пропалих цивілізацій? Пил нездійс¬ненних надій, нереалізованих мрій? Руїни древніх храмів і пригаслі сторінки напівзотлілих папірусів? А може, вони все ж примандрували несподіваною візією у наступні тисячоліття - енергією духу, емоціями слів - нехай здатних проникнути у нашу свідомість на рівні чуттєвості?

Поетичний світ Тараса Федька випливає з уламків давньоруського мелосу, протяжних речитативних мелодій, залюблених у вічність пісень невмирущої матерії Богдана-Ігоря Антонича, сокровенних мотивів Євгена Маланюка...

Проте ловиш себе на думці, що все це - лише примітивна імітація. Справжній світ Тараса Федюка набільше споріднений з дилогією Василя Земляка. Тут проходить епоха - серед героїв, які схожі на лебедині зграї. Вони кружляють над світом, який їм є, водночас, і чужий, і рідний. Так час переплітається із особистістю. Саме цей час міг породити цих персонажів дійства, і тільки вони, такі, як є, здатні були відіграти свої непрості ролі. Врешті, навіть не відіграти - вони жили і помирали на сцені дійства, як легендарний Мольєр, і бездиханне тіло на кону ще послужливо слухало оплески епохи. Епоха кричала "Віват!", вражена грою, а герої спливали кров'ю, бо заплатили за здатність гри своїм життям.

Так відходять у небуття цивілізації - і хтось час від часу нагороджує їх аплодисментами, вириваючи із непам'яті їхні монументальні обличчя. Але цей хтось ніколи не зрозуміє, як болить отим цивілізаціям їхня епоха - та, у яку вони уже не можуть увійти вдруге.

Час спливає по уламках нервів і черепів, десь напнуті вітрила для відплиття, грудочка землі обтяжує каменем потаємну кишеню - оту, найдорожчу, біля серця. І - болить час. Так болить час, який минає, як отой художник, що творив десь у мансардах старовинних будинків - і відійшов, а з ним відійшла епоха. А може, вони були одним цілим -оця інтелігенція, яка тримала на своїх худеньких плечиках, обтягнених у вицвілі сорочечки, як прапорці, кольору подаленілого неба, і епоха, якій так важко утверджувалося одне з найбільших переконань - "бути". Вони були одним цілим і розуміли один одного на рівні найвищих регістрів почуттів. Епоха і її хранителі, її сторожі - оті, котрі тягнуться з ирію безпам'ятства до просвітлених сердець тих, які прийдуть за ними.

Тому мотиви дороги і часу є визначальними у творчому доробку Тараса Федька. Вони тематично окреслюють епоху, яка замкнула за ними двері, залишивши на одвірку малесеньку записку наївного змісту, але та записка здатна зупинити на краю прірви, на краю відчаю і болю. / поки ти збирався помирати -Зима пройшла. І сад зацвів лапатий. І листоноша ніс твій лист, як хрест, Під херес і неправильність адрес'.

Цей мотив споріднений із мотивом поезії Олександра Олеся "Айстри", де філософія загальних устоїв буття переломлюється крізь філософію буття маленької людини - чуттєвої, такої, котра тонко відчуває світ і себе у ньому, але нездатна відчути найпростішу філософію перебігів успіхів і невдач - за якої після смуги невдач обов'язковими будуть звершення і досягнення, такий собі синусоїдний перебіг життя, де хвилі підйомів чергуються із хвилями падінь.

'Федюк  Тарас. Золото інків. - Львів, 2001. - С. 70.   (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

Що повинна навчитися маленька людина у світі? Любові? Так, задля цього вона приходить у світ, мучиться і страждає, врешті - помирає... Віри? Надії? Так-так... Це просте як світ відкриття таке ж банально-необхідне, як і осіннє згасання після літнього буйнотрав'я, як і нічна прохолода після полуденної спеки. Ми - одержимі любов'ю, але водно¬час - замкнуті її прозорими вершинами сонцестоянь. Людина повинна навчитися вірити і надіятись - так же сильно, як і любити. Ще трішечки потрібно було почекати - і блиснули би золотисті промені сонця, але айстрам було боляче, і страшно, і самотньо іти крізь панораму сірої ночі. Вони були самотні і перелякані, ніжні і песимістичні. Вони загинули тільки тому, що не вміли вірити і чекати.

Поетичний світ Тараса Федька - якісно інший. Він піднявся на інший рівень розуміння життя і людей.

Теплішають од блискавок дощі... Над вишнями, як золоті хрущі, Гудуть собі, співаючи,

дівчата. Ну от. А ти збирався помирати (с. 70).

Якось нарочито буденно і звично говорить автор про отой відхід, який лякає всіх своєю найбільшою таємницею - можливою, більшою, ніж любов. А можливо, прямо протилежною любові. Бо любов - це вічність, можливість продовження життя і буття, втеча від одинокості і самотності, а смерть - це прірва, перехід у інший вимір, це завершення певного циклу вічності.

Смерть і любов - це два мотиви, які наскрізно присутні у поетичних візіях Тараса Федька. Вони віддзеркалюють одна одну, намагаються продовжитись одна у одній, одночасно заперечуючи самі себе. Любов -вічна, як і життя; любов - нестерпна, як і смерть. Ми буваємо самотніми у смерті і любові. Ми буваємо вічними у смерті і любові. Тільки любов здатна відкрити нам нечувані таємниці. Тільки смерть перевіряє нас на вічність.

Поетичний світ Тараса Федюка - це мозаїка випадкових фраз, тем, образів. Настільки випадкових - що вони, збираючись у мозаїку, створюють оте обрамлення символу-узагальнення цілої епохи. Над вишнями гудуть дівчата, "як золоті хрущі". Мотиви Шевченкових поезій трансформуються на глибині генетично закодованих образів. Вони відчувають слово, відчувають долю - свою і України. Вони - позбавлені смутку і не переобтяжені трагічними світовідчуттям - вони інакші. Неначе ті, які зуміли відірватися від кармінного ланцюга своєї історії -і розквітли у міріадах століть обрисами щасливої долі.

Використання нарочито приземлених, просторічних висловів у поезіях Тараса Федька створює мотив і настрій особливої довірливості, щирості і відкритості. Оцей образ квітуючого саду, який зацвітає одного разу провісником нечуваного щастя; запах "воску та інжиру у кімнаті" -і змій, що летить десь з давньої, дещо призабутої казки. Непоєдну-ваність непоєднуваного, абсурдність і закономірність випадку-Рельєфна витонченість і віртуозність художньої деталі - де "камін селянсько-робітничий гойдав у жмені виводок лисичий" (с. 70).

Так епоха шукає шлях до себе, так людська індивідуальність, страждаючи і помиляючись, стає собою або навіть виходить за межі власного "я".

Ліричний герой поезій Тараса Федюка зневажає смерть - він дозволяє собі навіть кокетувати з нею, раз по раз ігноруючи її помаху¬вання косою.

Пора від'їздити

із цього містечка, либонь.

Тут жити смішніше,

ніж вмерти у іншому місті.

Тут тіні

забутих не нами

кому вже за двісті.

Тут вічний базар

палахкоче, як вічний вогонь (с. 67).

Суєта і буденність життя змальована у вигляді вічного базару, який палахкоче. Знову-таки цілком несподіване поєднування понять. Пись¬менник звично виходить за межі традиційності. Його творчий пошук замикається на грані різних світовідчуттів, різнопросторових поетичних площин. Десь із-за обрію виходять тіні забутих-незабутих предків (пригадується у Ліни Костенко, де душі предків здивовано допитуються ліричну героїню: кого вона вибрала); біль, печаль і відсутність снігів також падають на шальки продажу - от лишень "вірні підтоптані друзі" стають найвищим мірилом духовного світу, духовності. І саме до них, як у мушлю, як у прихисток, як у маленьку долоню, вертається той, кому довелося на своїх худих плечах нести долю епохи.

Хто кого продає у цьому непродажному світі? Яке найвище мірило честі і достоїнства? Де та межа, за яку не можна вийти, як за чітко окреслене крейдяне коло під час найскладніших випробувань?

Смерть - не найстрашніше. Втрата власної індивідуальності -значно більше лихо. Захиститися від образ можна, поринувши у влас¬ний світ. Мотив відходу сприймається автором як наближення до себе, як виклик собі, друзям, епосі.

Дзвінким погуком геройства і слави насичено більшість поезій Тараса Федюка.

У кожного своя Палестина, своя дорога в пустелі; у кожного народу - свій Мойсей, вождь, поводар, захисник, Месія.

Все зміниться останньої пори, Хмари воронам Перший сніг згодують. Вчорашній звір не вийде із нори, Вчорашній світ нічого не врятує (с. 17).

Це - не вирок, не танець на кістках минулої епохи - це зважена і мудра позиція не відстороненого оповідача, спостерігача із зовні, а позиція зсередини - позиція тієї особистості, якій не перестає боліти час. Десь поруч друзі-побратими живуть, "хрестом пригнуті до землі нічної"; десь рвуть вітри совині дупла; десь зло не наважується показатися на денне світло - бо перестало себе усвідомлювати злом.

Окремі поезії Тараса Федюка слід розглядати як філософські медитації-заклинання.

Хай буде. Без імені.

І хай святиться

Ім'я, що не знаю. Мета, яку теж.

Рука, як скелет

Невідомої птиці.

Обличчя, біліше від чорних одеж (с. 16).

Так поруч десь проходять світи людей і світи птиць. Люди (знову напрошується порівняння із лебединою зграєю) - такі чисті і безза¬хисні, як птиці. Вони ркрипічними ключами польотів відмикають скрижалі високого неба, віруючи у те, що шлях через пустелю - єдино правильний для народу. І тільки здолавши цей шлях, можна стати самодостатнім людським індивідом.

Десь серед тих птиць, що хотіли би здолати обрій, є і ті, які ніколи не будуть бачити необхідності польоту.

Ми п'ємо вино. Ми не варті розмови. Розмова не варта ні нас, ні вина. Каштани, немов капелани при змові, Тоді, як весна, Як тоді, як війна (с. 16).

Розмова стає самодостатньою субстанцією - як вогонь, як багаття, що об'єднує людські душі щиро і навіть дещо наївно. Перейти ці розмови - це як перейти сипкі піски пустині - перейти, аби стати собою, аби ця ниточка розмови, що чимось нагадує корогву, молитву, спів, не обривалася із часоплином буття.

Хрести, хрести, хрести... Розп'яття, покута, смирення.... Незрозу¬міло, чого більше. Хрест як світлотінь людини; хрест як носій певної моралі; хрест, як знаковий код.