Енергія життя - енергія творення

(Літературний портрет Василя Простопчука)

Василеві Простпопчуку:

Кого здогнати? Бурю чи себе? Чи випалити душу до знемоги? Нехай вона по течії несе. І рвуть мене її стрімкі пороги. Я - лиш один. І цей пекельний шал. І вічний пошук: бути чи не бути? Колись я світу істину пізнав. Тепер лечу, аби її відчути. Вудила віку - втримати в руці! І час цей мій! І лет оцей - навіки. Впадає в Лету славна річка Стир. Шепоче світ свою палку молитву.

Марія  Маткобожик

Доганяй! Доганяй...

-          Дожену! Дожену!..

Дайте, люди, коня!

Дайте вірну жону...

Маю, люди, коня!

Маю вірну жону.

Та гукаю щодня:

-          Дожену! Дожену!"

Василь Простопчук

Творчий доробок Василя Простопчука - понад десяток книг. Серед них - книги лірики, поезії для дітей, бувальщини, книги гумору. Енергійний і темпераментно-зухвалий, відчайдушно-іронічний і

'Цит. за:  Горенфельд А. О толковании художественного произведения // Вопросы теории и психологии творчества.- 1916,- Т.7.- С. 23.

лірично-ніжний. Його творчий голос вигідно вирізняється серед розімлілої, напівсонної, іноді аж нудно-млосної периферійної літератури.

Творча доля Василя пов'язана з Волинню. Тут він народився, тут пройшов непростий газетярський шлях від рядового журналіста до редактора однієї з найцікавіших обласних газет з промовистою назвою "Віче".

Василь Простопчук - автор поетичних, сатиричних і дитячих книг, зокрема "Дерева, що поруч ростуть"(1991), "Кажу вам про любов" (1991), "Люби мене шалено" (1992), "Кленове листя" (1994), "Любовна молитва" (1994), "Білі метілі" (1995), "Неминуча" (1998 ), "Правильна абетка" (1997), збірок волинських бувальщин (1990, 1992), а також виданих під псевдонімом Василь Журавський книжок гумору "Сучасні прокльони" (1991), "Майн нейм іст Вас'я" (1991), "Торжество справед-ливості"(1994).

Коли мене зацікавлює творчість письменника - неодмінно хочеться познайомитися з ним особисто, дізнатися про його уподобання і смаки, про щось цікаве, можливо, навіть другорядне у житті, але без чого неможливий сам автор як особистість. Два дні нашого знайомства у Луцьку намалювали переді мною не просто образ письменника -цікавого, творчого, неординарного - а образ спорідненої душі.

Отож, з чого почати? Можливо, з першого враження. Воно, як сказав один мій приятель, завжди найсильніше... Акуратний, підтягнутий, досить симпатичний чоловік з пильним поглядом очей - не пам'ятаю їх кольору, але ніколи не забуду виразу - уважного, вдумливого, глибинного. Цей погляд говорив про все - про його заглибленість у життя, про пошуки суті, які ніколи не вичерпають себе, бо хіба можна до кінця пізнати життя? "Він поет без хімії, поет справжній", - так відгукнувся про Василя Простопчука Микола Вінграновський. І у цьому -не лише ядро істини, а й внутрішня суть неординарного поета. Предметом нашої розмови стане поетична творчість Василя Простопчука.

А можливо, варт написати про інше? Наприклад, про дивовижну дачу... І не тому, що там так просто і затишно під обіймами зелені і прохолоди вечора. І не тому, що ми їли дуже смачний волинський хліб із цибулею та часником, зірваними з городу. На зеленій траві - зібрана колекція каміння, цікавого, таємничого. Сама природа творила це диво. Василь зумів його побачити і привезти сюди. В епіцентрі - величезний валун овальної форми. "Він з дідового поля - додає мені сили. Має надзвичайну енергетику", -пояснює Василь, побачивши моє зацікавлення каменем. Ми розмовляли про все на світі і не могли наговоритися. Василь розповідав про свого батька, якого ніколи не бачив. Тому що народився 19 листопада 1952 року у селі Поповичі Ковельського району на Волині через два місяці після ... загибелі батька у війську. Виховували хлопця дідусь і бабуся. Була вчителька, яка помітила залюбленість юнака у рідне слово. Було навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Його рідні Поповичі за кілька верст від Колодяжного - "духовного гнізда" Лесі Українки, що живило її творчість усе життя. Духовне тяжіння до своєї великої попередниці становить епіцентр творчого методу Василя Простопчука. Така ж непідкупність, така ж відповідальність перед Словом і перед людьми, яким це Слово адресоване, така ж залюбленість у рідну землю і непереборна жага до життя - повнокровного, насиченого. Поєднання сили і могутності з мрійливістю та ліричністю. Того вечора я побачила Василя і замріяно-ніжним, коли він розповідав про молитву у Храмі, не розраховуючи нате, що це колись кимось буде почутим. І конкретно-діловим, коли говорив про деякі "секрети" журналістської справи, які, як я гадала, знаю тільки я. І ще... Про що я напишу, можливо, колись пізніше або не напишу ніколи, але залишу на дні своєї пам'яті як найдорожчий скарб, який живитиме моє жіноче єство і думатиметься: "Ні, не перевелись у нашій Україні справжні лицарі..."

Коли хочеш пізнати людину - послухай, як вона говорить про інших. Якщо вона в очі тобі ллє потоки улесливості, а при тому зі злобою і ненавистю говорить про інших, то знай, що завтра, зустрівшись з приятелем (чи приятелькою), вона обов'язково обіллє брудом тебе. У цього чоловіка не було і не буде духовної чистоти. З якою ніжністю і чистотою говорив про людей Василь (сам того не відзначаючи), навіть якщо це були фрагменти думок, уривки фраз. Отож, коли говорити про духовну спорідненість з Лесею Українкою, то вона буде іти на рівні духу, честі, чесності. А художній стиль у нього - свій. Обличчя - своє. Почерк - розкуто-простопчуківський, стиль - задерикувато-васюкинський, душа - вразливо-волинська. Ніжна і чесна, як голубі очі Свитязя.

...Після закінчення школи Василя цілий день тримали у військкоматі, умовляли, аби пішов на навчання у військове училище (пригадую, на той час, у 1970-ті роки, це було досить престижно - зарплата непогана, квартиру давали порівняно швидко і т. п.). Врешті, і під час навчання - державне забезпечення. Юнак відмовився - манило художнє слово. Зробив вибір на користь духовності. І ніколи про це не шкодував. Хоча у студентські роки бувало по-всякому. До невеликої стипендії що могла докладала бабуся, а які там можливості у пенсіонера. Бабуся якось запитує Василя, як ти там харчуєшся. Він відповідає: "Підеш у їдальню, візьмеш перше, друге, третє..." Бабуся обурливо: "Та ти ще й третє береш!" "А яке там третє, - сміється Василь, - чай за три копійки..."

Борг перед земляками, родиною, своїм краєм Василь сплачує постійно: і своєю журналістською працею, і художнім словом, і у прямому розумінні -коли допомагає родичам.

Лиш батькове прощання на вустах

І мамин із сльозою поцілунок

Нам не гірчать невірністю, а так

У кожному цілунку - зради трунок'.

Вірність батьківському порогу, відчуття причетності до рідної землі, незрадливість рідних коренів і як висновок: сила людини - у її корінні, у відчутті роду. Світоглядна цілісність поета тяжіє до крайніх проявів буття, надихнена гуманним пориванням віднайти і визначити межі між добром і злом. Боячись помилитися у вододілі між добром і злом, намагаючись уникнути зради чи нечесності, письменник визначає точку відліку, котра не зрадить, - батьківська порада та материнська молитва. Образ рідного села і першої борозни, яка проведена у далекому дитинстві плугом, чепіги якого урочисто вручив хлопчикові дід, стає символом першої життєвої перемоги.

Моє село навіки оповите Сагою рік, медовістю полів, Золотосяйним половінням жита І надосіннім зойком журавлів.

'Простопчук  Василь. Білі метілі. - К., 1995. - С. 8. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

Тут вперше дід мій ранньою весною Рукам дав плуг, і віжки, і батіг, І перша скиба чорною габою Покірно впала до дитячих ніг (с. 6).

Сконцентрованість вислову, соковитість художньої деталі створюють переконливий світ, у якому формувалась особистість майбутнього письменника. Спогадом далекого дитинства світяться добрі очі односельчан-хліборобів:

Добуваєм золото поліське, Здобуваєм злото олімпійське, А моєму дядьку все одно, Що фуфайка - слово італійське'.

Що у цьому вислові - одвічна причетність до рідного гнізда, синівська любов до простих людей, серед яких виріс, з якими живе і прагне зробити для них світ хоч трошечки щасливішим та добрішим, чи прагнення пізнати світ простих людей "довженківського" типу. Вони є у кожного з нас - тільки треба вміти їх побачити. Пригадую знімок Василя Простопчука з сімейного архіву: звичайний селянський кожушок - і підпис "Після закордонного відрядження у рідному селі". Отже, хоча немає ні тата, ні матері, найближчих для кожного з нас людей, але є величезна потреба почерпнути з криниці рідного села цілющої води, поспілкуватися зі звичайними сільськими дядьками, бо саме на них, мабуть, був би схожим батько письменника, якби жив...

Зовсім ліричний, можливо, непотрібний відступ. Повертаючись з Луцька, я сиділа в автобусі поруч зі стареньким дідусем, який так був схожий на мого тата, котрого вже немає зі мною. З якою ніжністю я дивилась на цього чоловіка, хотіла сказати йому щось особливе, але так і не сказала. Ця зустріч була моєю маленькою нагородою, як і знайомство з Василем Простопчуком. '

А ще - книги. Вони приходили до маленького хлопчика-пастушка (кому з нас не доводилось пасти худобу, хоча, правда, я у цьому перевершила, мабуть, усіх письменників, бо мій тато довгі роки був пастухом у колгоспі). Можливо, я вигадала про пастуші будні, але про книги - ні. Вони приходили захопленими хвилями Гріна, усмішкою неземної Ассоль. І над усім цим - крилатий сонях як щем дитинства, як щем любові. Більш як впевнена, що у босоногому дитинстві хлопчик із села Поповичі, що під Ковелем, не міг милуватися дивовижними картинами українського художника Патика. Соняхи примандрували у їхню творчість з українських ланів. І вабили не лише своєю яскравістю, а й тим, що завжди повертали голівки лише за сонцем - за світлом, правдою, добром.

Ассоль. Сине марево... Грін...

Засмаглим зблиснувши тілом,

злетів над картоплею він -

і тільки зашелестіло.

А вранці впереміш з плачем

сусідка мене сварила...

Не знала, що звечора ще

у соняха виросли крила (с.15).

'Простопчук Василь. Рубаї. - Луцьк, 1998. - С. 44.

У поетиці Василя Простопчука поєднується логічність книжного вислову і несподіваність життєвого відкриття. Поєднуваність непоєднуваного, несподіваність асоціацій, переосмислення традиційних художніх деталей наповнює його письмо філігранною витонченістю і шляхетною узагальненістю. Щемливою радістю першого відкриття, першої несподіваної знахідки світяться поетичні рядки.

Характерною рисою для поетичних творів Василя Простопчука виступає філософічність, яка інтерпретується не стільки типовим добором тем, скільки відображенням світовідчуття ліричного героя. Розуміння повноти й повноцінності буття для письменника пов'язане з незалежністю мислення, соціальною активністю, гармонійною духовною цілісністю. Найважливішими гранями дії виступає творчість як найвища самореалізація. Ідеал життєвої активності має своїм наслідком перерозподіл значимості багатьох традиційних узагальнень.