На крилах любові

(Літературний портрет Володимира Гайдука)

Володимирові Гайдуку:

Як хотілось любові - і як відцвітала душа...

На осінньому вітрі палали лілово каштани.

В тихе плесо небес чисте полум'я поспіша.

І не тане свіча, і не тане свіча, і не тане...

Я люблю цей порив - і цю безвість, що гасне на мить.

Ці пекельні зірки, що жагучі розкрилили мрії.

Понад нами епоха, над нами століття шумить.

Зупинити цю мить я не вмію, не вмію, не вмію...

Вибухають вітри у пекельному сяйві небес,

Відцвітають століття пахучими злотовітрами.

Оживає зоря, опадає у трави овес...

І яріє, як дотик, проміння зорі поміж нами.

Марія Маткобожик

Добротою твориться людина, А життя лиш вічності аванс.

Володимир Гайдук

У кожного свій шлях у літературу. Володимир Гайдук завжди з пієтетом говорить про Петра Шкраб'юка, якого вважає своїм літературним учителем. Десь у 1980-х роках у Львівському політехнічному інституті діяла літературна студія, якою керував Петро Шкраб'юк. Саме відвідини цієї студії і були для Володимира Гайдука літературною школою. Перші спроби. Перше замилування вдалим літературним рядком - і небувала радість від підкореного слова. По-моєму, кожен, хто прийшов у літературу, просто один раз вдихнув пахощі слова -і був заполонений назавжди. Для Володимира Гайдука письменницька праця стала долею, великою радістю життя, віддзеркаленням його небуденної суті.

Література - як кохання. Ти не можна зраджувати нечесністю, черствістю, байдужістю чи лінню. Бо вона непомітно відійде у небуття, аби не повернутися. Дар слова пропадає, коли ти зрадиш сам собі. І тільки коли зумієш повернутися обличчям до самого себе - слово вибухне лагідно повінню краси і зачарує не тільки тебе, а й навколишній світ. Отак і у Володимира. Він - особистість навдивовижу цілісна, гармонійна, вражає піднесеною добротою і шляхетністю. Так і хочеться у наш зматеріалізований час назвати його найблагороднішим лицарем. Щоправда, він сам часто терпить від своєї благородності: усім треба допомогти, усіх втішити, ні про кого не забути, про всіх поклопотатися... Так потрібно бути сильним, витривалим і організованим. А хто зрозуміє його благородну душу? Хто покладе теплу долоню на руку? Хто зрозуміє його так, як не може зрозуміти себе навіть він? І тут на допомогу приходить поезія. Поезія як пошук самого себе. Поезія - як захист від буденності.

Українська література знає багато прикладів, коли за письменницьку працю бралися люди, для яких вона не була основною фаховою працею. Але вони дивували світ красним словом: достатньо згадати працю Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського...

Володимир Гайдук прийшов у професійну літературу в зрілому віці. За фахом - хімік. За посадою - голова профкому університету "Львівська політехніка". За покликанням - письменник. Не кількістю написаного вимірюється творчий потенціал письменника. Всього-на-всього три поетичні збірки видала за життя Леся Українка (дві у Львові - "На крилах пісень", "Думи і мрії"; одна у Чернівцях- "Відгуки"). У творчому доробку Володимира Гайдука теж три поетичні книжки.

Чому мені згадалася Леся Українка? Творчість Володимира Гайдука витікає із безсмертних животоків дочки Прометея.

Пізнє листя - що волосся сиве: Хоч приносить смуток - а красиве. Зеленню буяло від весни, Росами змивало теплі сни, Гілля напувало, годувало... Виснажилось...

Пожовтіло...

Впало...'

Зіставлення людського життя із кругообігом природи, із космогонічним відчуттям світу є визначальною темою творчої палітри Володимира Гайдука. Природа - не просто ілюстрація його почуттів чи матеріал для розглядання ліричного героя, це щось більше -здатність людиною глибше пізнати світ і себе у цьому світі. Це можливість наблизитись до пізнання вічних істин. Це, врешті-решт, здатність радіти життю і насолоджуватись цією радістю, як насолоджується душа у хвилях зеленої діброви, коли відходить суєта і дріб'язковість.

Людство не затьмарює окремої людської індивідуальності. Для творчого єства Володимира Гайдука важить кожний найменший людський біль. Він вміє щиро радіти чужим набуткам і досягненням, застерігати від помилок. Нехай хтось цей дидактизм потрактує як декларативність поезій, але, на мій погляд, це досягнення творчого почерку Володимира Гайдука. Адже коли літературний твір засте-рігає когось від помилок чи дає поради - хіба можна це трактувати як недолік?

Арніку ти у вінок вплітала, Він тобі суниці дарував. Там, на полонині серед трав, Ще одна зернина щастя впала, Щоб коханням ніжним прорости, Увійти у душі теплим літом... Дорожіть кохання первоцвітом, Щоб у парі все життя пройти (с. 46).

Ця поезія нагадує баладу Лесі Українки "Росла в гаю конвалія..." Юність, перші почуття, засторога розчарування, а понад усім цим -всеперемагаюча радість.

Оце відчуття світлої печалі, світлого суму є домінуючим у творчій лабораторії Володимира Гайдука. "Вміє розставатись той, хто вмів любить!" - вигукне юний Максим Рильський. І цілі покоління з насолодою повторюватимуть ці слова, розуміючи, що на логіку тоталітарного мислення вони не перекладаються. Там усе мало бути пояснене: з ким ішов, чому розстались і якщо любляться, то чому неодмінно розлука... Примітивність цих запитань відображає примітивність літературознавчого мислення того періоду.

'Гайдук В. Осінні перехрестя. - Львів, 1999. - С. 45. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

Краса людських відчуттів, змальована у поезіях Володимира Гайдука, передається на рівні інтуїтивного наближення двох сердець, поєднання душ, відчуття одне одного... І закони стереотипного людського буття втрачають над душею ліричного героя владу: він незрозумілий сам для себе, хвилююче-таємничий, неповторний, овіяний дурманом любистку і м'яти... Він піднімається на крилах кохання над просторами людської суєти, ширяє у небі, наче птах - легкий і невагомий. Сам дивується висоті і красі свого польоту. Мало хто може зрозуміти того птаха. Адже це - сама таємниця, така красива і п'янка, як пахощі весняного первоцвіту чи осіннього листя... Цей птах нагадує сонячний промінь, котрий не можна ув'язнити. Його можна тільки уявою піймати на свою долоню - на якусь мить. Але ж у цьому - найбільша привабливість: "вміє розставатись той, хто вмів любить..." Хай навіть і так, але з якою насолодою вже третє чи четверте покоління цитує ці рядки...

Володимира Гайдука приваблює світ грою несподіванок, радістю і відкриттям, здатністю відчути красу життя так, як її ніхто до нього не відчув. Ми можемо критикувати його поезії, "професійно" шукати там "огріхи", але у цьому буде найперше - наша мізерна заздрість. Адже письменник Володимир Гайдук так красиво відчув світ ... І коли ми безсилі дорівнятися до нього - маленький хом'ячок заздрості нечутно заворушить своїми лапками...

Жінка, за переконанням Володимира Гайдука, - найпрекрасніше творіння людського буття. Не випадково у творчому доробку письменника образ жінки такий багатогранний, повний несподіванок і навіть протиріч. Художня правда є віддзеркаленням правди життєвої. Автор з усією життєвою снагою намагається розшифровувати ці загадки -і нерідко залишає цю дорогу: найпрекрасніша таємниця - нерозгадана.

Смуток ховають в зіницях Очі, як світ, загадкові. Вогник в зіницях іскриться, Мов бісенятко любові. Було чимало охочих Мрії в очах тих втопити, -Лагідне серце дівоче Спрагло жадало любити...

Все ж розлучались дороги Долі твоєї й кохання. В очі забігли тривоги, Перетворились в чекання (с. 81).

Ця поезія цікава поєднанням жанрів вірша-балади і вірша-портрета. Через зображення портретної характеристики іде розповідь про життя ліричної героїні. Авторська позиція не виголошується. Вона за рамками оповіді - стримана, зважено-розмірковуюча. Вірш носить статичний характер. Але за зрозумілою, на перший погляд, для автора ситуацією приховано глибоке відчуття, що щось найважливіше у своїй ліричній героїні він так і не збагнув. І тому письменницька уява акцентує читацьку увагу на очах ліричної героїні, хоча це також не дає відповіді на те питання, котре хвилює письменника.

Поштовхом для написанням цілого ряду поезій є випадок із конкретного життя героя.

Музики мрійні струни В пару з'єднали нас. Радість у душах врунить, В щастя несе нас вальс. Нар - аромат волосся, А на вустах нектар... Музики стоголосся -Всіх почуттів вівтар. Тіла гарячий дотик Топить зневіри лід. Вальс цей не стихне доти, Поки танцює світ (с. 78).

Лірична героїня цієї поезії подана на рівні відчуття: аромат волосся, дотик тіла. Все це - в обрамленні мелодії вальсу. Цей вальс не має закінчення - він переростає рамки звичайної буттєвої події. Мелодія продовжує звучати у душі ліричного героя до безконечності - до позачасового виміру. Можливо, це глибинна інтерпретація хрестоматійного вірша Володимира Сосюри "Так ніхто не кохав...", де почуття гіперболізується до міжзоряних, міжгалактичних просторів. Єднання душ значно відповідальніше, ніж єднання тіла. Політ споріднених душ зображений через образ мелодії, яка не стихає. Володимир Гайдук свято вірить, що кохання (якщо воно справжнє) - непроминальне, як непроминальний цей світ.

Іноді кохання подається на рівні філософської медитації:

Потоком стрімкої ріки Пливуть у минуле роки. Купальським вінком твою долю До мого душевного болю Приніс колись струмінь життя, /хвилями дні мерехтять То сірими в час непогоди, То, мов позолочені води, Зігріті течуть в небуття І всім їм нема вороття (с. 46).

Перехрестя людської долі, де яскравими метеоритами спалахує кохання, аби хвилювати, бентежити, давати наснагу, мучити, зцілювати. .. Використання демонологічних образів купальської ночі надає поезії хвилююче-пристрасного звучання; порівняння плинності людського життя із плюскотом хвиль ріки спонукає до філософських роздумів над суттю і смислом існування. Цей вірш за характером оповіді є філософською медитацією, хоча в основі подається драматичний момент із життя ліричного героя.

Радіти життю, відчувати кожну його мить, вміти долати труднощі і проходити повз кривди - ось ті риси, котрі цінує ліричний герой у житті.

Кожен день - як жаданий, Даний Богом сприймай (с. 61).

Вірш "Пелюстками магнолій..." розпочинається портретним описом героїні:

Пелюстками магнолій Розцвіло декольте. Крізь затьмареність долі В душах радість росте. Наче сонячні зайчики, Завитки золоті -Щастя теплі окрайчики У холоднім житті... (с. 81).

Єдина художня деталь - "у холоднім житті" проектує минуле ліричної героїні, у якому, попри всі негаразди, "плеса мрій ув очах" і "неспокою пломінь".

У кожній ліричній героїні письменник змальовує характерну художню деталь, і від неї іде розвиток події, яка, як правило, несе внутрішній зміст і фокусується у душі ліричного героя.

Запах твого волосся

Щастям заповнив простір:

Свято ясне збулося

По такім довгім пості -

Пості душі німої.

Знову вона ожила... (с. 68).