Ти б вічно цінував свободу...

(Літературний портрет Володимира Ковалика)

Володимирові Ковалику:

Стелилася самотня далина -Летів лелека з вирію додому. На крилах тих прихована зоря Ховала смуток, жаль і білу втому. І дивний світ спадав йому до ніг -В селі Підгірнім розквітали квіти. То білий цвіт на скронях - то не сніг, І думи, як в Апостола, пресвітлі. Стелилися і трави, і квітки, І дозрівали вишні - в буйнім літі. І дотик найріднішої руки, І два крила - у щем доріг повиті. Тулю розмови втіху до щоки, Спиваю серця жар - і не нап'юся. Зчарована лелекою навік. До його крил святим ім'ям молюся. Марія Маткобожик

Якби ти знав - що важить воля... Прожити день один без пут... ... Ти б вічно цінував свободу.

Володимир  Ковалик

Писати про цього чоловіка - легко і, водночас, важко. Іноді почи¬наєш думати, що пройти такий життєвий шлях і зберегти у собі первозданну чистоту і залюбленість у життя - просто немислимо. Але, спілкуючись із Володимиром Коваликом ось уже упродовж кількох років, я зрозуміла, що можливості людського духу - невичерпні і що Бог завжди опікується тими, хто чесні і чисті серцем та помислами. Немає таких випробувань, яких не витримала би людина, коли її ведуть по житті найвищі ідеали.

Доля Володимира Ковалика схожа на легенду. Прийде час, і у новій історії незалежної України його ім'я запишуть золотими літерами. Про нього будуть розповідати, у нього будуть учитися любити Україну.

Народившись у сім'ї українських емігрантів, Володимир з батьками повернувся в Україну, аби стати у лави борців за її волю і незалежність. За доносом стукачів шістнадцятирічний юнак був заарештований і відбув двадцять років таборів і заслання у Мордовії. Там пройшли його університети. Він зустрівся з дивовижними мужніми людьми, яких вороги не могли зламати ні духовно, ні фізично. Бо навіть смерть не владарює над духом людини. У таборах Володимир Ковалик навчився мужності перемагати. Бо є межа, за якою відкриваються нечувані людські сили і переможений стає переможцем.

Знайомство з патріархом української церкви Йосипом Сліпим -це величезний подарунок долі для майбутнього письменника. Спілкування з цим чоловіком стало для Володимира школою мужності і гарту, самодостатності іволі.

У поезії, присвяченій Йосипу Сліпому, Володимир Ковалик назове Владику "славетним пастирем", "обранцем Господнім" і щиро задек¬ларує, що Святійший "з любов'ю житиме у пам'яті народній".

Ще тоді, у більшовицьких катівнях, прийшло до Володимира Слово... Чисте, як мамина сльоза; вічне, як українська пісня; щире, як дитяча долонька. Воно пригорнуло душу юнака, воно ж захищало його від наруги владних деспотів, зігрівало і оберігало. Уже наприкінці 1990-х, будучи відомим письменником - не лише в Україні, а й за кордоном, в одному з інтерв'ю нью-йоркській газеті "Тайме" Володи¬мир Ковалик на весь світ заявить: "Я вижив завдяки літературі..."

Література подарувала Володимирові Ковалику найвищу у житті насолоду - завжди бути собою і вірити у свої сили та неминучу перемогу добра.

З гордістю можемо стверджувати, що ім'я письменника Воло¬димира Ковалика породжене епохою Незалежності України. Після років таборів та заслання разом з дружиною та дітьми він повернувся в Україну. Прописатись у Львові було неможливо, тому родина Коваликів поселилася у дивовижно красивому селі Підгірному - що неподалеку від Львова.

Пройдуть роки - і Володимир Ковалик оспіває це чудове мальов¬ниче село, його трудящий щирий люд.

Тут земля надзвичайно дорідливо родить. Запашистою млостю тут віє з лісів. Між дубами на пагорбі пам'ятка ходить, Мов відшукує славу козацьких часів.

Дружина Емілія приїхала до Володимира у Мордовію, аби розділити з ним нелегкі роки заслання. Красиві і романтичні стосунки подружжя пронесло впродовж усього життя. У середині 1990-х Емілія померла.

На цвинтарі росте край гробу туя Й надвисло гілля над твоїм хрестом. Ніколи у житті не вірив я, Що доля приготує нам обом.

Володимир Ковалик, як і кожен українець, був здібним господарем, дбайливим, уважним, працьовитим. Проживаючи на поселенні, він власноруч збудував невелику, але затишну оселю, стайню, огородив обійстя. Володимир усе життя не терпів лінощів, зазнайства, розхрис-таності. Чесний і справедливий, він завжди, незважаючи на своє становище колишнього в'язня, користувався пошаною оточуючих. Хоча Володимир Ковалик вільно володів англійською мовою (річ, признай¬мося, рідкісна поки що навіть у теперішній Україні), та йому не знаходилося нормального місця праці. Доводилося працювати і кочегаром, і вантажником.

У селі Підгірному виросла затишна оселя сім'ї Коваликів. Кожен камінь, кожна цеглина знає тут руку господаря. Володимир будував добротно і красиво - для своєї родини, коханої дружини Емілії, двох дітей - доньки і сина. У родинному затишку черпав тепло і наснагу для життя.

Поетичне слово ніколи не покидало Володимира Ковалика-Дружина з переляком сприймала його захоплення. Часи були нелегкі, доводилося ховатися зі своїми поглядами. Емілії були відомі зовсім недавні поневіряння, і вона постійно боялася, аби вільнодумні погляди чоловіка не стали відомі спецелужбам.

Отож, література залишалася на довгі роки таємним захопленням Володимира Ковалика, його тихою пристанню у бурхливому вирі життя. А життя вирувало, наближався благословенний день Незалежності України. Саме на її вівтар письменник, його друзі і близькі поклали свою молодість, одержимість, горіння. Він ніколи їх не забував, ніколи їх не забуде. Невинно убієнні і замучені стали частиною самого письменника.

Проминули роки, а коли Володимир Ковалик розповідає про свого побратима по табору Гната, очі стають вологими, голос, високий і чистий, зривається. Мимоволі боїшся порушити тишу необережним словом, жестом. Адже немає слів, аби втишити біль пережитого. Ось у холодну снігову заметіль виносять тіло мертвого друга. Над ним не ридають сестри чи брати, не сумують друзі. Його тіло не обмили до останнього відходу і не відспівали. Кинуто худесеньке, виснажене скоцюрблене тільце Гната на сани, котрі зникли за табірним дротом. Печально заломила над ним у скорботі руки ненька-Україна. Вона пам'ятає кожного з них - своїх найвірніших синів, які згинули мужньо за її долю.

У кожному такому возі могло лежати і тіло Володимира Ковалика. Але був над ним перст Божий - він повинен був пережити ті страж¬дання і нелюдські муки, аби розповісти про них правду світові. Володимир Ковалик просив у Бога одного: здоров'я і сили витерпіти все до кінця. Над усе хотів хоча б ще один раз побачити Україну.

Пережити тортури і знущання; бачити, як щодень гинуть побратими від голоду, недоїдання, хвороб, - і все одно вірити у доброту людського серця і щирість людських почуттів. На таку духовну велич здатне лише велике талановите серце. Бажання жити завжди було визначальним у долі Володимира Ковалика. Хоча він ніколи і ні перед ким не схиляв голови. Цей дух непокори рясно зійшов у поетичних рядках хвилею емоційної напруги.

Вірші Володимира Ковалика періоду ув'язнення і заслання іноді нагадуть вірші-гімни, вірші-молитви, вірші-заклинання. У поетичному слові оживає бажання автора протиставити себе і свій дух владі демона. Через багато десятиріч по тому він напише зворушливу новелу-спалах про дівчину-поетесу, яка загинула за тюремними ґра¬тами. Ця лірична героїня стала світлим променем у житті ув'язнених, її поетичні рядки сходили у душах виснажених, мордованих в'язнів променями втіхи і щастя.

За дротом життя не припинялося. Тут страждали і мучились, вірили і чекали, надіялись і сподівалися... Один із знайомих порадив Воло¬димирові Ковалику: "їж, що дають... бо інакше помреш..." І Володимир давився майже неїстівною баландою із грубої кропиви, бо знав, що у цьому порятунок і надія вижити.

А ще якось Ковалику приснився віщий сон, що він зійшовся у смертельному двобої зі страшним звіром - і вийшов переможцем. Щось підсвідомо йому підказувало, що переживе усі муки і залишиться неподоланим.

Дивно веде нас доля життєвими дорогами. Володимира Ковалика було арештовано за доносом стукача. І ось ця людина, яка вчинила такий гріх, - через якийсь десяток років помирала у страшних муках. У хвилини просвітління вигукувала ім'я Володимира Ковалика і заочно просила у нього прощення. Цієї жінки давно не стало. їй простив Володимир Ковалик, який не просто зумів вижити у лютий час. А зумів так вирости духовно!

З проголошенням Незалежності України Володимир Ковалик був першим українцем, який одержав паспорт громадянина США. Адже письменник, українець за генними коренями, був народжений в Америці. Усі роки поневірянь він зберігав свій американський паспорт.

Володимир Ковалик живе у мальовничому місті Чикаго, але кожної весни приїжджає до села Підгірного, де залишились друзі, знайомі, родина, де в оточенні зелені і квітів могила коханої дружини. Тут йому пишеться найкраще. Тут він по-справжньому щасливий.

Пам'ятаю Зелені свята 2000 року в його затишній оселі. Добротна двоповерхова оселя (зведена руками Володимира Ковалика) потопає у морі троянд. Ці троянди мені часто будуть снитися. Я ніколи не бачила такої разючої краси серед буяння підгірської зелені. Мої діти, Іринка і Володимир, тут відразу відчули себе господарями. Чоловік квапив їхати додому. Редактор "Літера¬турного Львова", талановитий український письменник, лауреат Всеукраїнської премії "Благовіст" Павло Федюк намагався уточнити кожну деталь із прожитого і пережитого Володимиром Коваликом. Вікторія Срібна переважно мовчала. А у мене було таке відчуття щастя і гармонії, що не хотілося їхати від цих привітних людей, де домінуючими рисами є любов до життя, повага до людей, працьовитість.

Під враженням цих відвідин я написала тривірш "Зелені свята в Підгірному", який увійшов до моєї другої книжки "Слова дотик". Ігор Калинець на презентації цієї книги у Львівській організації Національної спілки письменників України назвав цей цикл якісно новим етапом у моїй творчості. Це було у жовтні 2000 року. Тоді Володимира Ковалика не було у Львові. Він уже вкотре залишив Львів, аби провести зиму в Чикаго.

Володимир Ковалик став для мене не просто людиною особливої долі і гарту, а взірцем людської шляхетності і лицарства. У його очах завжди світиться молодече завзяття, бажання чину і дії. Уже вкотре він просить мене: "Знайдіть час, я навчу вас англійської мови за якихось три місяці..." А мені все ніколиться. Хоча вкотре даю собі слово, що ось наступного літнього приїзду Володимира Ковалика до Львова я поспілкуюся з ним більше.

З повним правом можна стверджувати, що творчість Володимира Ковалика народжена епохою Незалежності України. Саме ці бурхливі і святі для кожного українця події сколихнули до творчості нову велику хвилю письменства. Ми є свідками унікального у світовому масштабі явища, коли у літературу приходить так багато людей. їхні уста замикала тоталітарна система, їхні почуття сковувала доба репресій і переслідувань. І тепер, під щирим сонцем незалежної України, виблискує велике гроно літераторів. Вони поспішають розповісти світові про свої переживання. Розповідають про своє захоплення нашою непростою добою. Вони переживають, якщо щось діється у нашій державі не так.

"Діяти! Потрібно діяти!" - сказав Володимир Ковалик під час розмови у приміщенні Львівської організації Національної спілки письменників України. І у цьому - весь внутрішній світ письменника.

Адже в усі часи саме діло визначало його життя і труд. Навіть тоді, коли доводилось валити дерева у Сибіру, відбуваючи заслання. Володимир Ковалик завжди був людиною слова і честі. За що його любили друзі і поважали навіть вороги.

У творчому доробку Володимира Ковалика поетичні збірки "Щем пройдених доріг" (1995), "Під небом Чикаго" (1995, англійською мовою), "Не зречусь ніколи" (1999), "Що болем залягло у серці" (2001), збірка спогадів "Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого". І ось нова книга поезій - "Де поруч явора могила..."

Про Володимира Ковалика написано художньо-документальну книгу "Дві батьківщини" письменниками Павлом Федюком та Ольгою Бенькалович.

Характерною особливістю укладених поетичних збірок є те, що поряд з поезіями останніх років подаються ліричні візі! 1950-60-х ро¬ків. Письменник ніби вимірює одні і ті ж події з різних часових площин. Прожиті і пережиті роки посилили філософський струмінь поетичних творів, але незмінною залишилась його громадянська позиція.

Об'єднуючими чинниками книжок Володимира Ковалика є аспекти біографії України й життєпис ліричного героя. Компонуючи будь-яку збірку, системою датування письменник уподібнює її до поетичного щоденника. Вони, кожна окремо і всі разом, складають своєрідний життєпис автора й доби.

Експресивно-семантичне ядро поетичних текстів Володимира Ковалика формувала віра у національну ідею - ідею, якій він служить, державотворчу. З цього погляду хвилювали письменника питання минулої і сучасної історії України. "Попробуйте мене від віку віді¬рвати..." - сказав свого часу О. Мандельштам. І поезія Володимира Ковалика, як і саме його життя, є суголосні цим словам.

Тема боротьби воїнів УПА з окупантами України за волю і незалеж¬ність держави - визначальна у творчому доробку Володимира Ковалика.

.../ бій гримів три дні, три ночі.

То билась з ворогом чота.

І потом заливало очі,

Від спраги тріскались уста.

На тлі незрушноі природи

Запеклішим робився бій.

Ні перемир'я, ані згоди

В цій не вбачалось боротьбі1.

Незворушно, суворо, строго веде автор розповідь про героїчну боротьбу героїв-борців. За карбованими, різьбленими ніби з каменю рядками - сувора гіркота і, водночас, гідне захоплення. І справді, вірш написано майже через півстоліття після зображуваних подій. Від цього твору віє монументальністю. Автор роздумує з приводу зображуваного, веде діалог із загиблими героями-повстанцями - як із живими. Письменницька уява розриває часову площину: "Всіх бачу вас перед собою..." Але Володимир Ковалик не обмежується лише зображенням

'Ковалик В. Не зречуся ніколи. -Львів, 2001. - С. 10. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

пережитого - він хоче знайти відповідь на найболючіші питання сучасності: "Чи стане поміччю вам зброя в цім вічнім шалі бойовищ?" Ці питання автор адресує перш за все собі і своєму сучаснику. Адже у період становлення Української держави так важливо знайти відпо¬віді на найболючіші запитання. І письменник однозначно стверджує, що найбільшою і наймогутнішою зброєю є зброя духу.

Окремі поезії цього циклу нагадують військові марші. Строга ритмічність задає бадьорий войовничий фон твору.

/ чота йде за чотою, З неба сіється крупа: До чергового двобою З ворогом стає УПА (с. 16).

Володимир Ковалик продовжує в українській літературі тему бойової національно-визвольної поезії. Вірші героїв січового стріле¬цтва Романа Купчинського, Олеся Бабія, братів Богдана та Левка Лепкого, Юрія Шкрумеляка є тією благодатною основою, на якій виростає поетичне слово письменника.

Гей стальна задзвонить криця -

Гільзи падатимуть в сніг.

Даль відлунням засміється -

Рій наш, хлопці, переміг! (с. 18).