Над книгами вивищуючи душі...

(Літературний портрет Миколи Старовойта)

Миколі Старовойтпу: Не минається казка ніколи, допоки слова Ще тримають долоньку правічного справжнього слова. Ще допоки ялинка у лісі колише дива, Ще допоки пора - різнобарвна, жива, веселкова. У правіччі доріг заплітаю долоні й серця. Моїх друзів найкращих зігрію словами і сміхом. Я на клавішах долі - немов на долонях співця, Наче сніг з піднебесся - на душі, стривожені віком.

Марія Маткобожик

- Ви єдину зробили помилку у житті, - говоритиме згодом мені Микола Васильович Старовойт, - коли поміняли своє дівоче прізвище Маткобожик.

Так красиво про моє прізвище говорив хіба що мій університетський наставник, світлої пам'яті Василь Васильович Лесик. Отак - напівжартома, напівсерйозно. Та у кожному жарті, як відомо, є доля істини...

Література - життя, життя - література... Вони ідуть десь поряд, то розходячись широкими плавнями, то знову пливучи розлого і вільно, невимушено і загадково. Дві одвічні таємниці ми хочемо розгадати: загадку життя і загадку творчості. І так і живемо з усвідомленням цієї потреби і відчуттям, що істина десь зовсім близько: на відстані сльози або на відстані серця...

Якщо у моєму житті можна виділити кілька найважливіших етапів, то особистість Миколи Старовойта з'являлася несподівано на спіральних віражах творчості-літератури, літератури-творчості. Чи тоді, коли такою зворушливо юною керувала літературною студією "Франкова кузня" Львівського державного (нині - національного) університету; чи тоді, коли вперше ужитті сіла за глобальну працю - історію українського письменства XIX століття -і Микола Васильович високо оцінив її; чи тоді, коли одержала офіційно членський квиток НСПУ... Як тоді вишукано промовляв М. В. Старовойт. Говорено було про місячний інтервал у моєму житті: благословення двох свят - першої і другої Пречистої...

Письменник Микола Старовойт у спілкуванні буває різним: то строго аскетичним, аж до саркастичності; то розчулено багатослівним, аж Д° мінорності; то вимогливим до незворушності. Педант і скептик, лицар і романтик, вишуканий пересмішник і вірний побратим...

Про творчість Миколи Старовойта варто говорити у двох вимірах. Як історична епоха та життєва доля впливає на творчість митця— Про сміливість бути собою у тематично-жанровому плані. Коли читаємо сатиричну поему "Лис Микита", написану у 1962 році і випущену окремим виданням у 1998 році, то мимоволі задумуємося: а як би склалася творча доля і самого автора, і всієї української літератури, коли б ця оригінальна річ побачила світ у часи написання. Вона б зайняла гідне місце поряд з усмішками Степана Олійника або Павла Глазового.

Хоча, найімовірніше, доля самого автора повернула би на несподівані віражі. За сміливістю суспільних суджень, гостротою розкриття проблем боротьби за владу, лицемірства фарисейської політичної сваволі, нівеляції людської індивідуальності у часи тоталітарного режиму поема Миколи Старовойта виходить за межі звичайної політичної сатири.

Історичні паралелі української історії другої половини XX століття відчитуються абсолютно прозоро. Після смерті "вождя всіх країн і народів" багатостраждальному народові довелося пережити епохи і Микити, і Бурмила, і мавпи Фрузі. Ще з часів Гоголя пам'ятаємо вислів, що історія прощається зі своїм минулим сміючись. І вся комічність алегоричних персонажів говорить, що українство стоїть на порозі нового витка свого розвитку. "З минулим треба прощатися весело!" - справедливо зрезюмує в анотації до книги автор.

Як би склалася історія українського письменства, коли б вчасно (у рік написання - 1862) був надрукований роман Анатоля Свид-ницького "Люборацькі" - перший психологічний роман українського письменства. Від часу написання до часу друкування пройшло більше двадцяти років. Іван Франко, розуміючи значимість цього твору, сам перебуваючи у постійних видавничих боргах, своїми стараннями друкує безцінний твір Анатоля Свидницького.

Проблема написання твору і його взаємодії із читацьким простором є однією з найактуальніших філософських, психологічних, соціологічних проблем сучасності. Стара байка про те, що письменникові достатньо написати твір, а "слава його знайде", - одна із останніх данин тоталітарного мислення, завданням якого було не стільки розвій духовності, а скільки потреба "приспати химерну волю"...

Цікавий самобутній твір - поема Миколи Старовойта "Лис Микита" - був надовго вилучений із культурологічного обігу, бо, як зазначає автор у післямові, було видруковано текст поеми накладом -"З примірники (розуміється, машинописні!), два з яких незадовго після того пропали безвісти, а один із них дивом уцілів до нашого часу, переживши і Микиту, і Бурмила, і навіть мавпу Фрузю"1. З'ява твору на зламі тисячоліть - необхідність, тому що вона випромінює ще одну яскраву сторону розвитку українського письменства, для якого характерними були іронічно-жартівливі нотки Степана Руданського, Володимира Самійленка, Остапа Вишні, саркастично-викривальні мотиви Костянтини Малицької, Миколи Куліша, Миколи Хвильового...

Іронія і сарказм в українському письменстві XX століття проростали несміливо - винною була система, яка не могла собі дозволити відвертої розмови з читачем, а лиш зазомбовану правильність. Зрозуміло, що твори, які беруть щонайперші витоки від

'Старовойт М. В. Лис Микита. -Львів, 1998. - С. 47. (Далі при посиланні на це видання у дужках вказуватимемо лише сторінку.)

безсмертної "Енеїди" Котляревського, виступали такими собі "білими воронами" і могли тішити душу лише групи найщиріших, найближчих друзів - і то, оглядаючись на двері... Чи ніхто не підслуховує?

Нинішньому поколінню уже, на щастя, важко зрозуміти той час коли кожен крок контролювався і оцінювався, коли за кожним кроком (інтелігенції - найбільше) стежило недремне око.

У контексті часу поема Миколи Старовойта - чесна і відверта розмова з читачем про проблеми взаємодії влади та особистості. Нівеляція особистості у часи тоталітаризму - провідний мотив поеми. Сюжетною лінією твору взято відому казку Івана Франка - про Лиса Микиту, про вибори лісового царя звірів, про пристосування і пристосовництво, про лицемірство і лживість системи тиску.

За формою поема нагадує давньоруський епос. Твір розбитий на окремі частини. Навіть назви цих частин позбавлені емоційних інтерпретацій. Просто, як у давньоруських літописах: пісня перша, пісня друга і т. д.

Темою оповіді у першій частині є розповідь про смерть тирана -без особливих ускладнень тут відчитується розповідь про смерть Сталіна.

Навіть тим, що запроторив

Лев колись у темні нори,

Наказали сумувать.

Щоб не трапилося лиха,

Всім казали сидіть стиха

Й, боронь Боже, не співать (с. 7).

Можемо передбачити, яка доля чекала би автора, коли б про твір стало відомо у роки його написання. Бо пам'ятаємо, як був вилучений з продажу весь наклад книжки Дмитра Павличка "Правда кличе" за вміщений в ній один-єдиний вірш "Коли помер кривавий Торквемада".

Микола Старовойт у поемі обирає несподіваний ракурс розкриття теми: письменник гострим аналітичним променем висвітлює несподіваний аспект зображення - боротьбу наступників за владу після смерті диктатора. Ще слізно оплакують попереднього царя, а вже кожен уявно приміряє на себе його корону.

Першим скочив кіт Мурлика.

Міряв, міряв - завелика...

Аж тут Барс у нього -хвать!

" А тікай-но звідси, Коте,

Неістотная істоте,

Буду я корону мать" (с. 4).

Наївність і самодурство свити короля, лицемірство і облудливість, зазнайство і безпринципність у момент гострих суспільних катаклізмів виявляються з найбільшою силою. Громадська панахида, нещире "оспівування заслуг вседержителя" стають визначальним мотивом пісні другої. Виступи нещирі та хвалебні прориваються печальним, але одностайним ревом звірів.

Кульмінаційним загостренням стає виступ Ослятка - під час виборів нового правителя - у пісні третій.

Потім вдячнеє Ослятко Спогадало, як Лев-татко Йому волю принесли... Вбивши маму несвідому, Що трималась свого дому, Його в ліс оцей взяли (с. 24).

Вчуваються нотки "Ведмежого суду" Євгена Гребінки, де "розбійницю таку не так судить годиться", де зі стоїчною впертістю твердиться, що чорне - це біле і навпаки. І врешті-решт створюється викривлена картина дійсності. Моделювання психологічної ситуації створює момент найвищої емоційної напруги у поемі, зміщується смисловий акцент оповіді. Так поступово письменницька увага зосереджується на проблемі нівеляції людської індивідуальності у моменти гострих суспільних катаклізмів.

Найстрашніше - не фізичне нищення людини, а її нівеляція на рівні генетичного коду, на рівні підсвідомості. Людська особистість здатна піднятися з колін навіть на попелищі голодомору і воєнної розрухи, але невідворотно втраченою вона постає у часи психологічних зламів. Загальне зазомбовування, проблема однаковості і відсутності елементарного мислення - найстрашніше лихо у долі нації і народу. Змінюються правителі і тирани, тече вода у ріці часу, хитається судно державності на хвилях вічності - на арену виходить несправжність.

І тільки - як найвища молитва - залишається біль душі і серця. І тоді сатиричне перо починає вести оповідь як замислений лірик-філософ:

Ми живі ще, не померли, А поглянь-но, як відтерли Нас обох на задній план. Чи ж не ми за праве діло Завжди й скрізь боролись сміло Й попадали у капкан? (с. 34).

У творі розкривається гра - як вияв несправжності, гра - як наслідок тоталітаризму, гра - як пересторога, гра - як необхідність опам'ятатися і задуматись:

Грають в карти, грають в гроші, В друзів, вірних і хороших, Грають в чесність і кохання, У лото, в переконання, Грають мімікою й жестом, Грають Остом, грають Вестом, Генерали над землею Грають зброєю своєю... (с. 41).

Так доля суспільства накладає відбиток на долю окремої людської індивідуальності. Справедливо виникають несподівані аналогії з романом Любомира Сеника "Ізійди, сатано!" - романом, який також чекав на свого видавця більш ніж двадцять років... У іншій, романній, оповіді висвітлюється епоха тоталітаризму і її жорстоке нищення людської індивідуальності. Вижити у цей період, зберегти талант  свою душу - дорівнювалося подвигу. Непросто бути справжнім в умовах вселюдської гри, в умовах, коли "гра усіх в свої тенета затягла". Туга за справжністю у поемі "Лис Микита" споріднена із темою духовності. Вимітати із людської душі страх і несправжність - достойне завдання, яке ставить перед собою письменник.

Страх - сказати думку власну, Запізнілу, ачи вчасну, Чи завчасну - все одно. Страх - зерна, і страх - полови, Страх - буть пійманим на слові І шугнуть згори на дно.

Страх - за шкуру й за папери, Страх - за міць щаблів кар'єри, Страх - за свій авторитет, Страх страшний за теє навіть, Щоби часом не проґавить, Коли чий знімать портрет (с. 46).

Поема носить відкритий фінал - і це справедливо. Найбільша битва попереду, битва за душі, за духовний простір українства. Старовойт чіпким письменницьким оком висвітлив шлях духовного поступу. Хоча від часу написання і до часу появи у світ пройшло майже сорок років (навіть в історії українського письменства рідкісне явище такого часового розриву) - поема не втратила свого актуального значення і донині.

У творчому доробку Миколи Старовойта кілька оригінальних книг, у яких утверджується поетичний жанр оди, дружнього послання, ювілейного вітання тощо. З часів XVII століття цей жанр, так і не утвердившись достатньо в українському письменстві, зійшов з культурологічної арени. Хоча хрестоматійно відомі послання Івана Котляревського (наприклад, до князя Куракіна), Тараса Шевченка - до Квітки-Основ'яненка чи того ж таки Івана Котляревського.