З ДОСВІДУ ЗБЕРЕЖЕННЯ Й РЕСТАВРАЦІЇ МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЙ

Марія Єгурнова (м. Кіровоград)

ж­ної дер­жа­ви не­роз­рив­но пов’яза­не з пле­кан­ням на­ці­о­наль­ної куль­тур­ної спад­щи­ни, що є од­ні­єю з пе­ре­ду­мов на­шо­го шля­ху в май­бут­нє.
За­ко­ном Ук­ра­ї­ни “Про охо­ро­ну куль­тур­ної спад­щи­ни” виз­на­че­но, що всі пам’ят­ки іс­то­рії та куль­ту­ри на те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни охо­ро­ня­ють­ся Дер­жа­вою.
Го­лов­ни­ми нап­рям­ка­ми ді­яль­нос­ті му­зею в сис­те­мі пам’ят­ко­о­хо­рон­ної спра­ви є фор­му­ван­ня ме­ха­ніз­мів ре­а­лі­за­ції зазначенного За­ко­ну в му­зе­ях об­лас­ті, за­без­пе­чен­ня пов­но­ва­жень у сфе­рі ви­яв­лен­ня, об­лі­ку, збе­ре­жен­ня, ви­ко­рис­тан­ня і про­па­ган­ди пам’яток іс­то­рії та куль­ту­ри.
З ме­тою збе­ре­жен­ня му­зей­ної ко­лек­ції кра­єз­нав­чим му­зе­єм як про­від­ним на­у­ко­во-­ме­то­дич­ним цен­тром в об­лас­ті ор­га­ні­зо­ва­но впро­вад­жен­ня у ді­яль­ність му­зе­їв су­час­них ав­то­ма­ти­зо­ва­них ін­фор­ма­цій­них тех­но­ло­гій.
Здій­сне­но ком­плек­сне дос­лід­жен­ня фон­дів му­зе­їв, що пра­цю­ють на гро­мад­ських за­са­дах.
На тим­ча­со­ве збе­рі­ган­ня до фон­дів об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею пе­ре­да­но з му­зей­них зак­ла­дів об­лас­ті по­над 700 му­зей­них пред­ме­тів “гру­пи ри­зи­ку”, по­за­як са­ме в цьо­му му­зеї ство­ре­но та­кі умо­ви, що за­без­пе­чу­ють збе­рі­ган­ня ор­де­нів, ме­да­лей, зброї, ікон, рід­кіс­них мо­нет.
Три­ває фо­то­фік­са­ція уні­каль­них му­зей­них пред­ме­тів, що скла­да­єть­ся з кіль­кох ета­пів, вра­хо­ву­ю­чи те­ма­ти­ку та пот­ре­бу пер­шо­чер­го­во­го втру­чан­ня. До фо­то­фік­са­ції спо­ну­ка­ло ба­га­то при­чин, од­на з яких – не­од­но­ра­зо­ве екс­по­ну­ван­ня уні­каль­них пред­ме­тів ко­лек­ції О. Ільї­на та пред­ме­тів з до­ро­го­цін­них ме­та­лів, тво­рів жи­во­пи­су, іко­но­пи­су, ар­хе­о­ло­гіч­них зна­хі­док не тіль­ки в му­зеї, але й за ме­жа­ми міс­та, об­лас­ті.
Іс­то­рія Кі­ро­вог­рад­сько­го об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею по­чи­на­єть­ся з 1883 р. зі ство­рен­ня при Єли­са­вет­град­сько­му ре­аль­но­му учи­ли­щі іс­то­ри­ко-­при­род­ни­чо­го му­зею, від­кри­то­го на ма­те­рі­а­лах ар­хе­о­ло­гіч­них, ге­о­ло­гіч­них, ет­ног­ра­фіч­них зна­хі­док на­у­ко­вих екс­пе­ди­цій Во­ло­ди­ми­ра Яст­ре­бо­ва (1855–1990) – ар­хе­о­ло­га, фоль­кло­рис­та, пер­шо­го дос­лід­ни­ка ет­ног­ра­фії на­шо­го краю, ав­то­ра чис­лен­них ста­тей, книг, у то­му чис­лі на­у­ко­вої пра­ці “Ма­те­ри­а­лы по эт­но­гра­фии Но­во­рос­сий­ско­го края, соб­ран­ные в Ели­са­вет­град­ском и Алек­сан­дрий­ском уез­дах Хер­сон­ской гу­бер­нии (1894).
Знач­ну час­ти­ну му­зей­них фон­дів і на­у­ко­вої біб­лі­о­те­ки скла­да­ли на­у­ко­ві пра­ці іс­то­рич­но­го, ге­ог­ра­фіч­но­го, пра­во­во­го нап­рям­ку (ви­дан­ня XVIII–XIX?ст.), дос­лід­ниць­кі пра­ці ро­сій­ських та за­ру­біж­них уче­них, на­да­ні Санк­т-Пе­тер­бур­зьким уні­вер­си­те­том, цер­ков­ні ви­дан­ня (біб­лії, єван­ге­лія XVI­I­I–­XIX ст.).
Піс­ля пог­либ­ле­но­го обс­те­жен­ня книж­ко­во­го фон­ду му­зею бу­ло вста­нов­ле­но, що біль­шість ра­ри­тет­них ви­дань зна­хо­ди­ла­ся не на збе­рі­ган­ні ос­нов­но­го фон­ду му­зей­но­го зіб­ран­ня, а у фон­дах на­у­ко­вої біб­лі­о­те­ки та на тим­ча­со­во­му збе­рі­ган­ні. Та­ким чи­ном, на початку 1990-х рр. ви­ник­ла не­об­хід­ність упо­ряд­ку­ва­ти фон­до­ві та біб­лі­о­теч­ні зіб­ран­ня, ви­я­ви­ти са­ме ті, що слу­гу­ва­ти­муть клю­чо­ви­ми екс­по­на­та­ми в но­вих екс­по­зи­ці­ях.
Завдяки ро­бо­ті му­зей­них на­у­ков­ців та рес­тав­ра­то­рів бу­ло ви­лу­че­но з тим­ча­со­во­го збе­ре­жен­ня ма­те­рі­а­ли зіб­ран­ня по­над 100 при­мір­ни­ків ста­род­ру­ків та ру­ко­пис­них ра­ри­те­тів для пе­ре­да­чі їх до ос­нов­но­го фон­ду та по­даль­шої рес­тав­ра­ції. Скла­дан­ня пас­пор­тів та на­у­ко­вий опис про­во­див­ся за но­вим зраз­ком уні­фі­ко­ва­но­го пас­пор­та, що да­вав змо­гу вво­ди­ти но­ві над­ход­жен­ня до ін­фор­ма­цій­ної сис­те­ми (1994–1999 р.р.).
Ки­їв­ськими рес­тав­ра­то­рами С.?Пруд­ни­ко­вим та А. Го­ріш­няк бу­ло ві­діб­ра­но най­ці­ка­ві­ші пред­ме­ти (за му­зей­ни­ми екс­по­зи­цій­ни­ми кри­те­рі­я­ми) та ре­ко­мен­до­ва­но від­рес­тав­ру­ва­ти впро­довж ро­ку три книж­ки й Жа­лу­ва­ну гра­мо­ту.
Зго­дом, зав­дя­ки спон­сор­ським кош­там (банк “Но­вий”), бу­ло від­нов­ле­но дві дру­ко­ва­ні книж­ки “Уло­же­ние о на­ка­за­них ца­ря Алек­сея Фе­до­ро­ви­ча (1664), “Опи­са­ние об єгип­тя­нах и дру­гих на­ро­дах” (XVI­II ст.), ру­ко­пис­ну кни­гу “Жи­тіє Пет­ра Ве­ли­ко­го” (1743) та “Жа­лу­ва­ну гра­мо­ту ца­ря Фе­до­ра Олек­сі­йо­ви­ча” (XVI­II ст.). Во­ни прик­ра­си­ли екс­по­зи­ції вис­та­вок “Єли­са­вет­град та єли­са­вет­град­ці”, “Ре­га­лії 3-х сто­літь”, “Пор­це­ля­на ХІХ сто­літ­тя”, “Те­ат­раль­ні кос­тю­ми ко­ри­фе­їв те­ат­ру”.
Ви­ро­би ін­ших ре­чо­вих груп (пор­це­ля­на, скло, ке­ра­мі­ка, тка­ни­ни, пред­ме­ти по­бу­ту й прик­ра­си, ну­міз­ма­ти­ка, сто­ло­ві на­бо­ри зі сріб­ла, цер­ков­ні тка­ни­ни, зброя, що увій­шли до екс­по­зи­ції но­вих вис­та­вок, та­кож бу­ли ре­тель­но ві­діб­ра­ні та від­нов­ле­ні рес­тав­ра­то­ра­ми на­у­ко­во-­дос­лід­ниць­ко­го сек­то­ру Хар­ків­сько­го ху­дож­ньо-­про­мис­ло­во­го інс­ти­ту­ту (рес­тав­ра­то­ри В. Криць­кий, Ю. Де­рев’ян­ко, С. Да­ви­до­ва, В. Да­ви­дов).
На­йат­рак­тив­ні­шою вис­тав­кою із се­рії “Вря­то­ва­ні ре­лік­вії” ста­ла но­ва екс­по­зи­ція му­зею “Кров бра­та тво­го", що реп­ре­зен­ту­ва­ла зброю, по­чи­на­ю­чи з ар­хе­о­ло­гіч­них зна­хі­док до пе­рі­о­ду Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни не ли­ше за хро­но­ло­гіч­ним прин­ци­пом, але й за ти­по­ло­гі­єю. Пер­ли­на­ми її бу­ли па­рад­ні єв­ро­пей­ські шпа­ги (ХІХ ст.), кав­казь­кі кин­джа­ли (ХІХ–ХХ ст.), кре­ме­не­ві руш­ни­ці (XVII ст.), ко­заць­ка зброя (ята­га­ни, шаб­лі (XVI­IІ ст.). Усі заз­на­че­ні по­пе­ре­ду пред­ме­ти бу­ли від­рес­тав­ро­ва­ні за ра­ху­нок бюд­жет­них та знач­ною мі­рою спон­сор­ських кош­тів.
Но­ва до­ба по­вер­тає нам із за­бут­тя ба­га­тьох слав­них си­нів Ук­ра­ї­ни і по­між них Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко – ви­дат­ний пись­мен­ник, пуб­лі­цист, по­лі­тич­ний ді­яч, Го­ло­ва пер­шо­го Уря­ду Ук­ра­їн­ської На­род­ної Рес­пуб­лі­ки. У 1918–1919 рр. він очо­лю­вав Ди­рек­то­рію. Через склад­ні по­дії він ви­му­шений йо­го не­од­но­ра­зо­во за­ли­ша­ти Бать­ків­щи­ну. Від­чай­душ­ні спро­би по­вер­ну­ти­ся в Ук­ра­ї­ну під час ос­тан­ньої еміг­ра­ції бу­ли без­ре­зуль­тат­ни­ми. Ос­тан­ні ро­ки жит­тя наш зем­ляк ­жи­в у Му­же­ні (Фран­ція). По­мер В. Вин­ни­чен­ко 1951 р. Йо­го ар­хі­ви й осо­бис­ті ре­чі збе­рі­га­ли­ся дру­жи­ною – Ро­за­лі­єю Лів­шиц, а піс­ля її смер­ті дру­зя­ми-­од­но­дум­ця­ми – ху­дож­ни­ка­ми Ю.?Куль­чиць­ким та І. Ниж­ник-­Він­ни­ків. На початку 90-х років ХХ ст. ме­мо­рі­аль­ні ре­чі бу­ли пе­ре­да­ні в Ук­ра­ї­ну за без­ко­рис­ли­во­го спри­ян­ня ба­га­тьох ор­га­ні­за­цій і приватних осіб. Се­ред них – Пар­ла­мент Ук­ра­ї­ни, ЮНЕС­КО, Ук­ра­їн­сько-­а­ме­ри­кан­ський фонд “Від­род­жен­ня", Кі­ро­воград­ський об­лас­ний кра­єз­нав­чий му­зей, де­пу­та­ти, гро­мад­ські ді­я­чі, пись­мен­ни­ки Ук­ра­ї­ни – В. Пан­чен­ко, Т.?Ма­ру­сик, О. Сліп­чен­ко, В. Коб­зар, Ю. Ко­чу­бей. Ар­хів В. Вин­ни­чен­ка збе­рі­га­єть­ся в Ко­лум­бій­сько­му уні­вер­си­те­ті. Ме­мо­рі­аль­ні ре­чі, за­ру­біж­ні при­жит­тє­ві ви­дан­ня, меб­лі ка­бі­не­ту, ма­ляр­ські ро­бо­ти, влас­ні ху­дож­ні тво­ри (на­тюр­мор­ти, пей­за­жі) скла­да­ють єди­ну у сві­ті ме­мо­рі­аль­ну ко­лек­цію – “Ка­бі­нет В. Вин­ни­чен­ка” і прик­ра­ша­ють екс­по­зи­цію на­шо­го му­зею.
Тер­мі­но­ві ро­бо­ти по кон­сер­ва­ції та рес­тав­ра­цій­ні за­хо­ди про­во­ди­ли­ся хар­ків­ськи­ми рес­тав­ра­то­ра­ми Ю. Де­рев’ян­ком та В. Криць­ким (на той час – спів­ро­біт­ни­ка­ми нав­чаль­но-­ви­роб­ни­чо­го під­при­ємс­тва “Бі­ат­рон").
Ви­шу­ка­ність і доб­рот­ність меб­лів ви­ма­га­ли від рес­тав­ра­то­рів ви­со­ко­го про­фе­сі­о­на­ліз­му. До ро­бо­ти за­лу­ча­ли­ся міс­це­вих ко­лек­ці­о­не­рів-­кон­суль­тан­тів, фа­хів­ців-­мис­тец­твоз­нав­ців, ос­кіль­ки меб­лі ка­бі­не­ту, йо­го на­чин­ня, яв­ля­ли со­бою пред­ме­ти різ­них сти­лів. Книж­ко­ва ша­фа з чер­во­но­го де­ре­ва в сти­лі ам­пір з прик­ра­са­ми із по­зо­ло­че­ної брон­зи (лав­ро­ві він­ки, гір­лян­ди кві­тів, кри­ла­ті жі­но­чі пос­та­ті в ан­тич­но­му одя­зі, що сим­во­лі­зу­ють пе­ре­мо­гу) фраг­мен­тів ма­ла знач­ні втра­ти ос­нов­но­го ма­те­рі­а­лу та де­ко­ру, що на­да­вав їй мо­ну­мен­таль­ності й па­рад­ності (ХІХ–ХХ ст.).
У ко­лек­ції – два пись­мо­вих сто­ли у сти­лі ран­ньо­го фран­цузь­ко­го кла­си­циз­му (ве­ли­кий дво­тум­бо­вий з трьо­ма шух­ля­да­ми та ма­лий з дво­ма шух­ля­да­ми). Криш­ки обох сто­лів об­тяг­ну­ті си­нім сук­ном. Скла­до­вою час­ти­ною ка­бі­не­ту є ро­бо­че кріс­ло – ко­рит­це, що має ви­со­ку, фа­не­ро­ва­ну чер­во­ним де­ре­вом спин­ку, яка охоп­лює си­дін­ня з трьох бо­ків. Си­дін­ня з нас­ти­лом, шкі­ря­не.
Не­від’єм­ною при­на­леж­ніс­тю ка­бі­не­ту є дру­кар­ська ма­шин­ка фір­ми “Mer­ce­des-­Se­lec­ta” з ро­сій­ським шриф­том. До­пов­ню­ють ка­бі­нет де­та­лі та дріб­ни­ці – нас­тіль­на лам­па з аба­жу­ром, кіль­ка ви­шу­ка­них пе­на­лів з де­ре­ва та ка­ме­ню, пись­мо­ве при­лад­дя з ко­льо­ро­во­го скла, ла­ко­ва де­рев’яна під­став­ка для па­пе­рів, прик­ра­ше­на рос­лин­ним ор­на­мен­том – зо­ло­че­ним роз­пи­сом, та нас­тіль­ний го­дин­ник.
Се­ред ре­чей осо­бис­то­го ко­рис­ту­ван­ня Во­ло­ди­ми­ра Ки­ри­ло­ви­ча – ки­шень­ко­вий го­дин­ник “ОМЕ­ГА", по­хід­ний блок­нот у шкі­ря­ній обк­ла­дин­ці, із за­су­ше­ною квіт­кою, ві­зит­ка са­мо­го В. Вин­ни­чен­ка, пор­тмо­не, брит­ва для го­лін­ня та шкі­ря­ний брус для прав­ки брит­ви.
Річ, що ха­рак­те­ри­зує особ­ли­ву лю­бов Вин­ни­чен­ка до Бать­ків­щи­ни – пу­ля­рис із ук­ра­їн­ською зем­лею, яку брав пат­рі­от у пер­шу еміг­ра­цію (1907–1914). Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко збе­рі­гав її до кін­ця жит­тя.
Оче­вид­на різ­но­ма­ніт­ність ме­мо­рі­аль­них ре­чей та ма­те­рі­а­лів їх ви­го­тов­лен­ня, їх склад­не ком­бі­ну­ван­ня, нас­лід­ки пли­ну ча­су та йо­го впли­ву на пред­ме­ти пе­ред­ба­чає нас­туп­ний етап рес­тав­ра­цій­них ро­біт.
З ос­тан­ніх над­ход­жень, пе­ре­да­них у 2000 р. че­рез про­фе­со­ра, про­рек­то­ра Ки­є­во-­Мо­ги­лян­ської ака­де­мії В.?Пан­чен­ка, за­ві­ду­ю­чо­го кан­це­ля­рі­єю Ук­ра­їн­ської віль­ної ака­де­мії на­ук, що в Нью-­Йор­ку, Ок­са­ною Ра­диш – осо­бис­та пе­чат­ка для сур­гу­чу з ки­тай­ським іє­рог­лі­фіч­ним тек­стом, прик­ра­ше­на зоб­ра­жен­ням свя­щен­но­го ФО – ки­тай­сько­го бо­жес­тва в об­ра­зі со­бач­ки – пе­кі­не­са, охо­рон­ця до­маш­ньо­го вог­ни­ща, свя­щен­них мо­гил пред­ків. Ра­зом з пе­чат­кою на­дій­шла під­став­ка для па­пе­ру з ка­ме­ню у фор­мі люд­ської фі­гур­ки з під­ня­ти­ми ру­ка­ми, етюд на де­ре­ві, ви­ко­на­ний олі­єю – ку­то­чок ма­єт­ку в Му­же­ні.
У му­зеї збе­рі­га­єть­ся від­шу­ка­не міс­це­вим кра­єз­нав­цем по­ки що єди­не фо­то по­хо­ро­ну бать­ка пись­мен­ни­ка, що по­мер на початку 30-х рр. (не екс­по­ну­єть­ся, ос­кіль­ки пот­ре­бує рес­тав­ра­ції).
Ко­лек­цію Олек­сан­дра Бо­ри­со­ви­ча Ільї­на (1920–1993) – ко­лек­ці­о­не­ра біб­лі­о­фі­ла, кра­єз­нав­ця – бу­ло ви­лу­че­но з при­ват­но­го во­ло­дін­ня й опи­са­но су­до­ви­ми ви­ко­нав­ця­ми згід­но з пос­та­но­вою Кі­ро­вог­рад­сько­го ра­йон­но­го су­ду у січ­ні 1994 р. За роз­по­ряд­жен­ням пред­став­ни­ка Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни в Кі­ро­вог­рад­ській об­лас­ті до фон­дів Кі­ро­вог­рад­сько­го об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею пе­ре­да­но для збе­рі­ган­ня, вив­чен­ня та ви­ко­рис­тан­ня зіб­ран­ня ста­ро­жит­нос­тей, тво­рів мис­тец­тва, при­ла­дів, до­ку­мен­тів ар­хів­но­го ха­рак­те­ру, пред­ме­тів по­бу­ту, до Кі­ро­вог­рад­ської об­лас­ної уні­вер­саль­ної на­у­ко­вої біб­лі­о­те­ки іме­ні Д. І. Чи­жев­сько­го – зіб­ран­ня ста­род­ру­ків, ра­ри­те­тів та су­час­них книг.
Ко­лек­ція на­дій­шла до фон­дів об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею у вкрай не­за­до­віль­но­му ста­ні. Усі пи­тан­ня сто­сов­но ро­бо­ти з ко­лек­ці­єю ви­рі­шу­ва­ла на­у­ко­во-­кон­суль­та­тив­на ко­мі­сія, ство­ре­на роз­по­ряд­жен­ням пред­став­ни­ка Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни в об­лас­ті в 1994 р. (17.01.1994 р. № 5).

Прак­тич­ну ро­бо­ту з ко­лек­ці­єю усклад­ню­ва­ло ба­га­то фак­то­рів: труд­но­щі в за­лу­чен­ні до ро­бо­ти на­леж­них спе­ці­а­ліс­тів по ат­ри­бу­ції тво­рів схід­но­го мис­тец­тва та ін­ших ра­ри­те­тів, не­дос­ко­на­ле об­лад­нан­ня для дос­лід­жен­ня пред­ме­тів з до­ро­го­цін­них ме­та­лів та брак фон­до­вої пло­щі для за­до­віль­но­го збе­рі­ган­ня ко­лек­ції.
Ве­ли­кий гро­мад­ський ін­те­рес, вик­ли­ка­ний чис­лен­ни­ми пуб­лі­ка­ці­я­ми в пре­сі Ук­ра­ї­ни, ближ­ньо­го та даль­ньо­го за­ру­біж­жя, те­ле­ві­зій­ни­ми ре­пор­та­жа­ми, спо­ну­кав ди­рек­цію му­зею що­най­швид­ше під­го­ту­ва­ти ко­лек­цію для екс­по­ну­ван­ня.
Уп­ро­довж 1994–1996 рр. пра­ців­ни­ка­ми му­зею здій­сню­ва­ла­ся ро­бо­та по скла­дан­ню спис­ків, сис­те­ма­ти­за­ції пред­ме­тів по гру­пах збе­рі­ган­ня, очи­щен­ню пред­ме­тів ко­лек­ції, яких на­лі­чу­ва­ло­ся по­над чо­ти­ри ти­ся­чі.
От­же, че­рез кіль­ка мі­ся­ців піс­ля над­ход­жен­ня ко­лек­ції до фон­дів му­зею бу­ло здій­сне­но пер­ше її екс­по­ну­ван­ня під наз­вою “Кунс­тка­ме­ра О. Ільї­на”. Са­ме та­ко­го ха­рак­те­ру на­бу­ла над­зви­чай­на різ­ноп­ла­но­ва ко­лек­ція, ана­ло­гів якій не знав ні му­зей, ні міс­то вза­га­лі.
До ат­ри­бу­ції пред­ме­тів ко­лек­ції бу­ли за­лу­че­ні му­зей­ні фа­хів­ці, кон­суль­тан­ти, на­у­ков­ці з ви­щих нав­чаль­них зак­ла­дів, об­лас­но­го дер­жав­но­го ар­хі­ву, ко­лек­ці­о­не­ри. Та­ким чи­ном, у ре­зуль­та­ті по­пе­ред­ньої ат­ри­бу­ції бу­ло ві­діб­ра­но пред­ме­ти для рес­тав­ра­ції з кож­ної гру­пи збе­рі­ган­ня, а та­кож опи­са­но 136 пред­ме­тів ар­хе­о­ло­гії (ке­рів­ник Кі­ро­вог­рад­ської об­лас­ної ар­хе­о­ло­гіч­ної екс­пе­ди­ції М. Туп­чі­єн­ко), 85 тво­рів жи­во­пи­су, іко­но­пи­су, 25 гра­фіч­них тво­рів (зав. від­ді­лом об­ра­зот­вор­чо­го мис­тец­тва Ки­є­во-­Пе­чер­сько­го за­по­від­ни­ка Н. Ро­ма­но­ва), 301 оди­ни­ця пред­ме­тів з до­ро­го­цін­них ме­та­лів – цер­ков­не на­чин­ня, пред­ме­ти по­бу­ту, прик­ра­си (ви­ко­ну­ю­ча обов’яз­ки ди­рек­то­ра му­зею іс­то­рич­них кош­тов­нос­тей На­ці­о­наль­но­го му­зею іс­то­рії Ук­ра­ї­ни Ж. Арус­та­мян). Бу­ло та­кож роз­по­ча­то екс­пер­ти­зу до­ро­го­цін­них ме­та­лів та до­ро­го­цін­но­го ка­мін­ня гру­пою екс­пер­тів Схід­но­го та Цен­траль­но­го дер­жав­но­го уп­рав­лінь про­бір­но­го наг­ля­ду (660 пред­ме­тів). Опе­ра­тив­но та до­сить про­фе­сій­но бу­ло здій­сне­но рес­тав­ра­цію меб­лів та пред­ме­тів з де­ре­ва, які ста­ли екс­по­зи­цій­ною пло­щею для де­монс­тра­ції “Кунс­тка­ме­ри О. Ільї­на” (9 шаф та бу­фе­тів, 3 тум­би, 3 сто­ли, 2 на­поль­них та 4 нас­тіль­них го­дин­ни­ки, іко­нос­тас, кі­о­ти, стіль­ці і кріс­ло).
Уп­ро­довж ос­тан­ніх трьох ро­ків за спри­ян­ня обл­дер­жад­мі­ніс­тра­ції про­фі­нан­со­ва­но рес­тав­ра­цію ікон з ко­лек­ції О.?Ільї­на: Бо­го­ма­тір Ка­зан­ська (XVI­II ст.), Бо­го­ма­тір Оди­гіт­рія (XVI ст.), Св. Вар­ва­ра-­Ве­ли­ко­му­че­ни­ця (ХІХ ст.). Від­нов­лен­ня тво­рів сак­раль­но­го мис­тец­тва здій­сни­ли ху­дож­ни­ки-­рес­тав­ра­то­ри На­ці­о­наль­но-­дос­лід­ниць­ко­го рес­тав­ра­цій­но­го цен­тру Ук­ра­ї­ни А. Без­кров­ний та Т. Бич­ко. Му­зей і на­да­лі пла­нує про­дов­жу­ва­ти рес­тав­ра­цій­ні ро­бо­ти тво­рів сак­раль­но­го мис­тец­тва, пов’яза­них з іс­то­рі­єю зас­ну­ван­ня Кі­ро­вог­ра­да.
На­пе­ре­дод­ні 2003 р., ого­ло­ше­но­го Пре­зи­ден­том Ук­ра­ї­ни Ро­ком куль­ту­ри, об­лас­ним кра­єз­нав­чим му­зе­єм бу­ло роз­роб­ле­но Прог­ра­му роз­вит­ку му­зей­ної спра­ви в Кі­ро­вог­рад­ській об­лас­ті на пе­рі­од до 2005 р. з роз­ді­лом “Збе­ре­жен­ня пам’яток му­зей­но­го фон­ду Ук­ра­ї­ни”.
Рік куль­ту­ри в Ук­ра­ї­ні роз­по­чав­ся зна­ко­вою по­ді­єю в куль­тур­но­му жит­ті міс­та. Упер­ше за іс­то­рію іс­ну­ван­ня кра­єз­нав­чо­го му­зею бу­ло від­рес­тав­ро­ва­но хра­мо­ву іко­ну, свя­ти­ню ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду – дип­тих “Пок­ро­ва Прес­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці та Свя­та Ве­ли­ко­му­че­ни­ця Па­рас­ке­ва” (XVI­II ст.) Свя­то Пок­ро­ви на­ле­жить до Ве­ли­ких свят, особ­ли­во вша­но­ва­не ук­ра­їн­ським ко­зац­твом, а Ца­ри­ця Не­бес­на зав­жди пок­ро­ви­тельс­тву­ва­ла ко­за­кам. Про при­чет­ність іко­ни са­ме до на­шо­го краю свід­чать на­пи­си на ли­цьо­во­му бо­ці іко­ни “Об­раз сей от­ме­нил Да­ни­ло Горб, ко­зак Се­чи За­по­рож­ской Ирк­ле­ев­ско­го ку­ре­ня 1752 го­да ген­ва­ря 15 дня”. Текст на зво­ро­ті вка­зує на по­пов­нен­ня іко­ни бра­та­ми й сес­тра­ми хра­му Пет­ро-­Ос­тро­ва (ни­ні Но­во­мир­го­род­ський р-н Кі­ро­вог­рад­ської обл.). Са­ме то­ді на те­ри­то­рії краю зна­хо­ди­ли­ся ко­заць­кі зи­мів­ни­ки.
Пок­ров­ська іко­на та ще дві бо­го­ро­дич­ні (Ка­зан­ської Бо­жої Ма­те­рі (XVI­II cт.) та Оди­гіт­рія (XVI ст.), які бу­ли від­рес­тав­ро­ва­ні в ме­жах прог­ра­ми збе­ре­жен­ня та ви­ко­рис­тан­ня об’єк­тів куль­тур­ної спад­щи­ни на 2004–2010 рр. ки­їв­ськи­ми рес­тав­ра­то­ра­ми, ста­ли дос­той­ним по­да­рун­ком до свят­ку­ван­ня 250-річ­чя зас­ну­ван­ня міс­та (1754 р. – рік зас­ну­ван­ня фор­те­ці Св. Єли­са­ве­ти).
Без­пе­рер­вний роз­ви­ток му­зей­ної спра­ви пе­ред­ба­чає впро­вад­жен­ня но­вих тех­но­ло­гій. Тіль­ки пог­либ­ле­не вив­чен­ня му­зей­них фон­дів, ор­га­ні­за­ція по­е­тап­ної рес­тав­ра­цій­ної ро­бо­ти, згід­но з пер­спек­тив­ни­ми пла­на­ми екс­по­зи­цій­ної ро­бо­ти, доз­во­лить му­зею збе­рег­ти най­цін­ні­ші кра­єз­нав­чі ра­ри­те­ти в май­бут­ньо­му.


_______________
1.    За­кон Ук­ра­ї­ни “Про охо­ро­ну куль­тур­ної спад­щи­ни”.
2.    За­галь­но­дер­жав­на прог­ра­ма збе­ре­жен­ня та ви­ко­рис­тан­ня об’єк­тів куль­тур­ної спад­щи­ни на 2004–2010 ро­ки.
3.    Ак­ту­аль­ні проб­ле­ми фон­до­вої ро­бо­ти му­зе­їв. Те­ма­тич­ний збір­ник. – К., 1988.
4.     Кро­лау Е. Ор­га­ні­за­ція ро­бо­ти по збе­ре­жен­ню му­зей­них цін­нос­тей. Кон­спект лек­цій. – М., 1985.
5.    Наш край у XVI­II ст. // Ма­те­рі­а­ли об­лас­ної на­у­ко­во-­прак­тич­ної іс­то­ри­ко-­кра­єз­нав­чої кон­фе­рен­ції. – Кі­ро­вог­рад, 2002.
6.    Ос­но­вы му­зей­ной кон­сер­ва­ции и исс­ле­до­ва­ния про­из­ве­де­ний стан­ко­вой жи­во­пи­си. – М., 1976.
7. Рес­тав­ра­ция про­из­ве­де­ний стан­ко­вой мас­ля­ной жи­во­пи­си. – М., 1977.

 САМУЇЛ ЯН ОЖҐА – ФУНДАТОР ЦЕРКВИ АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА ІЗ СЕЛА ДОРОГИНКИ

Роман Захарченко (м. Київ)

Су­час­ний стан ук­ра­їн­ських іс­то­рич­них ака­де­міч­них дос­лід­жень, на пре­ве­ли­кий жаль, у де­я­ких ви­пад­ках справ­ляє вра­жен­ня, ні­би во­ни зна­хо­дять­ся у ле­ща­тах сте­ре­о­ти­пів ра­дян­сько­го кра­є­знавс­тва, че­рез що на­віть де­я­кі без­за­пе­реч­ні іс­ти­ни ні­ве­лю­ються, не вит­ри­му­ю­чи най­мен­шої кри­ти­ки.
Яск­ра­во ілюс­трує цю си­ту­а­цію проб­ле­ма да­ту­ван­ня цер­кви Ар­хис­тра­ти­га Ми­ха­ї­ла із с. До­ро­гин­ки, яка ни­ні зна­хо­дить­ся в екс­по­зи­ції Му­зею і є її сим­во­лом, бу­ду­чи зоб­ра­же­ною на емб­ле­мі скан­се­на. Не вда­ю­чись до де­та­лей, заз­на­чи­мо, що в ча­со­пи­сі “Пам’ят­ки Ук­ра­ї­ни” були опуб­лі­ко­ва­ні ре­зуль­та­ти дос­лід­жен­ня ав­то­ра цих ряд­ків, де на ос­но­ві знач­но­го ма­си­ву но­во­за­лу­че­них ар­хів­них до­ку­мен­тів вста­нов­ле­не іс­тин­не да­ту­ван­ня хра­му. Усіх за­ці­кав­ле­них, а над­то опо­нен­тів, від­си­ла­є­мо до цьо­го дже­ре­ла. А за­раз спро­бу­є­мо зо­се­ре­ди­тися на ос­нов­них мо­мен­тах зга­да­но­го пи­тан­ня.
Річ у тім, що храм, який до цьо­го ча­су вва­жав­ся зве­де­ним 1600 р. на осно­ві ли­ше од­ні­єї не­об­ґрун­то­ва­ної згад­ки в Л. По­хи­ле­ви­ча, нас­прав­ді був зак­ла­де­ний аж... на пів­то­ра сто­річ­чя піз­ні­ше – 24 чер­вня 1750 р. Ви­пад­ко­во нат­ра­пив­ши на дже­ре­ла, прис­вя­че­ні ви­ник­нен­ню зга­да­ної спо­ру­ди, ми звер­ну­ли ува­гу на цю не­від­по­від­ність, ад­же йдеть­ся не про роз­біж­ність у кіль­ка ро­ків. Ще біль­ше зди­ву­вав той факт, що при­у­ро­чу­ю­чи в 2000 р. до “400-літ­тя” хра­му на­у­ко­ву кон­фе­рен­цію, ніх­то із її учас­ни­ків не на­дав ін­фор­ма­ції із то­го ав­тен­тич­но­го до­ку­мен­та, який би став під­ста­вою для по­діб­них уза­галь­нень. Од­нак уже цей ви­па­док із не­від­по­від­ніс­тю да­ту­ван­ня у пра­ці По­хи­ле­ви­ча на­во­дить на дум­ку про на­яв­ність у йо­го роз­від­ках ін­ших пе­рек­ру­чень, по­ми­лок, ци­тат із ви­пад­ко­вих та сум­нів­них дже­рел. Тре­ба зва­жи­ти й на те, що іс­то­рія хра­му на­си­че­на також ней­мо­вір­ни­ми при­пу­щен­ня­ми су­час­них ін­тер­пре­та­цій.
Ці­єю стат­тею хо­ті­ло­ся б роз­ши­ри­ти ко­ло на­ших знань про зга­да­ну спо­ру­ду – дос­лід­жен­ня прис­вя­че­не (як не див­но) пос­та­ті її фун­да­то­ра  – ки­їв­сько­го ри­мо-­ка­то­лиць­ко­го єпис­ко­па Са­му­ї­ла Яна Ож­ґи. Та­ким чи­ном, ро­бить­ся спро­ба по­вер­ну­ти йо­го ім’я із не­бут­тя, зо­се­ред­жу­єть­ся ува­га на тій ро­лі, яку ві­діг­ра­ва­ла ця лю­ди­на не ли­ше у ство­рен­ні цер­кви в с. До­ро­гин­ка, а й вза­га­лі міс­це­вої гре­ко-­ка­то­лиць­кої па­ра­фії.
До­ро­гин­ка із пер­шої чвер­ті XVII?ст. бу­ла час­ти­ною фас­тів­ських ма­єт­нос­тей ки­їв­ських ла­тин­ських вла­дик – т. зв. Біс­куп­щи­ни (а не ко­заць­ким се­лом, як дех­то на­ма­га­єть­ся те­пер пе­ре­ко­на­ти). Во­но змі­ню­ва­ло влас­ни­ка із при­хо­дом на ка­тед­ру но­во­го дос­той­ни­ка. І ним у 1723 р. став Са­му­їл Ян з Ос­си Ож­ґа.
На­ро­див­ся май­бут­ній ки­їв­ський біс­куп приб­лиз­но в 1680 р. на Чер­во­ній Ру­сі – у Львів­сько­му во­є­водс­тві в ро­ди­ні львів­сько­го під­ча­шо­го Юрія та львів­ської хо­ру­жан­ки Ка­те­ри­ни Ан­ни із Со­коль­ниць­ких. Рід Ож­ґів гер­бу Ра­вич мав ко­ре­ні в міс­це­вос­ті Ос­си в Рав­ській зем­лі, звід­кі­ля йо­го пред­став­ни­ки пе­реб­ра­ли­ся ще в XV ст. на Русь Чер­во­ну.
Са­му­їл Ян мав чис­лен­ну рід­ню, зок­ре­ма бра­тів Ан­то­нія, Ми­ко­лая, Сте­фа­на, мож­ли­во, та­кож Анд­рія Ож­ґу – зна­но­го про­фе­со­ра ко­ле­гі­у­мів у Льво­ві, Люб­лі­ні та Кра­ко­ві, рек­то­ра мо­нас­ти­рів у Ярос­ла­ві, То­ру­ні, Ка­лі­ші, Льво­ві, Ста­ніс­ла­ві та Ост­ро­зі. Ві­до­мо та­кож, що дві сес­три май­бут­ньо­го ки­їв­сько­го біс­ку­па ста­ли чер­ни­ця­ми ор­де­нів бе­не­дик­ти­нок та кар­ме­лі­ток. Са­му­їл Ян опа­но­ву­вав на­у­ки у львів­сько­му єзу­їт­сько­му ко­ле­гі­у­мі, а пос­вя­чен­ня прий­няв близь­ко 1704 р. в Льво­ві. Щоп­рав­да, не зов­сім зро­зу­мі­ло, чим був спри­чи­не­ний йо­го пе­ре­хід у 1706 р. до ка­тед­раль­ної холм­ської ка­пі­ту­ли на по­са­ду схо­лас­ти­ка. Про­тя­гом нас­туп­них 16 ро­ків брав участь у сей­мах, був де­пу­та­том у Ко­рон­но­му Три­бу­на­лі, ак­тив­но ви­я­вив се­бе в жит­ті Холм­ської ді­є­це­зії, що­ро­ку на­бу­ва­ю­чи дос­ві­ду на різ­них ад­мі­ніс­тра­тив­них по­са­дах, од­но­час­но ви­ко­ну­ю­чи обов’яз­ки про­бо­ща спо­чат­ку в Уха­нях, а зго­дом і в Ост­ро­зі в Луць­кій діє­це­зії.
Де­та­лі сход­жен­ня Са­му­ї­ла Яна Ож­ґи на ки­їв­ську ка­тед­ру дос­те­мен­но не з’ясо­ва­ні, але в будь-­я­ко­му ви­пад­ку нап­ри­кін­ці 1723 р. йо­го вже бу­ло на ній зат­вер­дже­но. Уро­чис­тий т. зв. інг­рес від­був­ся уже в 1724 р. у Жи­то­ми­рі, ку­ди та­кож бу­ло пе­ре­не­се­но центр ки­їв­ських біс­ку­пів, а зго­дом – у 1726 р. – і ка­тед­раль­ної ка­пі­ту­ли.
Як вже зга­ду­ва­лося, До­ро­гин­ка бу­ла на час біс­купс­тва Ож­ґи час­ти­ною йо­го ді­дич­них во­ло­дінь, і по де­ся­ти­літ­тях Ру­ї­ни се­ло по­во­лі від­род­жу­ва­ло­ся. Про­те ще в сер. XVI­IІ ст., нез­ва­жа­ю­чи на те, що йо­го на­се­лен­ня ста­но­ви­ло вже 53 дво­ри із 385 жи­те­ля­ми, с. До­ро­гин­ка не ма­ла на­віть влас­ної кап­ли­ці, а йо­го меш­кан­ці бу­ли па­ра­фі­я­на­ми гре­ко-­ка­то­лиць­кої цер­кви с. При­ши­валь­ня, що зна­хо­ди­лося аж за 6 кі­ло­мет­рів від До­ро­гин­ки. Це спри­чи­ня­ло ба­га­то труд­но­щів у дот­ри­ман­ні до­ро­ги­ня­на­ми всіх цер­ков­них зви­ча­їв.
На­реш­ті 1750 р. спра­ва зру­ши­ла з мер­твої точ­ки. Са­ме 2 трав­ня то­го ро­ку за кло­по­тан­ням міс­це­вої гро­ма­ди Са­му­їл Ож­ґа як ді­дич До­ро­гин­ки ви­дав Фун­душ для май­бут­ньої цер­кви, що за­по­чат­ку­ва­ло ство­рен­ня міс­це­вої па­ра­фії на честь Ар­хис­тра­ти­га Ми­ха­ї­ла. У цьо­му до­ку­мен­ті йдеть­ся про те, що міс­це­ва гро­ма­да вис­лов­лює ба­жан­ня “сво­їм кош­том” по­бу­ду­ва­ти цер­кву в се­лі, об­рав­ши “Свя­то­го Ар­хан­ге­ла Ми­ха­ї­ла за Пат­ро­на й Про­тек­то­ра”, у зв’яз­ку з чим при­ши­валь­ський па­рох над­си­лає за­пит ді­ди­че­ві про план по­ді­лу сво­єї па­ра­фії для ут­во­рен­ня окре­мої – до­ро­гин­ської. У свою чер­гу, ки­їв­ський ка­то­лиць­кий єпис­коп по­ру­шив спра­ву, яку роз­гля­нув ду­хов­ний суд ки­їв­ської уні­ат­ської кон­сис­то­рії у Ра­до­миш­лі та ви­дав 23 чер­вня 1750?р., згід­но сво­го рі­шен­ня, так зва­ну Кон­сен­су – доз­віл на ві­док­рем­лен­ня до­ро­гин­ської гро­ма­ди від при­ши­валь­ської па­ра­фії та на зак­ла­ден­ня цер­кви. До­ку­мент був під­пи­са­ний апос­толь­ським про­то­но­та­рі­єм о. Ми­хай­лом При­мо­ви­чем, який на­ка­зав за­без­пе­чи­ти Кон­сен­сі на­леж­ний Фун­душ. Фун­да­ція Са­му­ї­ла Яна з Ос­си Ож­ґи в До­ро­гин­ці бу­ла ство­ре­на для то­го, аби “тим [са­мим] та ж Гро­ма­да ма­ла біль­шу змо­гу хва­ли­ти Бо­га у Трій­ці С[вя­тій] Єди­но­го в цер­кві йо­го”. Фун­душ зат­вер­див два ґрун­ти, на од­но­му з яких пе­ред­ба­ча­ло­ся звес­ти май­бут­ню цер­кву та об­лаш­ту­ва­ти цвин­тар – “між ти­ми, ни­ні іс­ну­ю­чи­ми гос­по­да­ря­ми, а са­ме між Пи­ли­пом Лит­ви­ном, Си­до­ром Юр­чен­ком та Не­чи­по­ром Лит­ви­ном”, який мав “вздовж та вшир ві­сім­над­цять саж­нів”. Дру­гий ґрунт приз­на­чав­ся “на го­ро­ди прий­шло­му От­цю Па­ро­хо­ві” – “ґрунт ви­мі­ря­ний, зва­ний Дзю­бен­ків, що бе­ре по­ча­ток від го­ро­ду Іва­на Кри­во­го та ле­жить лі­во­руч над до­ро­гою то­го ж се­ла До­ро­гин­ки, яка йде до се­ла При­ши­валь­ні”, який у свою чер­гу мав “вздовж сто де­вя­нос­то два са­же­ні, а вшир – двад­цять чо­ти­ри”.
Ра­зом з тим, 22 трав­ня 1750 р. за кло­по­тан­ням гро­ма­ди та згід­но пра­ва ко­ля­ції фун­да­тор у лис­ті ки­їв­сько­му мит­ро­по­ли­то­ві Фло­рі­а­но­ві Греб­ниць­ко­му пред­ста­вив до па­ра­фії “уч­ти­во­го” Іва­на Са­муй­ло­ви­ча, “ста­теч­ніс­тю, по­бож­ніс­тю [та] уче­ніс­тю дос­тат­ньою й взір­це­ви­ми зви­ча­я­ми доб­ре нам ре­ко­мен­до­ва­но­го”. Крім ґрун­ту, який йо­му на­да­вав­ся за вже ци­то­ва­ною на­ми ерек­цій­ною гра­мо­тою, за ці­єю осо­бою ді­ди­чем бу­ли зак­ріп­ле­ні ще кіль­ка дже­рел при­бут­ку, які ма­ли б за­без­пе­чи­ти гід­не жит­тя – мож­ли­вість ко­рис­та­ти­ся з “уся­ких по­лів та сі­но­жа­тей”, від­пи­са­них на “цер­кву в но­вій фун­да­ції”, “при то­му віль­но­го [пра­ва ви­ко­рис­тан­ня] на опа­лен­ня де­ре­ви­ни, яка ле­жить у лі­сі”, пра­во “віль­но­го роб­лен­ня пи­ва та го­ріл­ки три ра­зи на рік, а са­ме на Свя­та Різ­два, Ве­ли­кої Но­чі та Ти­ту­ляр­не свя­то тої ж цер­кви”. Ра­зом з тим, по­го­див­ши ці­ну, яку на­ле­жа­ло зап­ла­ти­ти міс­це­во­му орен­да­ре­ві, звіль­не­но від “уся­ких да­нин, де­ся­тин та по­во­зів та ін­ших обов’яз­ків, які не ли­чать ду­хов­но­му ста­ну” й від “бджіль­ної де­ся­ти­ни на ґрун­ті, що йо­му на­ле­жить”. Крім то­го, до­ро­гин­ська гро­ма­да бу­ла зо­бов’яза­на “прий­шло­му От­цю Па­ро­хо­ві Сво­є­му та нас­туп­ни­кам йо­го що­ро­ку да­ва­ти [із дво­ру] від шес­ти во­лів по дій­ни­ці жи­та, від трьох во­лів або па­ри – по пів-­дій­ни­ці, від пі­шо­го гос­по­да­ря – по чвер­ті з тим роз­ра­хун­ком, що­би прий­шлий Отець Па­рох та нас­туп­ни­ки йо­го в най­мен­шо­му ви­пад­ку від [від­пра­ви] шлю­бів, хре­щень та по­хо­вань вдо­воль­няв­ся” (!)  Свя­ще­ни­ко­ві на­ле­жа­ло “бу­ти чуй­ним бі­ля до­ві­ре­них йо­му ове­чок Хрис­то­вих, аби без свя­тих Та­їн з цьо­го сві­ту не від­хо­ди­ли, що­тиж­ня С[вя­ті] Служ­би й Свя­та та ін­ші від­пра­ви згід­но об­ря­ду С[вя­тої] Грець­кої Уні­ат­ської цер­кви сво­є­час­но від­прав­ля­ти”. Фун­да­тор та­кож за­га­ду­вав, “ви­ка­зу­ю­чи вдяч­ність нам, при кож­ній служ­бі Бо­жій за нас, по­ки жи­є­мо, а зго­дом за нас­туп­ни­ків на­ших [...] мо­ли­ти­ся Гос­по­де­ві”, а та­кож за­ли­шав за со­бою по­жит­тє­ве пра­во пат­ро­на­ту, “аж по­ки жи­є­мо”, а зго­дом “до нас­туп­ни­ків Біс­купс­тва на­шо­го ки­їв­сько­го на віч­ні ча­си”, які ма­ли дба­ти про збе­ре­жен­ня фун­да­ції ці­лою та не­до­тор­ка­ною, від­да­ю­чи па­ра­фію під ду­хов­ну вла­ду ки­їв­ської мит­ро­по­лит­ської єпар­хії та “яс­но­вель­мож­но­го йо­го мос­ці о. Фло­рі­а­на Греб­ниць­ко­го, Ар­хи­є­пис­ко­па [та] Мит­ро­по­ли­та Ки­їв­сько­го й ці­лої Ру­си [...] та нас­туп­ни­кам йо­го”.
Як стає ві­до­мо із за­пи­су ві­зи­та­ції, яка від­бу­ла­ся 26 бе­рез­ня 1751 р. й влас­не упер­ше сто­су­ва­ла­ся зга­да­ної цер­кви, зак­ла­де­но її бу­ло “на прис­той­но­му міс­ці Пре­ве­леб­ні­шим Яс­но­вель­мож­ним от­цем Ва­си­лем Ко­на­ше­ви­чем, Де­ка­ном та Па­ро­хом Фас­тів­ським” 24 чер­вня 1750 р. “на під­ста­ві Ерек­ції, на­да­ної ді­ди­чем”. Бу­дів­ниц­т­во за­вер­ши­ло­ся, за піз­ні­ши­ми дже­ре­ла­ми, за кіль­ка ро­ків, а на од­вір­ку з’явив­ся на­пис, що під­твер­джу­вав час її зве­ден­ня – 1750 р.
Та­ким чи­ном, ки­їв­ський ка­то­лиць­кий єпис­коп Са­му­їл Ян із Ос­си Ож­ґа, у якос­ті фун­да­то­ра спри­яв зак­ла­ден­ню Ми­хай­лів­ської цер­кви, що ни­ні є од­ним із най­цін­ні­ших взір­ців ук­ра­їн­ської сак­раль­ної ар­хі­тек­ту­ри в екс­по­зи­ції Му­зею.
Ві­дій­шов у віч­ність Са­му­їл Ян Ож­ґа 1756 р. у Льво­ві й був по­хо­ва­ний у міс­це­во­му єзу­їт­сько­му кос­те­лі Пет­ра й Пав­ла, об­ра­ний біс­ку­пом ще за жит­тя міс­цем сво­го віч­но­го спо­чин­ку. Щоп­рав­да, піз­ні­ше, у 1784 р. тру­ну з йо­го ос­тан­ка­ми бу­ло пе­ре­ве­зе­но до Жи­то­ми­ра, де 15 лип­ня то­го ж ро­ку від­бу­ло­ся уро­чис­те по­хо­ван­ня у під­зе­мел­лі міс­це­вої ка­тед­ри.

Не­об­хід­ність дос­лід­жен­ня яви­ща чу­мац­тва як од­но­го з най­дав­ні­ших та най­важ­ли­ві­ших піс­ля зем­ле­робс­тва і тва­рин­ниц­тва за­нять ук­ра­їн­ців зу­мов­ле­на пе­ре­дов­сім проб­ле­мою роз­вит­ку екс­по­зи­ції Му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни. Ідея ство­рен­ня у Му­зеї са­ди­би чу­ма­ка за­ро­ди­ла­ся нев­дов­зі піс­ля зас­ну­ван­ня скан­се­ну, оскіль­ки не­мож­ли­во уя­ви­ти жит­тя пев­но­го ет­но­су без ро­зу­мін­ня йо­го за­нять, ре­ме­сел, про­мис­лів. А чу­мац­тво – уні­каль­не яви­ще в іс­то­рії Ук­ра­ї­ни, зу­мов­ле­не тра­ди­ці­я­ми де­мок­ра­тич­но­го ук­ла­ду на­шо­го на­ро­ду. Во­но не має ана­ло­гів у по­лі­ет­ніч­ній куль­ту­рі сві­ту.
По­я­ву чу­мац­тва зу­мо­ви­ла від­сут­ність на знач­ній те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни одно­го з най­не­об­хід­ні­ших про­дук­тів спо­жи­ван­ня – со­лі. Ві­до­мо, що її нес­та­ча в їжі спри­чи­няє не­без­печ­ні зах­во­рю­ва­ня в ор­га­ніз­мі лю­дей і тва­рин. Сіль зас­то­со­ву­єть­ся і в ба­га­тьох про­мис­ло­вих та ме­дич­ній сферах. Цей про­дукт і ри­ба бу­ли ос­нов­ни­ми то­ва­ра­ми чу­маць­кої тор­гів­лі, але не єди­ни­ми.
Ці­ка­вою є ети­мо­ло­гія слів “чу­мак”, “со­ле­ник”, “пра­сол”, “уход­ник”, “ко­ло­мі­єць”. Так на­зи­ва­ли лю­дей, що зай­ма­ли­ся тор­го­во-­­пе­ре­віз­ним про­мис­лом – сво­є­рід­ним фе­но­ме­ном на­род­но­го ку­пец­тва.
Ко­лис­кою чу­мац­тва, на наш пог­ляд, бу­ли гус­то­за­се­ле­ні те­ри­то­рії Над­дніп­рян­щи­ни, де іс­ну­ва­в ве­ли­кий попит на сі­ль, та При­кар­пат­тя, де до­бу­ва­ли сіль ще в епо­ху не­о­лі­ту. Зго­дом про­ми­сел по­ши­рив­ся усією Ук­ра­ї­ні. Важ­ко пе­ре­о­ці­ни­ти роль чу­мац­тва в про­це­сі тво­рен­ня ук­ра­їн­ської на­ції; у фор­му­ван­ні єди­но­го куль­тур­но­го та еко­но­міч­но­го прос­то­ру в пе­рі­од без­дер­жав­нос­ті; в на­ла­год­же­ні зв’яз­ків як між різ­ни­ми ре­гі­о­на­ми Ук­ра­ї­ни, так і з ін­ши­ми кра­ї­на­ми.
Бaть­ків­щи­на Та­ра­са Шев­чен­ка – Зве­ни­го­род­щи­на – бу­ла знач­ним осе­ред­ком чу­мац­тва про­тя­гом ба­га­тьох сто­літь. Тут зай­ма­ли­ся цим про­мис­лом аж до поч. ХХ ст. Чу­ма­ки мешкали в кож­но­му се­лі та міс­теч­ку. Бу­ли на­віть се­ла, пов­ніс­тю чу­маць­кі 1. Ви­ник­ло чумацтво на зга­да­них зем­лях ще ра­ні­ше, аніж ко­зац­тво, а, мож­ли­во, й вод­но­час. Про­те це пи­тан­ня пот­ре­бує ок­ре­мо­го дос­лід­жен­ня. Про іс­ну­ван­ня на Зве­ни­го­род­щи­ні чу­мац­тва в си­ву дав­ни­ну та за ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі свід­чать як пи­сем­ні дже­ре­ла 2, так і пам’ят­ки на­род­ної твор­чос­ті (об­ря­до­ві піс­ні, пе­ре­ка­зи, ле­ген­ди, ри­ту­аль­ний та­нець “чу­мак” то­що). На­ве­де­мо фраг­мен­ти об­ря­до­вих пі­сень, за­пи­са­них від звенигородського на­се­лен­ня:
Ой як зій­ду, піз­но з ве­чо­ра [...],
Воз­ра­ду­єть­ся весь звір у по­лі [...],
Весь звір у по­лі, чу­мак в до­ро­зі,
Сла­вин їси, Сла­вин їси,
Наш Хрис­те – Ца­ру, на ни­би­си 3.
(Ко­ляд­ка)

Ой зо­ре, зо­ре ве­чір­няя ли­хая!
З ким ти, дів­ко, пе­ред ве­чо­ром сто­я­ла?
Я з то­бою, чу­ма­чень­ку, з то­бою,
Під зе­ле­ною, ряс­нень­кою вер­бою 4[...]
(Вес­нян­ка)

За на­род­ни­ми пе­ре­ка­за­ми, на­віть князь Во­ло­ди­мир чу­ма­ку­вав, і ві­ру хрис­ти­ян­ську за­піз­нав також ра­зом із чу­ма­ка­ми: “Ла­ди­мір був най­ба­гат­ший чу­мак. Він спо­чат­ку й сам із вал­кою хо­див у до­ро­гу, а по­тім, як уже роз­ба­га­тів, що мав аж со­рок-­­со­ро­ків во­лів, що прес­тав сам хо­ди­ти, а по­си­лав по­ня­тих чу­ма­ків... Ка­жуть, що й на­ша ві­ра піш­ла з чу­ма­ків. Во­на-то десь бу­ла, а тіль­ки що не в нас, а чу­ма­ки їз­ди­ли по сві­ті, то й цю ві­ру знай­шли...” 5
Вар­то зга­да­ти й та­нець “чу­мак” із прис­пі­ву­ван­ням, кот­рий був по­ши­ре­ний на Зве­ни­го­род­щи­ні 6.
Са­ме пам’ят­ки на­род­ної твор­чос­ті да­ли під­ста­ву ба­га­тьом дос­лід­ни­кам істо­рії вва­жа­ти ку­пець­кі ка­ра­ва­ни до­би Ки­їв­ської Ру­сі чу­маць­ки­ми вал­ка­ми 7.
За пи­сем­ни­ми дже­ре­ла­ми ХІ­ІІ ст., сіль на Ки­їв­щи­ну за­во­зи­ла­ся як із При­кар­пат­тя 8, так і з Кри­му. Вже то­ді чу­ма­ки по­до­ро­жу­ва­ли кри­ти­ми во­за­ми, в які бу­ли зап­ря­же­ні во­ли 9.
Неп­рос­тою бу­ла до­ля чу­мац­тва, впро­довж сво­го іс­ну­ван­ня во­но пе­ре­жи­ва­ло й ми­тарс­тва, й роз­квіт, і за­не­пад. Під­три­му­ва­ло­ся чу­мац­тво на­сам­пе­ред зу­сил­лям ос­нов­них на­род­них верств (ко­зац­тва, мі­щанс­тва, се­лянс­тва), по­за­як дер­жа­ви, кот­рі во­ло­ді­ли ук­ра­їн­ськи­ми зем­ля­ми, не бу­ли за­ці­кав­ле­ні в роз­вит­ку тор­гів­лі на цій те­ри­то­рії.
Ли­тов­сько-­­русь­кий і ли­тов­сько-­­поль­ський пе­рі­о­ди (ХІV–ХVІ ст.) бу­ли до­во­лі спри­ят­ли­ви­ми для чу­маць­ко­го про­мис­лу. В цей час ви­ни­ка­ють яр­мар­ки, фор­му­ють­ся цен­три тор­гів­лі, здо­бу­ва­ють маг­де­бур­зьке пра­во міс­та, ук­ра­їн­ські то­ва­ри ви­хо­дять на єв­ро­пей­ські рин­ки 10. Тож для чу­мац­тва ство­ре­но як­най­сри­ят­ли­ві­ші умо­ви.
За ко­заць­кої до­би (ХVІ – кін. ХVІІІ ст.) на тлі за­галь­но­на­ці­о­наль­но­го під­не­сен­ня Над­дніп­рян­щи­на стає го­лов­ним цен­тром чу­маць­ко­го про­мис­лу.
У Крим чу­ма­ки во­зи­ли хліб, хут­ро, олію, по­лот­но, тю­тюн, за­лі­зо, то­чиль­ний ка­мінь, а з Кри­му – сіль, ви­но, сап’яно­ву шкі­ру, повсть то­що. Із Ту­реч­чи­ни во­ни вже пос­та­ча­ли ки­ли­ми, ви­ро­би з ба­вов­ни, шовк, зброю то­що 11.
Склад­ним як для чу­мац­тва, так і для всі­єї еко­но­мі­ки та тор­гів­лі Ук­ра­ї­ни був пе­рі­од Ро­сій­ської ім­пе­рії (ХVІІІ–ХІХ ст.), зок­ре­ма: від­мі­на ук­ра­їн­сько­го са­мов­ря­ду­ван­ня, поз­бав­лен­ня міст маг­де­бур­зько­го пра­ва, лік­ві­да­ція ко­зац­тва, ос­та­точ­не зак­рі­па­чен­ня се­лянс­тва, руй­ну­ван­ня зв’яз­ків із за­хід­но­єв­ро­пей­ськи­ми рин­ка­ми, при­му­со­ве ут­ри­ман­ня ро­сій­ських військ то­що 12.
Із кін. ХVІ­ІІ ст. і про­тя­гом ХІХ ст. чу­маць­кий про­ми­сел заз­нає ве­ли­ких змін і пе­рет­во­рень: від тор­го­во-­­пе­ре­віз­ниць­ко­го до су­то пе­ре­віз­ниць­ко­го спо­со­бу та аж до пов­но­го за­не­па­ду з по­я­вою за­ліз­ниць. Ці змі­ни зу­мов­лю­ва­ли­ся ба­гать­ма чин­ни­ка­ми: при­єд­нан­ням Пра­во­бе­реж­ної Ук­ра­ї­ни до Ро­сії; звіль­нен­ням Пів­ден­ної Ук­ра­ї­ни від ту­рець­ко-­­та­тар­сько­го па­ну­ван­ня та ін­тен­сив­не ос­во­єн­ня цих те­ри­то­рій; роз­бу­до­ва чор­но­мор­сько-­­а­зов­ських пор­то­вих міст (Оде­са, Ми­ко­ла­їв, Хер­сон, Бер­дянськ, Ма­рі­у­поль); від­мо­ва від пос­та­чан­ня га­лиць­кої со­лі; знач­не зрос­тан­ня цін на сіль, ри­бу то­що.
За та­ких умов ви­ни­кає но­ва сфе­ра чу­маць­ко­го про­мис­лу – перевіз­ниц­тво. Чу­ма­ки, особ­ли­во менш за­мож­ні, за пла­ту пе­ре­во­зять чу­жі ван­та­жі. В пер­шій пол. ХІХ ст. во­ни пос­та­ча­ють, нап­рик­лад, дві тре­ти­ни з усі­єї кіль­кос­ті хлі­ба, яка пот­рап­ля­ла в Одесь­кий порт.
Ви­доз­мі­ню­єть­ся і фор­ма ор­га­ні­за­ції чу­маць­ко­го про­мис­лу – вал­ка. Зни­ка­ють чо­ти­рьох- та шес­ти­во­ло­ві ма­жі (сіль про­да­єть­ся уже пу­да­ми, а не ма­жа­ми). Крім хлі­ба, чу­ма­ки ве­зуть з Ук­ра­ї­ни лля­не на­сін­ня, вов­ну, са­ло, спирт, го­ріл­ку, лі­со­ма­те­рі­а­ли, пря­ди­во, віск, мед, смо­лу, по­таш, дьо­готь то­що 13.
Роз­ви­ток і за­не­пад чу­маць­ко­го про­мис­лу в ХІХ ст., йо­го ет­ног­ра­фіч­ні особ­ли­вос­ті ви­ма­га­ють як­най­ре­тель­ні­шо­го дос­лід­жен­ня, бо цей пе­рі­од ще мож­на пре­зен­ту­ва­ти в екс­по­зи­ції Му­зею, оскіль­ки пред­ме­ти ма­те­рі­аль­ної куль­ту­ри дав­ні­ших ча­сів май­же не вці­лі­ли.
До то­го ж чу­мац­тво ХІХ ст. бу­ло по­ши­ре­ною те­мою в лі­те­ра­ту­рі, а йо­го по­бу­ту­ван­ня на Зве­ни­го­род­щи­ні в цей пе­рі­од пов’яза­не та­кож із жит­тям і твор­чіс­тю Та­ра­са Шев­чен­ка.
Піс­ля на­по­ле­о­нів­ських по­хо­дів (поч. ХІХ ст.) у Єв­ро­пі швид­ко зрос­тає по­пит на ук­ра­їн­ський хліб. Чу­ма­ки з лі­сос­те­пу та сте­пу пос­та­ча­ють до чор­но­мор­сько-­­а­зов­ських пор­тів, а най­біль­ше – до Оде­си, міль­йо­ни пу­дів ук­ра­їн­сько­го зер­на 14. Вез­ли з по­мі­щиць­ких ма­єт­ків зде­біль­шо­го пше­ни­цю. У про­це­сі бу­ло за­ді­я­но приб­лиз­но 500–800 тис. пар­но­во­ло­вих маж 15. Із Ки­їв­щи­ни у 1833 р. від­прав­ле­но 300 тис. чет­вер­тей зер­на, а в 1847-му – по­над міль­йон 16. Із Зве­ни­го­род­сько­го по­ві­ту в 1847 р. дос­тав­ле­но до Оде­си по­над 60 тис. чет­вер­тей зер­на, в то­му чис­лі – 53 тис. пше­ни­ці 17. У сер. ХІХ ст. на Ки­їв­щи­ні про­жи­ва­ло приб­лиз­но 17500 чу­ма­ків, що ма­ли в гос­по­дарс­тві май­же 70 тис. пар во­лів 18.
Лю­ди ці­єї про­фе­сії обс­лу­го­ву­ва­ли та­кож чис­лен­ні яр­мар­ки. Ту­ди при­бу­ва­ли ти­ся­чі во­зів із сіл­лю, ри­бою, ви­ном, го­ріл­кою, шкі­рою то­що.
Під­три­му­ва­ли чу­ма­ки й міс­це­вих ви­роб­ни­ків. Ви­ру­ша­ю­чи по сіль та ри­бу на пів­день, вони бра­ли на про­даж ви­ро­би ре­міс­ни­ків, зок­ре­ма ке­ра­міч­ний та де­рев’яний по­суд. Тож чу­маць­кий про­ми­сел ві­діг­ра­вав не­а­би­я­ку роль у еко­но­міч­но­му жит­ті ук­ра­їн­ців. Та з роз­вит­ком в Ук­ра­ї­ні ву­гіль­ної та ма­ши­но­бу­дів­ної про­мис­ло­вос­ті в дру­гій пол. ХІХ ст. ак­ту­аль­ною стає проб­ле­ма швид­ко­го та де­ше­во­го тран­спор­ту­ван­ня. Із прок­ла­ден­ням за­ліз­нич­ної лі­нії Бал­та–Оде­са (1869), Ки­їв–Жме­рин­ка–Бал­та (1870) чу­мац­тво за­не­па­дає і ли­ше де-­­не-­­де збе­рі­га­єть­ся до кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
На Зве­ни­го­род­щи­ні про­ми­сел із по­я­вою уман­ських гі­лок за­ліз­ни­ці від міс­теч­ка Шпо­ли до стан­ції Вап­няр­ка (1892) по­міт­но ско­ро­чу­єть­ся, а зго­дом і ціл­ком зни­кає. Дех­то ще про­дов­жує во­зи­ти сіль із Хер­сон­щи­ни, але біль­шість зай­ма­єть­ся виключно пе­ре­мі­щен­ням ван­та­жів до за­ліз­нич­них стан­цій 19.
Зро­бив­ши не­ве­ли­кий іс­то­рич­ний екс­курс, роз­гля­не­мо ет­ног­ра­фіч­ні особ­ли­вос­ті заз­на­че­но­го про­мис­лу на Зве­ни­го­род­щи­ні. Та най­пер­ше – про Та­ра­са Шев­чен­ка і чу­мац­тво.
Ві­до­мо, що бать­ко Та­ра­са Шев­чен­ка, Гри­го­рій, чу­ма­ку­вав і во­зив до Оде­си зер­но. Че­рез с. Ке­ре­лів­ку (те­пер Шев­чен­ко­ве) про­ля­гав чу­маць­кий шлях. Сам по­ет зга­ду­вав, що йо­го бать­ко з бра­том Ми­ки­тою бу­ва­ли в Оде­сі 20. Десь ро­ку 1824 ма­лий Та­рас по­до­ро­жує ра­зом із бать­ком. Мож­ли­во, той хо­тів звіль­ни­ти си­на хоч на якийсь час від ли­хої ма­чу­хи, а, можливо, за­о­хо­ти­ти до чу­мац­тва. Та, оче­вид­но, Та­рас по­до­ро­жу­вав не біль­ше двох ра­зів, бо на­вес­ні 1825 р. Гри­го­рій по­ми­рає на 47 ро­ці жит­тя 21. Чу­ма­ку­ван­ня Гри­го­рія Шев­чен­ка, на наш пог­ляд, бу­ло од­ні­єю із форм пан­щи­ни. У той час пе­ре­ве­зен­ня хлі­ба або ін­ших ван­та­жів ва­гою 33 пу­ди па­рою во­лів на від­стань 20 верств доб­рої до­ро­ги за­ра­хо­ву­ва­ли за день пан­щи­ни 22. Чу­ма­ків-­крі­па­ків по­си­ла­ли зде­біль­шо­го пе­ре­во­зи­ти ван­та­жі на від­стань до 200 верств від ма­єт­ку. Три­ва­лі ж пе­ре­ве­зен­ня хлі­ба в Оде­су здій­с­ню­ва­ли­ся за ок­ре­му пла­ту за до­мов­ле­ніс­тю 23. Так, у 1845 р. за пе­ре­мі­щен­ня ван­та­жів на від­стань 10 верств пла­ти­ли по 20 ко­пі­йок сріб­лом 24. За про­даж од­но­го во­зу при­ве­зе­ної со­лі чу­ма­ки Зве­ни­го­род­сько­го по­ві­ту (1840 рр.) одер­жу­ва­ли чис­то­го при­бут­ку по­над 16?руб­лів 25.
Гри­го­рій Шев­чен­ко заз­на­чав­ся в до­ку­мен­тах тяг­ло­вим гос­по­да­рем, себ­то та­ким, що мав не мен­ше од­ні­єї па­ри во­лів, які ви­ко­рис­то­ву­ва­лись для ро­бо­ти на по­мі­щи­ка. Та­кий се­ля­нин на­ді­ляв­ся зем­лею (пів­то­ри де­ся­ти­ни на са­ди­бу та го­род, шість де­ся­тин ор­ної). Гос­по­дар­ство, що на­ра­хо­ву­ва­ло чо­ти­ри во­ли, отри­му­ва­ло чо­ти­ри де­ся­ти­ни зем­лі на са­ди­бу, го­род і ко­ноп­лян­ник та ор­ної вісімнадцять де­ся­тин у три по­ля 26.

Чу­ма­ку­ва­ти сво­ї­ми во­ла­ми мог­ли со­бі доз­во­ли­ти ли­ше за­мож­ні се­ля­ни. Па­ра рос­лих міц­них во­лів сі­рої чи го­лу­бої мас­ті із ве­ли­ки­ми ро­га­ми (по­до­ро­жу­ва­ли тіль­ки та­ки­ми во­ла­ми) кош­ту­ва­ла від 80–120 до 200–250 кар­бо­ван­ців сріб­лом 27. От­же, щоб ста­ти чу­ма­ком, пот­ріб­но бу­ло ма­ти у сво­є­му роз­по­ряд­жен­ні знач­ні кош­ти на прид­бан­ня во­лів, ма­жів, ре­ма­нен­ту, різ­них то­ва­рів для про­да­жу, за­ку­пів­лі со­лі, ри­би, інших то­ва­рів. Чу­мак му­сив ком­пен­су­ва­ти ці вит­ра­ти та от­ри­ма­ти пев­ний при­бу­ток за свою не­лег­ку пра­цю. То чи справ­ді та­кою бід­ною бу­ла ро­ди­на Та­ра­са Шев­чен­ка? Чи ма­ють пра­во на існу­ван­ня мі­фи про гір­кі злид­ні? Про те, що це не так, вже свід­чать роз­мі­ри са­диб бать­ків Шев­чен­ка та йо­го рід­них, зок­ре­ма на ко­лиш­ньо­му обій­сті бра­та по­е­та, Йо­си­па, за­раз роз­мі­щу­ють­ся чо­ти­ри чи­ма­лі дво­ри­ща 28.
Тож, бать­ки й ді­ди Та­ра­са Шев­чен­ка не бу­ли ані бід­ни­ми, ані не­ос­ві­че­ни­ми.
Пра­дід поета по бать­ко­ві, Анд­рій, що осів у Ке­ре­лів­ці піс­ля Пол­тав­ської бит­ви, ймо­вір­но, був ко­за­ком 29. Дід Іван, теж по бать­ко­ві, – пись­мен­ний та бу­ва­лий чо­ло­вік, знав ба­га­то іс­то­рич­них дум і пі­сень, був чу­до­вим опо­ві­да­чем, брав ак­тив­ну участь у гай­да­мацькому русі. Бать­ко Та­ра­са – теж гра­мот­ний і майс­тро­ви­тий чо­ло­вік: знав­ся на ко­вальс­тві (в Мо­рин­цях, де меш­ка­ла то­ді ро­ди­на Шев­чен­ків, у са­ди­бі Ко­пія,  бу­ла куз­ня, у якій пра­цю­вав Гри­го­рій), стель­ма­ху­вав, зай­мав­ся са­дів­ниц­твом і зем­ле­робс­твом, лю­бив книж­ки, що­не­ді­лі чи­тав для до­маш­ніх “Жи­тіє свя­тих” 30. А те, що він ще й чу­ма­ку­вав, ли­ше до­во­дить: цим про­мис­лом мог­ли зай­ма­ти­ся ли­ше енер­гій­ні та кміт­ли­ві гос­по­да­рі.
Ні­ко­ли, за жод­них обс­та­вин, Та­рас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко не по­чу­вав­ся крі­па­ком ні в жит­ті, ні у твор­чос­ті. Не по­чу­ва­ли­ся упос­лід­же­ни­ми крі­па­ка­ми й чле­ни ве­ли­кої ро­ди­ни Шев­чен­ків, яка бу­ла під­ступ­но зак­рі­па­че­на (як і ба­га­то ке­ре­лів­ців) й пе­ре­да­на у влас­ність зру­си­фі­ко­ва­но­го нім­ця Ва­си­ля Ен­гель­гар­дта, да­ле­ко­го ро­ди­ча По­тьом­кі­на, все­силь­но­го фа­во­ри­та ца­ри­ці Ка­те­ри­ни. Дуже влучно зазначив Єв­ген Ма­ла­нюк: “Наш-­­бо се­ля­нин, дви­га­ю­чи на со­бі по­чес­ний тя­гар ві­ко­вих на­ці­о­наль­них обов’яз­ків і був­ши фак­тич­но спад­ко­єм­цем пе­рі­о­дич­но від­ми­ра­ю­чої шлях­ти, є, мо­же, най­біль­шим арис­ток­ра­том се­ред се­лянс­тва Єв­ро­пи” 31.
Ма­ти Та­ра­са – Ка­те­ри­на Бой­ко – ро­зум­на і ла­гід­на жін­ка, зна­ла без­ліч пі­сень і гар­но ма­лю­ва­ла. Не бу­ду­чи крі­пач­кою, вий­шла за­між за крі­па­ка Гри­го­рія з ве­ли­кої лю­бо­ві. Вис­лов­лю­ють­ся думки, чи не був бать­ко Ка­те­ри­ни, Яків, на­щад­ком чу­ма­ків-­­бой­ків з При­кар­пат­тя. Тож, ще так ба­га­то за­ли­ша­єть­ся не­дос­лід­же­них мо­мен­тів у істо­рії ро­до­во­ду Т. Г. Шев­чен­ка.
Звіс­но, що для са­мо­дос­тат­ньо­го Гри­го­рія чу­ма­ку­ван­ня бу­ло не ли­ше по­вин­ніс­тю. А для йо­го си­на – май­бут­ньо­го ве­ли­ко­го по­е­та та ху­дож­ни­ка, ди­тя­чі вра­жен­ня від по­до­ро­жей з бать­ком ста­ли гли­бин­ни­ми і не­за­бут­ні­ми, ад­же то­ді він піз­на­вав світ. Та­ра­со­ві, який ви­рос­тав се­ред ви­со­ких па­гор­бів, гли­бо­ких ярів-бай­ра­ків, зе­ле­них лі­сів і сад­ків, роз­кіш­них во­дой­мищ, рап­том від­крив­ся без­мір­ний, не­о­сяж­ний степ. Степ, де скрізь па­ну­ва­ла во­ля, де сте­лив­ся ши­ро­кий чу­маць­кий шлях і під но­га­ми, і над го­ло­вою. А на шля­ху то­му чу­маць­кі вал­ки: си­ла-­­си­лен­на кру­то­ро­гих во­лів, і во­зи рип­лять, і ме­ре­жа­ні яр­ма скрип­лять. А бі­ля них – по­важ­ні, кре­мез­ні, за­гар­то­ва­ні чу­ма­ки. Лю­ди, які в той час свя­то бе­рег­ли пра­дав­ні тра­ди­ції, вті­лю­ва­ли най­кра­щі хлі­бо­роб­ські та ко­заць­кі ри­си – жер­тов­не слу­жін­ня гро­ма­ді, за­хист зне­до­ле­них, чес­ність, спра­вед­ли­вість, го­тов­ність по­до­ла­ти будь-­­я­кі труд­но­щі, без­меж­ну лю­бов до рід­ної зем­лі.
Для Шев­чен­ка чу­ма­ку­ван­ня бу­ло не ли­ше спо­га­дом з ми­ну­ло­го, бо там він впер­ше від­чув се­бе справ­ді віль­ним, гід­ним, рів­ним се­ред рів­них, во­ло­да­рем жит­тя. І вже ні­ко­ли не сприй­мав і не ми­рив­ся з не­по­важ­ним, нес­пра­вед­ли­вим став­лен­ням до се­бе та со­бі по­діб­них.
Роз­по­ві­ді ді­ду­ся і бать­ка, спіл­ку­ван­ня з чу­ма­ка­ми, які ба­чи­ли Ве­ли­кий Луг і Січ-­­Ма­тір та бе­рег­ли в пам’яті пе­ре­ка­зи про ко­заць­ку зви­тя­гу, ма­ло не­а­би­я­кий вплив на фор­му­ван­ня такої та не­за­леж­ної на­ту­ри Та­ра­са. Шев­чен­ко прис­вя­тив чу­мац­тву чи­ма­ло сво­їх по­е­тич­них (“Чу­ма”, “Не­на­че сте­пом чу­ма­ки”, “Най­мич­ка”, “Ой не п’ють­ся пи­ва-­­ме­ди”), про­зо­вих (по­вість “Най­мич­ка”), ху­дож­ніх (“Чу­ма­ки се­ред мо­гил”, “Ко­ло Сед­не­ва”) тво­рів.
За­хоп­лю­вав­ся та­кож по­ет чу­маць­ки­ми піс­ня­ми: за­пи­су­вав їх і чу­до­во ви­ко­ну­вав, ад­же мав кра­си­вий, нез­ви­чай­но­го тем­бру, го­лос. Особ­ли­во лю­бив піс­ні “Ой хто ли­ха не знає”, “У Ки­є­ві на рин­ку” то­що. Ук­ра­їн­ські на­род­ні піс­ні, зок­ре­ма й чу­маць­кі, до­по­мог­ли Шев­чен­ко­ві в пе­рі­од зас­лан­ня. Са­ме то­ді ним бу­ли на­пи­са­ні тво­ри, що сто­су­ють­ся чу­мац­тва.
Се­ред ба­га­тьох лі­те­ра­тур­них дже­рел ХІХ ст. про з­гад­ний про­ми­сел, на наш пог­ляд, не­має тво­ру з кра­щим і де­таль­ні­шим опи­сом чу­маць­кої са­ди­би, аніж  по­віс­ть Шев­чен­ка “Най­мич­ка”. Для Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча як спос­те­реж­ли­во­го ет­ног­ра­фа будь-­­я­ка скла­до­ва по­бу­ту ма­ла не­а­би­я­ку ва­гу. Тож у “Най­мич­ці” в ос­но­ву опи­сів са­ду, гос­по­дар­ських бу­ді­вель пок­ла­де­ні спо­га­ди Шев­чен­ка, що сто­су­ють­ся рід­но­го се­ла  та бать­ків­ської осе­лі.
На жаль, Шев­чен­ко не встиг здій­с­ни­ти сво­єї мрії – на­пи­са­ти ґрун­тов­ну пра­цю з іс­то­рії Ук­ра­ї­ни, бо зіб­ра­ний ним фак­то­ло­гіч­ний ма­те­рі­ал зник під час ареш­ту 32. За сво­їм зміс­том це бу­ла б не­о­ці­нен­на пра­ця, зва­жа­ю­чи на вис­лів Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча: “Іс­то­рія мо­го жит­тя ста­но­вить іс­то­рію мо­єї Бать­ків­щи­ни”, а та­кож те, якої ва­ги у вив­чен­ні іс­то­рії він на­да­вав на­род­но­по­е­тич­ній твор­чос­ті: “На­ша піс­ня, на­ша ду­ма не вмре, не за­ги­не, от де, лю­де, на­ша сла­ва, сла­ва Ук­ра­ї­ни” 33.
Збе­ре­жен­ню пам’яті про чу­ма­ків Зве­ни­го­род­щи­ни та їх­ньо­го про­мис­лу ще раз пос­при­я­ла до­ля у 20-х рр. ХХ ст. То­ді чле­ни Ет­ног­ра­фіч­ної ко­мі­сії Все­ук­ра­їн­ської ака­де­мії на­ук (ВУАН) – С. Те­ре­щен­ко, А. Ди­мін­ський, В. Бі­лий – зіб­ра­ли на бать­ків­щи­ні Шев­чен­ка уні­каль­ні сис­тем­ні ет­ног­ра­фіч­ні ві­до­мос­ті – спо­га­ди від ще жи­вих чу­ма­ків та їх­ніх на­щад­ків 34.
Ве­ли­кий вне­сок у дос­лід­жен­ня чу­мац­т­ва Зве­ни­го­род­щи­ни зробила Со­фія Те­ре­щен­ко. Во­на не ли­ше де­таль­но опи­са­ла по­бут (жит­ло, одяг, їжу) і зви­чаї чу­ма­ків, а й зро­би­ла за­ма­льов­ки пам’яток про­мис­лу (во­зів, бу­ді­вель, чу­маць­ко­го та­бо­ру то­що) 35. Страш­ною бу­ла до­ля дос­лід­ни­ці та ін­ших чле­нів Ет­ног­ра­фіч­ної ко­мі­сії. Всі во­ни бу­ли реп­ре­со­ва­ні ра­дян­ським то­та­лі­тар­ним ре­жи­мом 36.
Тра­гіч­но скла­ли­ся і до­лі са­мих чу­ма­ків та їх ро­дин. Ос­кіль­ки во­ни бу­ли най­за­мож­ні­шою і на­ці­о­наль­но най­сві­до­мі­шою верс­твою ук­ра­їн­сько­го сус­пільс­тва, ко­му­ніс­тич­на вла­да зни­щу­ва­ла їх не ли­ше фі­зич­но (шля­хом роз­кур­ку­лен­ня, го­ло­до­мо­рів, реп­ре­сій то­що), а й праг­ла ви­ко­рі­ни­ти саму пам’ять про них.
Ба­жа­ю­чи від­шу­ка­ти бо­дай якісь ві­до­мос­ті про чу­маць­кий про­ми­сел, що за­не­пав по­над сто ро­ків то­му, ми від­ві­да­ли Зве­ни­го­род­щи­ну, се­ла, де за­пи­су­ва­ла спо­га­ди чу­ма­ків С. Те­ре­щен­ко.
Ос­кіль­ки збіг­ло не­ма­ло ча­су, хо­ті­ло­ся з’ясу­ва­ти: що са­ме збе­рег­ло­ся в пам’яті міс­це­вих меш­кан­ців про чу­мац­тво, чи жи­вуть там їх на­щад­ки, чи іс­ну­ють пріз­ви­ща, пов’яза­ні з чу­мац­т­вом, чи не втра­че­ні чу­маць­кі піс­ні, пе­ре­ка­зи то­що.
А ще бу­ли спо­ді­ван­ня від­най­ти бодай щось із пам’яток ма­те­рі­аль­ної куль­ту­ри чу­маць­ко­го про­мис­лу (ме­ре­жа­ні яр­ма, до­рож­ній ін­вен­тар, де­рев’яний по­суд, важ­ни­ці, маз­ни­ці, люль­ки то­що) або ж речі, які б ха­рак­те­ри­зу­ва­ли до­маш­ній по­бут лю­дей ці­єї про­фе­сії (ха­ти, меб­лі, по­суд, одяг, де­ко­ра­тив­на і ху­дож­ня тка­ни­на, на­род­ний жи­во­пис то­що), ад­же са­ме ет­ног­ра­фіч­ні екс­по­на­ти да­ють нам мож­ли­вість збаг­ну­ти рі­вень куль­тур­них пот­реб лю­ди­ни, ети­ку й ес­те­ти­ку її жит­тя.
По­бут пе­ре­важ­ної біль­шос­ті чу­ма­ків май­же не від­різ­няв­ся від по­бу­ту се­лян-­хлі­бо­ро­бів. Од­нак ін­тер’єр ха­ти чу­ма­ка, від­би­ва­ю­чи ти­по­ві ри­си ук­ра­їн­­сько­го на­род­но­го жит­ла, все ж має особливості, пов’яза­ні з ха­рак­те­ром про­мис­лу та зу­мов­ле­ним ним спо­со­бом жит­тя. Так, у чу­маць­кій осе­лі зна­хо­ди­лися ре­чі ма­ну­фак­тур­но­го ви­роб­ниц­тва та іно­зем­но­го по­ход­жен­ня, при­ве­зе­ні з чис­лен­них яр­ма­рок та да­ле­ких ман­дрі­вок, а та­кож зброя, до­рож­ній ін­вен­тар то­що.
Чу­ма­ки зде­біль­шо­го бу­ли ос­ві­че­ними, вмі­ли і лю­би­ли гра­ти на му­зич­них інс­тру­мен­тах (со­піл­ці, скрип­ці, ба­сі, бу­бо­ні), за­хоп­лю­ва­ли­ся жи­во­пи­сом. А то­му їх­ні сім’ї ма­ли книж­ки, му­зич­ні інс­тру­мен­ти, ба­га­то ікон, се­ред них – і пи­са­ні на ви­су­ше­ній ри­бі (кам­ба­лі), пор­тре­ти, кар­тин­ки то­що. А ще – чи­ма­ло де­рев’яних ре­чей, прик­ра­ше­них різь­блен­ням (од­не з улюб­ле­них за­нять чу­ма­ків).
У чу­маць­кій са­ди­бі зна­хо­ди­лися пред­ме­ти, що сто­су­ва­ли­ся за­нят­тя гос­по­да­ря – ма­жі, яр­ма, важ­ни­ці, та­га­ни, мір­ки, вси­пи­ща для со­лі, во­ло­ві шкі­ри, ва­ган­ки то­що. Усі ці ре­чі та ще ба­га­то ін­ших слід роз­шу­ка­ти, а з де­я­ких – ви­го­то­ви­ти ко­пії для ство­рен­ня са­ди­би чу­ма­ка в Му­зеї.
За час ко­рот­кот­ри­ва­лих по­їз­док на Зве­ни­го­род­щи­ну (у се­ла Ор­ли, Бу­ди­ще, Ган­жа­лів­ку, Мо­рин­ці, Шев­чен­ко­ве, Діб­рів­ку, Чес­нів­ку, Озір­не, Не­мо­рож) ав­то­ру ці­єї роз­від­ки вда­ло­ся знай­ти де­я­кі ві­до­мос­ті про чу­ма­ку­ван­ня у цьо­му краї. Зок­ре­ма, ви­яв­ле­но та­кі пам’ят­ки на­род­ної куль­ту­ри, як: дві ха­ти, да­то­ва­ні дру­гою пол. ХІХ ст., по­бу­до­ва­ні чу­ма­ка­ми; чу­маць­ка сви­та; іко­ни на дош­ці; ме­ре­жа­не яр­мо; скри­ні; де­рев’яне ліж­ко; стіл; по­яс; руш­ни­ки то­що.
Дос­лід­жен­ня чу­маць­ко­го про­мис­лу на Зве­ни­го­род­щи­ні не ви­чер­пу­єть­ся да­ною роз­від­кою і має пер­спек­ти­ви в май­бут­ньо­му.


_______________
1 Те­ре­щен­ко С. Чу­ма­ки на Зве­но­го­род­щи­ні // Ма­те­рі­а­ли до вив­чен­ня ви­роб­ни­чих об’єд­нань. – К., 1931. – Вип. 2. – С. 5.
2 Арис­тов Ф. Про­мыш­лен­ность Древ­ней Ру­си. – СПб., 1866. – С. 21, 28, 175.
3 Крим­ський А. Зви­но­го­род­щи­на. Шев­чен­ко­ва Бать­ків­щи­на з пог­ля­ду ет­ног­ра­фіч­но­го та ді­а­лек­тич­но­го. – К., 1930. – Ч. 1. – Вип. 1. – С. 224.
4 Да­ни­лев­ський Г. Чу­ма­ки. – К., 1992. – С. 51.
5 Бі­лий В. Ува­ги до чу­маць­ко­го фоль­кло­ру //  Ма­те­рі­а­ли до вив­чен­ня ви­роб­ни­чих об’єд­нань. – К., 1931. – Вип. 2. – С. 8.
6 Крим­ський А. Заз­нач. пра­ця. – С. 129, 300.
7 Руд­чен­ко И. Чу­мац­кие на­род­ные пес­ни. – К., 1874. – С. 2.
8 Ки­є­во-­­Пе­чер­ський па­те­рик. – Л., 1991. – С. 151–153.
9 Пу­те­шес­твия в вос­точ­ные стра­ны Виль­гель­ма де Руб­ру­ка в ле­то бла­гос­ти 1253. – М., 1997. – С. 901.
10 Прос­ку­ро­ва С. Чу­мац­тво як ук­ра­їн­ське со­ці­о­куль­тур­не яви­ще: Ав­то­реф. дис. ... канд. іст. на­ук. – К., 2001. – С. 9–10.
11 Тор­гів­ля на Ук­ра­ї­ні ХIV – сер. ХVІІ ст.: Во­линь і Над­дніп­рян­щи­на. – К., 1990. – С. 34, 78.
12 Гру­шев­ський М. На по­ро­зі но­вої Ук­ра­ї­ни. – К., 1992. – С. 144–150.
13 Сла­бє­єв І. З іс­то­рії пер­віс­но­го наг­ро­мад­жен­ня ка­пі­та­лу на Ук­ра­ї­ні. – К., 1964. – С. 49, 56.
14 Там са­мо. – С. 63.
15 Ернст Ф. З уч­нів­ських ро­ків Шев­чен­ка-­ху­дож­ни­ка // Хро­ні­ка-2000. – 2001. – № 45–46. – С. 164.
16 Гур­жій І. Роз­ви­ток то­вар­но­го ви­роб­ниц-тва і тор­гів­лі на Ук­ра­ї­ні. – К., 1962. – С. 54.
17 Ста­тис­ти­чес­кое опи­са­ние Ки­ев­ской гу­бер­нии, из­дан­ное Ива­ном Фун­дук­ле­ем. – СПб., 1852. – Ч. 3. – С. 384.
18 Бу­ка­те­вич Н. Чу­мац­тво на Ук­ра­ї­ні. – О., 1928. – С. 43.
19 Ди­мин­ський А. Опи­са­ние чу­мац­ко­го про­мыс­ла Ки­ев­ской гу­бер­нии Зве­ни­городско­го уез­да Лы­сян­ской во­лос­ти с. Ор­лов с 1860 по 1892 год. // Ма­те­рі­а­ли до вив­чен­ня ви­роб­ни­чих об’єд­нань. – К., 1931. – Вип. 2. – С. 76.
20 Шев­чен­ко Т. Тво­ри: У 6-ти т. – К., 1963. – Т. 3. – С. 177.
21 Зай­цев П. Жит­тя Та­ра­са Шев­чен­ка. – К., 1994. – С. 24.
22 Шев­чен­ко Т. Г. в до­ку­мен­тах і мате­ріалах. – К., 1950. – С. 52.
23 Ста­тис­ти­чес­кое опи­са­ние Ки­ев­ской гу­бер­­нии… – С. 362.
24 Шев­чен­ко Т. Г. в до­ку­мен­тах і мате­ріалах. –... – С. 48.
25 Ста­тис­ти­чес­кое опи­са­ние Ки­ев­ской гу­бер­нии… – С. 516.
26 Шев­чен­ко Т. Г. в до­ку­мен­тах і мате­ріалах. – ... – С. 43.
27 Ки­ев­ские гу­берн­ские ве­до­мос­ти. – 1856. – № 26. – С. 97.
28 Дос­лід­жен­ня Н. Зяб­люк у с. Шевчен­кове. – 2004.
29 Енд­же­є­вич Є. Ук­ра­їн­ські но­чі, або Родо­від ге­нія // Шев­чен­ків край. – К., 2005. – С. 189.
30 Дос­лід­жен­ня Н. Зяб­люк у с. Мо­рин­цях, 2001 р.
31 Ма­ла­нюк Є. До справ­жньо­го Шев­ченка // Шев­чен­ків край. – К., 2005. – С. 272.
32 Гур­жій І. Шев­чен­ко про ге­ро­їч­не ми­нуле Ук­ра­ї­ни. – К., 1964. – С. 5.
33 Шев­чен­ко Т. Тво­ри: В 3-х т. – К., 1961. – Т. 1. – С. 601.
34 На­у­ко­ві ар­хів­ні фон­ди ру­ко­пи­сів і фоно­за­пи­сів ІМ­ФЕ НАН Ук­ра­ї­ни ім. М. Т. Риль­сько­го. – Ф. 1, од. зб. 346, 342, 340, 338.
35 Хо­мен­ко В. Тер­нис­тий шлях //  Спад­щи­на [Зве­ни­го­род­ка]. – 2002. – С. 14.
36 Прос­ку­ро­ва С. Ет­ног­ра­фіч­на ко­мі­сія ВУАН та її роль у вив­чен­ні чу­мац­тва (1921–1931) // Ет­ніч­на іс­то­рія на­ро­дів Євро­пи. – К., 2000. – Вип. 4. – С. 750.

 БУКОВИНСЬКИЙ КОСТЮМ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ?СТОЛІТТЯ В КОЛЕКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МУЗЕЮ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ НАН УКРАЇНИ

Романа Кобальчинська (м. Київ)

На­род­ний одяг – один з ос­нов­них ком­по­нен­тів ма­те­рі­аль­ної куль­ту­ри Укра­ї­ни. У Дер­жав­но­му му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни зіб­ра­ні ук­ра­їн­ські кос­тю­ми з різ­них етног­ра­фіч­них ра­йо­нів Ук­ра­ї­ни.
Тра­ди­цій­ний одяг Бу­ко­ви­ни по­сі­дає знач­не міс­це у фон­дах Му­зею, при­вер­тає ува­гу сво­єю са­мо­бут­ніс­тю, ви­со­кою май­стер­ніс­тю ви­ко­нан­ня і свід­чить про не­ви­чер­пну твор­чу фан­та­зію на­род­них уміль­ців.
Ос­нов­них скла­до­вих час­ти­ни на­род­ної но­ші ук­ра­їн­ців Бу­ко­ви­ни у фон­дах на­ра­хо­ву­єть­ся 1200 оди­ниць, і во­ни ста­нов­лять чо­ти­ри ком­плек­си ло­каль­них кос­тю­мів: Бу­ко­вин­сько­го По­діл­ля, Вер­хньо­го Бу­ко­вин­сько­го Поп­рут­тя, Бу­ко­вин­сько­го При­кар­пат­тя і Бу­ко­вин­ської Гу­цуль­щи­ни.
Ком­плекс жі­но­чо­го тра­ди­цій­но­го кос­тю­му цих ре­гі­о­нів скла­да­єть­ся із со­роч­ки, по­яс­но­го одя­гу в од­ноп­ла­но­во­му виг­ля­ді – “гор­бот­ки”, “фо­ти”, “за­пас­ки”, “бу­рун­чу­ка”, “рік­лі”-сук­ні, спід­ни­ці, пле­чо­во­го одя­гу, шкі­ря­ної (ове­чої) без­ру­кав­ки, кеп­та­ря, “мин­тя­на”, “цур­кан­ки”, сер­да­ка, ман­ти та ко­жу­ха.
До­пов­ню­валь­ним еле­мен­том на­род­но­го кос­тю­му ук­ра­їн­ців Бу­ко­вин­сько­го краю бу­ли го­лов­ні убо­ри, по­я­си, взут­тя та прик­ра­си.
Ос­но­вою жі­но­чо­го кос­тю­му є бі­ла по­лот­ня­на со­роч­ка. За кро­єм на Бу­ко­ви­ні роз­різ­ня­ють со­роч­ки-“мор­щин­ки”, ту­ні­ко­по­діб­ні та на ко­кет­ці з круг­лим або квад­рат­ним ви­рі­зом, прик­ра­ше­ним ви­шив­кою шов­ко­ви­ми нит­ка­ми, му­лі­не, бі­се­ром, “цят­ка­ми” та ме­та­ле­ви­ми плас­тин­ка­ми – “ле­літ­ка­ми”.
Більш дав­ньою за кро­єм вва­жа­єть­ся со­роч­ка із су­ціль­ним ру­ка­вом “мор­щин­ка”, со­роч­ка зі встав­кою, “пле­чи­ко­ва”, “ру­кав’ян­ка”. Во­на по­бу­ту­ва­ла по всій Бу­ко­ви­ні (до­лин­ній, під­гір­ній, гір­ській) і бу­ла двох ви­дів – “без­по­ли­ко­ва” і “по­ли­ко­ва”. У без­по­ли­ко­вій основ­ні час­ти­ни стан­ка зби­ра­лися звер­ху на шну­рів­ку, ут­во­рю­ю­чи ви­різ з чис­лен­ни­ми склад­ка­ми. Та­ких со­ро­чок ба­га­то в му­зей­ній ко­лек­ції. У по­ли­ко­вій со­роч­ці склад­ки на ви­рі­зі зши­ва­лися у стій­ку ши­ри­ною 1 см. Ниж­ній край ру­ка­ва со­роч­ки-“мор­щин­ки” зби­рав­ся у “чох­лу”, у “змор­шку” і об­ши­вав­ся швом “уви­ва­ноч­ка”.
На Бу­ко­вин­сько­му По­діл­лі бу­ли по­ши­ре­ні “мор­щин­ки” з ду­же ви­со­ки­ми по­ли­ка­ми, по­де­ку­ди аж до 20 см. Їх обши­ва­ли “об­ля­мів­кою”, що ут­во­рю­ва­ла рам­ку. Ві­зе­рун­ки по­ли­ків ма­ють виг­ляд су­ціль­но за­пов­не­но­го ор­на­мен­та з по­пе­реч­ни­ми сму­га­ми лан­цюж­ко­вих та ге­о­мет­рич­них ком­по­зи­цій, час­то пе­ре­ме­жо­ва­них ле­літ­ка­ми або цят­ка­ми. Під по­ли­ка­ми у вер­хній час­ти­ні ру­ка­ва вши­ва­ла­ся сму­га – “мор­щин­ка”. Во­на ма­ла ге­о­мет­рич­ний ор­на­мент, який від­різ­няв­ся від ві­зе­рун­ку по­ли­ка і ниж­ньої час­ти­ни ру­ка­ва.
Ду­же різ­но­ма­ніт­ним бу­ло оз­доб­лен­ня ви­шив­кою ниж­ньої час­ти­ни ру­ка­ва. На со­роч­ках зі збір­ки Му­зею ма­є­мо три ви­ди та­ко­го офор­млен­ня: роз­мі­щен­ня ви­ши­тих час­тин вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми, у біль­шос­ті се­ред­ня сму­га бу­ла шир­ша від двох бо­ко­вих; ком­по­зи­ція із нав­кіс­них смуг – “ско­си­ки”, скіс­ний ру­кав, “кос­ти­ший” стовп; го­ри­зон­таль­ні та вер­ти­каль­ні сму­ги ге­о­мет­рич­но­го чи рос­лин­но­го ор­на­мен­ту. Ви­шив­ка наг­руд­ної час­ти­ни со­роч­ки скла­да­ла­ся із 2–4-х вер­ти­каль­них смуг, які роз­мі­щу­ва­лися по обид­ва бо­ки па­зуш­но­го ви­рі­зу і про­дов­жу­ва­ли­ся на спи­ні со­роч­ки. У “мор­щин­ках” без па­зуш­но­го ви­рі­зу ор­на­мен­таль­ні сму­ги бу­ли спра­ва і злі­ва.
На со­роч­ках кін. XIX ст. пе­ре­ва­жа­ють ге­о­мет­рич­ні ор­на­мен­ти – ром­би, три­кут­ни­ки, квад­ра­ти, пря­мі і кри­ві лі­нії, ко­ла, ро­зет­ки. На Бу­ко­вин­ській Гу­цуль­щи­ні в та­ких ком­по­зи­ці­ях цен­траль­не міс­це зай­має хрест – дав­ній сим­вол сон­ця, а най­більш по­ши­ре­ни­ми є ром та ромб з гач­ка­ми, який ще на­зи­ва­ють “ба­ра­ня­чі ріж­ки”, “ку­че­рі” і “за­ви­ті ку­че­рі”.
Со­роч­ки поч. XX ст. у ко­лек­ції Му­зею ви­різ­ня­ють­ся тра­ди­цій­ни­ми ор­на­мен­та­ми, але ге­о­мет­рич­ний час­тко­во за­мі­ню­єть­ся рос­лин­ним. Та­кож спро­щу­ють­ся тех­ні­ки ви­шив­ки. Ос­нов­ні з них – нас­ти­лу­ван­ня, хрест, ме­реж­ка, “гак­лю­ван­ня”, ви­шив­ка бі­се­ром.
Со­роч­ки ту­ні­ко­по­діб­но­го крою по­бу­ту­ва­ли в пе­ред­гір­ній час­ти­ні Бу­ко­ви­ни і, як бу­ден­ні, – в ни­зин­них та гір­ських ра­йо­нах. Та­кі ви­ро­би ма­ють ви­різ гор­ло­ви­ни різ­ної фор­ми. Круг­лий – най­дав­ні­ший. Від ньо­го вниз у сто­ро­ну гру­дей ро­би­ли роз­різ для па­зу­хи, іно­ді при­ши­ва­ли ще й ко­мір. Ру­ка­ви бу­ли віль­но­за­кін­чен­ни­ми або зіб­ра­ни­ми в “чох­лу” (в ре­шіт­ку, ман­жет або з фал­да­ми).
Особ­ли­во за­пам’ято­ву­ють­ся сво­єю ор­на­мен­ти­кою со­роч­ки ту­ні­ко­по­діб­но­го крою з Вер­хньо­го Поп­рут­тя. Для цьо­го ре­гі­о­ну ха­рак­тер­на ба­га­та ви­шив­ка різ­но­ко­льо­ро­ви­ми нит­ка­ми або бі­се­ром – “цят­ка­ми”. Со­роч­ки з та­ким оз­доб­лен­ням з’яви­ли­ся у кін. XIX – на поч. XX ст. Ор­на­мен­ти­ку всьо­го по­ля ру­ка­вів ут­во­рю­ють рос­лин­ні мо­ти­ви, пе­ре­важ­но квіт­ко­ві, ос­нов­ні еле­мен­ти яких – “ру­жа”, “шус­тки” – дріб­ні кві­точ­ки, пуп’ян­ки в різ­них ва­рі­а­ці­ях.
У кін. XIX ст. на Хо­тин­щи­ні, Сто­ро­жи­неч­чи­ні з’яви­лись со­роч­ки на ко­кет­ці як вплив місь­кої мо­ди. Во­ни ши­ли­ся з двох по­лот­нищ, у вер­хній час­ти­ні пе­ред­ньої по­лоч­ки і спи­ни ма­ли ко­кет­ку. Ви­різ гор­ло­ви­ни був круг­лий або квад­рат­ний, ру­ка­ви ши­ро­кі, віль­ні або на ман­же­тах. Ко­кет­ка зши­та стріч­ко­ви­ми скла­доч­ка­ми, “фал­доч­ка­ми”. Ви­шив­ка в та­ких со­роч­ках роз­мі­щу­ва­ла­ся пов­здов­жні­ми сму­га­ми, у виг­ля­ді бу­ке­та на гру­дях, та ге­о­мет­рич­ни­ми смуж­ка­ми на ко­кет­ці.
Ос­нов­ни­ми ко­льо­ра­ми для ві­зе­рун­ку ви­шив­ки слу­гу­ва­ли виш­не­вий, бор­до­вий, ро­же­вий, чер­во­ний, ма­ли­но­вий з од­но­го бо­ку та тем­но-­зе­ле­ний з ін­шо­го. Крім по­ліх­ро­мії, на Бу­ко­ви­ні по­бу­ту­ва­ли й мо­нох­ром­ні ви­шив­ки. Так, на Кіц­ман­щи­ні ви­го­тов­ля­ли со­роч­ки – “чор­няв­ки”, а на Сто­ро­жи­неч­чи­ні та Но­во­се­лич­чи­ні – ви­ро­би з ви­шив­кою бі­лим по бі­ло­му.
От­же, на­тіль­ний одяг Бу­ко­ви­ни ви­різ­ня­єть­ся різ­но­ма­ніт­ніс­тю крою со­ро­чок та їх оз­доб­лен­ня, ви­шив­кою різ­но­ко­льо­ро­ви­ми і од­но­тон­ни­ми нит­ка­ми та цят­ка­ми. В ор­на­мен­ти­ці трап­ля­єть­ся як ге­о­мет­рич­ний, так і рос­лин­ний ор­на­мент.
Се­ред по­яс­но­го жі­но­чо­го одя­гу зус­т­рі­ча­ють­ся: од­ноп­ла­то­ва об­гор­тка – “гор­бот­ка”, “опин­ка”, “фо­та”, “бу­рун­дук”, “го­пан­ка” та двоп­ла­то­ва – “за­пас­ка”, спід­ни­ця-"рік­ля” та фар­тук. “Гор­бот­ка”, “опин­ка”, “го­пан­ка” бу­ли по­ши­ре­ні в рів­нин­ній та пе­ред­гір­ній час­ти­ні краю і ма­ли виг­ляд пря­мо­кут­но­го по­лот­ни­ща чор­но­го ко­льо­ру, вит­ка­но­го з ове­чої вов­ни. Во­но умов­но ді­ли­ло­ся на три час­ти­ни. Дві край­ні по­пе­ред­ни­ці ор­на­мен­ту­ва­ли­ся вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми і при об­гор­тан­ні ста­но­ви­ли пе­ред “гор­бот­ки”, а се­ред­нє по­ле за­ли­ша­лося чор­ним, без узо­рів. З обох бо­ків по­лот­ни­ща роз­мі­ще­ні го­ри­зон­таль­ні сму­ги – “ба­ти”, “кан­ти”, “піс­няв­ки” чер­во­но­го або зе­ле­но­го ко­льо­ру, а су­сід­ні з ни­ми вузь­кі сму­ги ін­ших ко­льо­рів – “зас­нів­ки”. З од­но­го краю “ба­та” бу­ла чер­во­но­го ко­льо­ру, а з дру­го­го – зе­ле­но­го. На поч. XX ст. у пе­ред­гір­ній зо­ні Бу­ко­ви­ни з’яви­лися ба­ти, які по­єд­ну­ва­ли три ко­льо­ри: си­ній, жов­тий, чер­во­ний або зе­ле­ний. Спо­со­би роз­мі­щен­ня ор­на­мен­тів на вер­ти­каль­них сму­гах по­пе­ред­ниць “гор­бо­ток” різ­ні. На “гор­бот­ках” кін. XIX ст. від­стань між сму­га­ми скла­дає 5–6 см, а на поч. XX ст. во­на зву­жу­єть­ся, та­кож з’яви­лися за­би­ра­ні “гор­боч­ки”, оз­доб­ле­ні рос­лин­ним ор­на­мен­том у “ру­жі”, ви­ног­рад, “хме­лик”.
Дів­ча­та і мо­ло­ди­ці но­си­ли “гор­бот­ки” яск­ра­ви­х від­тін­ків і ор­на­мен­тів, а стар­ші жін­ки – тем­ні­ші, “вмер­ло­го цві­ту”.
Ниж­ній кут по­пе­ред­ни­ці дів­ча­та за­ко­чу­ва­ли під по­яс з лі­во­го бо­ку, а жін­ки – з пра­во­го. У рів­нин­ній і під­гір­ній час­ти­ні Бу­ко­ви­ни за­ко­чу­ва­ли обид­ві по­пе­ред­ни­ці, у ре­зуль­та­ті зза­ду ут­во­рю­вав­ся за­лом – “хвіст”. Але ко­ли йшли до цер­кви, “гор­бо­ток” не за­ка­чу­ва­ли.
У гір­ській Бу­ко­ви­ні зус­трі­ча­ють­ся “гор­бот­ки” двох ви­дів. Пер­ший – за­пас­ки, в яких зат­ка­не все по­ле, і дру­гий – об­гор­тки, які ще на­зи­ва­ють “опин­ка­ми”, во­ни три­діль­ні, ли­ше зад­ня їх час­ти­на виг­ля­дає знач­но вуж­чою від ана­ло­гіч­них ви­ро­бів до­лин­них ра­йо­нів. У до­лин­них ра­йо­нах та­кі опин­ки на­зи­ва­ли­ся “го­пан­ка­ми”.
На Бу­ко­вин­ській Гу­цуль­щи­ні жін­ки но­си­ли двоп­ла­то­ві за­пас­ки, для ви­го­тов­лен­ня яких ви­ко­рис­то­ву­ва­лися вов­ня­ні та шов­ко­ві нит­ки і су­хоз­лоть. На Кіц­ман­щи­ні дів­ча­та і мо­ло­ди­ці одя­га­ли ще фо­ту з фус­та­ми, пів­фо­ту, бу­рун­дук. Фо­та – це пря­мо­кут­не по­лот­ни­ще з тон­кої шер­стя­ної тка­ни­ни чор­но­го ко­льо­ру фаб­рич­но­го ви­роб­ниц­тва із ши­ро­ки­ми сму­га­ми виш­не­во­го і вузь­ки­ми бі­ло­го ко­льо­ру.
На поч. XX ст. різ­но­ви­дом по­яс­но­го одя­гу ук­ра­їн­ців пе­ред­гір­ної та рів­нин­ної зо­ни Бу­ко­ви­ни бу­ла “рік­ля”. Ши­ли її з фаб­рич­ної од­но­тон­ної тка­ни­ни (шов­ку або ок­са­ми­ту). Во­на скла­да­ла­ся з лі­фа і роз­ши­ре­ної від та­лії спід­ни­ці. Рік­ля вва­жа­ла­ся свят­ко­вим одя­гом та скла­до­вою час­ти­ною ве­сіль­но­го вбран­ня.
Пле­чо­вий одяг ук­ра­їн­ців Бу­ко­ви­ни скла­да­ли кеп­та­рі, ко­жу­хи, сер­да­ки, ман­ти.
Кеп­та­рі в до­лин­ній і в біль­шій час­ти­ні під­гір­ної зо­ни ви­го­тов­ля­лися з пле­чо­вим швом та не­ви­со­ким сто­я­чим ко­мі­ром, роз­ши­рю­ва­лися до ни­зу і до­ся­га­ли сте­гон. На Кіц­ман­щи­ні та Зас­тав­нів­щи­ні по­бу­ту­ва­ли кеп­та­рі ту­ні­ко­по­діб­но­го крою зі знач­ним роз­ши­рен­ням до­ни­зу, їх на­зи­ва­ли “мін­тя­на­ми”. При оз­доб­лен­ні цих ви­ро­бів ви­ко­рис­то­ву­ва­лося хут­ро тхо­ра, ку­ни­ці. Як чо­ло­ві­чі, так і жі­но­чі мін­тя­ни прик­ра­ша­ли­ся ап­лі­ка­ці­єю зі шкі­ри у виг­ля­ді ку­че­рів та ко­сиць і од­но­тон­ної ви­шив­ки на швах.
На Бу­ко­вин­сько­му По­діл­лі був по­пу­ляр­ним “пе­ре­гин­ко­вий” пря­мос­пин­ний кеп­тар зі сто­я­чим ко­мі­ром та спу­ще­ни­ми пле­чи­ма, з ап­лі­ка­ці­єю та ви­шив­кою.
У фон­дах Му­зею є кеп­та­рі з під­гір­ної та рів­нин­ної час­ти­ни, об­ши­ті чор­ним або сі­рим сму­ше­вим хут­ром од­но­ден­но­го яг­ня­ти, а та­кож тка­ним, на­си­ля­ним смуш­ком – “пер­зі­я­ном” з чор­них вов­ня­них ни­ток. Та­кі ви­ро­би ви­ши­ва­ли­ся нит­ка­ми та бі­се­ром. Ор­на­мент у ос­нов­но­му рос­лин­ний.
Ко­жу­хи на Бу­ко­ви­ні за кро­єм по­ді­ля­ють­ся на дов­гі і ко­рот­кі. Чо­ло­ві­чі ма­ло від­різ­ня­ють­ся від жі­но­чих, хі­ба що вони тро­хи ко­рот­ші. Ко­рот­кі ко­жу­хи ся­га­ли ниж­че по­я­са, а дов­гі – ниж­че ко­лін. Та­кож по­бу­ту­ва­ли бу­жі з від­різ­ною та­лі­єю. Прик­ра­ша­лися ці ви­ро­би різ­но­ко­льо­ро­вою шну­рів­кою (у гір­ській зо­ні), ап­лі­ка­ці­єю зі шкі­ри (в “зуб­ці” і “зиг­за­ги”). Час­то на по­лах краї об­ши­ва­ли­ся хут­ром тхо­ра. Ли­ше за­мож­ні се­ля­ни мог­ли доз­во­ли­ти со­бі та­кі ко­жу­хи, бо: “То є доб­рий ґаз­да, що фай­ний ко­жух має”.

У 40 х рр. XX ст. в пе­ред­гір’ї та до­лин­них се­лах ши­ли пря­мос­пин­ні ко­жу­хи, які зас­ті­ба­ли­ся на ґуд­зи­ки і ма­ли дві скіс­ні ки­ше­ні. Бу­ли во­ни тем­но-­ко­рич­не­во­го або бі­ло­го ко­льо­ру. Стій­ка, ко­мір і ру­ка­ви об­рам­лю­ва­лися смуш­ком. Та­кі ко­жу­хи не ви­ши­ва­ли.
Тра­ди­цій­ним пле­чо­вим одя­гом на Бу­ко­ви­ні та­кож був сук­ня­ний сер­дак ту­ні­ко­по­діб­но­го крою, із клин­ця­ми, із ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми та не­ви­со­ким ко­мі­ром-­стій­кою. Одя­га­ли йо­го по­верх кеп­та­ря, прик­ра­ша­ли ви­шив­кою, ки­ти­ця­ми, пле­те­ним шну­ром. Ви­ши­ва­ли різ­но­ко­льо­ро­ви­ми нит­ка­ми, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи мо­ти­ви як рос­лин­но­го, так і ге­о­мет­рич­но­го ор­на­мен­ту. Най­більш яск­ра­ви­ми і ко­ло­рит­ни­ми в Му­зей­ній ко­лек­ції є гу­цуль­ські сер­да­ки (Виж­ниць­ко­го і Пу­тивль­сько­го р-нів). На Хо­тин­щи­ні їх ще на­зи­ва­ли “сі­рій­ка­ми”, “су­ма­на­ми”.
Із се­р. XIX і в пер­шій по­л. XX ст. в ук­ра­їн­ських се­лах Бу­ко­ви­ни ши­ро­ко по­бу­ту­ва­ли “ман­ти” – сук­ня­ні пла­щі з ко­мі­ром, який ут­во­рю­вав нак­рит­тя для го­ло­ви – “ка­пак”. Одя­га­ли ман­ту по­верх ко­жу­ха або сер­да­ка. Оз­доб­лю­ва­ли її ви­шив­кою та шну­ра­ми. В ко­лек­ції Му­зею є сі­рі і бі­лі ман­ти. У Гу­цуль­ській Бу­ко­ви­ні та­кож ві­до­ма “туг­ля” – пле­чо­вий свят­ко­вий одяг роз­паш­но­го крою з ка­па­ком.
Обов’яз­ко­вим ак­се­су­а­ром у на­род­но­му одя­зі на Бу­ко­ви­ні бу­ли по­я­си, їх ще на­зи­ва­ли “ок­рав­ка­ми”, “край­ка­ми”, “поп­руж­ка­ми”, “ба­йор­ка­ми”, “кін­га­ми”. За ха­рак­те­ром ор­на­мен­ти­ки по­я­си по­ді­ля­ють­ся на поз­дов­жні, по­пе­реч­ні і клі­тин­ко­ві. Для цих ви­ро­бів до­лин­них і під­гір­них ра­йо­нах ха­рак­тер­ні по­єд­нан­ня виш­не­во­го і чор­но­го ко­льо­рів. Край­кам гір­ських ра­йо­нів при­та­ман­ні поз­дов­жні та го­ри­зон­таль­ні різ­но­ко­льо­ро­ві сму­ги. Ор­на­мен­ти на свят­ко­вих по­я­сах скла­да­ли­ся з ром­бів, три­кут­ни­ків, хви­ле­по­діб­них лі­ній. Ши­ри­на чо­ло­ві­чих по­я­сів до­рів­нювали 10–20 см, дов­жи­на – 2,5 м, а жі­но­чих 4–8 см при дов­жи­ні 2,5–3,5 м.
На Бу­ко­вин­ській Гу­цуль­щи­ні з дав­ніх ча­сів ві­до­мий ши­ро­кий шкі­ря­ний по­яс – “че­рес”. Йо­го ши­ри­на ста­но­ви­ла 30–40 см. Зас­ті­бав­ся він на 3–6 пря­жок, оз­доб­лю­вав­ся тис­нен­ням, цвяш­ка­ми і ки­шень­ка­ми, був гор­діс­тю гу­цу­ла і оз­на­кою стат­ку ґаз­ди.
Тра­ди­цій­ним го­лов­ним убо­ром жі­нок слу­гу­ва­ли руш­ни­ки, на­міт­ки, пе­ре­міт­ки. Бу­рун­ду­ко­вий руш­ник – пря­мо­кут­не по­лот­ни­ще із тка­ним ві­зе­рун­ком на кра­ях, які оз­доб­лю­ва­ли­ся ви­шив­кою, бі­се­ром та ле­літ­ка­ми. Ор­на­мент по­бу­ту­вав як рос­лин­ний так і ге­о­мет­рич­ний. Руш­ник зав’язу­вав­ся де­кіль­ко­ма спо­со­ба­ми: на фес, ми­соч­ку, ко­роб­ку, на шну­рів­ку.
Ді­во­чі го­лов­ні убо­ри Бу­ко­ви­ни ду­же різ­но­ма­ніт­ні та яск­ра­ві. Най­більш ти­по­ві – “ка­ра­бу­ля”, “дьор­да­ник”, “ко­да”, “ка­пе­лю­шин­ня”, “ко­роб­ка”. Ко­лек­цію ді­во­чих го­лов­них убо­рів Му­зею скла­да­ють “ка­пе­люш­ний”, “дьор­да­ни­ки” і ко­роб­ка з бар­він­ко­вим він­ком. “Ка­пе­лю­шин­ня” має виг­ляд ко­ро­ни з під­ви­ще­ною цен­траль­ною час­ти­ною. На кар­тон­ну ос­но­ву, об­тяг­не­ну чер­во­ною тка­ни­ною, на­ши­ті кві­ти різ­них ко­льо­рів, ґер­да­ни та на­ни­за­ні на тась­му мо­не­ти – “ма­роч­ки”. “Дьор­да­ник” – го­лов­ний убір дів­чат пе­ред­гір­ної час­ти­ни Бу­ко­вин­сько­го краю. Він має фор­му, по­діб­ну до “ка­пе­лю­шин­ня”, тіль­ки цен­траль­ну вер­хню час­ти­ну дьор­да­ни­ка за­пов­ню­ють на­ши­ти­ми штуч­ни­ми кві­та­ми. Ос­но­ва кар­тон­на, об­ши­ва­єть­ся ма­ли­ми “йор­дан­ка­ми” – вузь­ки­ми ґер­да­на­ми. Зза­ду при­ши­ті стріч­ки.
Се­ред жі­но­чих прик­рас на Бу­ко­ви­ні ви­різ­ня­ли­ся “ґер­да­ни­ки”, “бас­ми”, “вів­сьо­ри­ки”, які бу­ли бі­сер­ни­ми наг­руд­ни­ми і ший­ни­ми прик­ра­са­ми як для жі­нок, так і чо­ло­ві­ків. “Бас­ма” має виг­ляд дов­гої стріч­ки з на­ни­за­ним ко­льо­ро­вим бі­се­ром, кін­ці якої з’єд­на­ні між со­бою, і на міс­ці їх з’єд­нан­ня зак­ріп­ле­не не­ве­лич­ке люс­тер­ко.
Жі­но­чі ґер­да­ни ро­би­ли у виг­ля­ді вузь­кої стріч­ки з на­ни­за­ним різ­но­ко­льо­ро­вим бі­се­ром, вик­ла­де­ним ге­о­мет­рич­ним і рос­лин­ним ор­на­мен­том.
Дав­ньою тра­ди­цій­ною прик­ра­сою бу­ко­вин­ців з гір­ських ра­йо­нів бу­ли згар­ди – на­ни­за­ні на лан­цю­жок хрес­ти­ки.
У рів­нин­них та пе­ред­гір­них ра­йо­нах краю та­кож ві­до­мі “сал­би” – на­ший­ні прик­ра­си, що скла­да­ли­ся з 9 до 45 мо­нет, на­ши­тих на по­лот­ни­ну чи на ок­са­мит. На­си­ля­ли їх у 7, 9, 11 ряд­ків на ви­тий лан­цю­жок, а звер­ху при­ши­ва­ли ґер­дан.
В усіх ра­йо­нах Бу­ко­ви­ни бу­ли по­ши­ре­ні на­ту­раль­ні ко­ра­лі, фаб­рич­не на­мис­то, “па­цьор­ки”, “лус­кав­ки”, пер­ли та за­ве­зе­ні ве­нець­кі “па­цьор­ки”.
Най­по­ши­ре­ні­шим взут­тям як у свя­та, так і в буд­ні бу­ли пос­то­ли, “мор­щин­ки”, си­рів­ці. По­пу­ляр­ні на Бу­ко­ви­ні жі­но­чі чо­бо­ти “чор­ноб­рив­ці” із жов­ти­ми ха­ля­ва­ми і чор­ни­ми пе­ред­ка­ми, які оз­доб­лю­ва­ли­ся вис­троч­кою та цвяш­ка­ми. Су­то чо­ло­ві­чи­ми бу­ли “рі­со­ва­ні” чо­бо­ти, ниж­ня час­ти­на ха­ля­ви яких скла­да­ла­ся у пос­тій­ні склад­ки. Но­си­ли їх у пе­ред­гір­ній зо­ні.
Жін­ки взу­ва­лись та­кож у че­ре­ви­ки на не­ви­со­ких “об­ца­сах”, які зас­ті­ба­ли­ся на 20–25 ґуд­зи­ків, оз­доб­лю­ва­ли­ся ап­лі­ка­ці­єю та вис­троч­кою.
Ком­плекс чо­ло­ві­чо­го тра­ди­цій­но­го кос­тю­му Бу­ко­ви­ни скла­дав­ся із со­роч­ки, по­яс­но­го одя­гу – “пор­тя­ни­ці”, “га­чів”, “ми­ши­ни”; пле­чо­во­го вбран­ня – кеп­та­ра, сер­да­ка, ман­ти і ко­жу­ха.
Ко­лек­ція чо­ло­ві­чо­го одя­гу у фон­дах Му­зею не­чи­сель­на. Ок­ре­мі ком­по­нен­ти екс­по­на­тів май­же не різ­нять­ся за кро­єм і оз­до­бою від жі­но­чо­го, хі­ба ли­ше тим, що менш оз­доб­ле­ні і ко­рот­ші.
Чо­ло­ві­чі со­роч­ки Бу­ко­ви­ни зде­біль­шо­го бу­ли ту­ні­ко­по­діб­но­го крою, їх ши­ли з од­но­го спіль­но­го по­лот­ни­ща і но­си­ли нави­пуск. Ці ви­ро­би рів­нин­ної час­ти­ни Бу­ко­ви­ни бу­ли дов­ги­ми, до ко­лін, із ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми, в гу­цу­лів со­роч­ка бу­ла ко­рот­шою, із зіб­ра­ни­ми ру­ка­ва­ми і з обох бо­ків ма­ла “клин­ня”.
Тра­ди­цій­ною фор­мою ви­рі­зу бу­ла круг­ла гор­ло­ви­на із па­зуш­ним роз­рі­зом по­се­ре­ди­ні. З кін. XX ст. крій змі­ню­єть­ся – з’яв­ля­єть­ся ко­мір стій­ка або ж від­клад­ний ко­мір, дов­жи­на ко­рот­шає, з’яв­ля­ють­ся ру­ка­ви на “чох­лах” або ман­же­тах. Свят­ко­ві со­роч­ки ви­ши­ва­ли­ся ба­га­тим ор­на­мен­том нав­ко­ло па­зуш­но­го роз­рі­зу, з кра­їв ру­ка­вів та по­до­лу. По­діл та ру­ка­ви ме­ре­жи­ли – “цир­ку­ва­ли”. Та­кі ви­ро­би з по­ліх­ром­ною ви­шив­кою по­бу­ту­ва­ли в гір­ській і пе­ред­гір­ній зо­ні, мо­нох­ром­ні – у до­лин­ній. Ор­на­мент зде­біль­шо­го ге­о­мет­рич­ний та рос­лин­ний.
По­яс­ним одя­гом чо­ло­ві­ків бу­ли вузь­кі по­лот­ня­ні шта­ни бі­ло­го ко­льо­ру – “пор­ке­ни­ці”, “пор­тя­ни­ці”, “гат­ки”. Во­ни кро­ї­ли­ся з роз­рі­зом спе­ре­ду і без ньо­го. Скла­да­ли­ся “пор­тя­ни­ці” з хо­ло­шень, кли­ну та оч­ку­ра. Низ хо­ло­шень “об­ка­лю­ва­ли” чи ме­ре­жи­ли, свят­ко­ві ж по біч­них швах ви­ши­ва­ли.
У хо­лод­ну по­ру ро­ку чо­ло­ві­ки одя­га­ли су­кон­ні шта­ни – “га­чі” бі­ло­го, сі­ро­го або чер­во­но­го ко­льо­рів. По ни­зу хо­ло­шень та вздовж бо­ко­вих швів га­чі ви­ши­ва­ли од­но­тон­ни­ми нит­ка­ми. На Бу­ко­вин­ській Гу­цуль­щи­ні їх на­зи­ва­ли “хо­лош­ня­ми”, “кра­ше­ни­ця­ми”.
Ко­лек­ція бу­ко­вин­сько­го кос­тю­му кін. XIX – поч. XX ст. у Дер­жав­но­му му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни ста­но­вить чо­ти­ри ло­каль­ні кос­тюм­ні ком­плек­си ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го вбран­ня цьо­го ре­гі­о­ну. Во­на є не­ви­чер­пною скар­бни­цею для вив­чен­ня на­род­но­го одя­гу і має важ­ли­ве прак­тич­не зна­чен­ня у га­лу­зі ху­дож­ньо­го мо­де­лю­ван­ня по­бу­то­во­го і сце­ніч­но­го одя­гу.

 ЗБЕРЕЖЕННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД ЕКСПОЗИЦІЇ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО МУЗЕЮ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ

Ганна Козій  (м. Переяслав-Хмельницький)

На по­чат­ку 60-х рр. XХ ст. роз­по­чав­ся но­вий етап у му­зей­но­му бу­дів­ниц­тві Ук­ра­ї­ни зі ство­рен­ня му­зе­їв під від­кри­тим не­бом – най­більш ефек­тив­но­го спо­со­бу по­пу­ля­ри­за­ції і збе­ре­жен­ня ет­ног­ра­фіч­ної спад­щи­ни, най­ра­ці­о­наль­ні­шої і най­ді­є­ві­шої фор­ми ком­п­лек­сної де­монс­тра­ції пам’яток на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри, пред­ме­тів по­бу­ту та вжит­ку, зна­рядь пра­ці, тво­рів на­род­но­го мис­тец­тва в при­род­но­му се­ре­до­ви­щі.
Од­ним із пер­ших скан­се­нів в Ук­ра­ї­ні став Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­кий му­зей на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни. Дос­від ство­рен­ня по­діб­них му­зе­їв у ко­лиш­ньо­му СРСР був не­ве­ли­кий, ме­то­ди­ка по­бу­до­ви екс­по­зи­цій прос­то не­ба пот­ре­бу­ва­ла со­лід­ної на­у­ко­во-­­те­о­ре­тич­ної ба­зи. Твор­ці на­шо­го Му­зею йшли не­то­ро­ва­ни­ми стеж­ка­ми. Вче­на ра­да під ке­рів­ниц­твом М. І. Сі­кор­сько­го об­ра­ла оп­ти­маль­ний ва­рі­ант про­ек­ту май­бут­ньо­го му­зею. У йо­го ос­но­ву бу­ло зак­ла­де­но іс­то­ри­ко-­­ет­ног­ра­фіч­ний прин­цип, ап­ро­бо­ва­ний на той час не­ба­гать­ма му­зе­я­ми.
Про­а­на­лі­зу­вав­ши ре­зуль­та­ти ар­хе­о­ло­гіч­них дос­лід­жень, що про­во­ди­ли­ся у Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­му в 40–50-х?рр. ХХ ст., ма­те­рі­а­ли ет­ног­ра­фіч­них екс­пе­ди­цій у міс­ті та ра­йо­ні в 50-х – на поч. 60-х рр. ХХ ст. та зас­то­су­вав­ши дос­від бу­дів­ниц­тва му­зе­їв під від­кри­тим не­бом у СРСР та за кор­до­ном, бу­ло ви­роб­ле­но струк­ту­ру Му­зею, виз­на­че­но йо­го тип, прин­ци­пи по­бу­до­ви екс­по­зи­ції, а та­кож ме­ту та зав­дан­ня цьо­го зак­ла­ду.
За те­ри­то­рі­аль­ною оз­на­кою тип Му­зею – у ре­гі­о­наль­ний, у ньо­му реп­ре­зен­то­ва­но ма­те­рі­аль­ну і ду­хов­ну куль­ту­ру ук­ра­їн­ців Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни дру­гої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Прин­цип по­бу­до­ви екс­по­зи­ції – ет­ног­ра­фіч­ний.
Тож, за згаданими те­ри­то­рі­аль­но-етног­ра­фіч­ни­ми прин­ци­па­ми було від­тво­ре­но над­дніп­рян­ське се­ло ву­лич­но-­без­сис­тем­но­го ти­пу із цен­траль­ною ву­ли­це­ю-­трак­том, май­да­ном та кут­ка­ми. Цен­траль­не міс­це в екс­по­зи­ції від­ве­де­но дво­ру (са­ди­бі) – від­кри­то­му, з віль­ною за­бу­до­вою ок­ре­мих спо­руд, що є ха­рак­тер­ним для Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни. Вда­ло ви­ко­рис­та­но при­род­ній лан­дшафт та від­тво­ре­но на­род­ні тра­ди­ції озе­ле­нен­ня.
Май­же кож­на са­ди­ба – це ком­плекс бу­ді­вель, які да­ють уяв­лен­ня про особ­ли­вос­ті ма­те­рі­аль­ної і ду­хов­ної куль­ту­ри ук­ра­їн­ців Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни. Дот­ри­му­ю­чись ар­хі­тек­тур­но-­­фун­к­ці­о­наль­но­го прин­ци­пу, ав­то­ри екс­по­зи­ції праг­ну­ли до ці­ліс­нос­ті й за­вер­ше­нос­ті кож­но­го гос­по­дарс­тва.
Без­за­пе­реч­ним ус­пі­хом об’єк­тив­но­го від­тво­рен­ня ма­те­рі­аль­них пам’яток бу­ла по­бу­до­ва пер­шо­го екс­по­на­ту – дво­ру се­ред­ня­ка. Все зроб­ле­но з ве­ли­кою лю­бов’ю та іс­то­рич­ною дос­то­вір­ніс­тю. Са­ди­ба об­не­се­на ти­ном з од­нос­тул­ко­ви­ми во­ро­та­ми та пе­ре­ла­зом. Лі­во­руч фа­са­дом до пів­дня роз­мі­ще­на ха­та, нав­про­ти “на очах” – над­вір­ня ко­мо­ра, у гли­би­ні дво­ру – клу­ня, пра­во­руч бі­ля во­ріт – по­віт­ка і саж із за­го­ном для ху­до­би. Озе­ле­нен­ня – кві­ти, виш­не­вий са­док, гру­ша-­­дич­ка бі­ля по­ро­га – на­дає са­ди­бі при­род­ньо­го виг­ля­ду. Це вра­жен­ня до­ся­га­єть­ся та­кож ві­діб­ра­ни­ми пам’ят­ка­ми на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­си­лю­єть­ся під час оз­на­йом­лен­ня з ін­тер’єром ха­ти.
Твор­ці му­зею по­ряд з ти­по­віс­тю у цен­трі ува­ги зо­се­ре­ди­ли кра­су, зруч­ність та ко­рис­ність спо­руд. І справ­ді, ряд пам’яток на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри в Му­зеї від­по­ві­дає за­яв­ле­ним кри­те­рі­ям. Це ха­та за­мож­но­го се­ля­ни­на дру­гої пол. ХІХ ст. (с. Єр­ків­ці Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), ха­та се­ред­ня­ка 60-х рр. ХІХ ст. (с. Циб­лі Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну) до рес­тав­ра­ції піс­ля по­же­жі, ха­та чин­ба­ря пер­шої пол. ХІХ ст. (с. В’юни­ще Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), ха­та бон­да­ря дру­гої пол. ХІХ ст. (с. В’юни­ще Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), ко­мо­ра дру­гої пол. ХІХ ст. (с.?Ко­ма­рів­ка Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), цер­ква св. Ге­ор­гія 1876 р. (с.?Анд­ру­ші Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), цер­ква Іва­на Бо­гос­ло­ва 1606 р. (с. Ост­рій­ки Бі­ло­цер­ків­сько­го р-ну), цер­ква св. Па­рас­ке­ви дру­гої пол. ХІХ ст. (с.?В’юни­ще Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну) і ряд ін­ших спо­руд.
Про­те є кіль­ка пам’яток, у яких не дотриманий кри­те­рій ти­по­вос­ті: ха­та за­мож­но­го се­ля­ни­на поч. ХХ ст. (с.?Гай­шин Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну), в якій по­ру­ше­ні тра­ди­цій­ні прин­ци­пи пла­ну­ван­ня жит­ла; ха­та сіль­сько­го по­па кін. ХІХ ст. (с. Ру­дя­ків Бо­рис­піль­сько­го р-ну), що не зов­сім від­по­ві­дає струк­ту­рі жит­ла свя­ще­ни­ка кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Де­віз: “Щоб бу­ло кра­си­во” про­хо­див лей­тмо­ти­вом при від­тво­рен­ні ін­тер’єру хат по­ряд з іс­то­рич­ною дос­то­вір­ніс­тю і ре­гі­о­наль­ною від­по­від­ніс­тю пам’яток на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри пред­ме­там по­бу­ту та вжит­ку.
Та­ки­ми є ін­тер’єри хат се­ред­ня­ка – за­мож­но­го се­ля­ни­на 60–70-х рр. ХІХ?ст., які не­суть об’єк­тив­ну ін­фор­ма­цію про ре­мес­ла і про­мис­ли Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни, а са­ме: осе­лі тка­ча, гон­ча­ра, бон­да­ря, гре­бін­ни­ка.
Про стан на­род­ної ос­ві­ти в ук­ра­їн­сько­му се­лі дру­гої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. да­ють уяв­лен­ня рід­кіс­ні ори­гі­наль­ні екс­по­на­ти із цер­ков­но-­­па­ра­фі­яль­ної шко­ли, що да­ту­ють­ся поч. ХХ ст.: клас­на дош­ка, пар­ти, шкіль­не при­лад­дя то­що.
Крім са­диб, у екс­по­зи­ції посіла своє міс­це ти­по­ві пам’ят­ки гро­мад­сько­го сек­то­ру: цер­кви, цер­ков­но-­­па­ра­фі­яль­на шко­ла, сіль­ська уп­ра­ва, кор­чма, ши­нок.
Ав­то­ри ке­ру­ва­лися ес­те­тич­ни­ми кри­те­рі­я­ми при від­тво­рен­ні ук­ра­їн­сько­го се­ла як са­мо­бут­ньо­го ком­по­зи­цій­но-­­ху­дож­ньо­го об­ра­зу, що ба­зу­єть­ся на за­са­дах син­те­зу при­ро­ди і на­род­ної твор­чос­ті в ар­хі­тек­ту­рі де­рев’яних спо­руд, у де­ко­ра­тив­но-­вжит­ко­во­му та ін­ших ви­дах на­род­но­го мис­тец­тва.
Прик­ро, що ок­ре­мі пам’ят­ки гро­мад­сько­го сек­то­ру роз­мі­ще­но не так, як пе­ред­ба­ча­ло­ся у пла­ні за­бу­до­ви ук­ра­їн­сько­го се­ла. Так, цер­ква св. Ге­ор­гія 1768?р. (С. Анд­ру­ші Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­го р-ну) вста­нов­ле­на на око­ли­ці се­ла на рів­ни­ні, пер­спек­ти­ва її ог­ля­ду зак­ри­та га­ма­зе­єм. Кор­чма поч. ХІХ ст. (м. Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­кий) роз­мі­ще­на в за­кут­ку се­ла, хоч заз­ви­чай ці спо­ру­ди бу­ду­ва­ли­ся у цен­трі се­ла. При­чи­ною та­ких не­точ­нос­тей є факт ви­ді­лен­ня те­ри­то­рії для бу­дів­ниц­тва Му­зею у кіль­ка ета­пів.
Ме­то­до­ло­гіч­ною ос­но­вою по­бу­до­ви екс­по­зи­ції Му­зею став со­ці­аль­но-­­май­но­вий кри­те­рій. Ад­же й сьо­год­ні ніх­то не за­пе­ре­чуватиме, що різ­ні май­но­ві стат­ки впли­ва­ли на виг­ляд са­ди­би, на кіль­кість і роз­мі­ри гос­по­дар­ських спо­руд, якість ви­ко­рис­та­но­го бу­ді­вель­но­го ма­те­рі­а­лу, кіль­кість ре­ма­нен­ту, на зов­ніш­нє офор­млен­ня, до­мі­нан­ти са­мої ха­ти, а та­кож і на від­по­від­не умеб­лю­ван­ня, на­яв­ність у ін­тер’єрах пред­ме­тів по­бу­ту та вжит­ку, їх якіс­ні та кіль­кіс­ні ха­рак­те­рис­ти­ки. Та­кі то­го­час­ні іде­о­ло­гіч­ні ви­мо­ги є необ­хід­ною умо­вою по­бу­до­ви со­ці­аль­но-­­те­ма­тич­ної са­ди­би як іс­то­рич­но­го об­ра­зу.
У Му­зеї від­тво­ре­но подвір’я не­за­мож­ної верс­тви (бід­ня­ка, без­зе­мель­ни­ка, бід­ної вдо­ви). Як кон­траст, ма­є­мо дві са­ди­би за­мож­них гос­по­да­рів, мис­лив­ський бу­ди­нок кня­зя Гор­ча­ко­ва, бу­ди­нок по­мі­щи­ка поч. ХІХ ст. із с. Во­ронь­ків Бо­рис­піль­сько­го р-ну.
Се­ред­ня лан­ка пред­став­ле­на дво­ра­ми сіль­ських ре­міс­ни­ків, які в біль­шос­ті ви­пад­ків мали се­ред­ній дос­тат­ок.
Твор­цям екс­по­зи­ції вда­лося до­сяг­ти то­го, що кож­на со­ці­аль­на са­ди­ба дзер­каль­но ві­доб­ра­жає ви­роб­ни­чо-­­е­ко­но­міч­ний рі­вень кла­со­вих груп се­лянс­тва дру­гої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. та вда­ло пе­ре­дає со­ці­аль­ні кон­трас­ти.
Наш Му­зей на­ле­жить до та­ких, що реп­ре­зен­ту­ють до­сить ве­ли­кий ча­со­вий про­мі­жок іс­то­рії, то­му й іс­то­рич­но-­хро­но­ло­гіч­ний прин­цип по­бу­до­ви екс­по­зи­ції ви­ма­гає де­таль­ної ува­ги. Твор­ці Му­зею об­ра­ли ці­ка­вий і, як ви­я­ви­лося зго­дом, пра­виль­ний шлях: ство­рен­ня роз­ді­лу най­дав­ні­шо­го ча­су, ма­те­рі­а­ли яко­го гар­мо­ній­но до­пов­ню­ють ос­нов­ну ет­ног­ра­фіч­ну екс­по­зи­цію Му­зе­ю-­­се­ла. Во­на по­чи­на­ла­ся ре­конс­тру­йо­ва­ни­ми пам’ят­ка­ми ар­хе­о­ло­гії, ви­яв­ле­ни­ми в роз­коп­ках на Пе­ре­яс­лав­сько­му Под­ніп­ров’ї, ли­ше зго­дом зба­га­ти­лася ма­те­рі­а­ла­ми особ­ли­во ці­ка­вих ар­хе­о­ло­гіч­них по­шу­ків із те­ри­то­рії усі­єї Ук­ра­ї­ни. Тут пред­став­ле­ні ок­ре­мі ар­хе­о­ло­гіч­ні об’єк­ти, пе­ре­ве­зе­ні мо­но­лі­том або ж ре­конс­тру­йо­ва­ні. Екс­по­зи­ція у ці­ло­му дає уяв­лен­ня про пе­ре­біг іс­то­рич­них та куль­тур­ниць­ких про­це­сів, ві­доб­ра­жає ма­те­рі­аль­не та ду­хов­не жит­тя тих пле­мен та на­ро­дів, які здав­на жи­ли на те­ри­то­рії Над­дніп­рян­щи­ни, а най­го­лов­ні­ше, без­по­се­ред­ніх пред­ків ук­ра­їн­ців – ран­ніх слов’ян та ру­си­чів-­­ук­ра­їн­ців. Ство­рен­ня роз­ді­лу “Ма­те­рі­аль­на і ду­хов­на куль­ту­ра най­дав­ні­шо­го ча­су” дає мож­ли­вість прос­те­жи­ти тран­сфор­ма­цію жит­ла та ро­дин­но­го вог­ни­ща, роз­ви­ток ре­ме­сел та про­мис­лів, ево­лю­цію ду­хов­но­го жит­тя, ви­ник­нен­ня ві­ру­вань, зви­ча­їв та об­ря­дів.
Ме­тою екс­по­зи­ції є де­монс­тра­ція змі­ни на­род­но­го жит­ла та до­маш­ньо­го вог­ни­ща від пе­рі­о­ду піз­ньо­го па­ле­о­лі­ту до ру­бе­жу ХІХ-ХХ ст., що ро­бить ці­ліс­ним це згадане струк­тур­не ут­во­рен­ня.
Для до­сяг­нен­ня від­чут­тя ре­аль­ної дій­снос­ті бу­ла про­ве­де­на ве­ли­ка ро­бо­та зі ство­рен­ня ху­дож­ньо­го об­ра­зу Му­зе­ю-­­се­ла. До­сить проб­лем­ним був ви­бір міс­ця, яке б від­по­ві­да­ло умо­вам по­се­лен­ня лю­ди­ни з най­дав­ні­ших ча­сів.
Уро­чи­ще Го­ра, де роз­мі­ще­ний Му­зей, – ви­со­ке пла­то над уро­чи­ща­ми Дніп­ра і Тру­бе­жа. Тут зна­хо­дять­ся за­лиш­ки кур­га­нів епо­хи брон­зи, мо­гиль­ни­ків та по­се­лень чер­ня­хів­ської куль­ту­ри, дав­ньо­русь­ко­го се­ли­ща ХVI­I–XVI­II?ст. Че­рез цю те­ри­то­рію про­хо­ди­ла су­хо­пут­на час­ти­на Дніп­ров­сько­го шля­ху (“у гре­ки”), яка збе­рег­ла­ся до на­ших ча­сів і ста­ла цен­траль­ною ву­ли­цею Му­зе­ю-­­се­ла. Кра­є­ви­ди із цер­ква­ми в цен­трі, віт­ря­ка­ми і то­по­ля­ми на око­ли­ці вже вик­ли­ка­ють асо­ці­а­ції з дав­нім ук­ра­їн­ським се­лом. Ве­ли­ка ува­га при­ді­ля­лася ство­рен­ню мік­рок­ра­є­ви­дів ок­ре­мих са­диб, в ос­но­ву яких ляг­ли на­род­ні тра­ди­ції озе­ле­нен­ня.
При про­ек­ту­ван­ні на­ма­га­лися ура­ху­ва­ти особ­ли­вос­ті лан­дшаф­ту уро­чи­ща Го­ра, від­сут­ність у ньо­му во­дой­мищ зу­мо­ви­ла по­я­ву двох штуч­них став­ків, а нав­ко­ло них – від­по­від­них мік­рок­ра­є­ви­дів.
Му­зей іс­нує вже 40 ро­ків. Пам’ят­ки на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри, зна­ряд­дя пра­ці, гос­по­дар­ські прис­трої та ме­ха­ніз­ми, пред­ме­ти по­бу­ту, ви­ро­би на­род­ної твор­чос­ті, що пе­ре­бу­ва­ли пев­ний час у рід­но­му се­ре­до­ви­щі, пе­ре­ве­зе­ні й рес­тав­ро­ва­ні.
Над­хо­дить час пов­тор­них рес­тав­ра­цій­них ро­біт. Ви­ни­кає заг­ро­за для від­по­від­нос­ті збе­ре­жен­ня пам’яток, що про­де­монс­тру­ва­ли від­нов­лю­валь­ні ро­бо­ти ос­тан­ніх ро­ків, які про­во­ди­лися си­ла­ми му­зей­них рес­тав­ра­то­рів. Із ко­лек­ти­ву вже піш­ли ті спе­ці­а­ліс­ти, які бу­ду­ва­ли за на­род­ни­ми бу­ді­вель­ни­ми тра­ди­ці­я­ми ха­ти, гос­по­дар­ські спо­ру­ди ще в 30-50-х ро­ках ХХ ст., майс­тру­ва­ли хат­нє на­чин­ня, меб­лі, зна­ряд­дя пра­ці. Про­ек­тна до­ку­мен­та­ція на ряд пам’яток на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри ве­деть­ся на не­на­леж­но­му рів­ні, не вис­та­чає ква­лі­фі­ко­ва­них рес­тав­ра­то­рів, а та­кож від­сут­ні кош­ти в пов­но­му об­ся­зі для оп­ла­ти їхніх пос­луг та для прид­бан­ня від­по­від­них бу­ді­вель­них ма­те­рі­а­лів. Все це вик­ли­кає три­во­гу не ли­ше за до­лю пам’яток на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри, а й за всі до­сяг­нен­ня ма­те­рі­аль­ної і ду­хов­ної куль­ту­ри на­шо­го на­ро­ду, які зіб­ра­ні, збе­рі­га­ють­ся у фон­дах та екс­по­ну­ють­ся у Пе­ре­яс­лав-­Хмель­ниць­ко­му му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту.

Сьо­год­ні ми все біль­ше звер­та­є­мось до сво­го ми­ну­ло­го – іс­то­рії, ре­лі­гії, на­род­но­го по­бу­ту, зви­ча­їв, об­ря­дів, ві­ру­вань – до уяв­лень на­ших пред­ків про при­ро­ду та бут­тя. Фоль­клор та ет­ног­ра­фія на­бу­ва­ють ве­ли­кої по­пу­ляр­нос­ті се­ред різ­них верств на­се­лен­ня, до шкіль­них прог­рам уве­де­но пред­мет “На­ро­до­знавс­тво”. Себ­то, цим ас­пек­том ук­ра­їн­ської куль­ту­ри зай­ма­ють­ся вже на офі­цій­но­му рів­ні. Хо­ча дех­то вба­чає у та­ко­му яви­щі щось ата­віс­тич­не та прик­лад­не, на­дає йо­му дру­го­ряд­но­го зна­чен­ня. Але ж, піз­на­ю­чи се­бе та свій рід, лю­ди­на діз­на­єть­ся не ли­ше про ми­ну­ле й су­час­не, а й прос­те­жує шлях у май­бут­нє.
“На­род­не мис­тец­тво – гли­бин­на кри­ни­ця, звід­ки ми чер­па­є­мо нат­хнен­ня жи­ти, лю­би­ти, тво­ри­ти, си­лу пе­ре­ко­нан­ня в іде­а­лах доб­ра і ми­ру. На­род­не мис­тец­тво – ду­ша на­ро­ду, по ньо­му мож­на склас­ти уяв­лен­ня про те, які ми є, які на­ші іде­а­ли, упо­до­бан­ня. На­род­не мис­тец­тво є, по су­ті, ге­но­фон­дом на­шої ду­хов­нос­ті, наг­ро­мад­же­ної про­тя­гом сто­літь”, – зазначене В. Пряд­кою.
Кі­ро­вог­рад­щи­на – уні­каль­ний іс­то­рич­ний центр ба­га­топ­лас­то­вої куль­ту­ри, у якій знай­шли ві­доб­ра­жен­ня ті бур­хли­ві со­ці­аль­ні та ет­но­куль­тур­ні про­це­си, що від­бу­ва­ли­ся тут у да­ле­ко­му ми­ну­ло­му. На зазначеній те­ри­то­рії знай­де­но за­лиш­ки три­піль­ських по­се­лень кім­ме­рій­ських, скіф­ських, сар­мат­ських пле­мен. Ма­те­рі­аль­ні пам’ят­ки (гли­ня­ний по­суд, кам’яна та брон­зо­ва зброя, прик­ра­си тощо) цих на­ро­дів ма­ють ба­га­то спіль­них оз­нак із ви­ро­ба­ми ран­ніх слов’ян, що з’яви­лися тут піз­ні­ше.
У XV–XVII ст. зем­лі су­час­ної Кі­ро­вог­рад­щи­ни вхо­ди­ли до скла­ду Воль­нос­тей Вій­ська За­по­розь­ко­го. Із сер. XVI­IІ ст. від­бу­ва­єть­ся ак­тив­не за­се­лен­ня цих те­ри­то­рій пред­став­ни­ка­ми різ­них на­ці­о­наль­нос­тей, ут­во­рю­ють­ся вій­сько­ві по­се­лен­ня. З’яв­ля­ють­ся пе­ре­се­лен­ці з Авс­тро-­У­гор­щи­ни (сер­би, хор­ва­ти, чор­но­гор­ці, ма­ке­дон­ці, мол­да­ва­ни, бол­га­ри, гре­ки, ал­бан­ці). Ко­ли в 1754–1755 рр. бу­ло спо­руд­же­но фор­те­цю св. Єли­са­ве­ти, цар­ський уряд доз­во­лив осіс­ти тут і ро­сі­я­нам-­роз­коль­ни­кам. Пред­став­ни­ки різ­них на­ці­о­наль­нос­тей на­ма­га­лися се­ли­тися ко­ло­ні­я­ми зад­ля збе­ре­жен­ня сво­їх мо­ви, зви­ча­їв, особ­ли­вос­тей по­бу­ту, ре­ме­сел, про­те все од­но від­бу­ва­лося вза­є­моп­ро­ник­нен­ня, вза­є­моз­ба­га­чен­ня різ­них куль­тур.
Кі­ро­вог­рад­щи­на – край та­ла­но­ви­тих лю­дей. Здав­на тут по­бу­ту­ва­ли на­род­ні про­мис­ли як скла­до­ва час­ти­на гос­по­дар­ської та куль­тур­ної ді­яль­нос­ті пере­се­лен­ців. Особ­ли­во­го роз­вит­ку на­бу­ли гон­чарс­тво, ви­ши­ван­ня, ткац­тво, пи­сан­карс­тво, різь­блен­ня по де­ре­ву.
Ви­шив­ка – один із різ­но­ви­дів на­род­но­го де­ко­ра­тив­но-­у­жит­ко­во­го мис­тец­т­ва, що здав­на ві­до­мий у цьо­му ре­гі­о­ні. Ним зай­ма­ли­ся жін­ки різ­них на­ці­о­наль­нос­тей. Ці­ка­во, що на руш­ни­ках із сучасної Кі­ро­вог­рад­щи­ни по­ряд з ук­ра­їн­ськи­ми мо­ти­ва­ми ба­чи­мо сти­лі­за­ції кві­тів під мол­дав­ські тра­ди­ції, зоб­ра­жен­ня лю­дей з ба­ла­лай­ка­ми чи бі­ля са­мо­ва­рів, ха­рак­тер­ні для ро­сій­сько­го на­род­но­го мис­тец­тва. Най­більш по­ши­ре­ним був рос­лин­ний ор­на­мент, до­во­лі роз­пов­сюд­же­ною ви­шив­ка хрес­ти­ком, глад­дю, за­тя­ган­кою, стеб­нів­кою, за­ни­зу­ван­ням то­що. У кож­ній кі­ро­вог­рад­ській сіль­ській ха­ті є різ­но­бар­вні ви­ши­ті руш­ни­ки, ска­тер­ти­ни, сер­вет­ки, під­зор­ни­ки, на­во­лоч­ки, а у свят­ко­ві дні міс­це­ві жи­те­лі одя­га­ють ви­ши­ті со­роч­ки. Для цих предметів одягу ха­рак­тер­не ви­ко­рис­тан­ня чер­во­но­го та чор­но­го, чер­во­но­го та сі­ро­го ко­льо­рів, але до­сить роз­пов­сюд­же­ним є ви­ши­ван­ня й ін­ши­ми ко­льо­ра­ми, особ­ли­во там, де від­чу­ва­єть­ся вплив мол­дав­ської та бол­гар­ської куль­тур.
Ду­же ці­ка­вим є мис­тец­тво гон­чарс­тва. Ар­хе­о­ло­ги ствер­джу­ють, що за­по­чат­ку­ва­ли йо­го в на­шо­му краї ще три­піль­ці (4000–2500 рр. до н. е.). Три­піль­ські майс­три лі­пи­ли гор­щи­ки, мис­ки, гле­чи­ки, ков­ші, прик­ра­ша­ли їх ор­на­мен­том із кіл, ова­лів, смуг, спі­ра­лей, зоб­ра­жен­ня­ми тва­рин і лю­дей. Ста­тис­тич­ні да­ні свід­чать, що в ХІХ ст. най­біль­ши­ми гон­чар­ни­ми цен­тра­ми ни­ніш­ньої Кі­ро­вог­рад­щи­ни бу­ли се­ла Ад­жам­ка, Рів­не, Мо­шо­ри­не, Цвіт­не, Іва­нів­ка, Но­во­ге­ор­гі­їв­ка та ін. Особ­ли­во сла­ви­ли­ся ви­ро­би гон­ча­рів Цвіт­но­го (те­пер Олек­сан­дрів­ський р-н Кі­ро­вог­рад­ської обл.) – осе­ред­ку ви­роб­ниц­тва по­лив’яно­го не­роз­ма­льо­ва­но­го по­су­ду. Тут ви­го­тов­ля­ли чай­ни­ки, “тик­ви”, гле­чи­ки, ку­ман­ці, ба­риль­ця, кух­лі, мис­ки, по­лу­мис­ки, свіч­ни­ки, сіль­нич­ки, скар­бон­ки, фі­гур­ний по­суд, іг­раш­ки та скуль­птур­ки. Ви­ро­би об­ли­ва­ли зе­ле­ною і жов­тою по­ли­ва­ми. Ке­ра­мі­ка із Цвіт­но­го ви­різ­ня­єть­ся ла­ко­ніч­ни­ми від­то­че­ни­ми фор­ма­ми. Єди­на її ок­ра­са – гру­пи ре­льєф­них кіл та рів­них заг­либ­лень (бо­різ­док), роз­та­шо­ва­них під він­ця­ми ви­ро­бу, що влас­ти­во та­кож офор­млен­ню три­піль­ської ке­ра­мі­ки. Ці прос­ті ре­льєф­ні оз­до­би ство­рю­ють світ­ло­ті­ньо­ву гру на гла­день­кій по­вер­хні по­су­ди­ни, фак­тур­но зба­га­чу­ють її. Під­по­лив’яний роз­пис з’явив­ся на Кі­ро­вог­рад­щи­ні ли­ше в 30-х?рр. ХХ ст., піс­ля нав­чан­ня гру­пи міс­це­вих майс­трів у с.?Опіш­ня Пол­тав­ської обл. В Ук­ра­ї­ні в се­ре­ди­ні ХХ ст. сла­ви­ли­ся ви­ро­би цвіт­нян­ських майс­трів-­­ма­лю­валь­ни­ків Мар’яни Сво­ро­би, Ми­хай­ла Пог­ріб­но­го, Ксе­нії Бур­мій та ін. Най­ві­до­мі­ши­ми скуль­пто­ра­ми цьо­го се­ла в по­во­єн­ний пе­рі­од бу­ли Ва­силь Ку­че­рен­ко, Агей Кой­да, Ав­рам Ка­бак. На жаль, на Кі­ро­вог­рад­щи­ні гон­чарс­тво май­же за­не­па­ло, то­му при­єм­но від­зна­чи­ти, що ос­тан­нім ча­сом у кіль­кох ра­йо­нах об­лас­ті (зок­ре­ма, у Знам’янсь­ко­му та Олек­сан­дрій­сько­му) в за­галь­но­ос­віт­ніх шко­лах та цен­трах ди­тя­чої твор­чос­ті, на мис­тець­ко­му фа­куль­те­ті Кі­ро­вог­рад­сько­го дер­жав­но­го пе­да­го­гіч­но­го уні­вер­си­те­ту ім. В. Вин­ни­чен­ка вик­ла­да­чі та на­род­ні майс­три пе­ре­да­ють сек­ре­ти цьо­го ре­мес­ла під­рос­та­ю­чо­му по­ко­лін­ню.
Де­ре­во­об­роб­ний та ін­ші по­діб­ні про­мис­ли роз­ви­ва­лися на пів­но­чі об­лас­ті, у лі­со­вій зо­ні. Здав­на цей ре­гі­он сла­вив­ся ко­ліс­ни­ка­ми, стель­ма­ха­ми, різь­бя­ра­ми, меб­ля­ра­ми, сто­ля­ра­ми. Се­ред су­час­них майс­трів ви­різ­ня­ють­ся сво­єю май­стер­ніс­тю: Гри­го­рій Пи­ли­пи­шин із Гай­во­рон­сько­го р-ну та Ми­хай­ло Гу­са­ров з Доб­ро­ве­лич­ків­сько­го р-ну – твор­ці чу­до­вих меб­лів, ба­ре­льє­фів, скуль­пту­ри; Ти­мо­фій Пруд­кун з Доб­ро­ве­лич­ків­сько­го р-ну, що ви­го­тов­ляє му­зич­ні інс­тру­мен­ти, пряд­ки, ку­же­лі, скри­ні, мис­ни­ки, ко­лис­ки; Во­ло­ди­мир Вєл­ков з с.?Пер­воз­ва­нів­ка Кі­ро­вог­рад­сько­го р-ну, що од­на­ко­во вір­ту­оз­но ви­го­тов­ляє і меб­лі будь-­я­ких роз­мі­рів, і мі­ні­а­тю­ри з де­ре­ва (скуль­пту­ри ку­ми та ку­ма, пів­ня на ти­ну се­ред гле­чи­ків, чор­та, слов’янсь­ких мі­фіч­них пер­со­на­жів то­що).
Ткац­тво в краї на­бу­ло роз­вит­ку в XVI­I­I–ХІХ ст. під впли­вом бол­гар­ських та мол­дав­ських пе­ре­се­лен­ців. У ХІХ ст. вже іс­ну­ва­ло кіль­ка ткаць­ких ар­ті­лей та проц­ві­та­ло ін­ди­ві­ду­аль­не ви­роб­ниц­тво. У 1872 р. вов­ня­ні до­мот­ка­ні ви­ро­би віль­шан­ських бол­гар (із сучасної Кі­ро­вог­рад­щи­ни) екс­по­ну­ва­ли­ся на По­лі­тех­ніч­ній вис­тав­ці в Мос­кві бу­ли до­сить по­ці­но­ва­ні. У 1929 р. майс­три­ні-­ки­ли­мар­ни­ці із с. Лип­няж­ка Доб­ро­ве­лич­ків­сько­го р-ну ор­га­ні­зу­ва­ли ар­тіль “Чер­во­ний ки­лим”, що спе­ці­а­лі­зу­ва­ла­ся на ви­го­тов­лен­ні гла­день­ких дво­біч­них ки­ли­мів. Сьо­год­ні тра­ди­ції цьо­го ре­мес­ла про­дов­жу­ють лип­нязь­кі ки­ли­мар­ни­ці А. Вов­чен­ко, М. Бур­ша, Л. Юфе­ро­ва та майс­три­ні із різ­них ра­йо­нів Кі­ро­вог­рад­щи­ни, по­ши­ре­не ін­ди­ві­ду­аль­не ви­роб­ниц­тво ки­ли­мо­вих ви­ро­бів. На­був роз­вит­ку та­кий різ­но­вид ткац­тва, як ви­го­тов­лен­ня го­бе­ле­нів. Ос­тан­нім ча­сом ста­ло ві­до­мим ім’я майс­три­ні Олек­сан­дри Прен­ко, що жи­ве в Кі­ро­вог­ра­ді й очо­лює гур­ток “Ки­ли­марс­тво” в Ди­тя­чо-­ю­наць­ко­му цен­т­рі. Не­од­но­ра­зо­во її на­го­род­жу­ва­ли на все­ук­ра­їн­сько­му та міс­це­во­му рів­нях за ро­бо­ту з під­рос­та­ю­чим по­ко­лін­ням та дос­ко­на­лі тво­ри.
Ці­ка­вим ви­да­єть­ся і мис­тец­тво пи­сан­карс­тва Кі­ро­вог­рад­щи­ни, що ввіб­ра­ло в се­бе ба­га­то­ві­ко­ві тра­ди­ції різ­них на­ці­о­наль­нос­тей. Най­кра­щі пи­сан­ки ви­роб­ля­ють у Віль­шан­сько­му, Онуф­рі­їв­сько­му, До­лин­сько­му р-нах.
На жаль, у наш час ма­ло за­ли­ши­лося майс­трів, які ви­го­тов­ля­ють ви­ро­би із со­ло­ми та ло­зи, хоч і в цьо­го про­мис­лу дав­ні ко­ре­ні. Збе­рі­га­ють йо­го сек­ре­ти зде­біль­шо­го ен­ту­зі­ас­ти. Світ­ла­на Піс­ко­ва із села Но­ва Пра­га Олек­сан­дрій­сько­го р-ну са­ма ті­шить ша­ну­валь­ни­ків сво­ї­ми ви­ро­ба­ми і вод­но­час нав­чає цьо­му ре­мес­лу сіль­ських діт­ла­хів у міс­це­во­му Бу­дин­ку твор­чос­ті. Тра­ди­цій­ні ко­ши­ки та ін­ші ви­ро­би з ло­зи та со­ло­ми до­сі ви­го­тов­ля­ють у с. Ус­ти­нів­ка. При Кі­ро­вог­рад­ській місь­кій стан­ції юних тех­ні­ків фун­кці­о­нує гур­ток, чле­ни яко­го ра­зом з ке­рів­ни­ка­ми Ла­ри­сою Яки­ма­хою та Алою Дем­чук ство­рю­ють чу­до­ві пан­но та ком­по­зи­ції із со­ло­ми.
Ос­тан­нім ча­сом у об­лас­ті на­бу­ли по­ши­рен­ня та­кі не­ха­рак­тер­ні для кра­йо­вих тра­ди­цій­них ре­ме­сел ви­ди на­род­но­го мис­тец­тва, як об’єм­на ап­лі­ка­ція, ви­ти­нан­ки, ба­тик.
Як ба­чи­мо, лю­ди, ос­мис­лю­ю­чи світ, йо­го яви­ща, праг­нуть їхнього ес­те­тич­но­го ві­доб­ра­жен­ня, а майс­три, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи пам’ять ві­ків, збе­рі­га­ю­чи тра­ди­ції, тво­рять су­час­не мис­тец­тво.
Му­зей як осе­ре­док ду­хов­нос­ті не мо­же за­ли­ша­ти­ся ос­то­ронь. Як­що в му­зе­ях об­ра­зот­вор­чо­го мис­тец­тва ува­га ак­цен­ту­єть­ся на ес­те­тич­но­му зна­чен­ні тво­рів на­род­них мит­ців, то для кра­єз­нав­чо­го му­зею во­ни пос­та­ють перш за все як сус­піль­не яви­ще, пам’ят­ки іс­то­рії та куль­ту­ри.
У фон­дах Кі­ро­вог­рад­сько­го об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею зна­хо­дять­ся ви­ши­ті руш­ни­ки, на­ці­о­наль­не вбран­ня різ­них на­ро­дів, що про­жи­ва­ли на цій те­ри­то­рії (особ­ли­во цін­ною є ко­лек­ція бол­гар­сько­го одя­гу ХІХ–ХХ ст.), зна­ряд­дя пра­ці, ви­ро­би на­род­них уміль­ців то­що. Але пам’ятай­мо, що Му­зей – це не прос­то схо­ви­ще ма­те­рі­аль­них пам’яток іс­то­рії та куль­ту­ри. То­му ми праг­не­мо як­на­йе­фек­тив­ні­ше ви­ко­рис­то­ву­ва­ти власні фон­ди для дос­лід­ниць­кої, екс­по­зи­цій­ної, ви­хов­ної та прос­віт­ниць­кої ді­яль­нос­ті.
В екс­по­зи­ції “Краю мій” пос­тій­ни­ми екс­по­на­та­ми є ет­ног­ра­фіч­ні пред­ме­ти, котрі ілюс­тру­ють весь про­цес за­се­лен­ня на­шо­го ба­га­то­на­ці­о­наль­но­го краю. На жаль, брак екс­по­зи­цій­ної пло­щі не дає змо­ги наразі ство­ри­ти ок­ре­му ет­ног­ра­фіч­ну вис­тав­ку, але та­кий за­дум іс­нує.
Вра­хо­ву­ю­чи те, нас­кіль­ки ці­ка­вою та не­об­хід­ною для пред­став­ни­ків різ­них ві­ко­вих ка­те­го­рій є сфе­ра мис­тец­тва, пов’яза­на зі зви­ча­я­ми, об­ря­да­ми, на­род­ни­ми про­мис­ла­ми, екс­кур­со­во­ди на­у­ко­во-­ос­віт­ньо­го від­ді­лу про­во­дять бе­сі­ди з ви­ко­рис­тан­ням му­зей­них пред­ме­тів у нав­чаль­них зак­ла­дах та різ­них ор­га­ні­за­ці­ях за те­ма­ми: “Ук­ра­їн­ська ха­та”, “Свя­та та об­ря­ди на­шо­го на­ро­ду”, “За­се­лен­ня на­шо­го краю у XVI­II ст.” то­що.
Спів­ро­біт­ни­ки Му­зею ор­га­ні­зо­ву­ють пе­ре­сув­ні вис­тав­ки, що де­монс­тру­ють особ­ли­вос­ті на­шо­го ре­гі­о­ну під час про­ве­ден­ня Все­ук­ра­їн­ських ог­ля­дів на­род­ної твор­чос­ті (1999 р., 2001 р., 2004 р.), все­ук­ра­їн­ської ак­ції “Мис­тец­тво од­но­го се­ла”, все­ук­ра­їн­ських вис­та­вок “Ре­гі­о­ни Ук­ра­ї­ни про­по­ну­ють” то­що. Ме­тою та­ких за­хо­дів є про­па­гу­ван­ня твор­чос­ті на­род­них майс­трів Кі­ро­вог­рад­щи­ни. Та­кож що­річ­но ство­рю­ють­ся пе­ре­сув­ні вис­тав­ки з ви­ко­рис­тан­ням ет­ног­ра­фіч­них ма­те­рі­а­лів ми­ну­ло­го та су­час­нос­ті до по­дій об­лас­но­го мас­шта­бу, та­ких, як фес­ти­валь во­каль­но-­хо­ро­во­го мис­тец­тва “Ка­ли­но­вий спів”, свя­то ду­хов­но­го спі­ву “Мо­люсь за те­бе, Ук­ра­ї­но”, Свя­то ко­заць­кої сла­ви, Тиж­день на­ці­о­наль­них куль­тур. Тіс­но спів­пра­цю­ю­чи з ме­то­дис­та­ми об­лас­но­го цен­тру на­род­ної твор­чос­ті, му­зей­ни­ки відкривають но­ві іме­на на­род­них мит­ців, сти­му­лю­ють їх­ню твор­чість.
У квіт­ні 2004 р., під час від­крит­тя се­зо­ну ди­тя­чої фі­лар­мо­нії у при­мі­щен­ні об­лас­ної фі­лар­мо­нії ді­я­ла вис­тав­ка “Не цу­рай­мо­ся, приз­на­вай­мо­ся...”, прис­вя­че­на ук­ра­їн­ським об­ря­дам та зви­ча­ям зи­мо­во­го та літ­ньо­го пе­рі­о­дів.
Особ­ли­ве міс­це в му­зей­ній екс­по­зи­цій­ній сфе­рі зай­має цикл пер­со­наль­них вис­та­вок тво­рів на­род­них майс­трів, який бу­ло під­го­тов­ле­но піс­ля твор­чо­го зві­ту Кі­ро­вог­рад­ської об­лас­ті в Ки­є­ві в 2001?р. Від­ві­ду­ва­чі про­тя­гом 2001–2002 рр. змог­ли більш де­таль­но оз­на­йо­ми­тися із твор­чіс­тю тих мит­ців, які особ­ли­во їм спо­до­ба­лися, але бу­ли пред­став­ле­ні на за­галь­ній вис­тав­ці ли­ше 1–5 тво­ра­ми.

Фор­мою спів­пра­ці му­зей­ни­ків та на­род­них майс­трів є уз­год­жен­ня сю­же­тів май­бут­ніх тво­рів з ав­то­ра­ми у від­по­від­нос­ті до пла­ну­ван­ня вис­тав­ко­вої ро­бо­ти. Тоб­то Му­зей зна­йо­мить мит­ців зі сво­ї­ми пла­на­ми на рік, і во­ни ство­рю­ють са­ме ті ре­чі, що бу­дуть екс­по­ну­ва­ти­ся під час му­зей­них за­хо­дів. Так, для об­лас­но­го свя­та ко­заць­кої сла­ви ви­ши­валь­ни­ця із с. Знам’ян­ка Р. Ай­ва­зов­ська під­го­ту­ва­ла кіль­ка пан­но за ко­заць­ки­ми мо­ти­ва­ми, О.?Алек­сан­дро­ва з Кі­ро­вог­ра­да ви­го­то­ви­ла пан­но за тех­ні­кою ба­тик, прис­вя­че­не бит­ві під Бе­рес­теч­ком; для твор­чих ог­ля­дів у Ки­є­ві ви­ши­валь­ни­ця І. Ко­ва­лен­ко з Кі­ро­вог­ра­да ство­ри­ла 6 пан­но за скіф­ськи­ми мо­ти­ва­ми, а М. Яв­ту­шен­ко зі Знам’янсь­ко­го р ну під­го­ту­вав ці­лу ко­лек­цію слов’янсь­ких мі­фо­ло­гіч­них пер­со­на­жів з ке­ра­мі­ки; до 250-річ­чя Кі­ро­вог­ра­да спів­ро­біт­ни­ця від­ді­лу при­ро­ди на­шо­го Му­зею Н. За­ва­лій зро­би­ла кіль­ка пан­но за тех­ні­кою ба­тик, що зго­дом екс­по­ну­ва­ли­ся на вис­тав­ці до Між­на­род­но­го дня му­зе­їв та ввій­дуть до юві­лей­ної вис­тав­ки (ве­ре­сень 2004 р.), прис­вя­че­ній іс­то­рії та сьо­го­ден­ню міс­та.
Ве­ли­ко­го ре­зо­нан­су на­бу­ла екс­по­зи­ція, у якій де­монс­тру­ва­ло­ся по­над 300 ви­ши­тих на­род­них руш­ни­ків із різ­них ку­точ­ків об­лас­ті. Ор­га­ні­зо­ва­на во­на бу­ла Об­лас­ним кра­єз­нав­чим му­зе­єм спіль­но з від­ді­лом ху­дож­ньої та тех­ніч­ної твор­чос­ті про­фе­сій­но-­тех­ніч­них нав­чаль­них зак­ла­дів при уп­рав­лін­ні ос­ві­ти обл­дер­жад­мі­ніс­тра­ції.
До Все­ук­ра­їн­сько­го свя­та те­ат­раль­но­го мис­тец­тва “Ве­рес­не­ві са­моц­ві­ти” (ве­ре­сень 2004 р.) Об­лас­ний кра­єз­нав­чий му­зей зап­ла­ну­вав від­кри­ти у сво­їй фі­лії, за­по­від­ни­ку-­му­зеї І. К. То­бі­ле­ви­ча (І. Кар­пен­ка-­Ка­ро­го) “Ху­тір На­дія”, му­зей іс­то­рії ук­ра­їн­сько­го хо­ре­ог­ра­фіч­но­го мис­тец­тва. Май­бут­ня екс­по­зи­ція спри­я­ти­ме прос­те­жен­ню зв’яз­ку від­род­жен­ня ук­ра­їн­ської сце­ніч­ної хо­ре­ог­ра­фії із твор­чіс­тю ко­ри­фе­їв ук­ра­їн­сько­го те­ат­ру, із роз­вит­ком ук­ра­їн­сько­го тан­цю на Кі­ро­вог­рад­щи­ні.
Ок­рім екс­по­зи­цій­ної ді­яль­нос­ті, Об­лас­ний кра­єз­нав­чий му­зей ро­бить ак­цент на ме­то­дич­ній та кон­суль­та­тив­ній ро­бо­ті. Од­ні­єю з ос­тан­ніх ме­то­дич­них роз­ро­бок є “Ме­то­дич­ні ре­ко­мен­да­ції зі ство­рен­ня екс­по­зи­ції на­род­но­го мис­тец­тва та ху­дож­ніх про­мис­лів у му­зе­ях різ­них форм влас­нос­ті”, під­го­тов­ле­на спе­ці­а­ліс­та­ми ор­га­ні­за­цій­но-­ме­то­дич­но­го від­ді­лу. У ба­га­тьох му­зе­ях об­лас­ті іс­ну­ють ет­ног­ра­фіч­ні та ху­дож­ні від­ді­ли, тож зга­да­ні ме­то­дич­ні ре­ко­мен­да­ції ста­нуть їм у при­го­ді.
До­во­лі час­то на­род­ні майс­три звер­тають­ся за кон­суль­та­ці­я­ми до му­зей­них пра­ців­ни­ків що­до зна­чен­ня ста­ро­вин­ної сим­во­лі­ки, що збе­рег­ла­ся і ви­ко­рис­то­ву­єть­ся у су­час­них тво­рах. Їм до­по­ма­га­ють сво­ї­ми роз’яс­нен­ня­ми й спе­ці­а­ліс­ти в га­лу­зі ет­ног­ра­фії з Кі­ро­вог­рад­сько­го дер­жав­но­го пе­да­го­гіч­но­го уні­вер­си­те­ту ім. В. Вин­ни­чен­ка, зна­йом­лять зі зраз­ка­ми на­род­ної твор­чос­ті ми­ну­лих ча­сів.
Не­од­но­ра­зо­во пра­ців­ни­ків Об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею зап­ро­шу­ва­ли до учас­ті в об­лас­них се­мі­на­рах, прис­вя­че­них збе­ре­жен­ню на­род­них тра­ди­цій, су­час­но­му роз­вит­ку на­род­но­го мис­тец­тва, на­род­них про­мис­лів. Та­кі се­мі­на­ри про­во­ди­ли­ся для ке­рів­ни­ків фоль­клор­них ко­лек­ти­вів об­лас­ті. Не­що­дав­но на од­но­му з них спів­ро­біт­ни­ця му­зею О. Гри­ца­йо­ва ви­го­ло­си­ла до­по­відь на те­му “Ме­то­ди­ка вив­чен­ня та ви­ко­рис­тан­ня на­род­но­го сце­ніч­но­го одя­гу в прак­ти­ці ама­тор­ських фоль­клор­них ко­лек­ти­вів”.
У фон­дах Му­зею про­тя­гом ос­тан­ньо­го ча­су з’яви­лося ба­га­то різ­но­ма­ніт­них тво­рів на­род­них майс­трів, по­да­ро­ва­них ав­то­ра­ми із вдяч­ніс­тю за спів­пра­цю і ро­зу­мін­ня. У 2004 р. до 250-річ­чя Кі­ро­вог­ра­да че­рез за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції ми ого­ло­си­ли ак­цію “По­да­руй му­зею екс­по­нат”. Се­ред пред­ме­тів, що на­дій­шли, бу­ли й ро­бо­ти майс­три­ні Н. Бре­ди­хі­ної – ви­ши­ті пан­но. У від­ді­лі фон­дів ство­ре­на й пос­тій­но по­пов­ню­єть­ся кар­то­те­ка твор­ців на­род­но­го мис­тец­тва об­лас­ті, якою ко­рис­ту­ють­ся спе­ці­а­ліс­ти Му­зею при ство­рен­ні но­вих екс­по­зи­цій, для дос­лід­ниць­кої ро­бо­ти.
Для на­у­ко­вих по­шу­ків у Му­зеї ство­ре­ні гар­ні умо­ви. Не­од­но­ра­зо­во му­зей­ні пра­ців­ни­ки звер­та­ли­ся до дос­лід­жен­ня ок­ре­мих тво­рів та ко­лек­цій із його фон­до­вої збір­ки (нап­рик­лад, Т.?Гри­гор’єва “Ук­ра­їн­ський ви­ши­тий руш­ник у фон­до­вих зіб­ран­нях му­зею”, С. Ко­лес­ник “На­род­ні ху­дож­ні про­мис­ли Кі­ро­вог­рад­щи­ни”, П. Ри­бал­ко “Бол­гар­ська пи­сан­ка (до іс­то­рії ко­лек­ції пи­са­нок В. Яст­ре­бо­ва)” та “Пам’ят­ки куль­ту­ри і по­бу­ту бол­гар­ських по­се­лень Кі­ро­вог­рад­щи­ни у фон­дах Кі­ро­вог­рад­сько­го об­лас­но­го кра­єз­нав­чо­го му­зею”, Г. Сту­жук “Чер­во­на кра­шан­ка”, В. Мо­мот “Вне­сок са­мо­ді­яль­них тан­цю­валь­них ко­лек­ти­вів м. Кі­ро­вог­ра­да в роз­ви­ток куль­тур­них зв’яз­ків Ук­ра­ї­ни із за­ру­біж­ни­ми кра­ї­на­ми із се­ре­ди­ни XX ст.” то­що). Ця ро­бо­та має ве­ли­кі пер­спек­ти­ви в май­бут­ньо­му.
До пла­нів за­нять з му­зе­єз­навс­тва для спів­ро­біт­ни­ків Му­зею що­ро­ку вво­дять­ся те­ми, пов’яза­ні з ет­ног­ра­фі­єю. У 2004 р. екс­кур­со­вод на­у­ко­во-­ос­віт­ньо­го від­ді­лу Г. Сту­жук вис­ту­пи­ла з до­по­від­дю “Гон­чарс­тво на Кі­ро­вог­рад­щи­ні”, пла­ну­ва­ло­ся про­ве­ден­ня май­стер-­кла­су з ке­ра­мі­ки в май­стер­ні ко­лек­ці­о­не­ра В. На­гор­но­го, який з ча­сом пе­ре­дасть Му­зею час­ти­ну сво­єї ко­лек­ції.
По­пу­ля­ри­зу­ю­чи на­род­не мис­тец­тво, Об­лас­ний кра­єз­нав­чий му­зей бе­ре актив­ну участь у ство­рен­ні бук­ле­тів та ін­ших ви­дань за зга­да­ною те­ма­ти­кою, роз­мі­щує ін­фор­ма­цію про ху­дож­ні про­мис­ли та на­род­них майс­трів на веб-­сто­рін­ці в Ін­тер­не­ті. Пла­ну­єть­ся та­кож участь у ство­рен­ні комп’ютер­них та муль­ти­ме­дій­них прог­рам, прис­вя­че­них роз­вит­ку на­род­но­го мис­тец­тва на Кі­ро­вог­рад­щи­ні.
Об­лас­ний кра­єз­нав­чий му­зей спів­пра­цює з різ­ни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми, ок­ре­ми­ми майс­тра­ми, під­три­му­ю­чи роз­ви­ток су­час­но­го на­род­но­го мис­тец­тва, де­монс­т­ру­ю­чи жи­ву­чість на­род­них тра­ди­цій, зна­йом­ля­чи су­час­ни­ків із на­ши­ми та­ла­но­ви­ти­ми зем­ля­ка­ми, до­по­ма­га­ю­чи їм.
Му­зеї – це скар­бни­ці пам’яті, іс­то­рії у різ­них їх фор­мах і про­я­вах, во­ни до­по­ма­га­ють лю­дям від­чу­ти зв’язок ча­сів, на­ро­дів, по­ко­лінь. У них ожи­ває ми­ну­ле, ві­доб­ра­же­ні твор­чий по­шук віт­чиз­ня­них мит­ців, жит­тя зви­чай­них кі­ро­вог­рад­ців у їх пов­сяк­ден­них тур­бо­тах, лю­бов до рід­но­го краю, склад­ність іс­то­рич­но­го роз­вит­ку сус­пільс­тва.

_______________
1. За­кон Ук­ра­ї­ни “Про охо­ро­ну куль­тур­ної спад­щи­ни”.
2. Пос­та­но­ва Ка­бі­не­ту Мі­ніс­трів Ук­ра­ї­ни від 06.08.2003 № 1235 “Про зат­вер­джен­ня Дер­жав­ної прог­ра­ми роз­вит­ку куль­ту­ри на пе­рі­од до 2007 ро­ку”.
3. Пос­та­но­ва Ка­бі­не­ту Мі­ніс­трів Ук­ра­ї­ни від 20.07.2000 № 1147 “Про зат­вер­джен­ня По­ло­жен­ня про Му­зей­ний фонд Ук­ра­ї­ни”.
4. Пос­та­но­ва Ка­бі­не­ту Мі­ніс­трів Ук­ра­ї­ни від 30.03.2002 № 442 “Про зат­вер­джен­ня прог­ра­ми роз­вит­ку му­зей­ної спра­ви на пе­рі­од до 2005 ро­ку”.
5. Об­лас­на прог­ра­ма роз­вит­ку куль­ту­ри на 2003–2004 рр.
6. Прог­ра­ма ін­фор­ма­ти­за­ції га­лу­зі “Куль­ту­ра і мис­тец­тво” Кі­ро­вог­рад­ської об­лас­ті на пе­рі­од до 2005 р.
7. Прог­ра­ма роз­вит­ку му­зей­ної спра­ви в Кі­ро­вог­рад­ській об­лас­ті на пе­рі­од до 2005 р.
8. Іс­то­рія міст і сіл Кі­ро­вог­рад­ської об­лас­ті Ук­ра­їн­ської РСР. – К., 1972.
9. Ла­щук Ю. Тра­ди­цій­ні цен­три на­род­но­го мис­тец­тва //НТЕ. – 1978. – № 3.
10. Ти­щен­ко А. Ке­ра­ми­ка Юж­ной Ру­си и Ук­ра­и­ны вто­рой по­ло­ви­ны ХІ­І–­ХVІ­ІІ ве­ков. – К., 1982.
11. Дан­чен­ко Л. На­род­на ке­ра­мі­ка Се­ред­ньо­го Под­ніп­ров’я. – К., 1974.
12. Бо­сий О., Ха­ри­то­нов Г. Ча­рів­ний круг. – Кі­ро­вог­рад, 1993.
13. Бар­ви рід­но­го краю. Бук­лет. – 2001.
14. Обе­рі­гай­мо ху­дож­ні тра­ди­ції //Со­ці­а­ліс­тич­на куль­ту­ра. – 1989. – № 4.
15. Ткач М. Жи­ве­мо сим­во­ла­ми се­ред сим­во­лів //Ук­ра­їн­ська куль­ту­ра. – 1993. – № 11–12.