МА­ЛЬО­ВА­НІ СКРИ­НІ ДНІП­РО­ПЕТ­РОВ­ЩИ­НИ (В КО­ЛЕК­ЦІЇ МНАП НАН УК­РА­Ї­НИ)

Іри­на Муса­то­ва (м. Ки­їв)

 Тра­ди­ція прик­ра­ша­ти жит­ло де­ко­ра­тив­ним роз­пи­сом здав­на іс­ну­ва­ла на те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни. Жи­во­пис олій­ни­ми фар­ба­ми зде­біль­шо­го ви­ко­рис­то­ву­вав­ся для оз­доб­лен­ня меб­лів. Особ­ли­во ці­ка­ви­ми є роз­пи­си скринь, які в се­лян­ських ро­ди­нах вва­жа­ли­ся ре­лік­ві­я­ми і час­то пе­ре­да­ва­ли­ся з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня.

Ма­льо­ва­ні скри­ні бу­ли роз­пов­сюд­жен­ні в по­бу­ті схід­нос­лов’янсь­ких на­ро­дів, ли­тов­ців, угор­ців, нім­ців, сло­ва­ків, по­ля­ків. Ба­га­то їх від­най­де­но й на Пів­дні Ук­ра­ї­ни. Да­на стат­тя прис­вя­че­на ана­лі­зо­ві ко­лек­ції скринь Дніп­ро­пет­ров­щи­ни, що збе­рі­га­єть­ся у фон­дах Дер­жав­но­го му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Ук­ра­ї­ни.

Ве­ли­ке зна­чен­ня ма­ють ма­льо­ва­ні скри­ні ко­лиш­ньої Ка­те­ри­нос­лав­щи­ни для на­род­ної куль­ту­ри біль­шої час­ти­ни Пів­дня Ук­ра­ї­ни. Так ста­ло­ся, що са­ме ці пред­ме­ти ін­тер’єру з Дніп­ро­пет­ров­щи­ни по­ши­рю­ва­ли­ся на всій заз­на­че­ній те­ри­то­рії, впли­ва­ли на тех­ні­ку в міс­це­вих цен­трах ви­го­тов­лен­ня ма­льо­ва­них меб­лів. Їх особ­ли­вос­ті ві­доб­ра­же­ні на ма­льо­ва­них скри­нях та мис­ни­ках Но­во-­Ге­ор­гі­єв­ська (Кри­ло­ва) Хер­сон­ської гу­бер­нії, які бу­ли по­пу­ляр­ні на всій те­ри­то­рії Хер­сон­щи­ни. Від­чут­ний вплив пет­ри­ків­сько­го роз­пи­су й на ін­ші цен­три: Воз­не­сенськ, Ма­я­ки Хер­сон­ської гу­бер­нії.

В умо­вах від­сут­нос­ті лі­сів на Пів­дні Ук­ра­ї­ни ос­нов­на ма­са де­ре­ви­ни сплав­ля­ла­ся по річ­ках з пів­ніч­них ре­гі­о­нів. За да­ни­ми В. Пав­ло­ви­ча, у Ка­те­ри­нос­лав ліс пот­рап­ляв із Чер­ні­гів­ської та Мін­ської гу­бер­ній 1. Ос­кіль­ки ниж­че по те­чії Дніп­ра біль­шу шля­ху пе­ре­ти­на­ли по­ро­ги, ос­нов­на час­ти­на де­ре­ви­ни про­да­ва­ла­ся у Ка­те­ри­нос­ла­ві, де вже в сер. ХІХ ст. іс­ну­вав лі­со­пиль­ний за­вод (із па­ро­вим дви­гу­ном), який ви­ро­б­ляв про­дук­ції на 45 тис. крб. на рік 2. Із Ка­те­ри­нос­ла­ва де­ре­ви­на та го­то­ві ви­ро­би (зок­ре­ма скри­ні) роз­во­зи­лися су­хо­пут­ним шля­хом у від­да­ле­ні міс­ця Ка­те­ри­нос­лав­ської та Хер­сон­ської гу­бер­ній.

ОСНОВНІ ПРИЙО­МИ
РОЗПИ­СУ СКРИНЬ

У роз­пи­сах скринь Дніп­ро­пет­ров­щи­ни спос­те­рі­га­є­мо низ­ку спіль­них рис, як, нап­рик­лад, пев­ні ко­льо­ро­ві рі­шен­ня, тло, тех­ні­ка, схо­жість сю­же­тів, ком­по­зи­ція. Про­те це не позначилось на їх різ­но­ма­ніт­ності, ви­шу­ка­ності та ін­ди­ві­ду­аль­ності. Вра­жає ба­гатс­тво фан­та­зії майс­трів, які на­віть в умо­вах жорс­ткої кон­ку­рен­ції зу­мі­ли збе­рег­ти особ­ли­вий стиль у ро­бо­ті, що пе­рет­во­ри­ло зви­чай­ний по­бу­то­вий пред­мет на вит­вір мис­тец­тва. Заз­ви­чай ві­зе­ру­нок нак­ла­да­ли екс­пром­том і май­же ні­ко­ли йо­го не пов­то­рю­ва­ли.

Най­ре­тель­ні­ше оз­доб­лю­ва­лася пе­ред­ня стін­ка скри­ні, мен­ше – бо­ко­ві, рід­ше роз­ма­льо­ву­ва­лося ві­ко. Пе­ред­ня стін­ка час­то роз­ді­ля­ла­ся вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми на три і біль­ше час­тин (ін­ко­ли її ді­ли­ли й го­ри­зон­таль­но). Оче­вид­но, та­ку тра­ди­цію по­ді­лу слід пов’язу­ва­ти із по­бу­ту­ван­ням ко­ва­них скринь, скріп­ле­них ме­та­ле­ви­ми сму­га­ми, між яки­ми й був роз­мі­ще­ний роз­пис, прис­то­со­ва­ний до да­ної пло­щи­ни. У кож­но­му з та­ких “ві­кон” роз­мі­щу­ва­лися ок­ре­мі сю­же­ти. Трич­лен­на ком­по­зи­ція пе­ред­ньої стін­ки скри­ні ха­рак­тер­на не тіль­ки для Ук­ра­ї­ни, а й для ба­га­тьох ре­гі­о­нів Ро­сії, при­чо­му по­діб­на не тіль­ки во­на, а й ок­ре­мі еле­мен­ти роз­пи­су 3.

Ку­ти скри­ні та­кож зміц­ню­ва­ли ме­та­ле­ви­ми вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми. На поч. ХХ ст. за­мість та­ких смуг на дніп­ро­пет­ров­ських скри­нях по­чи­на­ють ро­би­ти не­ве­лич­кі за­ліз­ні ско­би. Імі­ту­ю­чи за­ліз­не окут­тя, ку­ти фар­бу­ють чор­ни­ми вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми. Для скринь Дніп­ро­пет­ров­щи­ни, зок­ре­ма т. зв. “гу­берн­ських”, є ха­рак­тер­ним те, що вер­ти­каль­на чор­на сму­га охоп­лює і за­ліз­ну ско­бу (в міс­ці к­ріп­лен­ня ско­би до вер­ти­каль­ної сму­ги при­єд­ну­єть­ся та­кож і чор­не пів­ко­ло).

НАЙ­БІЛЬ­ШІ ЦЕН­ТРИ РОЗ­ПИ­СУ СКРИНЬ

Най­пов­ні­ше пред­став­ле­ні в ко­лек­ції зраз­ки пет­ри­ків­сько­го на­род­но­го роз­пи­су, який є пря­мим про­дов­жен­ням тра­ди­цій по­пе­ред­ньо­го пе­рі­о­ду – тех­ні­ки на­род­но­го роз­пи­су За­по­розь­кої Сі­чі (на що вка­зує біль­шість дос­лід­ни­ків). Як ві­до­мо, най­по­ши­ре­ні­ши­ми мо­ти­ва­ми на­род­но­го ор­на­мен­ту вка­за­но­го пе­рі­о­ду бу­ли рос­лин­ні, пе­ре­важ­но квіт­ко­ві еле­мен­ти. Ос­нов­ні при­йо­ми пет­ри­ків­сько­го на­род­но­го роз­пи­су скла­ли­ся ще в ХVІ­ІІ ст., і вже на цьо­му ета­пі він від­зна­ча­єть­ся ви­со­ким про­фе­сі­о­на­ліз­мом і май­стер­ніс­тю. У кін. ХVІ­ІІ ст. Пет­ри­ків­ка 4 ста­ла круп­ним тор­гі­вель­ним цен­тром. Згід­но зі ста­тис­тич­ни­ми да­ни­ми, на поч. ХХ ст. тутмеш­ка­ло 15?майс­трів, які ви­го­тов­ля­ли ма­льо­ва­ні меб­лі, ві­ял­ки 5. Для пет­ри­ків­ських скринь цьо­го пе­рі­о­ду ха­рак­тер­не су­ціль­не за­пов­нен­ня роз­пи­сом пе­ред­ньої стін­ки, зе­ле­ний ко­лір тла, ви­ко­рис­тан­ня пе­ре­важ­но чер­во­но­го ко­льо­ру в роз­пи­сі, сти­лі­за­ція, а по­тім – і від­мо­ва від зоб­ра­жен­ня ва­зо­на.

Спос­те­рі­га­ють­ся та­кож про­це­си, що від­бу­ва­ли­ся в оз­доб­лен­ні ін­ших пред­ме­тів на­род­но­го мис­тец­тва – від прос­то­ти і ви­тон­че­нос­ті до на­си­че­нос­ті, на­віть пе­ре­ван­та­же­нос­ті. Те са­ме сто­су­єть­ся і нас­тін­но­го пет­ри­ків­сько­го роз­пи­су зга­да­но­го пе­рі­о­ду, що під­твер­джу­ють і інфор­ма­то­ри. У 1977 р. Го­во­ру­ха М. Й., 1905 р. н., жи­тель­ка с. Пет­ри­ків­ка роз­по­ві­да­ла ав­то­ро­ві, що “дав­ні скри­ні – зе­ле­ні, з дво­ма квіт­ка­ми на вуг­лах, а по­се­ре­ди­ні – кри­вуль­ка. На поч. ХХ ст. – скри­ні зе­ле­ні; все тло в квіт­ках. Піз­ні­ше з’яв­ля­єть­ся сун­дук. Ці­на скри­ні – 8 крб., а сун­ду­ка – 10 крб” 6.

Близь­кий до пет­ри­ків­сько­го був роз­пис т. зв. “гу­берн­ських” скринь, тоб­то зроб­ле­них у Ка­те­ри­нос­ла­ві. Про них, зок­ре­ма, пи­сав Д. І. Явор­ниць­кий 7. Як і пет­ри­ків­ські, “гу­берн­ські” скри­ні про­да­ва­ли­ся у Пол­тав­ській, Ки­їв­ській, Хер­сон­ській, Ка­те­ри­нос­лав­ській гу­бер­ні­ях. Ав­то­ро­ві осо­бис­то по­щас­ти­ло від­най­ти пет­ри­ків­ські скри­ні в се­лах су­час­ної Кі­ро­вог­рад­щи­ни, Чер­ка­щи­ни, Хер­сон­щи­ни, До­неч­чи­ни.

Над­зви­чай­но ори­гі­наль­ним є роз­пис у с. Шуль­гів­ка 8 (як і Пет­ри­ків­ка, ко­лиш­ній ко­заць­кий зи­мів­ник). Нез­ва­жа­ю­­чи на ге­ог­ра­фіч­ну близь­кість до Пет­ри­ків­ки, в Шуль­гів­ці збе­рег­ли­ся ар­ха­їч­ні ви­ди роз­пи­су.

Се­ред ін­ших цен­трів роз­пи­су скринь Дніп­ро­пет­ров­щи­ни ви­різ­ня­єть­ся с. Мі­шу­рин Ріг 9, та­кож ко­лиш­ній за­по­розь­кий зи­мів­ник. Тут був по­ши­ре­ний роз­пис стін і сво­ло­ків, різь­ба по де­ре­ву. Прик­ра­ша­ли не тіль­ки ін­тер’єр, але й ха­ту знад­во­ру, гос­по­дар­ські спо­ру­ди. Ав­то­ро­ві вда­ло­ся знай­ти в цьо­му се­лі скри­ню, роз­пи­са­ну на­род­ною майс­три­нею П. Па­те­ри­ло.

У ко­лек­ції пред­став­ле­ні пред­ме­ти й з ін­ших осе­ред­ків роз­пи­су. Близь­кі за ком­по­зи­ці­єю, во­ни від­різ­ня­ють­ся ма­не­рою ви­ко­нан­ня, ко­льо­ро­вим рі­шен­ням. Ра­зом з тим, во­ни пе­ре­да­ють за­хоп­лен­ня при­ро­дою, ра­діс­не її сприй­нят­тя, що вза­га­лі при­та­ман­не мис­тец­тву Пів­ден­ної Ук­ра­ї­ни.

МОТИ­ВИ ТА СЕ­МАНТИ­КА
РОЗПИ­СІВ

Мо­тив ва­зо­на з’яв­ля­єть­ся у прик­лад­но­му мис­тец­тві Схід­ної Єв­ро­пи в ХVІ–ХVІІ ст. Він присутній на ках­лях, у роз­пи­сах, мі­ні­а­тю­рах ру­ко­пи­сів, ор­на­мен­тах дру­ко­ва­них книг, ви­шив­ці, ху­дож­ній тка­ни­ні, різь­бі іко­нос­та­сів. Де­я­кі дос­лід­ни­ки по­яс­ню­ють по­я­ву ва­зо­на в на­род­но­му мис­тец­тві впли­вом ба­ро­ко 10. Г. Пав­луць­кий по­ши­рен­ня цьо­го мо­ти­ву в Ук­ра­ї­ні пов’язу­вав із впли­вом ор­на­мен­тів епо­хи Від­род­жен­ня 11. Од­не із най­дав­ні­ших зоб­ра­жень ва­зо­ну ви­яв­ле­но на крит­сько­му фрес­ко­во­му роз­пи­сі, да­то­ва­но­му 2550 р. до н. е. 12

Не заг­либ­лю­ю­чись у пи­тан­ня по­я­ви мо­ти­ву ва­зо­на в на­род­но­му роз­пи­сі, ли­ше під­крес­ли­мо, що він має ге­не­тич­ний зв’язок із мо­ти­вом “де­ре­ва жит­тя” – най­ві­до­мі­шим у сві­то­во­му мис­тец­тві. На­род­ні майс­три сві­до­мо пов’язу­ва­ли ва­зон з іде­єю пло­дю­чос­ті, ба­гатс­тва. “Все во­но з зем­лі і з во­ди (бо в ва­зон­чи­ку зе­мель­ка бу­ла)”, – роз­по­ві­да­ла ав­то­ро­ві в 1990 р. ві­до­ма пет­ри­ків­ська майс­три­ня Г. Я. Зав­го­род­ня-­Пруд­ни­ко­ва, яка чу­ла цей вис­лів від сво­єї ба­бу­сі. По­ка­зо­вий у та­ко­му ас­пек­ті роз­пис скри­ні із с. Гу­па­лів­ка Маг­да­ли­нів­сько­го р-ну Дніп­ро­пет­ров­ської обл. Ва­зон із гіл­кою, об­рам­ле­ний рам­кою із кра­поч­ка­ми (сим­во­лом во­ди), з бо­ків зоб­ра­же­но ко­ла (сим­во­ли сон­ця). Тоб­то це зоб­ра­жен­ня “сві­то­во­го де­ре­ва” в ото­чен­ні “сві­то­во­го оке­а­ну”. Як еле­мент ба­ро­ко, звер­ху ва­зон прик­ра­шає за­ві­са (зус­трі­ча­єть­ся в ук­ра­їн­сько­му пор­трет­но­му жи­во­пи­сі ХVІ­ІІ ст.) Для вті­лен­ня ідеї пло­дю­чос­ті на бо­ко­вій стін­ці зоб­ра­же­но Ро­жа­ни­цю – су­пут­ни­цю Ро­да, схід­нос­лов’янсь­ко­го бо­га Всес­ві­ту.

_______________

1 Павлович В. Материалы для географии и статистики России. Екатеринославская губерния. – С.Пб., 1862.­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­

2 Дружинина Е. Южная Украина в период кризиса феодализма. – 1981. – С. 120.­­­­­­­­­­­­­­­

3 Жегалова С. и др. Сокровища русского народного искусства. – 1967.­­­­­­­­­­­­­

4 Зараз – смт Петриківка Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.­­­­­­­­­­­­

5 Кустарная промышленность Екатеринославской губернии. – Екатеринослав, 1909.­­­­­­­­­­­­­­­­

6 Щоденник експедиції в Царичанський р-н Дніпропетровської обл. 22.03.–5.04.1977.­­­­­­­­­­­­

7 З української старовини: Альбом. – К., 1991.­­­­­­­

8 Зараз – с. Шульгівка Царичанського р-ну Дніпропетровської обл. ­­­­­­­­­­­

9 Зараз – с. Мішурин Ріг Верхньо­дніпровського р-ну Дніпропетровської обл.­­­­­­­­

10 Василенко В. Народное искусство. – 1974.­­­­­­­

11 Павлуцький Г. Історія Українського орнамента. – К., 1927.­­­­­­­­­­

12 Найден О. Орнамент українського народного розпису. – К., 1989. – С. 62.­­­­­­­­­­­

 ЗА­ГАЛЬ­НА ХА­РАК­ТЕ­РИС­ТИ­КА КО­ЛЕК­ЦІЙ МУ­ЗЕЮ НАРОД­НОЇ АР­ХІ­ТЕК­ТУ­РИ ТА ПО­БУ­ТУ УК­РА­Ї­НИ

 Людми­ла Наза­ренко (м. Ки­їв)

В од­но­му із сво­їх лис­тів Т. Г. Шев­чен­ко пи­сав: “Ті, що ба­чи­ли хоч раз на­шу Кра­ї­ну, ка­жуть, що ба­жа­ли б жи­ти та по­мер­ти на її чу­до­вих по­лях. Що ж нам ска­за­ти, її ді­тям? Тре­ба лю­би­ти та пи­ша­ти­ся сво­єю най­прек­рас­ні­шою ма­тір’ю. Я, як член її ве­ли­кої ро­ди­ни, слу­жу, як­що не на ко­ристь, то в край­ньо­му ра­зі, на сла­ву іме­ні Ук­ра­ї­ни”.
Усім сво­їм жит­тям та ба­га­тог­ран­ною ді­яль­ніс­тю Коб­зар під­твер­джу­вав ці сло­ва. То й ми, йо­го на­щад­ки, по­вин­ні ке­ру­ва­ти­ся в сво­є­му жит­ті та ді­яль­нос­ті ци­ми ж, пов­ни­ми лю­бо­ві й від­да­нос­ті по­чут­тя­ми до рід­но­го краю, до Ук­ра­ї­ни. Тіль­ки ша­ноб­ли­во збе­рі­га­ю­чи куль­тур­но-­іс­то­рич­ну спад­щи­ну ми­ну­ло­го, ми мо­же­мо впев­не­но ди­ви­тись у май­бут­нє. Са­ме цій ідеї слу­жать без­ко­рис­но всі му­зей­ни­ки Ук­ра­ї­ни. Хто, як не му­зей­ні пра­ців­ни­ки дбай­ли­во зби­ра­ють, вив­ча­ють, збе­рі­га­ють цю спад­щи­ну, бо ос­нов­ни­ми нап­ря­ма­ми ді­яль­нос­ті му­зе­їв і є куль­тур­но-­ос­віт­ня, на­у­ко­во-­дос­лід­на, екс­по­зи­цій­на, ви­дав­ни­ча та на­у­ко­во-­рес­тав­ра­цій­на ро­бо­та.
У за­галь­ну спра­ву збе­ре­жен­ня куль­тур­но-­іс­то­рич­ної спад­щи­ни внес­ли свою ва­го­му час­тку і пра­ців­ни­ки Му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни (да­лі МНАП НАН Ук­ра­ї­ни). Фон­до­ва збір­ка екс­по­на­тів МНАП НАН Ук­ра­ї­ни має 35-річ­ну іс­то­рію і на­ра­хо­вує близь­ко 67 тис. екс­по­на­тів.
Му­зей­на ко­лек­ція ство­рю­ва­ла­ся, в ос­нов­но­му, з прид­бань на­у­ко­вих пра­ців­ни­ків, зроб­ле­них ни­ми під час по­шу­ко­вих екс­пе­ди­цій, які охоп­лю­ва­ли всі ет­ног­ра­фіч­ні ра­йо­ни Ук­ра­ї­ни. Од­ним із дже­рел по­пов­нен­ня ко­лек­ції бу­ли по­да­рун­ки певних осіб — жи­те­лів Ки­є­ва, міст і сіл усі­єї Ук­ра­ї­ни. Знач­не міс­це у збір­ці екс­по­на­тів зай­ма­ють ро­бо­ти су­час­них на­род­них майс­трів, прид­ба­них му­зе­єм на вис­тав­ках та му­зей­них свя­тах.
Ос­нов­ни­ми зби­ра­ча­ми бу­ли всі на­у­ко­ві пра­ців­ни­ки від­ді­лів, які сто­я­ли бі­ля дже­рел ство­рен­ня му­зею та про­тя­гом 35 ро­ків йо­го іс­ну­ван­ня про­дов­жу­ють свою не­лег­ку нев­пин­ну пра­цю по­пов­нен­ня за­пас­ни­ків му­зею най­кра­щи­ми зраз­ка­ми на­род­ної куль­ту­ри.
Крім екс­по­на­тів, на­у­ков­ця­ми бу­ло при­ве­зе­но ба­га­то екс­пе­ди­цій­них ма­те­рі­а­лів (що­ден­ни­ки, зві­ти), що збе­рі­га­ють­ся в ар­хі­вах Му­зею. В на­у­ко­вих зві­тах мож­на знай­ти ві­до­мос­ті про жит­ло та по­бут се­лян до­ре­во­лю­цій­но­го пе­рі­о­ду, про тех­ні­ку та тех­но­ло­гію різ­них ви­дів кус­тар­но­го ви­роб­ниц­тва, ре­цеп­ти бар­вни­ків, що зас­то­со­ву­ва­ли на­род­ні майс­три (гон­ча­рі, тка­чі, ви­ши­валь­ни­ці і та?ін.), міс­це­ві наз­ви ви­ро­бів і ор­на­мен­тів, свід­чен­ня про умо­ви пра­ці се­лян, опи­си різ­них свят і об­ря­дів то­що.
Най­пер­ші екс­по­на­ти на­дій­шли до ко­лек­ції му­зею з екс­пе­ди­ції по Чер­ні­гів­ській об­лас­ті в жов­тні 1969 р. Це бу­ли пред­ме­ти жі­но­чо­го та чо­ло­ві­чо­го одя­гу, по­бу­то­ва тка­ни­на, іко­ни та пред­ме­ти по­бу­то­во-­гос­по­дар­чо­го приз­на­чен­ня, ви­го­тов­ле­ні з де­ре­ви­ни.
Най­біль­шу кіль­кість екс­пе­ди­цій здій­сне­но в 70–80-х рр., під час яких було обс­те­же­но знач­ну те­ри­то­рію по всіх ет­ног­ра­фіч­них ре­гі­о­нах Ук­ра­ї­ни. З цих експедицій при­ве­де­но ве­ли­ку кіль­кість уні­каль­них за сво­їм по­ход­жен­ням та зна­чен­ням екс­по­на­тів. За ро­ки іс­ну­ван­ня му­зею ре­тель­но обс­те­же­но ра­йо­ни По­ліс­ся, Пол­тав­щи­ни та Сло­бо­жан­щи­ни, Кар­пат, Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни та Пів­дня Ук­ра­ї­ни, По­діл­ля.
Ко­жен ет­ног­ра­фіч­ний ре­гі­он да­вав мож­ли­вос­ті прид­ба­ти для му­зею уні­каль­ні екс­по­на­ти, які ши­ро­ко по­пу­ля­ри­зу­ють­ся в екс­по­зи­ції му­зею, на вис­тав­ках як по Ук­ра­ї­ні, так і за її ме­жа­ми.
Пра­ців­ни­ка­ми му­зею бу­ло ор­га­ні­зо­ва­но близь­ко 100 різ­них вис­та­вок, не­од­но­ра­зо­во на­да­ва­ли­ся кон­суль­та­ції з пи­тань збе­ре­жен­ня екс­по­на­тів та ве­ден­ня об­лі­ко­вої до­ку­мен­та­ції для ін­ших му­зе­їв, про­во­дять­ся екс­кур­сії по фон­до­вих збір­ках для му­зей­них фа­хів­ців.
Зав­дя­ки ці­лес­пря­мо­ва­ним по­шу­кам на­у­ков­ців му­зею — Орел Л. Г., Вер­гов­сько­го С. Р., Сви­ри­ди Р. О., Бой­чен­ко В. Ф., По­но­мар Л. О. ду­же ба­га­то екс­по­на­тів бу­ло при­ве­зе­но з ра­йо­нів ар­ха­їч­но­го По­ліс­ся. Рід­кіс­ни­ми на сьо­год­ніш­ній день є ста­ро­вин­ні зна­ряд­дя зем­ле­робс­тва: пле­те­ні бо­ро­ни, де­рев’яні плу­ги, со­хи, при­ве­зе­ні з цьо­го ра­йо­ну. Ува­гу при­вер­та­ють і різ­но­ма­ніт­ні стан­ки та при­ла­ди, які ви­ко­рис­то­ву­ва­ли по­лі­щу­ки у сво­їх са­мо­бут­ніх про­мис­лах. Це “чух­ра­наль­ня” (ста­нок для ме­ха­ніч­ної об­роб­ки шер­сті), “ковч” (прис­трій для ва­лян­ня сук­на), со­ло­мо­різ­ка з кін­ним при­во­дом, “кру­по­руш­ка” або “туп­чак”, діг­тяр­ня, віт­ря­ки. Час­ти­на з цих екс­по­на­тів пе­ре­бу­ває в пос­тій­ній екс­по­зи­ції му­зею. На­у­ков­ця­ми від­ді­лу “По­ліс­ся” бу­ли обс­те­же­ні всі осе­ред­ки ткаць­ко­го та гон­чар­но­го про­мис­лів, про що свід­чить знач­на кіль­кість екс­по­на­тів, яка збе­рі­га­єть­ся у фон­дах ДМИ­АП.
Ве­ли­ку ува­гу від­ві­ду­ва­чів му­зею при­вер­тає так зва­на “дим­ле­на” Ро­ки­тян­ська ке­ра­мі­ка (гон­чар­ні ви­ро­би з с. Куль­чин та с. Оле­ня) і “сер­пан­ко­вий” з Ко­рос­тен­щи­ни, ко­лек­ція руш­ни­ків з с.?Бе­хи та с. Но­вої Ба­са­ні.
Фон­до­ва ко­лек­ція по­пов­ни­ла­ся за ті ро­ки збір­кою уні­каль­них "іч­нян­ських" ка­хель — при­ве­зе­них з с. Рож­нів­ка та с. Гу­жів­ка Чер­ні­гів­ської обл., в ком­плек­сі це ці­ла ках­ля­на піч, яка мо­же бу­ти вста­нов­ле­на в ін­тер’єрі ха­ти на те­ри­то­рії му­зею.
Ба­га­то екс­по­на­тів бу­ло при­ве­зе­но з ра­йо­нів По­ліс­ся, які те­пер не під­ля­га­ють даль­шо­му обс­те­жен­ню — це ра­йо­ни Чор­но­биль­ської зо­ни — Іван­ків­ський, На­род­ниць­кий, Чор­но­биль­ський, Ко­рос­тен­ський, Ов­руць­кий, По­лісь­кий.
Екс­по­на­ти, при­ве­зе­ні з наз­ва­них ра­йо­нів По­ліс­ся, що­річ­но екс­по­ну­ють­ся на вис­тав­ках, прис­вя­че­них по­ді­ям Чор­но­би­ля.
Му­зей мо­же по пра­ву пи­ша­ти­ся ко­лек­ці­єю роз­пи­сів зна­ме­ни­тої на­род­ної майс­три­ні М. При­ма­чен­ко та її уч­нів. Не­ма­ло при­ве­зе­но з ра­йо­нів По­ліс­ся му­зич­них інс­тру­мен­тів: лі­р, скрипо­к, вів­чар­ських ріж­ків з бе­рес­ти, бан­ду­ри.
Пер­ли­ною по­лісь­кої ко­лек­ції му­зею мож­на вва­жа­ти збір­ку хра­мо­вих ікон з Во­ли­ні XVII ст.
Зна­чу час­ти­ну фон­до­вої збір­ки бу­ло сфор­мо­ва­но з екс­по­на­тів, при­ве­зе­них з Пол­тав­щи­ни та Сло­бо­жан­щи­ни. По­ча­ток ком­плек­ту­ван­ню ко­лек­ції з цьо­го ет­ног­ра­фіч­но­го ре­гі­о­ну пок­ла­ли на­у­ков­ці Щер­бань С. О., Лук’ян­чук Б. Д., Зяб­люк Н. С., Брунь­ко М. П., До­ля О. Л.
Цей ку­то­чок Ук­ра­ї­ни дав му­зею яскра­ву ко­лек­цію “пол­тав­ських” со­ро­чок, плахт, руш­ни­ків, уні­каль­ну за сво­єю кіль­кіс­тю ор­на­мен­тів. На­у­ков­ці від­ді­лу обс­те­жи­ли ві­до­мі осе­ред­ки гон­чар­них про­мис­лів Пол­тав­щи­ни та Сло­бо­жан­щи­ни і ство­ри­ли від­по­від­ні екс­по­зи­ції. Фон­ди му­зею збе­рі­га­ють най­кра­щі зраз­ки гон­чарс­тва із сіл Опіш­ня, Хо­му­тець, Ко­миш­ня, Ус­ти­ви­ці, Пос­тав-­Му­ки — це пред­ме­ти по­бу­то­во­го вжит­ку: мис­ки, гор­щи­ки, бань­ки, ку­ман­ці, ба­риль­ця, но­сат­ки, двій­ня­та і под.
Опіш­нян­ська іг­раш­ка у фон­дах му­зею пред­став­ле­на ро­бо­та­ми ві­до­мої майс­три­ні Олек­сан­дри Се­мо­чен­ко пред­став­ле­на.
Її ко­лек­ція в МНАП НАН Ук­ра­ї­ни на­ра­хо­вує 175 екс­по­на­тів. Збе­рі­га­ють­ся в му­зеї і ро­бо­ти ін­ших ві­до­мих майс­трів цьо­го осе­ред­ку — Бі­лик І., По­ши­вай­ло М., Хит­риш М.
Крім зу­жит­ко­ва­но­го по­су­ду та ди­тя­чої іг­раш­ки ко­лек­ція му­зей­ної ке­ра­мі­ки пред­став­ле­на та­кож ках­ля­ни­ми ви­ро­ба­ми, в екс­по­зи­ції му­зею дві ках­ля­ні пе­чі — з с. Боб­рів­ник Зін­ків­сько­го р-ну та із с. Ле­лю­хів­ка Но­во­сан­жар­сько­го р-ну.
У 1996 р. при­ве­зе­на ці­ка­ва ко­лек­ція по­лив’яних роз­пис­них ка­хель із смт Ко­тель­ва Пол­тав­ської обл., в ком­плек­сі — це ці­ла піч, да­то­ва­на 1884 р., зго­дом мо­же бу­ти вста­нов­ле­на в чин­ній екс­по­зи­ції. Зас­лу­го­вує на ува­гу і ко­лек­ція на­род­них кар­ти­нок з Мир­го­род­щи­ни та Но­во­сан­жар­сько­го р-ну (близь­ко 30 оди­ниць зб.), се­ред яких мож­на ви­ді­ли­ти та­кі, як “Пе­лі­кан”, “Ко­зак Ма­май”.
На те­ри­то­рії му­зею, в ін­тер’єрах екс­по­зи­ції “Пол­тав­щи­на та Сло­бо­жан­щи­на” екс­по­ну­ють­ся рід­кіс­ні за сю­же­том роз­пи­су скри­ні, а са­ме: скри­ня з “Ма­ма­єм” та скри­ня, да­то­ва­на 1783 ро­ком.
У за­пас­ни­ках му­зею збе­рі­га­єть­ся ці­ла ко­лек­ція ма­льо­ва­них скринь з цьо­го ре­гі­о­ну.
Різь­блен­ня по де­ре­ву з Пол­тав­щи­ни та Сло­бо­жан­щи­ни у фон­дах му­зею пред­став­ле­но ко­лек­цію “пря­нич­них” до­ще­чок. Роз­ви­ток цьо­го про­мис­лу про­дов­жує сво­ї­ми ро­бо­та­ми ві­до­мий на­род­ний май­стер з Пол­тав­щи­ни За­цер­кля­ний М. Т.
В екс­по­зи­ції міс­тять­ся ці­ка­ві екс­по­на­ти з с. Ши­ша­ки Пол­тав­ської обл.  — це вер­стат для пле­тін­ня ро­гож­ки, а та­кож го­то­ві ви­ро­би з ро­го­зи.
На по­чат­ку 70–80 х рр. ін­тен­сив­но фор­му­ва­лась і ко­лек­ція екс­по­на­тів з По­діл­ля. Ак­тив­ну участь у зби­раць­кій ро­бо­ті бра­ли на­у­ко­ві пра­ців­ни­ки Тка­чен­ко В., Зо­зу­ля Н., Та­рань­ко С., Ша­ме­ка К., Ка­та­є­ва О.
За ці ро­ки у фон­ди му­зею на­дій­шло чи­ма­ло екс­по­на­тів з обс­те­же­них ра­йо­нів ці­єї ет­ног­ра­фіч­ної зо­ни. Ве­ли­ку ува­гу при­ді­ля­ли на­у­ков­ці під­бо­ру одя­гу пов­ни­ми ком­плек­са­ми, зраз­ки пов­них жі­но­чих кос­тю­мів не­од­но­ра­зо­во бу­ли прик­ра­сою вис­та­вок, які ор­га­ні­зо­ву­ва­лись як у му­зеї, так і по­за йо­го ме­жа­ми.
По­пов­ню­ва­ла­ся ко­лек­ція екс­по­на­тів По­діл­ля і пред­ме­та­ми оз­доб­лен­ня ін­тер’єрів руш­ни­ка­ми, ска­тер­ка­ми, під­ві­кон­ни­ка­ми та ін.
Ба­га­те на на­род­ні та­лан­ти По­діл­ля по­да­ру­ва­ло Му­зею ко­лек­цію зраз­ків нас­тін­них роз­пи­сів ав­то­ра Кон­дра­тюк А. М., ви­ти­нан­ки Ру­ден­ко М. А., ро­бо­ти са­мо­ді­яль­но­го ху­дож­ни­ка Ко­ва­ля І. Д., ко­лек­цію по­діль­ських пи­са­нок.
За пе­рі­од іс­ну­ван­ня му­зею бу­ли обс­те­же­ні і най­ві­до­мі­ші осе­ред­ки гон­чарс­тва, яки­ми зав­жди бу­ло ба­га­те По­діл­ля. Му­зей­на ко­лек­ція ке­ра­мі­ки ком­плек­ту­ва­ла­ся зраз­ка­ми гон­чарс­тва з с. Ада­мів­ки, с. Буб­нів­ки, с. Май­дан-­Боб­ри­ка.
По­бу­то­ва ке­ра­мі­ка з різ­них гон­чар­ських осе­ред­ків По­діл­ля пред­став­ле­на у фон­дах му­зею та­ки­ми майс­тра­ми як: Пи­рі­жок О., Ган­жа О., Ге­ра­си­мен­ко Я. На те­ри­то­рії му­зею ство­ре­на пос­тій­на вис­тав­ка ке­ра­мі­ки з ві­до­мих осе­ред­ків гон­чарс­тва на По­діл­лі.
Ко­піт­ка ро­бо­та по ком­плек­ту­ван­ню ко­лек­ції ет­ног­ра­фіч­них екс­по­на­тів ве­ла­ся на Се­ред­ній Над­дніп­рян­щи­ні.
По­ча­ток цій ро­бо­ті пок­ла­ли на­у­ков­ці му­зею Гу­ра Л., Ро­ма­нов В., Му­са­то­ва І., Єди­на Н., Си­до­рен­ко І., Ян­чен­ко?С., Доб­ро­воль­ська Н., Чер­ну­ха А., Си­мо­нен­ко Л.
Фон­ди му­зею по­пов­ни­ли­ся уні­каль­ни­ми зраз­ка­ми ткац­тва, ви­шив­ки, гон­чарс­тва, різь­блен­ня, пи­сан­карс­тва та ін­ших про­мис­лів, роз­ви­не­них у цій ет­ног­ра­фіч­ній зо­ні.
У за­пас­ни­ках му­зею збе­рі­га­єть­ся ве­ли­ка ко­лек­ція ужит­ко­во­го по­су­ду з різ­них гон­чар­ських осе­ред­ків Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни: с. Гни­лець, с.?Ди­бин­ці, с. Па­ла­ноч­ка, с. Гро­ми, м.?Ва­силь­ків і т. д. Се­ред ві­до­мих майс­трів, ро­бо­ти яких збе­рі­га­ють­ся в му­зеї мож­на наз­ва­ти: Ге­ра­си­мен­ко М., Су­хий І., Ко­ся­чен­ко Д., Ма­сюк В., Па­дал­ка Я.
Му­зей мо­же пи­ша­ти­ся і ці­ка­вою ко­лек­ці­єю іг­ра­шок-­свис­тун­ців майс­три­ні Є. По­по­вої з с. Гро­ми Чер­кась­кої обл. та ко­лек­ці­я­ми та­ких майс­трів фі­гур­ної плас­ти­ки як Олек­сі­єн­ко Ф., (дріб­на плас­ти­ка), фан­тас­тич­ні зві­рі Га­луш­ко М., скуль­птур­ні ком­по­зи­ції Бо­ро­зен­ця?В. та Бо­гач Є.
Ба­га­то тво­рів ви­ко­на­но на те­ми фоль­кло­ру, ук­ра­їн­ської му­зич­ної та лі­те­ра­тур­ної кла­си­ки ві­до­мим ке­ра­міс­том П. Пе­чор­ним, тво­ри яко­го теж збе­рі­га­ють­ся у фон­дах МНАП НАН Ук­ра­ї­ни.
В ін­тер’єрах Се­ред­ньої Над­дніп­рян­щи­ни на те­ри­то­рії му­зею екс­по­ну­ють­ся різь­бле­ні яр­ма, руб­лі, мис­ни­ки з ко­ни­ка­ми, ма­льо­ва­ні скри­ні.

З різ­них ра­йо­нів цьо­го ре­гі­о­ну при­ве­зе­на знач­на кіль­кість ікон, на­род­них кар­ти­нок. У ко­лек­цію роз­пи­сів му­зею ввій­шли ро­бо­ти та­ких ві­до­мих майс­трів як: Гу­ме­нюк С. та Гу­ме­нюк І., Бу­ряк?М., Ли­сен­ко І., Му­ха М., Са­єн­ко?О. (інк­рус­та­ція со­ло­мою).
В 70–90-х рр. бу­ла про­ве­де­на знач­на на­у­ко­ва, по­шу­ко­ва та зби­раць­ка ро­бо­та пра­ців­ни­ка­ми від­ді­лу “Кар­па­ти”. Фор­му­ва­ла­ся ко­лек­ція від­ді­лу зав­дя­ки ко­піт­ким по­шу­ко­вим екс­по­зи­ці­ям, про­ве­де­ним Ми­хай­лен­ко Т, Смо­лін­ським С., Ко­баль­чин­ською Р., Шме­льо­вим В., Клап­чук Є., Цен­це­ву­сом В., Деш­ко?М., Ме­ле­хо­вою В., Си­лу­я­но­вою О.
Най­біль­ше екс­по­на­тів для ко­лек­ції му­зею да­ла Гу­цуль­щи­на. Чи­ма­ло бу­ло при­ве­зе­но з Яво­рів­щи­ни, обс­те­же­но ра­йо­ни Бу­ко­ви­ни, Бой­ків­щи­ни, Лем­ків­щи­ни.
При­вер­тає ува­гу ко­лек­ція одя­гу, зіб­ра­но­го в цьо­му ре­гі­о­ні: со­роч­ки, кеп­та­рі, гу­ні, уйо­ші, за­пас­ки, бав­ни­ці (го­лов­ні убо­ри), ве­сіль­ний одяг, взут­тя, прик­ра­си то­що. Чи­ма­ло при­ве­зе­но де­ко­ра­тив­но-­по­бу­то­вої тка­ни­ни: ути­раль­ни­ки, ве­ре­та, ліж­ни­ки і т. д.
У фон­дах му­зею збе­рі­га­ють­ся і ви­ро­би су­час­них майс­тринь ткац­тва та ви­шив­ки: Куль­чиць­кої С., Фе­дор­чак-­Тка­чо­вої М., Ва­си­ла­щук Г..
Фон­до­ва ко­лек­ція в ті ро­ки бу­ла уком­плек­то­ва­на знач­ною кіль­кіс­тю ви­ро­бів зі шкі­ри — то­бів­ки, че­ре­си, пос­то­ли.
Ок­ре­мо пот­ріб­но ви­ді­ли­ти ко­лек­цію жі­но­чих прик­рас: “сал­би” (прик­ра­си з мо­нет), па­цьор­ки, ко­ра­лі, прик­ра­си з бі­се­ру (“си­лян­ки”, “ре­ци”, “дра­бин­ки”). Яск­ра­вим яви­щем ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го мис­тец­тва є ке­ра­мі­ка Ко­со­ва і Піс­ти­ня. Фон­ди му­зею збе­рі­га­ють кра­щі зраз­ки гон­чарс­тва з цих осе­ред­ків Гу­цуль­щи­ни, а са­ме ро­бо­ти та­ких ві­до­мих майс­трів як: Бах­ма­тюк О., Ба­ра­нюк М., Ко­шак П., Цві­лик П., Вер­бів­ська Н., Во­ло­щук М..
Ко­сів­ські майс­три впро­довж XIX ст. ство­ри­ли по­над 400 ках­ля­них пе­чей, кіль­ка з яких ще мож­на по­ба­чи­ти в дов­ко­лиш­ніх се­лах. У фон­дах му­зею збе­рі­га­єть­ся 4 пе­чі гу­цуль­ських майс­трів Бах­ма­тю­ка О., Ко­ша­ка П., Ба­ра­ню­ка П., Фре­зю­ка Ю.
Ве­ли­ку цін­ність яв­ляє со­бою і зіб­ран­ня кар­пат­ських ікон, особ­ли­во ікон на склі, яке на­ра­хо­вує близь­ко 90 оди­ниць.
Се­ред екс­по­на­тів при­ве­зе­них з кар­пат­сько­го ре­гі­о­ну слід ви­ді­ли­ти прек­рас­ні ви­ро­би з де­ре­ва — це різь­бле­ні скри­ні, ви­со­ко­ху­дож­ні ви­ро­би для до­маш­ньо­го вжит­ку прик­ра­ше­ні ви­па­лю­ван­ням, інс­трук­ці­єю, різь­блен­ням (нас­тін­ні та­рі­лі, “ге­ле­ти” та кух­лі) то­що.
У фон­дах му­зею збе­рі­га­ють­ся ро­бо­ти ві­до­мих майс­трів Шкріб­ля­ка, Кар­па­ню­ка.
На­у­ков­ці від­ді­лу ве­ли­ку ува­гу при­ді­ля­ли ком­плек­ту­ван­ню му­зей­ної ко­лек­ції му­зич­них інс­тру­мен­тів, до фон­дів на­дій­шли уні­каль­ні зраз­ки трем­біт, цим­бал, скри­пок, со­пі­лок і т. д.
За ро­ки іс­ну­ван­ня му­зею від­ді­лом “Кар­па­ти” бу­ла сфор­мо­ва­на і ко­лек­ція роз­пи­сів, ви­ти­на­нок, пи­са­нок. Му­зей збе­рі­гає роз­пи­си Хо­ми П., роз­пи­си на склі Ско­лоз­дри І., ви­ти­нан­ки Ле­сів С.
Ко­піт­кі дос­лід­жен­ня куль­тур­ної спад­щи­ни ми­ну­ло­го здій­сню­ва­ли­ся на­у­ков­ця­ми і на Пів­дні Ук­ра­ї­ни.
З чис­лен­них екс­по­зи­цій по ра­йо­нах Пів­дня бу­ла при­ве­зе­на знач­на кіль­кість екс­по­на­тів, нез­ва­жа­ю­чи на те, що са­ме в цьо­му ра­йо­ні з різ­них при­чин збе­рег­ло­ся їх не так ба­га­то, по­рів­ня­но з ін­ши­ми ку­точ­ка­ми Ук­ра­ї­ни.
Фор­му­ва­ли ко­лек­цію цьо­го ре­гі­о­ну та­кі пра­ців­ни­ки як Му­са­то­ва І., Те­рав­ська Л., Єди­на Н., Узун А.
В екс­пе­ди­ці­ях по се­лах Пів­дня Ук­ра­ї­ни бу­ли знай­де­ні та пе­ре­ве­зе­ні до му­зею кра­щі зраз­ки ма­льо­ва­них скринь, мис­ни­ків, лі­жок, ди­ва­нів. Ці екс­по­на­ти прик­ра­ша­ють ін­тер’єр із с. Ста­ро­ко­за­че Одесь­кої обл.
Зіб­ра­но уні­каль­ну за сво­єю кіль­кіс­тю та різ­но­ма­ніт­ніс­тю ко­лек­цію ви­ро­бів зі скла (лам­па­ди, га­со­ві лам­пи, по­суд).
У цьо­му не­ ба­га­то­му на екс­по­на­ти краї бу­ли знай­де­ні та пе­ре­да­ні до фон­дів му­зею іко­ни, пред­ме­ти жі­но­чо­го та чо­ло­ві­чо­го одя­гу, по­бу­то­ва тка­ни­на, жі­но­чі прик­ра­си.
З об­лас­тей пів­ден­но­го ре­гі­о­ну бу­ло при­ве­зе­но до му­зею ба­га­то зраз­ків ужит­ко­во­го по­су­ду кін. XIX — поч. XX ст. (мис­ки, гор­щи­ки, кух­лі, “уша­ки”).
Фон­ди му­зею збе­рі­га­ють і ро­бо­ти су­час­них майс­трів Пів­дня Ук­ра­ї­ни. Це ро­бо­ти ві­до­мо­го майс­тра Чер­не­ги А. з м. Дніп­ро­пет­ров­ська — оз­доб­ле­ні ре­льє­фом кух­ли­ки, гле­чи­ки, ва­зи, не­по­лив’яні, на­си­че­но­го ко­льо­ру гли­ни.
Привертають ува­гу і ро­бо­ти майс­тра з с. За­ва­дів­ка Одесь­кої обл. На­у­мен­ко Д. Йо­го ро­бо­ти — це, в ос­нов­но­му, не­по­лив’яний ужит­ко­вий по­суд, ціла ко­лек­ція якого, не­од­но­ра­зо­во пред­став­лялася на вис­тав­ках, ор­га­ні­зо­ва­них Му­зе­єм. Скуль­птур­на ке­ра­мі­ка з Пів­дня Ук­ра­ї­ни пред­став­ле­на у фон­дах ро­бо­та­ми майс­тра з м. Ял­ти Ва­ку­лен­ко. Ок­ре­мо слід ви­ді­ли­ти ко­лек­цію Пет­ри­ків­ських роз­пи­сів — близь­ко 560 оди­ниць збе­ре­жен­ня. Фор­му­ван­ню ці­єї ко­лек­ції при­ді­ля­лась особ­ли­ва ува­га. Зав­дя­ки ко­піт­ко­му від­бо­ру, до ко­лек­ції увій­шли ро­бо­ти та­ких ві­до­мих майс­трів роз­пи­су, як Пан­ко Ф., Гре­ча­ні­но­ва Г., Іса­є­ва-­Ша­по­вал Г., Пав­лен­ко П., Пруд­ни­ко­ва Г., Клю­ка Є., Ши­шаць­ка М. та ін.
Під­су­мо­ву­ю­чи ро­бо­ту, про­ве­де­ну на­у­ков­ця­ми МНАП НАН Ук­ра­ї­ни, мож­на впев­не­но ска­за­ти, що зіб­ра­на Му­зе­єм кла­сич­на спад­щи­на на­род­ної куль­ту­ри та по­бу­ту є і бу­де на­да­лі не­ви­чер­пним дже­ре­лом для твор­чос­ті майс­трів су­час­но­го пе­рі­о­ду.
Ко­лек­ція му­зей­но­го фон­ду МНАП НАН Ук­ра­ї­ни і на­да­лі бу­де по­пов­ню­ва­ти­ся най­кра­щи­ми зраз­ка­ми на­род­но­го мис­тец­тва. Дже­ре­ло на­род­ної куль­ту­ри не­ви­чер­пне, то­му в пер­спек­ти­ві для му­зею ще ба­га­то ро­бо­ти з вив­чен­ня, сис­те­ма­ти­за­ції, по­шу­ків та над­бань.

РЕЛІКТИ ПОЛІСЬКОГО БОРТНИЦТВА

Ірина Несен (м. Київ)

Сіль­ське бджіль­ниц­тво, йо­го чис­лен­ні фор­ми по­бу­ту­ван­ня в Ук­ра­ї­ні при­вер­та­ли до се­бе ува­гу ще в ча­си ста­нов­лен­ня віт­чиз­ня­ної ет­ног­ра­фіч­ної на­у­ки 1. Крім де­таль­них опи­сів заз­на­че­но­го пе­рі­о­ду, це за­нят­тя за­фік­со­ва­не в різ­них іс­то­рич­них до­ку­мен­тах. Йдеть­ся, зок­ре­ма про люс­тра­ції, у яких міс­тить­ся ін­фор­ма­ція про кра­діж­ки бор­тей, т. зв. бор­тні ост­ро­ви – те­ри­то­рії ком­пак­тно­го роз­та­шу­ван­ня лі­со­вих па­сік ок­ре­мих гос­по­да­рів, бор­тні де­ре­ва, які не­рід­ко бу­ли міс­цем збе­рі­ган­ня май­но­вих до­ку­мен­тів 2. З-по­між усіх ук­ра­їн­ських ре­гі­о­нів По­ліс­ся виз­на­не осе­ред­ком най­більш кон­сер­ватив­них тра­ди­цій бджіль­ниц­тва. Тут до на­ших днів це за­нят­тя ру­ди­мен­тар­но збе­рег­ло­ся не ли­ше в пам’яті ста­ро­жи­лів, а й у су­час­но­му по­бу­ті. В ук­ра­їн­ській на­у­ці заз­на­че­не пи­тан­ня дос­лід­жу­ва­ло­ся етно­ло­га­ми та ар­хе­о­ло­га­ми 3. По­ка­зо­ви­ми в цьо­му сен­сі є зна­хід­ки бор­тних но­жів, де­ре­во­лаз­но­го шпи­ча­ка, ме­до­різ­ки, об­вуг­ле­ної мис­ки зі стіль­ни­ка­ми то­що 4. Міс­це­ви­ми бджо­ля­ра­ми збе­ре­же­на не ли­ше ці­ліс­на сис­те­ма знань що­до дог­ля­ду бджо­ли­них ро­їв та їх утри­ман­ня в са­мо­роб­них де­рев’яних ко­ло­дах, а й об­ря­до­ві тра­ди­ції ре­мес­ла, ка­лен­дар па­січ­ни­ка 5.
На від­мі­ну від пер­ших кра­єз­нав­чих ес­е, у яких по­лісь­ке бджіль­ниц­тво вис­віт­ле­не як ек­зо­тич­не та ма­лоз­ро­зу­мі­ле яви­ще, су­час­ні дос­лід­жен­ня про­де­монс­т­ру­ва­ли, що в ос­но­ві цьо­го за­нят­тя ле­жить дав­ня не­пе­рер­вна тра­ди­ція чис­лен­них ар­ха­їч­них норм та пог­ля­дів. Ок­ре­мим ас­пек­том вив­чен­ня бор­тниц­тва на По­ліс­сі ста­ло ство­рен­ня від­по­від­них те­ма­тич­них екс­по­зи­цій у Дер­жав­но­му му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни. Ідеть­ся про са­ди­бу, сфор­мо­ва­ну на ос­но­ві об’єк­тів із с. Бла­жо­ве Ро­кит­нянсько­го р-ну Рів­нен­ської обл., під­го­тов­ле­ну й від­кри­ту у дру­гій пол. 1970-х рр. (ав­тор те­ма­ти­ко-­ек­спо­зи­цій­но­го пла­ну – зас­лу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Орел Л. Г.), та про са­ди­бу із с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл. (ма­те­рі­а­ли до ін­тер’єру ха­ти зби­ра­ли­ся ав­тор­ським ко­лек­ти­вом на­у­ков­ців Му­зею – Бой­чен­ко В. Ф., Вер­гов­ським С. В., Не­сен І. І., По­но­мар Л. Г., Орел Л. Г., Сви­ри­дою Р. О.). Фор­му­ван­ня зга­да­них ком­плек­сів суп­ро­вод­жу­ва­ло­ся по­шу­ком місць жи­во­го по­бу­ту­ван­ня бор­тниц­тва (ко­лод­но­го па­січ­ниц­тва) на По­ліс­сі, де збе­рег­ли­ся сис­тем­ні знан­ня що­до ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ків-­ко­лод, роз­та­шу­ван­ня їх на де­ре­ві та за­се­лен­ня ро­я­ми, дог­ля­ду за ни­ми то­що. Зок­ре­ма, ав­то­ром стат­ті бу­ли зіб­ра­ні по­льо­ві ма­те­рі­а­ли, які зас­від­чу­ють, що бджіль­ниц­тво є од­ним із на­йяс­кра­ві­ших прик­ла­дів сим­бі­о­зу лю­ди­ни і при­ро­ди. Са­ме три­ва­лі спос­те­ре­жен­ня за бджо­ла­ми пе­ре­ко­на­ли дав­ню лю­ди­ну, а піз­ні­ше – лю­ди­ну ци­ві­лі­за­цій­ну, що ці ко­ма­хи люб­лять лі­со­ве се­ре­до­ви­ще і най­кра­ще но­сять мед на ви­со­ті, тоб­то в дуп­ла, а піз­ні­ше – у під­ві­ше­ні на де­ре­ва ву­ли­ки-­ко­ло­ди: “Пчо­лє тре­ба у гус­том лє­сі і ві­со­ко буть. Це її при­ро­да. Так ста­ріє лю­ди ка­за­лі. Їм до ха­ти пе­ре­се­ля­ца, як бор­тни­ку з мєс­ца сор­ва­ца. Це уже для ніх на­сил­ля. Для цьо­го їх тре­ба за­пєр­ті” (с. Де­ле­та Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Са­ме то­му по­лісь­кі се­ля­ни впро­довж сто­літь по­ряд із са­ди­бою роз­та­шо­ву­ва­ли ко­ло­ди на де­ре­вах за лі­со­вою фор­мою. У цьо­му сен­сі в міс­це­вій го­вір­ці роз­різ­ня­ють­ся по­нят­тя бор­тні­ка, який три­мав бджіл у ко­ло­дах та па­січ­ни­ка, який мав ву­ли­ки з рам­ка­ми – скринь­ки. Вод­но­час на Ко­рос­тен­щи­ні по­бу­тує ще од­на наз­ва – пчо­ло­вод, яку на поч. ХХ ст. за­фік­су­вав В. Крав­чен­ко. Що­до сло­вес­но­го поз­на­чен­ня ву­ли­ків, крім зга­да­них уже за­галь­но­по­ши­ре­них лек­сем ул­лій та ко­ло­да, на те­ри­то­рії Цен­траль­но­го По­ліс­ся ав­то­ром за­фік­со­ва­ні: борть (пів­ніч­на час­ти­на Овруць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), бор­тяк (с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), дуп­лян­ка (с. Гу­ни­чі Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.).
На­род­ні тех­но­ло­гії ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ків-­ко­лод міс­тять тра­ди­цій­ні знан­ня що­до по­рід і ві­ку де­рев, най­при­дат­ні­ших для цьо­го. Та­ка де­ре­ви­на в ре­гі­о­ні ма­ла кіль­ка назв – за­бер­дко­ва, ха­вот­на, си­то­ва. Пер­ша наз­ва вжи­ва­лася що­до сос­ни, дру­га сто­су­ва­ла­ся лис­тя­них по­рід (ду­ба, оси­ки, ли­пи), а ос­тан­ній тер­мін і ни­ні є най­більш вжи­ва­ним на Ов­руч­чи­ні. З-по­між зга­да­них по­рід де­рев ли­ше сос­ну мож­на вва­жа­ти оп­ти­маль­ним ма­те­рі­а­лом за всі­ма по­каз­ни­ка­ми. Її якос­ті за­до­воль­ня­ли всі ви­мо­ги що­до ут­ри­ман­ня бджіл у ко­ло­дах – теп­ло, су­хість, філь­тра­ція по­віт­ря, дов­го­віч­ність. Під час ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ка ко­ло­ду не пе­ре­вер­та­ли. От­же, нап­ря­мок “верх – низ” від­по­ві­дав рос­ту де­ре­ва. Заз­ви­чай це та­кож оз­на­ча­ло, що ни­зом бу­ла при­ко­ре­не­ва час­ти­на де­ре­ва – ко­мель. Тра­ди­цій­ним по­ло­жен­ням та­ко­го ву­ли­ка на де­ре­ві бу­ло вер­ти­каль­не (сто­як). Ос­тан­нє пов’яза­не з низь­ки­ми взят­ка­ми, при яких ме­до­ва час­ти­на сот ся­га­ла тро­хи біль­ше по­ло­ви­ни ви­со­ти ко­ло­ди.
Роз­мі­ри ву­ли­ка ви­ра­хо­ву­ва­ли­ся на­род­ни­ми мі­ра­ми, на­сам­пе­ред – п’ядя­ми. Йо­го про­пор­ції тіс­но пов’яза­ні із наз­ва­ми йо­го час­тин. У них чіт­ко просте­жу­ють­ся па­ра­ле­лі з бу­до­вою люд­сько­го ті­ла: го­ло­ва, лоб, око, чол­ка, сра­ка. При цьо­му го­ло­ва від­по­ві­да­ла чо­ти­рьом п’ядям, на тчес­ло (пря­мо­кут­ний от­вір) при­па­да­ло дві п’яді і дві – на ниж­ню час­ти­ну (сра­ку). Та­ким чи­ном, за­галь­на ви­со­та вул­ля до­рів­ню­ва­ла вось­ми п’ядям (с. Се­ле­зів­ка Овруць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.).
Для за­се­лен­ня ко­ло­ди ро­єм її внут­ріш­ню час­ти­ну на­ти­ра­ли за­паш­ни­ми рос­ли­на­ми (ба­гон – баг­но зви­чай­не та ма­тош­ник – ме­лі­са). На кіл­ки-­свє­сі, роз­та­шо­ва­ні на від­ста­ні тро­хи мен­ше п’яді вго­ру від чол­ки, чіп­ля­лася су­ха во­щи­на.
Важ­ли­вість ви­бо­ру де­ре­ва, на яко­му ві­шав­ся ву­лик, зас­від­чує йо­го наз­ва – стой­ло, ши­ро­ко ві­до­ма на По­ліс­сі 6. Та­кі де­ре­ва в се­ре­до­ви­щі по­лі­щу­ків пе­ре­да­ва­ли­ся у спа­док або да­ру­ва­лися на кшталт будь-­я­ко­го ін­шо­го при­ват­но­го май­на. Стой­ло на дов­гий час, де­ся­ти­літ­тя і на­віть сто­літ­тя, ста­ва­ло до­мів­кою, за­хис­том для бджо­ли­но­го вул­ля. Бор­тни­ки ві­ри­ли, що рій ви­би­рає не ли­ше ко­ло­ду, а й де­ре­во, на яко­му во­на зна­хо­дить­ся. Во­но (най­час­ті­ше сос­на) по­вин­но бу­ло бу­ти кра­си­вим, із роз­ви­не­ною кро­ною, за­хи­ще­ним від віт­ру: “Ко­лісь по гол­лю хвою ви­бі­ра­лі”. Вод­но­час гіл­ки не по­вин­ні бу­ли за­ва­жа­ти зруч­но­му під­льо­ту бджіл до льот­ка. Як і вік­на сіль­сько­го жит­ла, льо­ток (око) ко­ло­ди орі­єн­ту­ва­ли на схід.
На­ве­де­ні ма­те­рі­а­ли зас­від­чу­ють, що по­лісь­ке бор­тниц­тво ви­ро­би­ло стій­ку тра­ди­цію роз­мі­щен­ня ву­ли­ків на ста­рих де­ре­вах, охо­ро­ня­ло від ви­ру­бу­ван­ня най­ста­рі­ші та най­біль­ші ек­зем­пля­ри, на яких най­час­ті­ше й зак­ріп­лю­ва­лись вул­лі-­ко­ло­ди.
По­лі­щу­ки дав­но по­мі­ти­ли, що бджо­ли дов­го не мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти в од­но­му дуп­лі без дог­ля­ду, а от­же, без лю­ди­ни. Не спо­жи­ва­ю­чи за зи­му всьо­го ме­ду, во­ни му­сять мі­ня­ти ву­лик. То­му бор­тни­ки-­пчо­ло­во­ди тра­ди­цій­но­го (на­род­но­го) се­ре­до­ви­ща ви­ро­би­ли ем­пі­рич­ну сис­те­му про­пор­цій се­зон­но­го ви­би­ран­ня ме­ду (ро­бо­ти) із ко­ло­ди, тим са­мим зас­від­чив­ши ша­ноб­ли­ве став­лен­ня до бджо­ли. Во­ни ді­ли­ли­ся з ко­ма­ха­ми по­рів­ну, ви­рі­за­ю­чи ли­ше ту час­ти­ну со­тів, кот­ра зна­хо­ди­лася на од­ну п’ядь вни­зу від чол­ки.
По­ліс­ся три­ва­лий час бу­ло те­ри­то­рі­єю роз­ве­ден­ня ко­рот­ко­хо­бот­ко­вої по­ро­ди бджіл (слє­пот­нів). Во­ни ви­яв­и­ли­ся від­нос­но стій­ки­ми до чис­лен­них хво­роб і шу­ка­ли взя­ток на кіль­кох лі­со­вих рос­ли­нах-­ме­до­но­сах – ве­ре­сі і кру­ши­ні. Ос­тан­ня ви­ко­рис­то­ву­ва­ла­ся і для ви­го­тов­лен­ня та­ких при­мі­тив­них прис­тро­їв, як ку­ре­лі, тоб­то шмат­ки дос­тат­ньо тов­стої га­лу­зи, над­ко­ле­ні в ба­га­тьох міс­цях вер­хньої час­ти­ни, що ви­ко­рис­то­ву­ва­ли­ся для ак­тив­но­го під­ку­рю­ван­ня ро­їв. Са­ме зав­дя­ки лі­со­во­му бор­тниц­тву до на­ших днів збе­ре­же­ні ру­ди­мен­ти жи­вої і вод­но­час ар­ха­їч­ної тра­ди­ції до­бу­ван­ня вог­ню (із бе­ре­зи).
По­ва­га міс­це­вих се­лян до ро­їв ви­я­ви­ла­ся і в чис­лен­них зви­ча­є­вих нор­мах: бджіл за­бо­ро­ня­лося ла­я­ти, “бо зве­дуть­ся”. Їх за­ги­бель поз­на­ча­ли лек­се­ма­ми, ана­ло­гіч­ни­ми люд­ській смер­ті – від­мер­ли, про­па­ли, але не по­дох­ли. Бджо­лам при­яс­вя­чу­ва­лися і ви­ко­ну­ва­лися у Різ­двя­ні свя­та спе­ці­аль­ні ко­ляд­ки. У цей пе­рі­од їх зап­ро­шу­ва­ли на ку­тю як пов­ноп­рав­них чле­нів ро­ди­ни. Гос­по­да­рі за­доб­рю­ва­ли бджіл де­монс­т­ра­ці­єю влас­ної щед­рос­ті. Так, під час пер­шо­го в се­зо­ні від­кри­ван­ня ко­ло­ди вва­жа­лося обов’яз­ко­вим зап­ро­си­ти і при­гос­ти­ти ме­дом усіх, ко­го зус­трі­неш у лі­сі. Та­ке час­ту­ван­ня пов’язу­ва­лося із май­бут­нім ба­га­тим ме­до­вим збо­ром: “У ску­по­го бджо­ли не ве­дуть­ся” (с. Се­ле­зів­ка). Щоб у но­во­му се­зо­ні доб­ре сі­да­ли бджо­ли­ні рої, не­об­хід­ним вва­жа­ло­ся сі­дан­ня у ха­ті пчо­ло­во­да. Для ро­бо­ти бі­ля ву­ли­ків виз­на­ча­ли­ся особ­ли­ві спри­ят­ли­ві (лег­кі) дні: най­кра­щим вва­жав­ся вів­то­рок, а з-по­між тиж­нів най­ліп­ши­ми ви­різ­ня­ли не­пар­ні, зок­ре­ма – оди­над­ця­тий та три­над­ця­тий піс­ля Різ­два, час для пер­шо­го вес­ня­но­го від­кри­ван­ня ко­лод.
Біль­шість на­род­них уяв­лень, що по­бу­ту­ють на По­ліс­сі, під­во­дять нас до вис­нов­ку про те, що бджо­ли, як і де­я­кі ін­ші іс­то­ти, вва­жа­ли­ся ме­ді­а­тив­ни­ми, по­се­ред­ни­ка­ми між ре­аль­ним і по­той­біч­ним сві­том. Прик­ла­дом цьо­го є га­дан­ня по по­ве­дін­ці бджіл про май­бут­ній ме­до­вий взя­ток на­пе­ре­дод­ні Но­во­го ро­ку. Для цьо­го се­ля­ни піс­ля ве­че­рі від­ві­ду­ва­ли пев­не стой­ло і спос­те­рі­га­ли за тим, чи ви­па­де кіль­ка бджіл із ву­ли­ка і в який бік во­ни ле­жа­ти­муть го­ло­ва­ми – з то­го бо­ку вес­ною очі­ку­ва­ли сі­дан­ня (са­ді­бу) ро­їв. До­сить ар­ха­їч­ною ви­да­єть­ся і міс­це­ва зви­ча­є­ва нор­ма, за якою “бор­тнік у бор­тні­ка роя не возь­ме. У ко­го рой сів, той і ха­зя­їн. Той тво­рів, я тво­рів, до ко­го ся­дуть – той і ха­зя­їн” (с. Се­ле­зів­ка).
Най­важ­ли­ві­ші по­дії у жит­ті пчо­ло­во­да і йо­го ро­ди­ни поз­на­ча­ли­ся на бджо­лах. Так, за міс­це­ви­ми уяв­лен­ня­ми, смерть гос­по­да­ря мог­ла спри­чи­ни­ти за­ги­бель йо­го ро­їв. Аби цьо­го не ста­ло­ся, ін­ший бджо­ляр по­ви­нен був пос­ту­ка­ти по ко­ло­ді й та­ким чи­ном розбу­ди­ти рій (с. Яб­лу­нів­ка Єміль­чин­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Ана­ло­гіч­ні дії під час по­хо­ро­нів у се­лі вжи­ва­ли­ся що­до не­мов­лят, які спа­ли – їх пот­ріб­но бу­ло бу­ди­ти при про­ход­жен­ні про­це­сії ко­ло осе­лі. На­то­мість, під час ве­сіл­ля не­зай­ма­на мо­ло­да, при­сів­ши на ву­лик се­ред па­сі­ки, мог­ла за­без­пе­чи­ти май­бут­ню ак­тив­ність рою. Цьо­му спри­я­ло й да­ру­ван­ня па­січ­ни­ком вос­ку на ве­сіль­ну свіч­ку. Нав­па­ки, да­ван­ня вос­ку від жи­вих бджіл для ви­го­тов­лен­ня по­хо­валь­ної смер­тель­ної свіч­ки мог­ло зу­мо­ви­ти за­ги­бель усьо­го рою. То­му для по­кій­ни­ків ви­ко­рис­то­ву­ва­ли ли­ше віск від по­мер­лих бджіл. Охо­ро­ня­ли бджіл і від пог­ля­ду не­чес­ної на­ре­че­ної. Її го­ди­ло­ся ви­во­ди­ти з ко­мо­ри із зав’яза­ни­ми очи­ма або нак­ри­тим об­лич­чям: “Аби не по­зи­ра­ла на ха­зяйс­тво, пчол, бо зве­дуц­ця” (с. При­бірськ Іван­ків­сько­го р-ну Ки­їв­ської обл., с. Те­пе­ни­ця, с. Кам’ян­ка Олев­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), “пчо­ли по­дох­нуть” (с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Та­ка на­ре­че­на по­вин­на бу­ла перш за все по­ди­ви­ти­ся на зем­лю.
На­сам­кі­нець заз­на­чи­мо, що, поп­ри знач­ну на­яв­ну дже­рель­ну ба­зу, вив­чен­ня по­лісь­ко­го бор­тниц­тва, зок­ре­ма му­зей­ни­ми зак­ла­да­ми, має пев­ні пер­с­пек­ти­ви, прак­тич­ні пот­ре­би та від­по­від­ні їм ме­то­ди­ки зби­ран­ня ма­те­рі­а­лів та екс­по­ну­ван­ня ет­ног­ра­фіч­них пам’яток. Вик­ла­де­ні мір­ку­ван­ня, хо­ча й ко­рот­кі, од­нак є оче­вид­ним свід­чен­ням дав­ніх сві­тог­ляд­них за­сад, на яких ґрун­ту­ва­лось од­не із най­дав­ні­ших за­нять на­се­лен­ня Ук­ра­ї­ни – лі­со­ве бор­тниц­тво.

_______________
1 Цин­глер, М фон. Ста­рин­ные пче­ло­во­ды. – Х., 1914; Ко­ва­лев Н. Жи­вая ле­то­пись во­лын­ско­го пче­ло­водс­тва. – Жи­то­мир, 1916; Док­лад, чи­тан­ный в эко­но­ми­чес­кой сек­ции Об­щес­тва исс­ле­до­ва­те­лей Во­лы­ни пче­ло­во­дом-­лю­би­те­лем К. А. Бер­ды­чев­ским // Тру­ды об­щес­тва исс­ле­до­ва­те­лей Во­лы­ни. – Жи­то­мир, 1902. – Т. 1. – С. 151–171.
2 Ар­хив Юго-­За­пад­ной Рос­сии. – К., 1867. – Т.1. – Ч.4. – № 18, 22, 34, 35, 82, 89.
3 Ску­ра­тів­ський В. “Русь­ка прав­да” і охо­ро­на бор­тниц­тва // Ра­дян­ська прав­да. – 1979. – № 6. – С. 79–88; Ску­ра­тів­ський В. Роз­ви­ток па­січ­ниц­тва на Ук­ра­ї­ні // На­род­на твор­чість та ет­ног­ра­фія. – 1978. – № 5. – С. 51; Ску­ра­тів­ський В. Бор­тниць­кий про­ми­сел // Жов­тень. – 1980. – № 9. – С. 122; Ску­ра­тів­ський В. Тра­ди­цій­не бор­тниць­ке пра­во на Ук­ра­ї­ні // НТЕ. – 1983. – № 5. – С. 33–44; Ску­ра­тів­ський В. Ку­холь ме­ду. – К., 1998.
4 Звез­дец­кий Б. Го­ро­ди­ща ІХ – ХІ­ІІ ве­ков на тер­ри­то­рии ле­то­пис­ных древ­лян. – К., 1990. – С. 201.
5 Ру­ко­пис­ний фонд Інс­ти­ту­ту мис­тец­твоз­навс­тва, фоль­кло­рис­ти­ки та ет­но­ло­гії ім. М. Т. Риль­сько­го НАН Ук­ра­ї­ни. – Ф. 15-1, од. зб. 59; Дмит­рен­ко А. Па­січ­ниць­кий календар ук­ра­їн­ців осін­ньо-­зи­мо­во­го цик­лу як про­яв тран­сфор­ма­ції дав­ніх язич­ниць­ких обрядо­дій під впли­вом хрис­ти­янс­тва // Ми­ну­ле і су­час­не Во­ли­ні й По­ліс­ся: На­род­не мис­тец­тво і ду­хов­ність. – Луцьк, 2005. – С. 96–98.
6 Ук­ра­ї­нець А. Бджіль­ниц­тво на Рівненському По­ліс­сі. До ха­рак­те­рис­ти­ки сучасного стану // Ет­но­куль­тур­на спад­щи­на Рів­нен­ського По­ліс­ся. – Рів­не, 2002. – Вип. 2. – С. 47.

 МАЛЬОВАНЕ ДЕРЕВО

Лідія Орел (м. Київ)

Сіль­ське бджіль­ниц­тво, йо­го чис­лен­ні фор­ми по­бу­ту­ван­ня в Ук­ра­ї­ні при­вер­та­ли до се­бе ува­гу ще в ча­си ста­нов­лен­ня віт­чиз­ня­ної ет­ног­ра­фіч­ної на­у­ки 1. Крім де­таль­них опи­сів заз­на­че­но­го пе­рі­о­ду, це за­нят­тя за­фік­со­ва­не в різ­них іс­то­рич­них до­ку­мен­тах, зок­ре­ма, у люс­тра­ціях, у яких міс­тить­ся ін­фор­ма­ція про кра­діж­ки бор­тей, про т. зв. бор­тні ост­ро­ви – те­ри­то­рії ком­пак­тно­го роз­та­шу­ван­ня лі­со­вих па­сік ок­ре­мих гос­по­да­рів, бор­тні де­ре­ва, які не­рід­ко бу­ли міс­цем збе­рі­ган­ня май­но­вих до­ку­мен­тів 2. З-по­між усіх ук­ра­їн­ських ре­гі­о­нів По­ліс­ся виз­на­не осе­ред­ком най­більш за­кон­сер­во­ва­них тра­ди­цій бджіль­ниц­тва. Тут до на­ших днів це за­нят­тя ру­ди­мен­тар­но збе­рег­ло­ся не ли­ше в пам’яті ста­ро­жи­лів, а й у су­час­но­му по­бу­ті. В ук­ра­їн­ській на­у­ці заз­на­че­не пи­тан­ня дос­лід­жу­ва­ло­ся ет­но­ло­га­ми та ар­хе­о­ло­га­ми 3. По­ка­зо­ви­ми в цьо­му сен­сі є зна­хід­ки бор­тних но­жів, де­ре­во­лаз­но­го шпи­ча­ка, ме­до­різ­ки, об­вуг­ле­ної мис­ки зі стіль­ни­ка­ми то­що 4. Міс­це­ви­ми бджо­ля­ра­ми збе­ре­же­на не ли­ше ці­ліс­на сис­те­ма знань що­до дог­ля­ду бджо­ли­них ро­їв та їх ут­ри­ман­ня в са­мо­роб­них де­рев’яних ко­ло­дах, а й об­ря­до­ві тра­ди­ції ре­мес­ла, ка­лен­дар па­січ­ни­ка 5.
На від­мі­ну від пер­ших кра­єз­нав­чих ес­се, у яких по­лісь­ке бджіль­ниц­тво вис­віт­ле­не як ек­зо­тич­не та ма­лоз­ро­зу­мі­ле яви­ще, су­час­ні дос­лід­жен­ня про­де­монс­тру­ва­ли, що в ос­но­ві цьо­го за­нят­тя ле­жить дав­ня не­пе­рер­вна тра­ди­ція чис­лен­них ар­ха­їч­них норм та пог­ля­дів. Одним із видів вив­чен­ня бор­тниц­тва на По­ліс­сі ста­ли від­по­від­ні те­ма­тич­ні екс­по­зи­ції у Дер­жав­но­му му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни. Ідеть­ся про са­ди­бу, сфор­мо­ва­ну на ос­но­ві об’єк­тів із с. Бла­жо­ве Ро­кит­нів­сько­го р-ну Рів­нен­ської обл., під­го­тов­ле­ну й від­кри­ту в дру­гій пол. 1970-х рр. (ав­тор те­ма­ти­ко-­ек­спо­зи­цій­но­го пла­ну – зас­лу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Орел Л. Г.), та про са­ди­бу із с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл. (ма­те­рі­а­ли до ін­тер’єру ха­ти зби­ра­ли­ся ав­тор­ським ко­лек­ти­вом на­у­ков­ців Му­зею – Бой­чен­ко В. Ф., Вер­гов­ським С. В., Не­сен І. І., По­но­мар Л. Г., Орел Л. Г., Сви­ри­дою Р. О.). Фор­му­ван­ня зга­да­них ком­плек­сів суп­ро­вод­жу­ва­ло­ся по­шу­ком місць жи­во­го по­бу­ту­ван­ня бор­тниц­тва (ко­лод­но­го па­січ­ниц­тва) на По­ліс­сі, де збе­рег­ли­ся сис­тем­ні знан­ня що­до ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ків-­ко­лод, роз­та­шу­ван­ня їх на де­ре­ві та за­се­лен­ня ро­я­ми, дог­ля­ду за ни­ми то­що. Зок­ре­ма, ав­то­ром стат­ті бу­ли зіб­ра­ні по­льо­ві ма­те­рі­а­ли, які зас­від­чу­ють, що бджіль­ниц­тво є од­ним із на­йяс­кра­ві­ших прик­ла­дів сим­бі­о­зу лю­ди­ни і при­ро­ди. Са­ме три­ва­лі спос­те­ре­жен­ня за бджо­ла­ми пе­ре­ко­на­ли дав­ню лю­ди­ну, а піз­ні­ше лю­ди­ну ци­ві­лі­за­цій­ну, що ці ко­ма­хи люб­лять лі­со­ве се­ре­до­ви­ще і най­кра­ще но­сять мед на ви­со­ті, тоб­то в дуп­ла, а піз­ні­ше – у під­ві­ше­ні на де­ре­ва ву­ли­ки-­ко­ло­ди: “Пчо­лє тре­ба у гус­том лє­сі і ві­со­ко буть. Це її при­ро­да. Так ста­ріє лю­ди ка­за­лі. Їм до ха­ти пе­ре­се­ля­ца, як бор­тни­ку з мєс­ца сор­ва­ца. Це уже для ніх на­сил­ля. Для цьо­го їх тре­ба за­пєр­ті” (с. Де­ле­та Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Са­ме то­му по­лісь­кі се­ля­ни впро­довж сто­літь по­ряд із са­ди­бою роз­та­шо­ву­ва­ли ко­ло­ди на де­ре­вах за лі­со­вою фор­мою. У цьо­му сен­сі в міс­це­вій го­вір­ці роз­різ­ня­ють­ся по­нят­тя бор­тні­ка, який три­мав бджіл у ко­ло­дах та па­січ­ни­ка, який мав ву­ли­ки з рам­ка­ми – скринь­ки. Вод­но­час на Ко­рос­тен­щи­ні по­бу­тує ще од­на наз­ва – пчо­ло­вод, яку на поч. ХХ ст. за­фік­су­вав В. Крав­чен­ко. Що­до сло­вес­но­го поз­на­чен­ня ву­ли­ків, крім зга­да­них уже за­галь­но­по­ши­ре­них лек­сем ул­лій та ко­ло­да, на те­ри­то­рії Цен­траль­но­го По­ліс­ся ав­то­ром за­фік­со­ва­ні: борть (пів­ніч­на час­ти­на Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), бор­тяк (с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), дуп­лян­ка (с. Гу­ни­чі Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.).
На­род­ні тех­но­ло­гії ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ків-­ко­лод міс­тять тра­ди­цій­ні знан­ня що­до по­рід і ві­ку де­рев, най­при­дат­ні­ших для цьо­го. Та­ка де­ре­ви­на в ре­гі­о­ні ма­ла кіль­ка назв – за­бер­дко­ва, ха­вот­на, си­то­ва. Пер­ша наз­ва вжи­ва­лася що­до сос­ни, дру­га сто­су­ва­ла­ся лис­тя­них по­рід (ду­ба, оси­ки, ли­пи), а ос­тан­ній тер­мін і ни­ні є най­більш вжи­ва­ним на Ов­руч­чи­ні. З-по­між зга­да­них по­рід де­рев ли­ше сос­ну мож­на вва­жа­ти оп­ти­маль­ним ма­те­рі­а­лом за всі­ма по­каз­ни­ка­ми. Її якос­ті за­до­воль­ня­ли всі ви­мо­ги що­до ут­ри­ман­ня бджіл у ко­ло­дах – теп­ло, су­хість, філь­тра­ція по­віт­ря, дов­го­віч­ність. Під час ви­го­тов­лен­ня ву­ли­ка ко­ло­ду не пе­ре­вер­та­ли. От­же, нап­ря­мок “верх – низ” від­по­ві­дав рос­ту де­ре­ва. Заз­ви­чай це та­кож оз­на­ча­ло, що ни­зом бу­ла при­ко­ре­не­ва час­ти­на де­ре­ва – ко­мель. Тра­ди­цій­ним по­ло­жен­ням та­ко­го ву­ли­ка на де­ре­ві бу­ло вер­ти­каль­не (сто­як). Ос­тан­нє пов’яза­не з низь­ки­ми взят­ка­ми, при яких ме­до­ва час­ти­на сот ся­га­ла тро­хи біль­ше по­ло­ви­ни ви­со­ти ко­ло­ди.
Роз­мі­ри ву­ли­ка ви­ра­хо­ву­ва­ли­ся на­род­ни­ми мі­ра­ми, на­сам­пе­ред – п’ядя­ми. Йо­го про­пор­ції тіс­но пов’яза­ні із наз­ва­ми складових час­тин. У них чіт­ко прос­те­жу­ють­ся па­ра­ле­лі з бу­до­вою люд­сько­го ті­ла: го­ло­ва, лоб, око, чол­ка, сра­ка. При цьо­му го­ло­ва від­по­ві­да­ла чо­ти­рьом п’ядям, на тчес­ло (пря­мо­кут­ний от­вір) – при­па­да­ло дві п’яді і дві – на ниж­ню час­ти­ну (сра­ку). Та­ким чи­ном за­галь­на ви­со­та вул­ля до­рів­ню­ва­ла вось­ми п’ядям (с. Се­ле­зів­ка, Ов­руць­ко­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.).
Для за­се­лен­ня ко­ло­ди ро­єм її внут­ріш­ню час­ти­ну на­ти­ра­ли за­паш­ни­ми рос­ли­на­ми (ба­гон – баг­но зви­чай­не та ма­тош­ник – ме­лі­са). На кіл­ки-­свє­сі, роз­та­шо­ва­ні на від­ста­ні тро­хи мен­ше п’яді вго­ру від чол­ки, чіп­ля­лася су­ха во­щи­на.
Важ­ли­вість ви­бо­ру де­ре­ва, на яко­му ві­шав­ся ву­лик, зас­від­чує йо­го наз­ва – стой­ло, ши­ро­ко ві­до­ма на По­ліс­сі 6. Та­кі де­ре­ва в се­ре­до­ви­щі по­лі­щу­ків пе­ре­да­ва­ли­ у спа­док або да­ру­ва­ли на кшталт будь-­я­ко­го ін­шо­го при­ват­но­го май­на. Стой­ло на дов­гий час, де­ся­ти­літ­тя і на­віть сто­літ­тя ста­ва­ло до­мів­кою, за­хис­том для бджо­ли­но­го вул­ля. Бор­тни­ки ві­ри­ли, що рій ви­би­рає не ли­ше ко­ло­ду, а й де­ре­во, на яко­му во­на містить­ся. Дерево (най­час­ті­ше сос­на) по­вин­но бу­ло бу­ти кра­си­вим, із роз­ви­не­ною кро­ною, за­хи­ще­ним від віт­ру: “Ко­лісь по гол­лю хвою ви­бі­ра­лі”. Вод­но­час гіл­ки не по­вин­ні бу­ли за­ва­жа­ти зруч­но­му під­льо­ту бджіл до льот­ка. Як і вік­на сіль­сько­го жит­ла, льо­ток (око) ко­ло­ди орі­єн­ту­ва­ли на схід.
На­ве­де­ні ма­те­рі­а­ли зас­від­чу­ють, що по­лісь­ке бор­тниц­тво ви­ро­би­ло стій­ку тра­ди­цію роз­мі­щен­ня ву­ли­ків на ста­рих де­ре­вах, що охо­ро­ня­ла від ви­ру­бу­ван­ня най­ста­рі­ші та най­біль­ші ек­зем­пля­ри, на яких най­час­ті­ше й зак­ріп­лю­ва­лись вул­лі-­ко­ло­ди.
По­лі­щу­ки дав­но по­мі­ти­ли, що бджо­ли дов­го не мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти в од­но­му дуп­лі без дог­ля­ду, а от­же, без лю­ди­ни. Не спо­жи­ва­ю­чи за зи­му всьо­го ме­ду, во­ни му­сять мі­ня­ти ву­лик. То­му бор­тни­ки-­пчо­ло­во­ди тра­ди­цій­но­го (на­род­но­го) се­ре­до­ви­ща ви­ро­би­ли ім­пі­рич­ну сис­те­му про­пор­цій се­зон­но­го ви­би­ран­ня ме­ду (ро­бо­ти) із ко­ло­ди, тим са­мим зас­від­чив­ши ша­ноб­ли­ве став­лен­ня до бджо­ли. Во­ни ді­ли­ли­ся з ко­ма­ха­ми по­рів­ну, ви­рі­за­ю­чи ли­ше час­ти­ну со­тів, нижчу на од­ну п’ядь від чол­ки.
По­ліс­ся три­ва­лий час бу­ло те­ри­то­рі­єю роз­ве­ден­ня ко­рот­ко­хо­бот­ко­вої по­ро­ди бджіл (слє­пот­нів). Во­ни ви­яв­ля­ли­ся від­нос­но стій­ки­ми до чис­лен­них хво­роб і шу­ка­ли взя­ток на кіль­кох лі­со­вих рос­ли­нах-­ме­до­но­сах – ве­ре­сі і кру­ши­ні. Ос­тан­ню ви­ко­рис­то­ву­ва­ли й для ви­го­тов­лен­ня та­ких при­мі­тив­них прис­тро­їв, як ку­ре­лі, тоб­то шмат­ка дос­ить тов­стої га­лу­зки, над­ко­ле­ної в ба­га­тьох міс­цях згори. Курелями під­ку­рю­вали ро­ї. Са­ме зав­дя­ки лі­со­во­му бор­тниц­тву до на­ших днів збе­ре­же­ні ру­ди­мен­ти жи­вої і вод­но­час ар­ха­їч­ної тра­ди­ції до­бу­ван­ня вог­ню (із бе­ре­зи).
По­ва­га міс­це­вих се­лян до ро­їв ви­я­ви­ла­ся і в чис­лен­них зви­ча­є­вих нор­мах: бджіл за­бо­ро­ня­лося ла­я­ти, “бо зве­дуть­ся”. Їх за­ги­бель поз­на­ча­ли лек­се­ма­ми, ана­ло­гіч­ни­ми люд­ській смер­ті – від­мер­ли, про­па­ли, але не по­дох­ли. Бджо­лам при­яс­вя­чу­ва­ли і ви­ко­ну­ва­ли у Різ­двя­ні свя­та спе­ці­аль­ні ко­ляд­ки. У цей пе­рі­од їх зап­ро­шу­ва­ли на ку­тю як пов­ноп­рав­них чле­нів ро­ди­ни. Гос­по­да­рі за­доб­рю­ва­ли бджіл де­монс­тра­ці­єю влас­ної щед­рос­ті. Так, під час пер­шо­го в се­зо­ні від­кри­ван­ня ко­ло­ди вва­жа­лось обов’яз­ко­вим зап­ро­си­ти і при­гос­ти­ти ме­дом усіх, ко­го зус­трі­неш у лі­сі. Та­ке час­ту­ван­ня пов’язу­ва­ли із май­бут­нім ба­га­тим ме­до­вим збо­ром: “У ску­по­го бджо­ли не ве­дуть­ся” (с. Се­ле­зів­ка). Щоб у но­во­му се­зо­ні доб­ре сі­да­ли бджо­ли­ні рої, не­об­хід­ним вва­жа­ло­ся сі­дан­ня у ха­ті пчо­ло­во­да. Для ро­бо­ти бі­ля ву­ли­ків виз­на­ча­ли­ся особ­ли­ві спри­ят­ли­ві (лег­кі) дні: най­кра­щим ува­жав­ся вів­то­рок, а з-по­між тиж­нів най­ліп­ши­ми ви­різ­ня­ли не­пар­ні, зок­ре­ма – оди­над­ця­тий та три­над­ця­тий піс­ля Різ­два, час для пер­шо­го вес­ня­но­го від­кри­ван­ня ко­лод.
Біль­шість на­род­них уяв­лень, що по­бу­ту­ють на По­ліс­сі, під­во­дять нас до вис­нов­ку про те, що бджо­ли, як і де­я­кі ін­ші іс­то­ти, вва­жа­ли­ся ме­ді­а­тив­ни­ми, по­се­ред­ни­ка­ми між ре­аль­ним і по­той­біч­ним сві­том. Прик­ла­дом цьо­го є ворожіння за по­ве­дін­кою бджіл про май­бут­ній ме­до­вий взя­ток на­пе­ре­дод­ні Но­во­го ро­ку. Для цьо­го се­ля­ни піс­ля ве­че­рі від­ві­ду­ва­ли пев­не стой­ло і спос­те­рі­га­ли за тим, чи ви­па­де кіль­ка бджіл із ву­ли­ка і в який бік во­ни ле­жа­ти­муть го­ло­ва­ми – з то­го бо­ку вес­ною очі­ку­ва­ли сі­дан­ня (са­ді­бу) ро­їв. До­сить ар­ха­їч­ною ви­да­єть­ся й міс­це­ва зви­ча­є­ва нор­ма, за якою “бор­тнік у бор­тні­ка роя не возь­ме. У ко­го рой сів, той і ха­зя­їн. Той тво­рів, я тво­рів, до ко­го ся­дуть – той і ха­зя­їн” (с. Се­ле­зів­ка).
Най­важ­ли­ві­ші по­дії у жит­ті пчо­ло­во­да і йо­го ро­ди­ни поз­на­ча­ли­ся на бджо­лах. Так, за міс­це­ви­ми уяв­лен­ня­ми смерть гос­по­да­ря мог­ла спри­чи­ни­ти за­ги­бель йо­го ро­їв. Аби цьо­го не ста­ло­ся, ін­ший бджо­ляр по­ви­нен був пос­ту­ка­ти по ко­ло­ді і та­ким чи­ном збу­ди­ти рій (с. Яб­лу­нів­ка Єміль­чин­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Ана­ло­гіч­ні дії під час по­хо­ро­ну в се­лі застосовувалися що­до не­мов­лят, які спа­ли – їх пот­ріб­но бу­ло бу­ди­ти при про­ход­жен­ні про­це­сії ко­ло осе­лі. На­то­мість, під час ве­сіл­ля не­зай­ма­на мо­ло­да, при­сів­ши на ву­лик се­ред па­сі­ки, мог­ла за­без­пе­чи­ти май­бут­ню ак­тив­ність рою. Цьо­му спри­я­ло і да­ру­ван­ня па­січ­ни­ком вос­ку на ве­сіль­ну свіч­ку. Нав­па­ки, да­ван­ня вос­ку від жи­вих бджіл для ви­го­тов­лен­ня по­хо­валь­ної смер­тель­ної свіч­ки мог­ло зу­мо­ви­ти за­ги­бель усьо­го рою. То­му для по­кій­ни­ків ви­ко­рис­то­ву­ва­ли ли­ше віск від по­мер­лих бджіл. Охо­ро­ня­ли бджіл і від пог­ля­ду не­чес­ної на­ре­че­ної. Її го­ди­ло­ся ви­во­ди­ти з ко­мо­ри із зав’яза­ни­ми очи­ма або нак­ри­тим об­лич­чям: “Аби не по­зи­ра­ла на ха­зяйс­тво, пчол, бо зве­дуц­ця” (с. При­бірськ Іван­ків­сько­го р-ну Ки­їв­ської обл., с. Те­пе­ни­ця, с. Кам’ян­ка Олев­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.), “Пчо­ли по­дох­нуть” (с. Бе­хи Ко­рос­тен­сько­го р-ну Жи­то­мир­ської обл.). Та­ка на­ре­че­на по­вин­на бу­ла перш за все по­ди­ви­ти­ся на зем­лю.
Отже, вив­чен­ня по­лісь­ко­го бор­тниц­тва, зок­ре­ма му­зей­ни­ми зак­ла­да­ми, має пер­спек­ти­ви, спирається на від­по­від­ні ме­то­ди­ки зби­ран­ня ма­те­рі­а­лів та екс­по­ну­ван­ня ет­ног­ра­фіч­них пам’яток. Вик­ла­де­ні мір­ку­ван­ня, од­нак є оче­вид­ним свід­чен­ням дав­ніх сві­тог­ляд­них за­сад, на яких ґрун­ту­ва­лось од­не із най­дав­ні­ших за­нять на­се­лен­ня Ук­ра­ї­ни – лі­со­ве бор­тниц­тво.

_______________
1 Цин­глер, М фон. Ста­рин­ные пче­ло­во­ды. – Х., 1914; Ко­ва­лев Н. Жи­вая ле­то­пись во­лын­ско­го пче­ло­водс­тва. – Жи­то­мир, 1916; Док­лад, чи­тан­ный в эко­но­ми­чес­кой сек­ции Общес­тва исс­ле­до­ва­те­лей Во­лы­ни пче­ло­во­дом-­лю­би­те­лем К. А. Бер­ды­чев­ским // Тру­ды общес­тва исс­ле­до­ва­те­лей Во­лы­ни. – Жи­то­мир, 1902. – Т. 1. – С. 151–171.
2 Ар­хив Юго-­За­пад­ной Рос­сии. – К., 1867. – Т. І. – Ч. ІV. – № 18, 22, 34, 35, 82, 89.
3 Ску­ра­тів­ський В. “Русь­ка прав­да” і охо­ро­на бор­тниц­тва // Ра­дян­ська прав­да. – 1979. – № 6. – С. 79–88; йо­го ж. Роз­ви­ток па­січ­ниц­тва на Ук­ра­ї­ні // На­род­на твор­чість та ет­ног­ра­фія. – 1978. – № 5. – С. 51; йо­го ж. Бор­тниць­кий про­ми­сел // Жов­тень. – 1980. – № 9. – С. 122; йо­го ж. Тра­ди­цій­не бор­тниць­ке пра­во на Ук­ра­ї­ні // НТЕ. – 1983. – № 5. – С. 33–44; йо­го ж. Ку­холь ме­ду. – К., 1998.
4 Звез­дец­кий Б. Го­ро­ди­ща ІХ – ХІ­ІІ ве­ков на тер­ри­то­рии ле­то­пис­ных древ­лян. Дис… К., 1990. – С. 201.
5 Ру­ко­пис­ний фонд Інс­ти­ту­ту мис­тец­твоз­навс­тва, фоль­кло­рис­ти­ки та ет­но­ло­гії ім. М. Т. Риль­сько­го НАН Ук­ра­ї­ни. – Ф. 15-1, од. зб. 59; Дмит­рен­ко А. Па­січ­ниць­кий ка­лен­дар ук­ра­їн­ців осін­ньо-­зи­мо­во­го цик­лу як про­яв тран­сфор­ма­ції дав­ніх язич­ниць­ких об­ря­до­дій під впли­вом хрис­ти­янс­тва // Ми­ну­ле і су­час­не Во­ли­ні й По­ліс­ся: На­род­не мис­тец­тво і ду­хов­ність. – Луцьк, 2005. – С. 96–98.
6 Ук­ра­ї­нець А. Бджіль­ниц­тво на Рів­нен­сько­му По­ліс­сі. До ха­рак­те­рис­ти­ки су­час­но­го ста­ну // Ет­но­куль­тур­на спад­щи­на Рів­нен­сько­го По­ліс­ся. – Рів­не, 2002. – Вип. 2. – С. 47.