ОЛЕКСАНДЕР ОЛЕСЬ — СПІВЕЦЬ КРАСИ І НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Серед поетів першої половини 20-го століття тяжко знайти поета, рівного Олесеві, що поклав би стільки сили, стільки свого серця й таланту в поетичні рядки, оспівуючи красу природи, красу людської душі і боротьбу нашого народу за своє визволення; немає поета, що гак би болів і відтворював у поетичній формі трагедію нашої Батьківщини. Немає також і поета в цей період, що так би хвилював душу нашого народу своїм простим, але мистецьким словом. Недаром пір ля Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки ім'я Олександра Олеся ми промовляємо з такою пошаною.

І справді, коли пригадаємо часи визвольної боротьби України, роки 1917 - 18, то тоді на всіх вечірках, святах, на урочистих зборах, на національних святах чулися палкі цитати з його поезій, лунали пісні, покладені на його слова. Вони хвилювали й поривали приспану країну до боротьби, до чину, будили національну свідомість. Недаром від 19.30 до 1958-го року його творчість була під цілковитою забороною. Тільки дякуючи Максимові Рильському та його однодумцям, у 1958 році його частково реабілітовано. Виправдуючи Олеся перед урядовими чинниками, Максим Рильський доводив, що багато друзів поета, коли він був на еміграції, помилково було репресовано чи знищено і що це, мовляв, штовхало Олеся в табір ворогів Радянського Союзу. Але вже кілька останніх років Олеся знову не друкують, зокрема після падіння Шелеста. У 1978 році минуло 100-ліття з дня народження Олеся, але в Україні не було жодної згадки про цей ювілей, про перевидання його творів, які востаннє були видані в 1964-му році. Так мовчанкою минуло століття з дня смерти Гната Хоткевича, 150 років з дня народження Я. Щоголева, без видання їх творів.

Говорячи про невмирущу творчість Олеся, мимоволі запитаємо, хто ж такий був Олесь, який ще в 1903 році писав поезії російською мовою, яка сила звела його на український шлях патріота й борця.

Народився Олександер Олесь (справжнє прізвище Кандиба) 1878 року в селі Крига, біля Білопілля, на Сумщині. Батько керував промисловими роботами одного підприємця росіянина й часто жив поза межами України. Олесь згадує батька, як дуже добру людину. Та коли Олесеві було 13 років, батько помер. Мати походила з села Верхосулля, Лебединського повіту, і Олесь змалку виростав більше в матері, на селі. Дитинство йому здавалось «одним золотим днем». все, що він бачив у степу, в садку, на річці Сулі, здавалось йому «суцільною казкою природи».

 Читати Олесь навчився від матері в 4 роки, там же вчився в школі. Свій перший вірш написав, коли йому було 9 років, але російською мовою. Але, як згадує сам Олесь, вії років він уже знав багато віршів «Кобзаря» напам'ять . У 15 років Олесь їде до Харкова і складає іспити до Хліборобської школи. Цікавився різними мовами, працював над вивченням індійської, польської, болгарської й сербської. У школі редагував журнал «Комета», де друкував і свої вірші українською й російською мовами. Початки національної свідомости прищепив йому його приятель Петро Радченко, що теж писав повісті українською мовою. Впливали на його свідомість і вчителі. Олесь тоді читав багато українських та російських клясиків. Великий вплив на майбутнього поета зробили своїми творами німецький філософ-ідеаліст Шопенгауер та письменник Гергардт Гавптман. З українських перечитав, крім Шевченка, твори Лесі Українки, Старицького, Чернявського та інших

Олесь ще змалку дуже любив театр. Іноді взимку він ішов за 12 верств до іншого села, щоб побачити якусь українську виставу.

Закінчивши в Харкові Хліборобську школу, Олесь вступив до Київського Політехнічного Інституту, але через матеріяльні нестатки не закінчив його, а пішов працювати практикантом на цукроварню Харитоненка, де став одним з організаторів театру, в якому сам брав участь в багатьох п'єсах.

У 1903-му році вступив до Харківського Ветеринарного Інституту. Звідси за власним бажанням Олесь вирушає в серпні 1903 року до Полтави, на велике свято з нагоди 100-ліття «Енеїди» та відкриття пам'ятника батькові української літератури Іванові Котляревському. Це свято відбулося 30-го серпня 1903-го року. До речі, багато українців, що були свідками тієї епохальної для України події або були добре ознайомлені з нею, початок своєї національної свідомости рахували від тієї дати.

Академік Сергій Єфремов писав у 1913-му році, що той день багатьом скинув полуду з очей, показавши, з одного боку, божевільні утиски царського уряду, а з другого — силу української ідеї. Власне 100-ліття «Енеїди» припадало на і 898-ий рік, але царський уряд не давав дозволу на відкриття й побудову пам'ятника. І це тяглося аж до 1903-го року, хоч у Львові було відсвятковано своєчасно. Там виступали з доповідями Михайло Грушевський, Олександер Колесса та Степан Смаль-Стоцький з Чернівців.

Тож в історії українського руху свято відкриття пам'ятника Котляревському стало поворотним моментом. Сучасники тих подій розповідають, що на свято з'їхались тисячі людей з різних кутків України. Досить сказати, що як згадує історик Дм. Дорошенко, весь поїзд з Києва до Полтави розмовляв тоді українською мовою, бо ним їхали українці на свято. Багато прибулих від залізничної станції до центру Полтави йшли пішки, щоб дорогою побачити і гору Панянку, і будиночок, де жив Іван Котляревський, і дерев‘яну церкву, яку збудував останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський. Серед прибулих були Леся Українка, її мати Олена Пчілка, Гнат Хоткевих, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Борис Грінченко з пружиною, Мих. Старицький, композитор Микола Лисенко, Серни Єфремов, Саксаганський, Микола Міхновський Іван Липа. А з Галичини приїхали: Василь Стефаник, проф. Смаль-Стоцький, композитор Колесса, Студинський, композитор Вахнянин, проф. Сімович, член Галицького сойму Романчук та ін. 30-го серпня відбулося урочисте відкриття пам'ятника  

Котляревському, але влада так боялась якихось демонстрацій, що навколо стояли лаги кінного війська, а в ближчих подвір'ях їхні резерви. Пам'ятник, збудований за проектом полтавського архітекта Позена, виглядав чудово. Під пам ятник склали вінки. Поклав і Борис Грінченко. Присутні вітали оплесками кожен вінок. Увечорі відбулась академія чи свято. На сцені засідала комісія на чолі з міським головою Трегубовим. Делегатам з Галичини дозволили виголошувати вітання українською мовою, а наддніпрянцям — лише російською. Коли на кін вийшов член галицького парляменту Романчук, то овації були такі, що він довго не міг промовляти. Як овації втихли, він сказав «Слава тобі, славний городе» ... і знову рясні овації. Рідна українська мова електризувала публіку. Як згадують сучасники тих подій, здавалося, що скоро розваляться стіни від овацій. Так вітали кожного промовця, що говорив українською мовою.

Та коли почав вітати делегат з Наддніпрянщини, Трегубов перервав і заборонив промовляти. Тоді виступив Микола Махновський від харківської адвокатури й категорично заявив, що його привіт написаний українською мовою, а тому, що вона заборонена, він забирає свій привіт назад, а лишає тільки обкладинку. Так зробив і Коцюбинський та всі подальші. В цей час один з делегатів, Гулачок, крикнув: «Українці! Тут нам нічого робити, лишаймо залю». Переповнена заля швидко спорожніла, а міський голова Трегубов був так вражений несподіванкою, що, зомлівши, впав на підлогу. Його аж до 12-ої години ночі приводили до притомности.

Наступного дня увечорі відбувся концерт хору, що складався з 150 осіб. Керував ним батько україської музики композитор Микола Лисенко.

Все це справило таке сильне враження на всіх присутніх, що тяжко собі уявити. Це була перемога українства. Тут Олесь познайомився з багатьма письменниками, а також Іваном Липою, що пізніше був міністром здоров'я в українському уряді 1918-го року. Він порадив Олесеві припинити писати російською мовою. Цей Іван Липа був батьком відомого Юрія Липи, що загинув, будучи лікарем в УПА, де керував санітарною частиною.

Повернувшись до Харкова, Олесь набуває більшої популярности, його скрізь запрошують, а в пресі друкують його українські поезії. У 1904-му році виходить його перша збірка поезій «З журбою радість обнялась». Про свій перший спів він говорить в поезії, датованій 1904-м роком:

В дитинстві ще ... давно колись

Я вибіг з хати в день майовий...

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились...

 Весь Божий світ сміявсь, радів...

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

Уже в цій першій збірці Олесь виявився першоклясним ліриком, який умів чудово змалювати явища природи, її красу, власні настрої:

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні, слів людських немає...

Вони ж так прагнуть в слові жить...

Так часом весь в огні горить,

Стражда закоханий докраю,

І слів не зна, в які б він влить

Зумів любов свою безкраю...

Вона ж чекає і мовчить...

Дуже популярним був поет і серед молоді, студентства. Його чисті романтичні чи любовні поезії, не забруднені еротикою, але переплетені красою природи, молодь переписувала собі в зошити, альбоми, деклямувала при зустрічах, на вечірках. Часто він писав і мініятури. Ось один зразок:

Коли хочеш, знать, серденько,

Як тебе люблю,

Є тут гай один близенько,

Там щебече соловейко про любов мою.

Багатьом відомий вірш «Чари ночі», який він написав у 1904-му році і який свідчить про досконалість і майстерність автора. Цитуємо окремі куплети з того вірша:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ються піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,

— Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч нам,

Весна в сей час нам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

 струмінь власної душі

Улий в шумляче море

 Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок шепоче...

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерти ж — вічність ціла...

Уже в першому періоді його творчости бачимо вияви його думки й сподівання про долю України:

Сніг в гаю ... але весною

Розів'ється гай...

Може долею ясною

Зацвіте й мій край...

В небі мла, а сонце гляне, —

Мла розтане вмить...

Може й мій народ повстане,

Морем зашумить.

Але поразка революції 1905-го року, на яку Олесь покладав надії, приносить у його душу жалі й обурення проти гнобителів:

Стало знов темніше ... хмари позвисали,

Вилетіли сови, вибігли шакали,

І ревуть, і виють, і шукають тіла...

Полилися сльози, кров зачервоніла...

Поет боліє також, що наш нарід такий байдужий, хоч і має в собі потужну невичерпну силу; і він закликає прокинутися, скинути кайдани неволі, розвіяти хмари й тумани:

О дух України! Орел!

Дух вільний, смілий і високий,

Злети, стурбуй цей мертвий спокій

І влий життя з своїх джерел...

Ти дужий в вільності своїй,

Розніс би хмари і тумани,

Розбив би всіх неволь кайдани,

Розбив би ... Чуєш, краю мій?

У 1906-му раці поет побував в Криму, де також написав цикль ліричних поезій, в яких теж пробиваються згадки про Україну:

Літній вечір ... гори в млі,

В золоті вершини...

А над ними ллється десь Пісня України...

Що далі то глибше поет проникається любов'ю до своєї рідної мови, розуміючи велику її вагу для народу, для літератури, дарма що вона була під офіційною забороною. Один з кращих віршів на теми мови серед низки інших, які створили наші поети, це «О, слово рідне»:

О, слово рідне, орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співучий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О, слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між, ними левій рев...

О, слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем встань!

Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

1907 р.

Не міг поет байдуже дивитися й на тих безхребетних землячків, що мовчки ходили в московському ярмі і яким байдужа була доля України, культури, і він у 1908 році пише громадський вірш, плямуючи рабство, плямуючи тих, що цураються свого національного імени, рідної мови:

Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім'я,

Всесвітнім соромом покритись

І, не соромлячись, дивитись, —

Це дійсність, сон? — не знаю я.

І, справді, поет горів, кресав в своїх поезіях іскри гніву до тих байдужих, яких приспала довголітня московська неволя. Ті слова він висловлював з такою поетичною силою, що, здавалось, кожного мусіли б зворушити. Ті поезії актуальні й сьогодні як на рідних землях, де провадиться нищівна русифікація, так і тут, у так званому вільному світі, де таких безбатченків, що забувають свою мову, що не посилають дітей до рідних шкіл, не читають своїх часописів, книжок, не знають дороги до своєї громади, стає все більше й більше.

Після 1905 року тимчасово московський гніт ніби зменшився, почали виходити деякі українські часописи, журнали, в повітрі ніби заблищали іскри майбутньої близької волі, і Олесь у 1908-му році пише незрівняної краси поезію «Яка краса відродження України», ніби він бачив уже візію майбутнього:

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона...

Але минуло небагато часу, як московська реакція знову почала ліквідувати українські установи, переслідувати український національний рух, і радісні й бадьорі ноти поета змінились виступом на оборону свого народу:

Наш край в неволі і нарузі,

Великі святощі в смітті...

або:

Дивіться — люд кона в неволі,

В ярмі залізному кричить...

1912-го року Олесь уже стає редактором найповажнішого журналу «Літературно-науковий вісник», що дає можливість йому сказати більше, як він міг це робити досі. Того ж року, щоб трохи відпочинути та набратися сил і вражень, поет їде в Галичину, де було більше волі для українського друкованого слова. Там зустрічається з Іваном Франком. Василем Стефаником та іншими письменниками й діячами. Гам Олесь почув і авторитетне слово славного нашого історика й літературознавця Михайла Грушевського, що очолював там українську науку. Побувши у Львові, Олесь їде до Криворівні захоплюється краєвидами Карпат, про які з подивом писав:

Там стали гори, як титани,

На варті волі і краси,

Там наче цілі океани

Шумлять незаймані ліси...

Там він почув безліч легенд про чугайстрів, русалок, лісовиків, і він повернувшись до Києва, випускає збірку нових поезій «На зелених горах». В одній з поезій поет майстерно відтворив ту романтику Гуцульщини, про яку так ба-то написав і славний Гнат Хоткевич, який саме в той час повернувся з Західньої України. У збірці «На зелених горах» Олесь в одній з поезій «Ой, ще гори у темряві спали», малює чарівну картину згаданої Гуцульщини:

Ой, ще гори у темряві спали,

Та не спали тумани на них,

Голосили, тужили, ридали,

Припадали до скель кам'яних...

І на голос сумної трембіти,

На тривожний, розпачливий крик

Виглядала Лісовка крізь віти, —

Івиходив з кущів Лісовик.

Наче велетень з білого снігу,

Прокидався Чугайстер зі сну,

Перекидував скелі з розбігу,

Перескакував прірву страшну...

У 1914-му році вибухає Перша світова війна з Німеччиною. Московські війська, вдершись на територію Західньої України, нищать українські установи, Просвіти, книгозбірні, народні доми, роблять труси в мешканнях письменників, арештовують і висилають на заслання низку національних діячів. На ті події Олесь відгукується розпачем і обуренням;

Надії всі поховані тобою,

О краю мій, потаврений ганьбою...

І як душа моя в журбі

Пісня співатиме тоді!

Я — мов сурмач без сурми голосної,

Я — мов стрілець без зброї золотої,

Я — мов орел без сизих крил,

Я — мов вістун серед могил.

А в іншому вірші він з гнівом кидає:

Не голосу — громів небесних!

Не слів, а каменів важких,

Щоб міг я гнівно кинуть в них,

Рабів безглуздих і безчесних!..

Але поруч гніву й розпачу поет ганьбив зрадництво й зневіру, попереджаючи голосом трибуна, що ворог може знову придушити Україну, «в залізо знову закують і поведуть на глум, на муки». І він пробує одночасно вдихнути віру в перемогу. Такі оптимістичні думки він висловив в поезії «Хай літають вітри»:

Хай літають вітри, хай сміються громи,

Ми не звернем з своєї дороги,

Ми розіб'єм громи молодими грудьми,

Грім заглушить пісні перемоги...

Та, нарешті, прийшов очікуваний 1917-ий рік Московська тюрма народів розпалась. Україна проголосила самостійність, волю на власне національне й культурне життя Тепер

Олесь, що стільки років будив свій нарід, чекав волі стає найбільшим співцем національного відродження України він пише низку поезій, повних радости й захоплення здобутою волею:       

О Боже, без меж милосердя твоє!

І правда, о Боже, на світі ще є,

Недарма нам снилась вона уночі,

Не дарма ми гибли, до неї йдучи...

Один з характерних віршів цього періоду «Живи, Україно»:

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!..

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,

І руки не скрутять ворожі:

Стоять твої вірні сини навкруги

З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях

І жити, і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях

Ніколи не вкрити ганьбою!

Олесь захоплений і тим, що відразу почала творитись українська армія, яка стане на оборону України. Цій події він присвячує теж: оптимістичний вірш:

Українське військо, мов з могили встало,

Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,

Розгорнуло прапор соняшно-блакитний,

Прапор України! Рідний, заповітний!

Вільну Україну не скують кайдани,

В обороні волі наше військо встане,

Заревуть гармати, закричать шаблі,

Не дадуть в наругу рідної землі.

Від дощу, від грому оживе руїна,

Зацвіте квітками вільна Україна,

Творчий дух народу із могили встане,

І здивують всесвіт лицарі-титани.

Але поруч таких палких патріотичних поезій поет пише гострі й палкі рядки, спрямовані проти московського червоного війська, що вже сунуло з півночі на Україну, бачив, як Москва провадила підривну роботу. Він бачить, що ті, які ще недавно називали себе нашими братами, обіцяли волю кожному народові на самостійне існування при розвалі царської Росії, сьогодні кинули зброю проти України, яка проголосила самостійність, й запитує: «Невже від братньої руки впадуть підкошені квітки?»

У розпалі боротьби за самостійність поет з болем у серці щоразу бачить національну несвідомість нашого народу, приспану багатьма роками неволі, байдужість до закликів українського уряду, непошану до своїх політичних діячів. Ці мотиви він висловив у майстерній алегоричній поезії «Лебідь»

Та недовго Україна пишалась здобутою волею. Настали знову тяжкі дні боротьби проти большевицької навали, що сунула в Україну. У нерівній боротьбі наша держава впала. Український уряд, військо і численна інтелігенція виїхали на еміграцію. Олесь також виїхав як відпоручник українського посольства, до Будапешту. Пізніше переїхав до Відня, де разом з іншими організував Союз українських письменників та журналістів, ставши його головою. Також організував, з допомогою М. Грушевського, Український Вільний Університет, який пізніше було перенесено до Чехо-Словаччини.

Олесь тяжко переживає  занепад Української  Республіки й пише розпачливі поезії в цьому періоді

В журбі я сонцю не радію,

В сльозах не бачу я весни,

В душі ношу єдину мрію,

Одну її пещу, лелію,

Вночі і вдень ... єдині сни:

Це край мій.

Довідавшись про страшне свавілля над безборонним населенням України, що його чинили більшовики, Олесь з обуренням кидає рядки поезії:

Стріляйте, вішайте, катуйте,

Пануйте в селах і містах,

Стократ з собою федеруйте

І розпинайте на хрестах.

Бо він вірив, що такі нелюдські вчинки ворога принесуть тому ж ворогові загибель:

Зерно, посіяне в негоду,

Кривавим маком розцвіте, —

І прийде воля для народу,

І зійде сонце золоте.

Переїхавши до Подєбрад у 1924-му році, Олесь деякий час викладає в Подєбрадській Академії українську літературу, продовжуючи одночасно свою літературну діяльність, не втрачаючи надії на поворот у звільнену Україну. Він писав тоді, звертаючись до свого війська:

Ще переможними полками

В свій край ви будете іти,

І діти стрінуть вас квітками,

О, мої лицарі, брати!

В тому періоді Олесь написав і низку суто ліричних поезій, серед яких зустрічаємо такі, як «Прощай улюблена, прощай» або вірш «Дивлюсь на пройдену дорогу».

Ще в 1923-му році чисельна українська еміграція вшанувала 20-ту річницю творчости Олеся урочистим святом, де з привітанням виступив відомий літературознавець і професор Подєбрадської академії Леонід Білецький, а Відень на чолі з істориком Мих. Грушевським вшанував поета виданням вибраних його творів з передмовою самого Мих. Грушевського. Перед цим у Відні вийшла шоста збірка поезій Олеся «Чужиною».

Чуючи, як деякі поети чи письменники в Україні відразу почали виспівувати прихід Радянської влади, зокрема Павло Тичина, він пише на його адресу вірш, в якому читаємо рядки:

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ

І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати Україно,

В журбі головонька твоя.

Б кривавім морі по коліна

Стоїть без сорому в очах,

Поет колишній, наш Тичина,

І прославляє зойк і жах...

Прилюдно б'є катам поклони,

Катів виспівує в піснях,

А з-під землі ідуть прокльони

Борців, розп'ятих на хрестах...

Але Олесь не був так засліплений, щоб не бачити й недоліків тодішньої еміграції. Він написав низку сатиричних поезій під назвою «Перезва» про видатних діячів і політиків, що зловживали своїми становищами. Одночасно поет картав глухий і байдужий Захід до страждання народу, що потрапив у московське криваве ярмо. До таких поезій належить 'Терновий вінок». Він перестерігав політиків Европи перед червоною загрозою, але вони вважали, що то внутрішня справа України та інших народів, які потрапили під владу

комунізму.

Поруч оригінальної творчости Олесь займався перекладами, зокрема переклав відомий твір американського письменника Лонґфелло «Гаявата».

Чимало уваги й серця Олесь віддав поезіям для молоді, для дітей шкільного віку. Вони, ті вірші, тепер не сходять з наших читанок, з шкільних свят. Це такі, як «Жайворонок», «Айстри», «Ялинка», «Гуси» тощо.

Тяжкі умови еміграції, старість і безвиглядність на швидке повернення на рідну землю часто приносили в його творчість ноти туги й розпачу. Впадаючи в такий стан, він писав:

О, принесіть, як не надію,

То крихту рідної землі,

Я притулю до уст її

І так застигну, занімію...

Знаючи матеріяльний і душевний стан нашого поета, його велику тугу за Україною, московські відпоручники намагались умовити його повернутися додому. Але поет знав, що Москва зробила в 1928 р. з багатьма поворотцями, — вояками-армії УНР, яких провели по вулицях Києва, щоб показати людям «гуманність» влади, а потім їх слід загубився в пралісах Сибіру. Знав Олесь і про поета Самійленка, який повернувся й помер в Києві в злиднях, забутий усіма, тому категорично відмовився.

Із спогадів поета Карманського довідуємося, що сам Олесь казав йому в Празі:

«Я сам знаю, що я умираю між чужими, а ще більше мені болить, що моя дружина мучиться тут зі мною. Там я ще ожив би... Але як туди їхати? Запрошували мене до Харкова. Хотіли мої твори перевидати. Обіцювали не одно. Та як же йти під чобіт наїзника?! Ні, краще вже збожеволіти, а не покоритися!»

Це було тоді, коли низка видатних українців уже провадила переговори про повернення в Україну. Ще раніше повернувся історик академік Михайло Грушевський. Йому теж обіцяли багато. Спершу йому доручили редагувати журнал «Україна», а потім почали цькувати за націоналізм. Зрештою заарештували й тримали під домашнім арештом в Москві. Вимагали від нього покаяння й критики власних наукових праць та поглядів. Більше того, одного дня до приміщення де мешкав академік у Москві, постукав післанець Академії Наук з Києва. Коли Грушевський відчинив двері, той почав розмову на тему покаяння, але Грушевський не дослухав до кінця того намовляння, а відповів: «До побачення» й зачинив перед носом того післанця двері. Зрештою, довели нашого науковця до того, що він тяжко захворів. Післали лікуватися на Кавказ, але ліків, які допомогли б і які можна було дістати з-за кордону, не захотіли дістати. У 1934-му році Михайло Грушевський, автор найповнішої історії України, помер, а його творчість і досі під забороною.

Вістки про страшний голод, що потряс всю Україну в 1933-34 рр дійшли й до Праги. Олесь тоді вже не писав ліричних поезій, з-під його пера тоді виходили сумні рядки:

Коли весь край нечутно плаче,

Гниє розтоптаний в смітті,

Кона розп'ятий на хресті —

Годі забудь красу, співаче!

Уже в січні 1944-го року, ніби наслідуючи передсмертний вірш Тараса Шевченка «Чи не пора вже нам, небого, вози в дорогу лаштувать», Олесь пише свій останній вірш:

Життя минає, наче сон,

У пущі серед лісу,

І вже чиясь страшна рука

Береться за завісу.

Постій! Ще вечір не погас,

Ще повний шуму праліс,

Ще серце кров'ю не зійшло,

Пісні не доспівались.

Та Олесь може прожив би довше, але новий окупант, німецький, заарештував його сина, відомого поета Олега Ольжича. В концентраційному таборі гестапівці його тяжко катували й забили, повідомивши полковника Мельника, що Ольжич помер. Його смерть сталась 13-го червня 1944 року, а його батько, поет Олександер Олесь (Кандиба), помер через 6 тижнів, тобто 22-го липня 1944-го року.

Так відійшов від нас на 66-му році свого палкого життя і невсипущої праці один з найбільших поетів, співець краси і національного відродження України, лишивши по собі багатий доробок. Самих лише поетичних збірок він випустив 12 та багато перекладів, п'єс тощо.

Підсумовуючи творчість поета, варто згадати хоч кілька тих відгуків, що появились і за життя поета й по його смерті. Головнішими з них про творчість Олеся були праці таких ерудитів у літературних питаннях, як Іван Франко, історик Мих. Грушевський, Микола Зеров, Олександер Білецький, Андрій Ніковський, Сергій Єфремов, Павло Филипович, професор О. Дорошкевич, Максим Рильський та багато інших. Всі вони високо оцінювали творчість Олеся. Микола Зеров писав, що він сам захоплювався виданнями поезій Олеся, які його дуже вражали своєю свіжістю й безпосередністю, а його мова здавалась йому бездоганною. Зеров називав його поетом між двох революцій».

Критикуючи поезії Олеся, Павло Филипович визнавав, що, порівнюючи з Грінченком, Чернявським та Вороним, Олесь зробив значний крок уперед: у нього немає моралізаторства, нудних творів, і що він «в українську поезію вніс певне надбання громадське, психологічне й формальне». У тій же передмові до «Вибраних творів» Олеся, Филипович цитує слова критика Якова Можейка: «Стоїть міцно тільки Олесь. І певно довго стоятиме, бо він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі»...

 Михайло Грушевський теж у своїй передмові до творів Олеся писав, що він «найблискучіший з усіх сучасних поетів» дарма, що тоді були такі видатні поети, як Чупринка та Микола Вороний.

Ці думки доповнював київський професор О. Дорошкевич, пишучи: «Олесева лірика тонко відгукується на найінтимніші переживання людської психіки; певна річ, тут у центрі стоїть кохання з усіма його душевними перипетіями». Проте як Мих. Грушевський, так і Зеров та Русова зазначали, що Олесь про кохання писав журливо, ніжно, і в його піснях майже немає еротики. Також усі підкреслювали, що сам вірш Олеся звучить, як музика, а тому багато його віршів покладено на музику.

Окремі критики хотіли бачити в Олесеві невгнутого борця, критикували його за песимізм і розпуку в час поразок української державности, називали його «поетом боротьби і зневіри». Та, зрештою, само життя показало, що поезії Олеся витримали іспит часу: вони далі хвилюють читача, милують своєю красою й музичністю, друкуються в пресі, їх дек-лямують на різних святах. Тож недаром окремі знавці літератури уже по смерті поета писали, що Олесь є одним з тих щасливих поетів, що зуміли модерні проблеми поетичної творчості! пов'язати з найповажнішими вимогами національних устремлінь українського народу, що Олесь є одним з найбільших ліриків світу, в якого сила ліричного почуття така вибухова й така безпосередня, що стоїть нарівні з творчістю вокально-музичною. Стихійна сила його творчости не навіяна чужиною, а виросла з рідного українського ґрунту й тісно пов'язана з українською національною традицією й поетичною минувшиною України.

Дехто зазначав, що Олесеві пісні сильніші від найсильніших бомб. А проф. Володимр Дорошенко з нагоди десятиліття з дня смерти Олеся у 1954-му році писав у «Свободі», що поезія Олеся прошуміла в Україні шумом дерев, продзвеніла небесною музикою зір, заспівала шовковою тирсою степів, заревла Дніпром-Славутою, осяяла сонцем відроджену Україну й розлетілася судними дощами-грозами над краєм. Картаючи зрадників і підбадьорюючи живі сили, кликала вона до боротьби, до сонця, до краси.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

З численних літописів, спогадів, щоденників та мемуарів, що змальовують історичні події 17 - 18 століть, за царських часів побачили світ лише окремі з них. До важливіших, які стали основними джерелами у вивченні нашого минулого, стали козацько-старшинські літописи Самовидця, Граб'янки, С. Величка та велика праця «Історія Русів». Автори цих творів, учасники або свідки подій, використали тогочасні записи, універсали, розповіді учасників, польські хроніки, грамоти, а також подали багато фактів з історії сусідніх країн. Але через несприятливі обставини (поневолення та утиски царської цензури) друком вони почали з'являтися лише з середини минулого століття.

Однією з найцікавіших пам'яток є «Літопис Самовидця», що вперше був надрукований у Москві в 1846 р., головним чином дякуючи видатному українському патріотові — проф. Московського університету історикові О. Бодянському Цей рукопис, як і багато інших, ходив тоді по руках, навіть без прізвища автора, в шістьох списках. Пантелеймон Куліш, знайшовши один із тих списків, передав його О. Бодянському, який, доповнивши його трьома іншими списками, що охоплювали інші роки, надрукував у московських «Чтениях». Пізніше, в 1878 році, Орест Левицький, використавши ще два списки, опрацював і надрукував «Літопис Самовидця» окремим виданням у Київській археологічній комісії.

Теперішнє видання (1971 р.), що появилося через 115 років від виходу в Москві і на 54-му році по революції, має 204 сторінки і надруковане 30-тисячним тиражем, охоплює період від 1648 по 1702 рік. До літопису додано дві передмови — одна спеціяльної редакційної колегії, а друга кандидата історичних наук Я. І Дзири. Особливу увагу привертає до себе ця друга передмова Я. Дзири, який з глибоким знанням історії України аналізує так історію появи цього твору, як і перебіг самих подій. Я. Дзира також подав ґрунтовний огляд численних статтей, рецензій та відгуків про цей рідкісний твір.

Яке значення і який вплив мали літописи не тільки на Тараса Шевченка, а й на подальших творців літератури, бачимо хоч би й з листа Лесі Українки до А. Кримського, де вона писала 24-го травня 1912 р., що її «гнітить» те, що вона мало обізнана з рідною історією, крім елементарних відомостей, але першоджерел, головним чином літописів, вона мало «коштувала», а через те не знає стилю «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладається. І їй здається, що якби вона сама прочитала якийсь там «Волинський літопис» чи «Самовидця», то вона б там знайшла щось таке, чого їй бракує в сучасних істориків, не виключаючи й Грушевського, а потім може и сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети.

Недарма цій праці Самовидця дали високу оцінку відомі історики, філологи та письменники: Т. Шевченко, І. Франко, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький. Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк і а інші

Деякі дослідники вважають, що автором цього твору, якому П. Куліш дав назву «Літопис Самовидця», був Роман Ракушка-Романовський, визначний діяч 17 століття, що брав участь у різних дипломатичних місіях, досяг ранги полковника, а пізніше був генеральним підскарбієм, священиком і протопопом.

Та кілька слів про зміст твору. Причину початку визвольної війні І 1648 року, І1 ку очолив Богдан Хмельницький, автор літопису вбачав у переслідуванні православної віри та в соціяльному й національному гніті з боку поляків, які ставились до українського люду, як до бидла, а козаків принижували різними роботами, чого досі вони не зазнавали. Місцева польська шляхта навіть привласнювала платню, яку призначив польський уряд для реєстрових козаків(30 золотих на рік). Більше того, сотників, яких досі вибирали вільними голосами козаки, почали призначати місцеві польські пани. Зловживала своєю владою часто і козацька старшина:

«Которіс зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. А полковникам особливо треба дати и сотникам, и осаулові и писареві, — аж до великого убозства козацтво прийшло, а больше шести тисячей неповинно козаков биті. Хоча и син козацкій, тую ж панщину мусіл робити и плату давати, тое над козаками было».

До цього гніту, як зазначає Самовидець, у містах додавався гніт від жидів: «В городах зась од жидов била кривда, же невольно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тілько меду, горілки, пива, але й браги». До цього долучались великі податки з боку польських займанців.

Широко розповідає Самовидець про народне повстання 1648 року та війну Богдана Хмельницького проти Польщі. Після розгрому польського війська, що рухалось в напрямку Січі, коли реєстрові козаки перейшли на бік Хмельницького, основне військо провадило далі війну, ідучи назустріч полякам. А по Україні йшла неперебірлива боротьба проти місцевих гнобителів та їх помічників, де гинуло багато й невинних людей: ... «козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понаставлявши и гдекольвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскге — Усе заиняли, не щадячи ані жон и дітей їх, мавтности рабовали, костели палили ... ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жодного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. И на той час туга великая людем всякого стану значним била и наругання от пос политих людей, а найбольше от гультайства, тоест от броварников, вынников, могильников, будников, наймитов, пастухов ... По городах и замках шляхту доставано, гдекольвек позачинялися били, тоест: в Ніжині, Чернігові, Стародубі, Томлю. Все тое подоставши, вистинали, бо першей, устрашившися, шляхта жидов повидавали з маетностями, а напотом и самих подоставали и вистинали. И многіе на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли, але зась знову, час угледівши, до Польщи поутікавши, жидами подоставали, аж рідко котрій додержав віри християнської. І так на Україні жадного жида не застало, а жони шляхецкіе зостали жонами козацькими»...

Та жорстокість і нищення проти поляків лютувала ще й через те, що «була поголоска на всій Україні, албо хвалка от шляхти, же по знесенню тоей своеволі с Хмельницким міли панове Україну плюндрувати и большую часть осажовати людьми німецькими и полскими. Так же и у віри руской по-мішка великая била от уніят и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. В Чернігові архимандритове один по другом зоставали, по инших городах церкви православніе запечатували, до чого помошниками оцим шляхта, уряд і ксіонзи били, бо уже на Україні що городок, то костел бил. А в Кіеві теж утиск немалій церквам Божим старожитним чинили так воєвода кіевскій Тишкевич, на той час будучій, яко теж іезуїти, домінікани, бернадини ... А найгоршое насмівіско и утиски терпіл народ... от тих, котрий з руской віри приняли римскую віру”. І все це спричинювало до того, що всі люди масово йшли до війська Хмельницького.

Протягом 24-ох років нашої історії, які відобразив автор літопису, бачимо безконечні війни проти турків і татар, проти поляків і москалів. Ввесь час Україну шарпали і рвали на шматки хижі сусіди і внутрішня незгода. Якщо правобережний гетьман Петро Дорошенко брав до спілки у боротьбі турків і татар, то гетьман Брюховецький тримав зв'язок з Польщею. Отже, ввесь час точилась боротьба, де гинуло безліч війська, майна і цивільного населення. Тим часом московські царі спритно використовували те становище: з допомогою воєвод, які глибше залазили на українські землі після Переяславського договору, подарунками й чинами задобрювали тих, хто їх підтримував, і жорстоко карали противників. Але скарги на свавілля воєвод та московського війська, навіть від Брюховецького, лишались без відповіді.

V 1668 році, за порадою Дорошенка, гетьман Брюховецький скликав у Гадячі з полковниками, суддями та старшиною раду, на якій ухвалили порвати з Москвою, а воєвод з їх військом повідсилати. Повернувшись до своїх полкових міст, розгнівані московськими кривдами, козаки почали по-своєму здійснювати ухвали наради: «...почали задор чинити з воєводами и на масляници всюди почали ся бити з Москвою и воєвод побрали ... подужавши москву, пообдирали, а инних позабивали ... Такоісе и в Прилуці, Миргороді, Батурині воєвод побрали, а людей при них будучих (тобто військо та обслугу) погубили, а сосницького, новгородсьісого и стародубовського, подоставши в замок приступами, запорожские козаки з мещанами усіх побили».

Це так виглядала атмосфера в Україні після Переяславського договору, про який літописець і не згадує, а також видно й вартість того договору, який фактично 1адяцька рада перекреслила.

Поруч хронікальних описів безлічі щорічних внутрішніх та зовнішніх воєн, в літописі знаходимо багато описів інших подій. Наприклад, 1666 року був перепис населення. 1667 р. січовики перехопили ханського посла, який, маючи великі гроші, їхав з царським «стольником» до Криму, і побили їх, а гроші забрали.

Великої шкоди завдавали внутрішня незгода і доноси до царя. На скарги Брюховецького та з своєї волі Москва позасилала на Сибір та до інших місць не одного гетьмана: Дорошенка, Многогрішною, Васюту, та багатьох полковників — Л. Горленка, П. Полуботка, С. Палія тощо.

Цікаво, як часом приватні справи впливали на дії гетьмана Дорошенка. Погромивши московське військо на чолі з князем Ромодановським, що облягало козаків біля Котельви, Дорошенко не докінчив виганяти московських воєвод та їхнє військо, бо «з двора зайшло непотішное, же жона оному скочила через плот з молодшим», і Дорошенко, наказавши старшині провадити далі війну, повернувся до Чигирина.

В записах про події 1677 року читаємо також, що зима була дуже сувора, з снігами та морозами і кожного дня був вітер, що тривало майже до святого Юрія. Людям забракло сіна і соломи для худоби. До того ж тієї зими по три тисячі підвід з запасами вислано до Сівська, а з Сівська до Києва, і багато підводчиків покалічилось від морозів, а деякі й померли.

Того ж року був присланий від «його царської величности» стольник Алмазов і забрав до Москви колишнього гетьмана Петра Дорошенка, де він і лишився до смерти.

В ті ж часи протопоп ніжинський Симеон, що був у великій пошані в Москві, якого й воєвода слухав, до такого прийшов безчестя, що, незважаючи на свою обітницю, не захотів стати ченцем, шкодуючи лишити жінку. На це була й воля гетьманська, щоб або виконав декрет, або був покараний. А через те, що він відмовився, то його відлучили від церкви і віддали до ув'язнення й биття.    

У розділі під 1680 роком Самовидець записує, що 15 грудня уночі на небі з'явилась комета, і з вогняної зірки вогняний стоїш на півнеба, і це тривало три дні. «Того ж року,

августа 9-го перед світом, земля тряслася з понеділка на вівторок».

А в 1686-му році літописець записує, що «... червяки чорніє, а зростом, як гусениця ... зіллю бардзо шкодили ... й таж стадами ходили по дорозі и в город, в брами, и из города стадами йшли на огороди, не боячись дожчов».

А 1687 року був «новообраний гетьман Іван Мазепа», до якого, до речі, літописець, як і до Сомка, ставиться прихильно. Але плямує Дорошенка за спілку з турками, а Золотаренка та інших за доноси до Москви.

Про війну московсько - шведську 1700 року Самовидець пише, що з наказу московського царя гетьман Мазепа післав теж чималі війська на допомогу до Великого Новгороду. Спершу війна була щасливою для Московії, але в наслідок зради німецького командування, яке у великій мірі очолювало московське військо, шведи розбили його, на річці Норов, між Руговедом та Івангородом, порубавши багато визначних бояр, а полководець, генерал-фельдмаршал Борис Шереметьев, ледве втік. Багато інших потрапило в полон. Серед них були генерал (він же царевич) Мелетинський, князь Яків Долгоруков, князь Іван Трубецкой та багато інших князів і полководців. Годі ж шведи забрали всі московські скарби, понад 200 більших гармат, а ще більше менших. Довше оборонявся генерал Адам Вейд, але й він скапітулював, разом з ним шведи забрали й велику грошову скарбницю, що була в 36 скринях.

Тоді ж потрапили до полону три полки царського війська. Шведи роздягай й частину їх пустили голими через міст, який умисно підрубали, і багато з тих голих потопилось.

Тим часом козацьке військо кількістю в 20 тисяч, яке Мазепа післав на чолі з своїм сестринцем, ніжинським полковником Обидовським, не поспішало до місця боїв, а зупинилось на кордоні під містечком Печерами і стримувало наступ шведських військ, не даючи «пустошити» інших московських міст.

Вороже ставиться Самовидець до царя Петра 1-го, як до ката України, а також до В. Голіцина та В. Шереметьєва.

Згадує Самовидець аж двічі про велику сарану. 1668-го року сарана в одній місцевості така була, що «усе войско укрила». А 1690-го року була така сила сарани, що від смороду

 коні хворіли і здихали «и всякое бидло, бо з травою и саранчу пожирали, же и мясо їх смерділо саранчею, — и кури и гуси».

В іншому місці літописець пише, як 1691 року польське військо вирушило назустріч «венгерському» і мало таку пошесть на коней, що всі подохли, і військо з кінного зробилося пішим. Навіть карети та вози із скарбом везли назад до Польщі волами.

Цікаве й те, що слово Україна в літописі згадано понад 70 разів, не менше вжито і слово український. Підсумовуючи цей огляд, треба відзначити, що «Літопис Самовидця» мав великий вплив на дальшу історіографію України, на праці багатьох істориків та письменників. Впливи «Літопису Самовидця» відбилися і на світогляді Тараса Шевченка, який, як там свідчить, «напам'ять знав», а коли перечитував, то «оживала його душа». Всі важливіші лі І описи лежали на його полиці. На жаль, тепер письменники не можуть покласти на полицю літописів, крім «Літопису Самовидця», бо інших і досі не перевидали, хоч навіть за царських часів вони були видані, навіть «Історія Русів».

Як джерело історичних подій та зразки тодішньої мови, використовували цей літопис Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, Зінаїда Тулуб О. Довженко та інші.

Щодо самої мови, то тоді ще не було усталених форм, а тому і мова літописів різнилась, а також і написання тих самих слів у тому ж літописі часто було неоднакове. І хоч перша граматика Мелетія Смотрицького була видана ще 1619 року, вона ще не була популярною й зобов'язуючою для всіх, навіть для літописців.

Загалом подібні літописи в інших країнах давно видані і становлять золотий фонд тої чи іншої країни, але більшість наших літописів лежить під забороною. А їх збереглося десятки. Вважається, що початок літописання сягає 10-11 стол. З тих, що дійшли до нас, одним з найцінніших є «Повість временних літ», який мав три редакції. Його приписують в основному Несторові Літописцеві, але до нього увійшли й інші, що датуються 1037 р. та пізніші. Остання його редакція позначена 1118 р. Цей літопис, що фактично є першою історією України, увійшов до спільного збірного «Іпатіївського літопису» (15 стол.).

Серед інших важливіших літописів, крім згаданих вище, можна назвати Галицько-Волинський (1201 - 1291), Густинський (1623 - 1627), Львівський, Межигірський, Острозький, Київський як продовження «Повісти временних літ»), Лаврентіївський (1377), Підгорецький (17 ст.), Супрасльський — українсько-білоруський, доведений до 16 стол., Хмельницький (1636 - 1650), Чернігівський (1587 - 1750) та багато інших.

 До речі, у редакційній передмові до «Літопису Самовидця» зазначено: «Враховуючи важливість цих джерел, а також те, що попередні видання їх стали бібліографічною рідкістю, Інститут історії АН УРСР заплянував підготовити і опублікувати найближчим часом, крім «Літопису Самовидця», який відкриває серію «Джерела з історії України», літописи І. Грабянки, С. Величка, «Короткий опис Малоросії» і «Густинський літопис». При цьому сказано, що «Видання кожного літопису матиме ґрунтовну передмову, відповідні коментарі, ілюстрований матеріял, іменний та географічний покажчики».

Від того часу минуло рівно 10 років, але жодного з заплянованих літописів не видали. Причиною цього є те, що в тих літописах розповідається про боротьбу України за свою самостійність протягом багатьох років, а часом змальовано і загарбницькі дії московських царів та їхнє свавілля на українських землях, ліквідацію козаччини, заслання багатьох полковників і гетьманів на північ, звіряче нищення полонених козаків після нещасливого бою під Полтавою в 1709 р. тощо.

А до того тепер в Радянському Союзі почалась тотальна русифікація, намагаються не згадувати минулого України, а довести, що ніякої самостійної України не було, що це єдиний постук історії того самого народу, що й російський, білоруський та український нарід – частини колишнього єдиного російського народу, єдиної Русі. Оце й  є головною причиною заборони друкування літописів.

КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ — ЛІТОПИС ГЕРОЇЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

—        Ой чого ти почорніло, зеленее поле?

—        Почорніло я од крові за вольную волю.

Круг містечка Берестечка на чотири милі

Мене славні запорожці своїм трупом вкрили.

Тарас Шевченко

Недалеко від Берестечка, річка Пляшівка, яка впадає до Стиру, творить мальовничий острів „Журавлиха” біля села Плюшева, на граничному вузлі Волинської, Рівенської та Львівської областей. На цьому острові залишилися пам‘ятки з часів визвольних змагань українського козацтва проти польських поневолювачів України в 17-му столітті.

Острів Журавлиха був останньою твердинею, яку боронили козаки після нещасливої битви під Берестечком у 1651-му році. Тут загинув легендарний козацький герой Нечай.

Пам‘яткою з тих часів є стилева дерев‘яна церквиця св.Михаїла з її чудовим іконостасом. Більша св.Георгіївська церква була побудована там у 1912 році. Її розмалював відомий український художник І.С.Їжакевич. Під її склепінням є саркофаг, в якому зберігаються тлінні останки козаків, поляглих в битві під Берестечком та навколо острова Журавлиха.

ІЛЛЯ РЕПІН ТА ЙОГО «ЗАПОРОЖЦІ» (50 років з дня смерти)

П'ятдесять років тому, тобто 1930 року, помер на чужині, ч Куоккаля (Фінляндія) українець з походження, художник світової слави Ілля Репін (Ріпа[1])- Хто не знає цього шедевру малярства й української історії, його славної картини «Запорожці»?!

Народившись в Україні, в м. Чугуєві біля Харкова, будучи закоханим в українську старовину, маючи низку щирих приятелів серед видатних діячів української культури, Ілля Репін віддав рідному краєві, його історії, багато своїх творчих сил, навіть тоді, коли вже його доля закинула до Петербургу, де був професором і ректором Академії Мистецтв. На-рдть живучи вже в Фінляндії, яка вийшла з-під панування Росії, він і там створив не одно талановите полотно з українською тематикою, як «Чорноморці», «Гайдамаки», «Козак Голота», «Переможець», «Солоха», «Гопак у старовинному Запоріжжі» тощо.

Закінчивши в 1971-му році Петербурзьку Академію Мистецтв з золотою медалею, Репін приїздить в Україну, захоплюється українською старовиною, малює цілу низку картин з українського життя. Серед них «В сільській школі», «Чудотворний образ», «Хресний хід», малює бандуру Івана Мазепи, «Дід з Чугуєва», «Вечорниці», краєвиди Савур-могили та могили славного кошового Івана Сірка. А коли від історика Дмитра Яворницького довідався чи дістав і прочитав 1878 р. лист запорожців турецькому султанові Магометові 4-му, то ще більше захоплюється життям і героїзмом запорізьких козаків, мандрує по запорізьких місцях, малює окремі постаті нащадків козаків, зброю, посуд, і вже в 1878-му році починає перший ескіз картини «Запорожці».

Велику допомогу Релінові давав Дмитро Яворницький, який написав десятки розвідок про запорожців, був великим знавцем Запоріжжя, розповідав Репінові безліч епізодів з історії Запорозької Січі. Це ж він писав:«Колись тут, в Чортомлицькій Січі, кишіло життя, і яке життя. Життя на всьому просторі, в усьому широкому розгулі: тут дзвеніли бандури, тут і пісні розливались, тут же хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, від якого порох стовпом підіймався, повітря стогоном стогнало, земля дзвеніла дзвоном».

А як Репін палко любив козацьку волю та героїзм, бачимо з листа до Стасова, де він писав:  «Але й народець же! Де вже тут писати, голова йде обертом від їхнього гамору й шуму. Я цілковито не навмисно відвернув полотно і не втерпів, взятися за палітру і ось тижнів два з половиною живу з ними, не можна розлучитись — веселий народ». Так яскраво він уявляв і відчував біля себе, малюючи лицарів Запоріжжя.

Про ту любов до всього українського, дарма що жив уже в Петербурзі, підкреслює в своїх спогадах і його дочка Віра: «Майже щодня тато вголос читав про запорожців по-малоросійському у віршах ... і розповідав про Січ... Ми вже поступово знали всіх героїв: отамана Сірка з сивим вусом ... козака Голоту — не боїться ні вогню, ні меча, ні болота — Тараса Бульбу з Остапом та Андрієм і коваля Вакулу. Моєму маленькому братові Юрі, — пише далі вона, — виголили голову й лишили чуб: на його круглій голові спочатку висів маленький, а потім вився довгий «оселедець», який він залютував за вухо. І костюм йому зшили: жовтий жупан з відкладними рукавами, коли його хрещений Мурашко[2]* привіз йому малоросійську сорочку й шаровари. Жупан йому дали заносити, щоб схожий був більше на справжній».

Протягом 13 років Репін все доповнював та міняв деякі фрагменти своїх картин. Одна була з монументальними постатями козаків, друга та, що він намалював спершу олівцем. Доповнюючи свої малярські полотна, їздячи по запорізьких місцях, робив ескізи навіть з рук нащадків запорожців, з голів, потилиці, малював окремі деталі, що пригодилися для створення його картин.

Для створення цього полотна-шедевру козацької доби, Репінові позували (кожен зокрема в іншому місці) видатні постаті того часу: найперше, для постаті писаря, позував приятель Репіна історик Дмитро Яворницький, для Тараса Бульби — проф. Петербурзької консерваторії А. Рубець, для осавула — артист Д. Стравинський, для образу кошового І. Сірка — генерал М. Драгомиров; запорожець у високій шапці — колекціонер української старовини, власник музею в Чернігові — В. Тарнавський...

Коли в 1891-му році картина була готова Репін вперше виставив її на своїй ювілейній виставці з нагоди 20-ліття його творчости в Академії Мистецтв у Петербурзі. Глядачі, серед яких були видатні художники, діячі мистецтва, критики, високо оцінили епохальну працю Репіна. Один критик писав: «Пригляньтесь пильніше, ви починаєте розуміти, що перед вами не просто весела компанія, а історичні діячі, не епізод комедії, а історичний момент. Це право на сміх над грізним могутнім султаном куплене кров'ю, куплене незчисленною кількістю героїчних смертей і дій. Потрібна велика відвага

в душі, велике, сміливе серце, щоб так щиро сміятись є таку хвилину».

Але знайшлися окремі художники, які твердили, що автор віддав перше місце в «Запорожцях» не духові, а плоті, що художник, мовляв, окарикатурив своїх персонажів. Особливо обурений був Ренін зауваженням одного художника, що порівняв регіт запорожців з пияками з ресторану Палкі-на. «Він не вірить в запорожців — скаржився Репін Стасову, — Він все забув або нічого не знає з історії. Він забув, що до організації цього лицарсьгсого народнього ордена (Запорізької Січі — Дм. Ч.) наших братів десятками тисяч гонили в неволю і продавали як худобу, на ринках Трапезонту, Стамбулу та інших турецьких міст. Та це тяглося довго; була навіть усталена ціна на слов'янина і на німця (німець цінився дорожче). І ось виділились з цього забитого, рутинного, покірного, темного середовища християн — виділились сміливі голови, герої, повні мужности, героїзму і моральної сили. «.Досить, — сказали вони туркам, — ми поселяємось на порогах Дніпра й від сьогодні — хіба через наші трупи ви доберетесь до наших братів і сестер». І якщо ви згадаєте, що навіть під час останнього свого походу в Крилі Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн»[3].

І справді, в «Запорожцях» Репін показав пісню козацької слави, народнього руху, подав синтетичний образ вільнолюбного козацтва в боротьбі проти турецької імперії, що тоді була загрозою для багатьох сусідніх країн.

Відомо також, як в рік, коли запорожці так сміливо й дотепно відповіли турецькому султанові на його вимоги підкоритися Туреччині, 15 тисяч яничарів на чолі з султаном напали вночі під Різдво на Січ, щоб знищити козаків і зруйнувати це вогнище волі. Але козаки розбили це найкраще військо Туреччини і лише дві тисячі яничарів урятувалось втечею разом з султаном. Тож лист запорожців на чолі з кошовим Сірком був підтверджений фізичною дією в боротьбі.

Так Репін створив невмирущий пам'ятник козацькому героїзмові, давши Україні багато інших полотен з українською тематикою. До того ж ця тематика, ці малярські твори більше життєрадісні, більше народні, як ті, в яких Репін змалював московську дійсність: «Бурлаки на Волзі», що символізує царську неволю, «Іван Грозний і його син Іван», де показує як цар забив свого сина. «Відмова від сповіді», «Не чекали» та «Повернувся», що теж відображує похмуру московську дійсність.

Недаром і видатний сучасний мистець і мистецтвознавець Василь Касіян писав з нагоди 25-літнього ювілею Репіна: Важко переоцінити значення, яке мали для української культури репінські твори на теми з життя й минулого України. У пору чорної реакції, коли українська культура зазнавала жорстоких утисків від царського уряду, твори Репіна будили соціяльну й національну свідомість українського народу і були для українських художників високим прикладом самовідданого служіння мистецтвом народові. І не випадково, не тільки прямі учні Репіна — М. К. Пимоненко, О. О. Мурашко, Ф. С. Красицький та багато інших зазнали на собі могутнього впливу творчости свого вчителя: цей вплив бачимо ми і в творах таких українських художників, як С. І. Васильківський, С. Їжакевич та інші.

І Репін приятелював з багатьма українськими діячами, як з Марією Заньковецькою, Миколою Садовським, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, Г. Затиркевич-Карпинською.

Під час революції Репін саме перебував в Пенатах, у Фінляндії, яка тоді стала самостійною державою, і звідти вже не повертався. Радянська влада запрошувала його до себе, навіть, знаючи його український патріотизм. З Києва йому вислали лист українською мовою, щоб він повертався в Україну, але Репін відповів: «Признаюся вам, що ваше писання мені — дуже відрадне душі моїй, і я дуже шкодую, що не всилі відповісти вам на такій любезній моєму серцю мові дорогої України ... я вже не можу приїхати на жительство в солодку, веселу Україну. Доля судила мені тут мати могилу і домовину в своєму саду». І хоч був далеко від України, він і там далі малював нові картини з українського життя і захоплювався далі читанням «Кобзаря». А в своєму листі-заповіті Репін писав до українців: «Я ваш, а не їх», тобто належить Україні, а не Росії[4].

Тим часом в російських розвідках, виданнях Репіна вважають російським художником. Так намагаються привласнювати багато наших талантів, яких часом навіть силою та грішми перетягали до Росії, щоб потім мати підстави, сказати, що він російський. Таке бачимо і з митрополитом Петром Могилою, поетом Феофаном Прокоповичем, М. Гоголем, композиторами Бортнянським і Березовським, першим винахідником гелікоптера, інж. Сікорським з Києва, Ол. Довженком, якого примусово тримали в Москві понад 10 років, забороняючи повернутися в Україну. Адже й сам Маяковський казав: «Я дідом козак, другим — січовик». Бо мати українка, а дід його з української Кубані, яку колись заселили козаки.

[1] Софія Ол. Пророкова в книжці Репин (що вийшла в «Молодій Гвардії» 1958 року) пише, що Ілля Репін нащадок козака Ріпи.

 [2] Мурашко, О. О. (1875 - ,1919) — видатний український художник маляр і автор багатьох талановитих образотворчих полотен.

 [3] Листуваня І. Репіна з В. Стасовим. «Искусство», 1949 р.

[4] Журнал «Малярство і скульптура». Київ. 1940 р.

МАЛОВІДОМЕ ПРО ГРИГОРІЯ ГОЛОСКЕВИЧА

Це було в 1917-му році, коли народжувалась молода українська держава. На Всеукраїнському учительському з'їзді виступав знаний пізніше учасник СВУ В. Дурдуківський, який говорив про потребу відкривати українські школи, покликаючися на відомих педагогів і теоретиків Ушинського та Корфа. Раптом слідом за ним наперед вийшов невисокий чорнявий пан й позачергою попросив слова.

— Панове-товариші, — сказав він з запалом, — тепер уже немає потреби доводити про право українців на свою рідну школу. Нині відбувається революція. Час не прохань, а чину. Українська школа є, це факт, і ні в кого ми її просити не будемо...

Його виступ, як розповідав авторові цих рядків мовознавець К. Титаренко, вкрили бурхливі оплески. Це був Григорій Голоскевич, автор ортографічного словника, що в 1914-му році вийшов першим виданням, а в 1917-му вже третім. Тож Григорій Голоскевич був одним з невтомних ентузіястів будівництва української культури, стоячи в перших рядах її промоторів.

Сьогодні ми користуємося в редакціях, видавництвах, наукових установах «Правописним словником» Гр. Голоскевича, який у і 977 році вийшов уже 10-им виданням і є головним довідником у нашій повсякденній праці. Але мало хто з нашого загалу, навіть людей з освітою, знає про життя і долю цієї небуденної людини. До того ж і відомості про нього дуже скупі.

Народився Григорій Голоскевич у 1884-му році в родині священика. У 1905 р. закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Ще будучи студентом філологічного факультету Петербурзького університету, брав діяльну участь в праці української громади в Петербурзі та в видавництві благодійного товариства. Активно допомагав при виданні та розповсюдженні «Кобзаря». По закінченні університету деякий час працював у Ризькій жіночій гімназії.

З вибухом революції він відразу переїздить до Києва і разом з проф. П. Зайцевим, Стебницьким та іншими організовує українське видавництво «Друкар», яке фактично переніс з Петербургу до Києва. Тут, у цьому видавництві вперше виходять «Соняшні клярнети» Павла Тичини, друкується журнал «Наше минуле», що його редагував Павло Зайцев.

У 1918-му році Григорій Голоскевич бере жваву участь як співробітник Української Академії Наук у відділах літератури й мови. Найбільше уваги він приділив укладанню свого правописного словника та редагуванню російсько-українського словника, що готувався на замовлення ДВУ (Державне Видавництво України). Але в 1920-му році радянська влада - націоналізувала й закрила всі приватні та кооперативні видавництва. Це сталося і з «Друкарем». З початком НЕП-у, з ініціативи Григорія Голоскевича і при участі К. Титаренка, П. Филиповича та інших відкривається кооперативне видавництво «Слово», яке видало чимало цінних українських публікацій. У діяльності цього видавництва багато допомагали Микола Зеров, Сергій Єфремов та Стебницький. Але сам Голоскевич був душею видавництва і найбільше поклав туди своєї сили й уміння. Бувши великим книголюбом, він пильно стежив за виданням кожної брошури чи книжки, сам правив коректуру.

Першим виданням «Слова» була збірка оповідань Григорія Косинки (якого пізніше влада безпідставно розстріляла) «На золотих богів». Потім вийшла збірка поезій Тодося Осьмачки «Круча» й декляматор «Сяйво» на 413 сторінок, тиражем 5200 примірників. Упорядник цього видання Микола Зеров у передмові писав: «Ця книжка є не перша спроба Хрестоматії — «декляматора», з пожанровим розподілом поетичного матеріялу. Популярною формою естрадної хрестоматії упорядник скористувався, як одним із засобів дати антологію безперечних здобутків українського художнього слова в різних його ділянках». Це видання, справді, було своєрідною антологією української літератури, як це стверджував і покійний Михайло Орест. До речі, примірник цього видання зберігається в автора цих рядків.

Пізніше в цьому видавництві вийшли такі публікації: поезії Максима Рильського «Синя далечінь» та «Крізь бурю й сніг», П. Филиповича «Простір» та «Земля і вітер», Миколи Зерова «Камена», а також збірник, присвячений пам'яті Стебницького, який саме тоді помер. Це було розкішне видання, в якому взяли участь друзі та прихильники покійного: А. Ніковський, С. Єфремов, М. Зеров, Бігановська та інші.

На початку 1929-го року нове 7-ме видання словника Гр. Голоскевича було вже в друці, як влітку того ж року почалися масові арешти серед української інтелігенції: письменників, науковців, учителів — у зв'язку з вигаданим і препарованим процесом СВУ. Першого липня заарештували А. Ніковського, потім С. Єфремова. Григорій Голоскевич, що був тісно пов'язаний по науковій роботі з двома попередньо згаданими, теж чекав на арешт. І, дійсно, 15-го серпня його заарештовано вдома на Чехівському провулку в Києві. Тоді кожного дня, як і в 1933-34 роках, когось з інтелігентів арештовували.

На процесі СВУ слідчі за наперед виробленим пляном ҐПУ в Москві, висунули проти Григорія Голоскевича безліч брехливих обвинувачень. Як свідчить і К. Т. Туркало, Голоскевичеві поставили в обвинувачення, що він належав до партії УСФ, то в період 1921-24 рр. був членом контрреволюційної організації БУД, а в період 1926-1929 рр. був активним членом організації СВУ (Спілки Визволення України) як один з керівників академічної групи цієї організації. Майже все це, зрозуміло, вигадка організаторів процесу з метою придушити національний розвиток, національну свідомість, вдарити по провідній верстві нації — знищити українську еліту.

Як відомо, на процесі СВУ на лаві підсудних було посаджено 45 осіб, а в сотні разів більше було заарештовано й суджено без процесів, часто за закритими дверима.

Григорій Голоскевич був дуже пригноблений. Цьому сприяло ще й те, що він перед арештом приготувався оформити своє одруження, але арешт все ліквідував. Після вироку ним опанувала ще більша розпука й апатія. За вироком він дістав 5 років суворої ізоляції, з яких три роки пробув у Ярославській в'язниці, а потім його вислали на заслання до Тобольська. Фактична дружина Голоскевича, що лишилась у Києві, збиралась поїхати на відвідини до нього, але незабаром дістала пакунки з речами чоловіка, а потім і телеграму, ніби від господаря, в якого він жив. В телеграмі сповіщалося, що Голоскевич помер від хвороби серця. Це було, як розповідав К. Титаренко, восени в 1934-му році.

Вибравши таки час, дружина Голоскевича поїхала сама до Тобольська, щоб хоч упорядкувати могилу. Там вона довідалась, що речі й телеграму надіслав їй сам Голоскевич і що в день смерти його запросили були знайомі до театру, але він відмовився. А увечері розрахувавшись з господарями за мешкання, він лишив якийсь лист до НКВД, куди він мусив трохи не щодня ходити на реєстрацію, й пішов з дому.

Не витримавши поневірянь і систематичних викликів до НКВД, він покінчив житія самогубством (повісився) вночі у міському парку. Так закінчилось життя одного з кращих мовознавців, упорядника українського правописного словника, що ще й досі є нормативним для нас.

Але ми й досі не маємо доброї докладної праці про його діяльність, навіть біографічні відомості про нього дуже обмежені. Сподіваємося, що наші наукові установи подбають про те, щоб цо століття з дня його народження і 50-ліття з дня смерти було написано й видано ґрунтовнішу розвідку про життя людини, яка віддала скільки праці для збереження нашої рідної мови, найбільшого скарбу кожної нації.

ЧОГО ПЛАКАВ СОСЮРА?

До залі книгозбірні ім. В. Короленка[1], що містилась на провулку його ж імени, я прийшов із деяким запізненням. Літературний вечір уже розпочався, і всі місця були зайняті. Протовпившись серед публіки, що стояла в проході, я став під стіною. Вступного слова, що його зробив уже якийсь критик про творчість учасників вечора, я теж не застав — на сцені саме стояв поет Володимир Сосюра. Вище середнього зросту, кремезнуватий, чорнявий, довгасте обличчя, міцний прямий ніс, пасма волосся спадали трохи на чоло. Очі всієї публіки були на ньому, коли він почав деклямувати свої поезії:

Пам'ятаю, вигині доспівали,

Наливались сонцем у саду,

На прощання ти мені сказала:

— Де б не був, а я тебе знайду...

 Він читав якось одноманітно, як кажуть, плаксивим тоном, але глибока ліричність його віршів, проста, гарно висловлена думка, торкала серце так слухача, як і читача:

І тепер знов вишні доспівають

У саду від сонця і тепла.

Як і завжди, я тебе шукаю,

Та мене ти й досі не знайшла.

Бурхливі хвилі оплесків здіймалися після кожного продеклямованого вірша.

Потім читав вірші трохи підбудовані ідеологічно:

Роздули ми горно, ще нерухоме вчора,

Й ковадла зорний спів до праці дзвінко зве.

Конає світ старий, де осінь жовтозора

На золотих човнах до заходу пливе.

Заводе, тату мій, мов блудний син до тебе

Вернувся знову я з благанням на вустах:

Не піде до телиць під кучерявим небом

Мандрівник молодий, закоханий в жита.

Читав Сосюра ще низку поезій, а мені пригадувались його рядки, що били по минулих кривдах України, по тих, хто ще хотів «єдиної нєдєлімої», та по тих, що й досі не знав, хто він — українець, чи малорос, чи росіянин:

Руками власними тюрму

Творили ми собі одвічну.

О, будьте прокляті, кому

Назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики

За слово, правдою повите.

Ви ж розумієте — віки

Не знали ми, чиї ми діти!

або:

Невже не можна, мій народе,

Усім сказать, що ти є ти,

Що страшно нам на тихі води

Через кістки твої іти?

І справді, Сосюра тоді був найулюбленішим поетом на Україні, особливо серед молоді. Не даром, за статистикою Бібліотечного колектору, в 1928 році В. Сосюра належав до авторів, яких найбільше читали по книгозбірнях. Крім Сосюри, до цієї щасливої трійки ще входив Володимир Винниченко та Остап Вишня.

З того часу я іноді бачив Сосюру в різних редакціях та видавництвах.

Якось, познайомившись, я звернув увагу на те, що він був надзвичайно товариський, щирий і відвертий, ніби ми були вже давно знайомі. Навесні 1930-го року я зустрів його випадково після праці біля ДВУ (Державне Видавництво України).

 —       Може, до кіно підемо? — запитав я привітавшись.

—        Пішов би, та грошей немає, — відповів, посміхаючись,

Сосюра.

—        Та на це не багато треба, — кажу я, — не турбуйтесь, — і за кілька хвилин ми вже були в фойє кінотеатру на Сумській вулиці. Чекаючи закінчення попереднього сеансу, ми

розмовляли про нові видання, про недавні літературні вечори. При тій нагоді я розпитував його, над чим він працює, коли почав писати вірші тощо. Він тоді працював саме над по

емою «Мазепа». Дійсно, за кілька місяців уривок з його поеми був надрукований у «Літературному ярмарку».

Коли Сосюра розповідав про початки своєї творчости, то справа торкнулася його перебування в арміях.

—        А ви знаєте, — я ж і в Петлюри був, — сказав він з почуттям молодечого вдоволення, ніби він побув на Січі.

—        Я про це знаю, — кажу я.

—        А звідки ви знаєте?

—        Та ви ж писали, «І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було» ...

І мені пригадались ті рядки з його вірша:

І пішов я тоді до Петлюри,

Бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру

Од червоної кулі лягло!

Поет трохи схилив голову, спохмурнів, ніби йому зробилося соромно за нещирість, раптом виявлену в його творі. Щоб не робити павзи, я продовжував: — А також я читав ваші спогади у «Червоному шляху» за 1925 рік.

Цей деталь його, видно, зацікавив, він аж здивувався, що я й те читав, а я додав, що в 1928 році під час тижня української книжки я накупив багато старих видань, зокрема журналів, в яких познаходив чимало цікавого, навіть такого, що його тепер уже б не друкували. Тоді я прочитав і його спогади про перебування в обох арміях.

Володимир Сосюра, потрапивши в полон до червоних, був уже на черзі до розстрілу. Всіх інших петлюрівців там же відразу й розстріляли, але його врятували власні вірші, які почав деклямувати перед трійкою військового трибуналу. Сосюра став тоді червоноармійцем, проте писав у віршах:

В мене на кашкеті зірка п'ятикутна,

А на серці — тьма...

Зайшовши до залі кінотеатру, ми й далі більше розмовляли, ніж дивились на фільм.

Я тоді ще не мав жодної друкованої книжки, лише почав друкуватися по газетах та журналах, а Сосюра написав і видав уже низку книжок, а також саме тоді вийшли з друку його «Вибрані твори» в трьох чи чотирьох томах. Багато віршів Сосюри я знав напам‘ять. Так, як в Олеся, в поезіях Сосюри, написаних без тиску влади, є своя краса. Мати від нього на згадку книжку з його підписом було моєю давньою мрією. Користуючись нагодою, я попросив подарувати мені яку-небудь книжку.

—        З дорогою душею, — сказав він, — але повірте, що майже всі 25 примірників кожної книжки я пороздаровував відразу по виході, а щоб купити, то у мене завжди бракує грошей[2] ...

Та я сам можу купити, — похопився я, — ви тільки підпишіть. І вже, прощаючись, ми умовились, що зустрінемося наступного дня по праці в ДВУ. В умовлений час В. Сосюра зробив теплі підписи на двох томах його поезій, які я приніс із собою. Пригадую, що на одному томі він написав: «Поетові червоної індустрії... з найкращими побажаннями. А вірші пишіть, толк з них буде». Це тому він так написав, що я поруч інших поезій надрукував низку з виробничого, заводською життя, я донедавна працював.

Після того я бачив Сосюру не раз, але ніколи не поводилося поговорити. А тим часом над Україною скупчувалися все більші хмари московського свавілля. Наступ на український культурний фронт ішов разом з наступом на українське село в формі колективізації, розкуркулювання й явного грабунку. На видавничій ділянці цей крутий поворот збігався також з процесом СВУ. Почали дужче чіплятися до ідеології видаваних творів, різкішав поділ між письменниками на пролетарських і попутників. Вчорашнього всіма любленого Остапа Вишню починають цькувати, обляпувати болотом. В 1930-му році критик О. Полторацький навіть подає до ДВУ рукопис під глумливою назвою «Що таке Остап Вишня?”, де йому закидається націоналізм, міщанство, порнографію. Спершу цей рукопис потрапив до сектору масової літератури, де редактором працював комуніст Портнов, жид за національністю, з русотяпським духом. Тим часом в ДВУ почалась реорганізація, і рукопис за тематикою перейшов до сектору художньої літератури, куди редактором був призначений Михайло Яловий (Юліян ІІІпол), дуже поміркована й симпатична людина. Скоро пасквіль О. Полторацького був відхилений, хоч він уже був друкований в «Житті й революції».

Іншою подією тих часів була конфіскація альманаха «Авангард», що його упорядкував Валер'ян Поліщук. Це видання було відразу гостро скритиковане й заборонене. Головним об'єктом нападів були афоризми Поліщука. Запам'ятався один з них. Він звучав так: У кінчиках твоїх пальників більше мудрости, як у самого Леніна. Кілька років пізніше за такий афоризм заарештували б відразу, але в 1930-му році ще обмежились критикою та конфіскацією. Поруч Поліщука дуже ганьбили і художника Єрмілова, що вмістив малюнок, який зображував ліжко, а під ним був підпис «Варстат». Це розглядалося як брудну порнографію. Але НКВД їм цього не простило — в пізніших роках їх теж заарештовано, як і багатьох інших, і знищено.

Та, мабуть, найсміливішою була поява книжки І. Багряного «Аве Марія», яку відразу було сконфісковано.

Арешти окремих письменників та конфіскації деяких їх творів траплялися рідше до осени 1931-го року, коли з'явився в пресі відомий зловісний лист Сталіна до журналу «Пролетарская революция». Це стало гаслом до широкого наступу на український культурний фронт, до перегляду ідеологічних позицій, а разом і до перегляду всього, що на той час було в друкарнях, готувалося до друку і того, що було вже в продажу.

Тоді сотні книг було повернуто з друкарень до видавництв на поновний перегляд і багато з них уже не побачило світу.

Під час цього погрому потрапила під вогонь і збірка Володимира Сосюри, що звалась «Серце». Вона була формату вісімки й мала, здається, 64 сторінки. Вийшли ці поезії у в-ві «ЛіМ» (Література і Мистецтво), наприкінці 1931 року. Для в-ва це виданні принесло чимало клопоту, а для автора було великим ударом. Книгу відразу заборонили, повертаючи всі примірники назад із крамниць до бази Укркнигоцентр. А щоб зробити належні висновки, то партійні організації письменників і в-ва скликали спільні відкриті збори, куди запрошувалось теж безпартійних письменників та співробітників в-ва «ЛіМ». Збори відбувалися у приміщенні видавництва.

Десь перед сьомою годиною почали сходитися. На лавку, що стояла під стіною, сів Сосюра, далі Наталя Забіла і т. д. Іван Микитенко, прийшовши, привітався за руку з Забілою та іншими, але Сосюру обминув. Крім згаданих, на збори прийшли: Іван Кириленко, О. Копиленко, М. Ірчан, Володимир Зорін, секретар партосередку в-ва Петро Кривенко, що іноді був і політредактором, С. Пилипенко та інші. Збори відкрив Іван Микитенко, заявивши, що тепер, після листа Сталіна, ми мусимо ще більше піднести ідеологічну пильність, бути ще більш непримиренними до чужих ідеологій, приділити ще більше уваги спрямованості наших творів. Далі він сказав, що сьогодні ми стоїмо перед фактом прикрих ідеологічних помилок, що потребують розгляду і відповідних висновків. Мова йде про збірку поезій В. Сосюри «Серце», що тількищо вийшла з друку — і він підняв і показав цю книжку присутнім, що сиділи чотирокутником попід стінами. Всі дивилися на книжку з білою обкладинкою, на якій червоним кольором стояла назва «Серце». Закінчуючи, Микитенко зазначив, що за такі провини, які зробив Сосюра, за теперішніх умов відбирається навіть партквиток.

За тим головуючий скоментував низку цитат. В окремому вірші там Сосюра тонко висміяв «ортодоксального» критика Володимира Коряка, що вважався непомильним. Справжнє прізвище Коряка було Блувштейн. Він був жидом з походження, ще до революції мав букіністичну крамничку у провулку ім. Короленка чи на сусідньому зліва від Московської вулиці і, як запевняли ті, на кого він нападав у своїх критичних статтях, що колись він видав невеличку книжку протикомуністичного змісту. її ніби мав О. Копиленко. Далі Сосюрі закидали дрібнобуржуазний підхід у окремих поезіях та відсутність партійности в поглядах, що виявлялась особливо в рядках: «Хто сказав, що не можна любити те дівча, що не знало журби». Одночасно закидали йому націоналізм. Хтось при тому нагадав, що він же сам писав у поемі «Два Володьки», що в його серці борються два противники — комунар і націоналіст, але автор не сказав, хто переміг.

Всі обвинувачення були, як бачимо, дрібні і не варті тої колотнечі, але партійні промовці, між якими, певно, після дзвінків і наказів з ЦК КП(б)У, були вже розподілені ролі, галасували, що Сосюра, мовляв, втратив клясову чуйність до ворогів, став рупором націоналізму.

На щастя, ніхто не згадав йому рядків з поеми «Мазепа», що два роки тому друкувалась в журналі «Життя й революція» та ще десь. Там були патріотичні протимосковські рядки, які сьогодні могли б дужче заважити на його долі хоч це й були слова Мазепи:

Вкраїну полонив поляк,

І, наче оводи ті злі, її обсіли москалі.

або:

Я хочу швидше відціля

Віддячитись москалю і ляху,

Що мій народ веде на плаху

Під сміх царя і короля...

або:

... — Я України не забуду, вона для мене, як зоря!

Покличте знову кобзаря!

Я так люблю його мотиви про те, що воля ще жива, що наша слава не загине!

або:

... — Ми візьмем ворога в клинки, і на кістках його проклятих

знов зацвіте Вкраїна-мати!..

Володимир Сосюра був досить схвильований, коли йому дали слово для оборони та пояснень з приводу зроблених помилок. Він встав з якимсь циганським блиском в очах, на яких уже бриніли сльози, сказав, що перед друком книжку прочитали і підписали до друку і редактор сектору, і головний редактор, і політредактор, але ніхто з них не зробив йому ніяких закидів, а тепер обвинувачують тільки його самого. Він казав, що тоді, виходить, були інші принципи, а тепер за ці півроку зміст застарів, а також, відбулися зміни в підході до оцінки матеріялу, то чи він може передбачати ті зміни і відповідати.

Проти виступив Микитенко, кажучи, що Сосюра вже не перший раз виходить за рамки партійної дисципліни, що він уже не один раз мав зауваження й догани по партійній лінії за грубі помилки, але з того не зробив належних висновків.

Микитенко умів красиво говорити як фаховий промовець, проте серед письменників він мав багато ворогів. Його не любили за його вислужництво перед владою. Він писав більшість своїх творів на партійне замовлення. Членські внески до Спілки Письменників сплачував з розрахунку трьох тисяч карбованців гонорару на місяць. Це був чи не найбільший гонорар.

Колишня приятелька Сосюри Наталя Забіла сказала кілька слів на оборону, але їй небезпечно було дуже боронити, бо вона сама походила з родини багатого пана Забелло з-під Харкова, а соцпоходження в таких випадках партійний осередок не забуває.

Хтось із партійців знову обвинувачує, що Сосюра і в недавно виданих творах вдається до натуралістичних картин, що межують з порнографією, і він наводить цитату:

Як це сталось, далека, що я

Своє щастя розбив, як дитина,

Ти сказала: Бери, я твоя,

Я ж, дурний, тільки гладив коліна...

—        Хіба це поезія? — запитує критик.

—        Коли б то не поезія, то ти б не запам'ятав! — кидає йому у відповідь один з молодих поетів, що сидів біля шафи з рукописами. — Таких зразків і ще кращих можеш знайти у відомих клясиків світової літератури.

Але критик не здається, попросивши головуючого, щоб йому не перебивали, він знову наводить строфу трохи гіршого змісту.

—        А це теж поезія? — запитує:

Ночі йшли похоронні, як дзвони,

Дні ішли, як ножі, як вогні...

Раз найшов я твої панталони...

Останнього рядка цієї строфи цнотливому критикові не  договорити до кінця. Кілька голосів з обуренням звернулися до головуючого, щоб із серйозної справи не робили балагану, як це пробує зробити товариш, наводячи випадкові рядки, великої давности, що не мають відношення до справи.

Ніби дочекавши слушного моменту, щоб розгромити всіх напасників, на оборону Сосюри ґрунтовно виступив Вододимир Зорін. Високий, огрядний, плечистий, з буйною темною шевелюрою, циган з походження, батьки якого ще не так давно мандрували з циганським табором, автор повісти з циганського життя, що звалась «Ром», він був приятелем Сосюри, а тимчасово працював у в-ві редактором і добре володів українською мовою. Найперше він закинув партійній організації письменників, що вона зовсім не провадила виховної роботи серед своїх членів, що в ній творяться якісь воюючі групки, що осередок не цікавився, в яких умовах живе письменник. Так і з Сосюрою — на нього гостро нападають, але йому ніколи ніхто не спробував допомогти позбутися тих помилок. Тому й підхід до помилок, зроблених у книжці, мусить бути інший: за них мусить відповідати також частково партійний осередок, а також всі ті, що читали й ухвалювали його книжку, бо на те вони тут працюють.

Далі Зорін зупинився на тому критикові, що наводив цитати. Критик з кількох томів Сосюри надряпав кілька невдалих рядків, але забув про тисячі прекрасних поетичних творів В. Сосюри, якими гордиться наша література. Крім цього, Зорін сказав, що він міг би навести з творчости російських поетів багато гірші рядки дійсної порнографії, але й за них там так гостро ніхто не критикує.

Відчувалося, що Зорін дуже попсував приготовані рішення осередку в справі Сосюри. Підбадьорений вдалим виступом свого оборонця слово знову забрав Сосюра. Ілюструючи слова Зоріна, Сосюра пригадав низку нетактовностей у ставленні до нього з боку окремих членів партії. Сосюра знав, що сьогодні тут вирішується його доля; або він втримається на своєму становищі, або покладе свій партквиток, а незабаром опиниться, може, й на конвеєрах НКВД, а всі його твори будуть відразу вилучені. Із тону головуючого та членів партосередку поет відчуває, що вони мають готове рішення викинути його з партії, найпевніше, що то рішення Обкому чи ЦК партії, і він шукає порятунку. В його голосі чути напругу й хвилювання:

— Товариш Зорін дуже добре підкреслив, яка атмосфера панує в осередку і в ставленні до мене. Ви сьогодні були свідками, як прийшов Іван Кіндратович[3], — говорить тремтячим голосом Сосюра, і сльози котяться у нього по лиці, — він привітався за руку з усіма, що сиділи поруч мене, а мені руки не подав, ніби я якийсь злочинець, а він же член бюро осередку, недавно й сам був секретарем. Чи можна після цього чекати від них допомоги чи дружньої поради?

Коли Сосюра закінчив, настала тривала павза. Ніхто вже не забирав слова, і головуючий ставить на голосування пропозицію президії виключити Сосюру з партії, але Зорін вносить свою пропозицію — записати лише догану. Здавалося, що перша пропозиція могла б цілком провалитися, але голосування показало, що рівно половина членів партії за першу пропозицію, а друга половина за другу. Це здивувало всіх, але й заінтригувало: що ж буде?

Зрозуміло, що за виключення голосувало з обов'язку все бюро осередку та різні перестраховщики, що боялися за свою власну шкуру. Тоді головуючий пропонує проголосувати ще раз, може, хто змінить своє рішення, враховуючи, що перша пропозиція — це пропозиція президії зборів, отже й осередку. Але й поновне голосування не дало змін. Тоді збори ухвалюють передати справу на вирішення Контрольної комісії Обкому чи ЦК партії. Лише за кілька тижнів стало відомо, що КК записала Сосюрі догану.

Із праці В. І. Гришка про В. Сосюру — «Засуджене й заборонене» — довідуємося, що Сосюра у 1937 - 38 роках, під час так званої «єжовщини», був призначений уже «на ліквідацію». Будучи на засланні, В. І. Гришко зустрівся з засланцями-студентами, яких обвинуватили в Харкові за приналежність до «націоналістичної терористичної організації», яку нібито очолював В. Сосюра. Вони у в'язниці вважали, що Сосюра давно вже заарештований, але виявилось, що зайшла якась зміна і Сосюру лишили в спокої. Проте студентів позасуджували.

Подібні моральні катування письменників, а часом і редакторів були частим явищем в ті часи, а ще більше в пізніші часи, але багато з них відбувалося на закритих партійних зборах, і письменницький загал цього не знав. Як ці цькування відбивалися на нервах і загалом на здоров'ї Сосюри, ми бачили з того, що протягом кількох років Сосюра аж тричі перебував у будинку для божевільних, а також багато разів його викликали до НКВД на Чернишевській вулиці. Зазнав Сосюра багато нападів і клопоту за свій вірш «Любіть Україну», який написав під час війни, коли був разом з іншими письменниками в Уфі. Сама влада тоді, опинившись під ударами німців, хотіла спертись трохи на український патріотизм, щоб привернути населення України на свій бік. З великими труднощами таки реалібітували цей вірш, хоч йому дали зрозуміти, що не можна любити України без Росії: скрізь треба підкреслювати поруч і любов до «старшого брата».