ЖИТТЬОВА ПРАВДА У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Коли читаєш поезії багатьох українських поетів, то треба іноді перегорнути чимало сторінок, доки знайдеш вірш, який би припав тобі до серця своєю майстерністю, правдивістю, мудрим змістом. Але цілком протилежне враження створюється, коли розкриваєш збірник поезій Василя Симоненка, що помер 18 років тому в Україні, на 29-му році життя. Справді, кожен його вірш, ніби виважений на терезах літературного мистецтва й часу, говорить читачеві щось таке, чого ми не чули досі, чого не осмілювався ще ніхто так сказати, а може й не мав тієї поетичної майстерности. Одночасно все в нього зрозуміле кожному, не загорнуте в папірці езопівщини.

А скільки він висловив у своїй творчості гіркої правди про дійсність за часів Сталіна, українську дійсність, яку він бачив на кожному кроці. У своїх поетичних рядках він висловив убивчий вирок різним підлабузникам, кар'єристам, партійним примітивам, московським зайдам, що у всьому Радянському Союзі хотіли б бачити єдиную неделимую Россию. Багато серця віддав Симоненко любові до своєї рідної української землі, свого народу, показуючи його злидні й безправ'я. Особливим теплом у його творчості овіяна постать матері та взагалі доля української жінки.

Недаром критики часто знаходять у нього багато спільного з творчістю Тараса Шевченка, підкреслюючи в творчості Симоненка таку безкомпромісовість, таку національну свідомість і пробоєвість, таку любов до всього рідного, які можна бачити тільки в того, хто пішов слідами великого Тараса. Недаром партійний критик з Інституту літератури, член ЦК, Шамота, кілька років тому остерігав на сторінках київської «Літературної України» українську молодь, щоб не дуже захоплювалась творчістю Василя Симоненка, бо вона, мовляв, та творчість, має теж багато ухилів і збочень.

І справді, після виходу з друку в Мюнхені вже нового видання найповнішої збірки поезій Симоненка, яку перепачкували до Мюнхену по смерті поета, де є ціла низка творів заборонених в Україні, представники партії не могли вже далі мовчати. Проте, поезії Василя Симоненка стали улюбленою творчістю серед української молоді й дорослих читачів; вони ходять там з рук до рук, їх переписують і вивчають, як колись читали невмирущі заборонені поезії Т. Шевченка.

Народився Василь Симоненко 8-го січня, 1935-го року в селі Біївці, на Полтавщині, в селянській родині. У 1952-му році закінчив з золотою медалею середню освіту і вступив

на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив у 1957-му році. Спершу працював у Черкасах у газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини», а потім — власним кореспондентом київської робітничої газети від Черкаської области.

Василь Симоненко був середнього зросту, худорлявий. Високе чоло, чорне волосся гладенько зачесане назад, в міру довгобразий, смаглявий, від чого й посмішка в нього, як згадують його приятелі, була якоюсь смаглявою. Розмовляв повільно, неголосно, у вимові відчувалось м'яке полтавське «л». Як згадує його однокурсник по університеті, Симоненко був таким, як тисячі й мільйони українських хлопців. Коли він читав свої вірші, то сам же скептично їх оцінював Взагалі на перший погляд він був скептиком, і їхні словесні бої оцінював вибачливою посмішкою. Це дратувало багатьох з них, проте, заперечувати його оцінку було важко, бо в несправедливості Симоненка не можна було звинуватити.

Він був дуже скромний, і свої виступи й подорожі не обставляв тріскучими мітингами чи прощальними промовами, і тому його перші літературні кроки, перший рейд його життя проходив непомітно.

Писати почав Симоненко десь у 195З - 55-му роках, коли навчався в університеті, друкуючи свої поезії по різних газетах та журналах України. У 1962-му році вийшла його перша збірка поезій «Тиша і грім», у 1963-му — віршована дитяча казка «Цар Плаксій і Лоскотон», у 1964-му, вже після його смерти — «Подорож в країну навпаки», для дітей, та друга збірка поезій «Земне тяжіння».

Ще дві збірки його вибраних творів побачили світ — в 1965-му році новелі «Вино з троянд» та в 1966-му році збірник «Поезії». Найповніші видання його поезій, прози та листів і спогадів вийшли вже в Мюнхені в 1965-му та ще повніше видання — в 1973-му році під назвою «Берег чекань», що має 306 сторінок, з передмовою Івана Кошелівця. Але й це видання не охопило всіх писань Василя Симоненка. Сюди не увійшла, зокрема, цікава його новеля «Однорукий лісник».

Помер Василь Симоненко на 29-му році свого короткого, але плідного життя — 14-го грудня 1963-го року, захворівши на туберкульозу, або сухоти по-нашому, не досягши зеніту своєї незвичайної творчости. Можна було б з певністю сказати, що коли б він пожив ще кілька років, то його спіткала б доля дисидентів, бо сьогодні його твори вже рідко друкують, а його ім'я рідко згадують в радянській пресі[1].

На щастя, початки його літературної творчости припали на період, коли в 1953-му році помер Сталін і почалась тимчасова відлига. Тоді на літературному обрії з'явилась ціла плеяда молодих талановитих поетів, так званих шестидесятників, серед яких були такі, як Ліна Костенко, Вінграновський, Драч, Коротич та низка інших, що відразу блиснули своєю майстерністю і сміливістю. Серед них був і Василь Симоненко.

Як пише автор передмови до посмертної збірки «Поезій», Борис Олійник, до появи збірки поезій Симоненка «Тиша і грім», на нього не звертали особливої уваги ні критики, ні колеги, хоч він писав оригінально і сміливо, але з появою цієї першої збірки відразу всі звернули увагу на його простоту, незвичайність, глибину змісту й новаторство у відкритті незайманих пластів тематичних та ідейних. Автор цієї передмови пише, що коли він прочитав вірш Симоненка «Дід умер», то з перших же рядків йому перехопило дух. Оглушливо прості, вони, обминувши мозок, прямо навиліт пронизали серце своїм трагізмом.

Справді, поезії Симоненка, як бачимо й ми, дмухнули чимсь свіжим, сказали нове слово, принесли нові теми й ідейне спрямування, де було багато чистої правди, якої боялися сказати інші. Уже в цій першій збірці автор висловлює свої принципи и погляди:

Хай заляжеться тиша навколо,

И знову стану, як ви, німим,

Але в серці моїм ніколи

Не замовкне весняний грім.

В іншій поезії він висловлює увагу до минулого й до тих, що передчасно потрапили до могил:     

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей...

Симоненко також протестує проти заскорузлости, державно-партійних канонів, що звужують розвиток творчости, висловлює прагнення до поступу й вільної думки для молоді:

То чого ж стогнати кучеряво; —

Що за діти, хай боронить Бог!

Юність має на тривоги право,

Що ж то і за юність без тривог!

Хай ми посинієм од натуги,

Поступ не зупиним все одно:

Нові покоління не папуги,..

У своєму глибокому ліричному вірші «Грудочка землі», що був надрукований в першій його збірці «Тиша і грім», а написаний ще раніше, бачимо, як він любить свою рідну землю, як органічно зрісся з її піснями, красою природи:

... З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі.

У вірші «Лебеді материнства», що належить до найкращих його творів, Симоненко остерігає, щоб серед своїх людей менше було перевертнів і покручів, які, потрапивши на іншу землю (Найбільше це торкається Росії, але яке ж актуальне і для нас!), цураються своєї мови, звичаїв, міняють навіть національність. В цьому творі він сказав пророчі слова:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Та не можна рідну матір вибирати.

У бадьорому закличному вірші «Гей, нові Колюмби, Магеллани» поет рветься думкою і мріями до нових висот, до знань історії своєї країни, хоче вирватися з застиглих принципів і приписів трафаретної дійсности:

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя, живи!

В океані рідного народу

Відкривай духові острови!..

Жоден вітер сонця не остудить,

Півень землю всю не розгребе!

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

А про тих, хто скривдить рідну землю, хто поставиться байдуже до старань нашого народу, висловлює страшний гнів і погрози:

Хто тебе любов'ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить,

Із прокляттям безвість проковтне!

Таку саму свою беззастережну відданість рідній землі, Україні, висловлює він і в поезії «Україні». У низці його поезій відображено й інтимні почуття: щирість, погляд на зраду, на ставлення до дівчини:

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання цілі віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Ображайся на мене, як хочеш,

І презирством убий мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

У творі «Обдурена» поет показує образ бездушної людини, що до інтимних справ, чи, просто кажучи, в коханні поводиться з дівчиною підло й нечесно:

Він байдуже потис їй руку

І не чув їі милих докорів,

І так довго стогнали по бруку

Перестуки її підборів.

І стояв він, тупий, плечистий

І байдужий, немов колода.

І здалося — на ціле місто

Заридала вона на сходах.

Симоненко хоче бути чесним з собою і пробує боротися проти всякого зла й фальшу, але в тих обставинах це не така легка справа. Людина, що піде, як казав Іван Багряний, «по дорозі, обсипаній камінням», може швидко зломити собі карк. З вірша видно, що на нього тиснуть дві протилежні сили — правда і облуда, викликаючи в поетичній душі біль і вагання, що бачимо в таких рядках:

Я знову сам воюю проти себе —

Два чорти схарапудились в мені.

Один волає: «Зупинись! Не треба!»

Штовхає інший: «Не спиняйся, ні!»

 І я іду, і падаю, і знову

Спішу вперед або плетусь назад.

Мені дарма, що брехні і обмови

Об мене торохтять,

Як об гостинець град.

Мені дарма, плюю на остороги,

Топчу улесливости мох.

І щоб мені не збитися з дороги,

То треба дослухатися обох.

Та, мабуть, добра половина поезій Симоненка відображає турботи про безправну людину, де чимало місця присвячено долі жінки-колгоспниці. Це бачимо вже в одному з перших його віршів збірки «Тиша і грім». Він має назву «Піч». Здається, така проста тема, але як же автор зумів майстерно показати, як ця сільська жінка віддала багато років свого здоров'я і праці біля печі, скільки в пащу цій ненажері тітка вкинула кращих літ, як сажа в'їлась чорним глумом у пелюстки її долонь, і закінчує рядками:

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

В іншій поезії автор малює гірку долю баби Онисі, в якої було три сини, але всіх їх уже нема, і на кожній її волосині морозом тріщить зима.  А далі пише:

Я горя на світі застав багато,

Страшнішого ж горя нема,

Ніж те, коли старість мати

В домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

Ніж сумно з-під сивих брів

Дивитись щодня, як внуки

Ростуть без своїх батьків.

Ця трагедія українського села багатьом відома: з коленого села на війну пішло багато, а назад повернулись одиниці, часто каліки. Не мало загинуло їх на мінних полях, коли гнали власним тілом розміновувати мінні поля всіх тих, хто лишався був ще в селі за часів німецької окупації. Не мало нашого люду загинуло й по засланнях, в концентраційних таборах тощо. Ці думки автор поглиблює в творі «Одинока матір». Поет показує один з безлічі випадків, коли 17-річного хлопця влада нищила за зірваний колосок, чи сказане проти влади слово. Літературознавець Іван Кошелівець у ґрунтовній передмові до найповнішої збірки поезій Василя Симоненка «Берег чекань» пише, що це мотив Шевченкової «Катерини», що повторився тепер, через 100 років, тільки в разючіших фарбах. Сила цієї поезії підносить емоції читача до найвищої точки, що є заслугою, сміливістю й талантом автора:

Він мовчки впав. Отерпли зорі строгі,

Страждання опустилось на лице,

І краяв темінь

Передсмертний стогін,

Безпомічний і гострий,

Мов ланцет.

Його вже не було.

А ненависть стожала

Мечами помсти мчалася у світ,

Бо поруч з ним

Прострелені лежали

Твоя любов,

Твої сімнадцять літ...

І далі читаємо, як така ж молода мати доглядала в колисці сина, який ще не бачив свого батька, лишившись сиротою. І автор патетично закінчує твір, звеличуючи терпіння і страждання молодої людини-матері:

... Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки і скорбот,

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

В своїх поезіях згадує Симоненко і рабську долю колгоспниці, яка мусить лишати трьох малих дітей в холодній хаті на весь день і йти до праці. В цьому вірші, який поет іронічно назвав «Дума про щастя», висміяно також радянських репортерів, які можуть легко з трагічного життя бідної людини зфальшувати щасливу картину для своєї газети.

Цей вірш, як і подальший, що зветься «Задивляюсь у твої зіниці», належать до тих, які радянська цензура спотворила, не питаючи автора. В останньому повно глибокого чуття й любови до України, за яку боліє душею і щоразу стає в її обороні:

... Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю...[2]

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Грімотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

А що цей і вір бив у ціль, бачимо, як він дратував різних єдинонеділимців та різних вислужників. Бо коли автор читав цей вірш на літературному вечорі в Черкаському педінституті, то один з присутніх із згаданої категорії людей, відразу передав авторові записку, в якій писав: «А яку це ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете «Хай мовчать Америки й Росії?»

Як згадує один з учасників того вечора, Василь Симоненко спокійно і наче недбало прочитав записку і сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати». Так мудро роззброїв Симоненко свого підступного напасника, який хотів тут же перед авдиторією скомпромітувати талановитого поета-патріота

Не тільки з різних спогадів, а й з поезій бачимо, скільки лютих нападів зазнав протягом свого короткого творчого періоду Василь Симоненко, і він не боявся розвінчувати й викривати тих партійних і безпартійних самодурів, які в кожному сміливому слові, в кожній патріотичній думці вбачали націоналізм. Таку відповідь читаємо і в його поезії «Я».

Та Україна знає й другого Симоненка, автора низки поезій, які заборонила цензура. Вони своїм сарказмом, своєю убивчою критикою дійсности досягають сатири Тараса Шевченка. До таких поезій належать «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Так треба неодмінно», «Брама», «Ба-ляда про зайшлого чоловіка», «Курдському братові», «Суд», «Український лев» та інші.

Один з найкращих заборонених віршів зветься «Курдському братові», в якому автор має на увазі Україну, тільки українців замаскував під курдів, які борються за свою самостійність. Він спрямований проти поневолювачів, які прийшли забрати ім'я твоє, мову, пустити твого сина байстрюком, і поет радить вести розмову кулями проти окупанта, бо:

З гнобителем не житимеш, у згоді:

Йому — понять, тобі — тягнути віз!

Жиріє з крови змучених народів

Наш ворог найлютіший — шовінізм.

Він віроломство заручив з ганьбою,

Він зробить все, аби скорився ти...

О, курде, бережи свої набої,

Без них тобі свій рід не вберегти.

Арешти, голод і терор сталінських часів автор з незвичайною силою втілив у поезії «Гранітні обеліски». Скільки ж тут поетичної сили й майстерности, ненависти до того свавілля, що потоками розлилося по нашій мордованій Україні. Він в цій поезії стверджує, що всі ті обіцянки про щасливе життя виявились брехливими, як влада почетвертувала український нарід, наклавши на нього своє ярмо диктатури:

... На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір — зариті у чорнозем,

Мільярди щасть — розвіяні у прах...

 Душа горить, палає лютий розум,

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б репнуло від сорому й хули.

... Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крови хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля...[3]

Здається, сильніше не можна сказати про те, що поет бачив навколо. Ці рядки явно перегукуються з Шевченковими, що плямували злочини царизму.

Побувши у Львові, побачивши патріотизм людей і боротьбу проти русифікаторів і злочинців, Симоненко ніби дихнув трохи свіжим повітрям, почув співзвучні йому думки:

... Цілий тиждень ходжу і живу між левами,

Недаремно і місто називається Львів...

Сивий Львове! Столице моєї мри,

Епіцентре моїх радощів і надій,

Вибухає душа, я тебе розумію,

Але, Львове, хоч трішки мене розумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина

Від степів, де Славута леґенду снує,

Щоби серце одчайдушне левине

Краплю сили вдихнуло у серце моє[4]*

Як згадувано вище, після смерти Симоненка, вийшла з друку збірка його новель під назвою «Вино з троянд». Він і тут виявив себе майстерним творцем. Та на аналізу й цих його новель та казок бракує місця в короткій розвідці.

У своєму невеликому щоденникові, який також нелегально перепачкований разом з новелями на Захід, Василь Симоненко з неприхованим обуренням пише про те, що творилося до останнього часу навколо, висловлює своє вороже ставлення до самого Сталіна та окремих місцевих головотяпів, які творили свавілля по селах. Починаючи писати щоденник, він зазначив, що пише його для того, щоб було з ким поговорити насамоті. 19-го вересня 1962-го року він записує: Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:

—        Тату, хто це?

—        Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

—        А чого він туди виліз?

Справді, — констатує Симоненко, — Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво й зухвало, як і всі кати.

Але цього автор не міг сказати прилюдно чи надрукувати. Прилюдно він мусив мовчати або казати щось інше. Тож недаром він нотує в щоденнику: Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного й доброго. Зате навчився мовчати й бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим.

А це таке типове для тих обставин для всіх без винятку людей, бо хто не буде нещирим, той швидко загине. Зате він був щирим у своєму щоденникові, бо в ньому розмовляв сам з собою. Він бачить, як все втиснуте у вузькі стандартні партійні рямці, як звужені можливості письменника, і записує 21-го квітня: До безтями ненавиджу казенну, патентовану відгодовану мудрість. Якими цитатами бездари не підпирали б свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. ... До чого змілів наш гумор, як зубожіла сатира! ... В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

6-го липня 1963-го року Симоненко нотує в щоденникові: Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступати на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться й досі — і закінчує підсумкомі: Обивателі від революцій. І в цьому поет не помилився. Навіть ще недавно широко відзначали в Україні 175-річчя з дня народження російського поета Пушкіна, але 160-річчя з дня народження Тараса Шевченка та 150-річчя Щоголева обійшли мовчанкою. Навіть поета-клясика Щоголева не перевидали з нагоди такої ювілейної дати. Більше того, останніми роками вже на святах Шевченка в Києві заборонено співати «Заповіт», що було досі дозволено.

Партійні примітиви на периферії часто вважають себе повними господарями над нашим людом, як деякі поміщики за часів кріпаччини, й роблять несусвітні зловживання, придушуючи кожну здорову думку. З приводу цього поет записав у своєму щоденникові 16-го квітня 1963-го року: Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля й люті: «Я вам зроблю новий 1933 рік!» Це означало — новий рік голоду. І Симоненко підкреслює: Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника... Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь ґрати.

Василь Симоненко хворів на сухоти (туберкульозу), його хвороба щоразу прогресувала. Він уже знав, що незабаром помре, але плянував що проживе ще з 10 років. Тому в щоденникові нотує 22-го липня 1963-го року: Дивна річ: я не хочу смерти, але й особливої жадібности до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо...

3-го вересня 1963-го року, за три місяці до смерти, він занотував: Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» (київський ілюстрований журнал — Д.Ч.) знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться... У квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані, в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни». Це все переважно журнали.

Це така задуха була створена для одного з кращих поетів сучасної України. Зрозуміло, що останнім часом уже наперед було таємне розпорядження, щоб преса не друкувала його поезій, щоб не дозволяли йому виступати на прилюдних концертах. Тому він закінчує свій запис словами: Ай — ай — ай, як весело! Всі ми під пресом. Так воно треба для прогресу.

До речі, свого часу подібну думку висловив якось Григорій Епік: «Всі ми ходимо під ЦК». Тобто доля людей та організацій залежить від волі ЦК партії.

З останнього запису в щоденникові за 20-те вересня бачимо, що Симоненко лишився в Черкасах самотнім, хоч одні співчували йому, але боялися приятелювати, знаючи, що його чекає, а другі боялися «забруднити» свою «репутацію» — свій партійний чи комсомольський квиток.

Почуваючи себе вже досить слабим, Симоненко написав своєрідний лист-звернення до друзів, щоб після його смерти заопікувалися долею його матері, яка на протязі 27 років працювала в колгоспі. Він писав: Перший день моєї смерти може стати першим днем її жебрацького існування. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерти...

З цього бачимо, яке щасливе життя може спіткати просту людину, навіть матір видатного поета в країні так званого «будованого соціялізму». Бож пенсіонери-колгоспники дістають там всього 12 - 18 карбованців на місяць пенсії.

Цей лист Симоненко писав 12-го грудня 1963-го року, а 14-грудня, тобто за два дні, він уже помер.

 Закінчуючи цю статтю, присвячену пам'яті видатного нашого поета, який лише протягом вісьмох років в тих безрадісних обставинах створив багато перлин української поезії, можна з певністю сказати, що в його особі наша література втратила найбільшого поета після Максима Рильського та інших неоклясиків. Його незфальшована книжка «Берег чекань», видана в Мюнхені вже двома накладами, буде на довгі роки смолоскипом у боротьбі за українську правду.

 Багато для популяризації творчости Симоненка зробив Іван Дзюба, автор чудової книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація», уже в першу річницю смерти нашого поета. Він, Дзюба, прочитав тоді сміливу доповідь, підкресливши, що сьогодні у Симоненка у сто разів більше друзів, як було тоді, коли він помер. Бо Симоненко віддав себе справі, яка «не вмре, не загине», — за якою майбутнє — хоч би що там плянували щедринські градоначальники. А під «градоначальниками», зрозуміло, він мав на увазі тих, що провадили жорстоку русифікацію, що були оком КҐБ, що керували життям.

Дзюба казав, що Симоненко «опинився в центрі важливих процесів, що схопили нашу молоду літературу, твердо став серед тієї групи літературної молоді, що відроджує Шевченкове начало, його велике звертання до мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх: продовжене Франковим «Народе мій, замучений, розбитий», продовжене Лесею Українкою, так гостро по-новому голошене в 20-ті роки і гак трагічно обірване в роки тридцяті».

І Дзюба закликав, щоб наші люди не були тільки слухачами й споглядальниками у цій важкій боротьбі за національні ідеї. Про споглядальників він казав: ...Ллєте сльози над Симоненком, запевняєте, що любите його — так учіться в нього бути людьми, а не тими донощиками й фарисеями, про яких сказав Шевченко:

О, роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш!?

ТВОРЧІСТЬ ІГОРЯ КАЧУРОВСЬКОГО

Читаючи іще першу збірку поезій «Над світлим джерелом» талановитого нашого поета, перекладача й літературознавця Ігоря Качуровського, що вийшла 30 років тому в Зальцбурзі, впадає в око, що він уже тоді прийшов у літературу зформованим поетом. У цій збірці знаходимо не тільки досить оригінальні й майстерні поезії автора, а й його досконалі переклади з інших мов.

Недарма ще в 1962-му році Вадим Лесич пишучи про поетів української еміграції 1940-их років, підкреслював, що Ігор Качуровський доволі послідовний учень неокласичної школи і володіе доброю віршованою технікою... Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави»...

Це писав Вадим Лесич, маючи на увазі лише першу збірку поезій Качуровського, бо друга — «В далекій гавані», що вийшла в Буенос-Айресі в 1956 році, — не належала до поезій 40-их років.

З того часу минуло багато років. Своє 60-річчя з дня народження і 30-річчя літературної творчости Качуровський зустрічав з багатьма творчими здобутками, не тільки як поет, а і як досконалий літературознавець та перекладач із сімох мов світу. Відзначаючи ці ювілейні дати, варто згадати про його творчі й життьові мандри.

Батько Ігоря, Василь Качуровський, свого часу закінчив юридичний факультет університету св. Володимира в Києві, ніколи не був в армії і не належав до жодної партії. Мати закінчила Вищі жіночі курси (слов'яно-руський відділ), належала до «передових» курсисток, зблизька знала Валентина Садовського, Симона Петлюру, Миколу Порша.

Народився І. Качуровський 1-го вересня 1918 року в Ніжині, на Чернігівщині, але дитячі роки провів у селі, під Ніжином, у маєтку матері, де був дім і 9 гектарів садка. А через те, що дім був під залізом, а мати походила «з панів», то цього було досить, щоб родина за радянської влади зазнала багато переслідувань. І хоч батько був «радянським службовцем», місцева влада запропонувала йому розвестися з «дворянкою». А гому, що батько не виконав цього наказу, довелося родині тікати з села. Урятував їх сусід (у 1933 р. він помер з голоду), який повідомив про пляноване виселення на північ і сам одвіз їх уночі до Ніжина. Батько лишився без праці, але й тут було небезпечно: добрі люди попередили про загрозу арешту, і родина мусіла тікати геть з рідного краю аж до Курська.

Там Ігор закінчив семирічку, а тому, що в тій школі не було 8-ої кляси, пішов до так званої «зразкової школи», де навчалися діти місцевої верхівки й усі учні були піонерами. Ігор не хотів стати піонером, тому йому оголосили бойкот, а вчителі, певно, за наказом згори, не питаючи, ставили погані оцінки. Три роки в тій школі були для хлопця найкошмарнішим періодом у його житті. Лише один єврейський хлопець, якого звали Марек, не підпорядкувався постанові зборів і не бойкотував його.

По закінченні десятирічки І. Качуровський подав документи до МІФЛ (Московський Інститут філософії, літератури й історії). Але тоді був великий наплив відмінників, тож Качуровський не пройшов за конкурсом. Він вступив до Курського педінституту. Але на цьому тільки виграв, бо це було місце, куди висилали небажаних («опальних») професорів. Якраз сюди після кількарічного заслання прибув і відомий тепер наш проф. Петро Одарченко. Тоді ж до Курська потрапив і кол. проф. Московського університету Борис Ярхо, пізніше один з редакторів в-ва «Академія», перекладач російською мовою «Пісні про Ролянда», «Пісні про мого Сіда», «Саги про Волсунґів» та інших шедеврів світової літератури. Він мав європейську освіту, знав понад 20 мов, був знавцем доби середновіччя і творцем «Методології точного літературознавства». Від нього Ігор Качуровський уперше почув ім'я Миколи Зерова, який перед арештом готував антологію «Пізні римляни», що мала вийти у в-ві «Академія».

За ініціятивою доц. Западова, група студентів почала працю над книгою «Метрика Державина», в якій більшу частину матеріялу підготував Ігор Качуровський. Цю книгу мала видати Академія наук, та війна перекреслила всі ті пляни.

У 1942-му році, після приходу німців, родина Качуровських повернулася до рідного села. Тут вони довідалися, що з 8-ми господарів на їх вулиці збереглися тільки 4, а решта померли з голоду або були вислані. А з однієї бідняцької родини, що мала 13 осіб, урятувалась від голоду лише одна стара дівка.

У 1943-му році, після німецької поразки під Курськом-Білгородом, Ігор Качуровський з батьками вирушив на Захід. Наприкіці війни вони вже були в Австрії, в Карінтії. Там наш поет познайомився з поетом Борисом Олександровим і з білоруським поетом Алесем Салав'єм. Таборове життя проходило в Шпітталі, над Дравою, і в Філляху. Там був гурток інтелігенції, що мав літеатурні зацікавлення. До того гуртка належали і Марія Струтинська та Ольга Мак.

Писати почав І. Качуровський рано, ще бувши студентом, але більше займався літературознавством. Друкувати поезії почав пише в 1946-му році і відразу ж мав успіх: на конкурсі в Зальцбурзі дістав премію за перше своє оповідання. А в 1948-му році виходить уже його перша збірка поезій «Над світлим джерелом».

 Того ж року їхня родина виїхала до Арґентіни, де «вірші й поети нікому непотрібні». Хоч, правда, один таборовий «діяч» теж казав йому, що «Україна не потребує поетів»! В Арґентіні вони оселились в найубогішому передмісті Буенос-Айресу, де доми з бляхи, повітря затруєне смородом різниць, а небо застелене чорною хмарою диму з електрівні. Минуло 20 років тяжкої праці звичайним робітником портової залізниці. Доводилося йому бути вантажником на складі, асфальтувати вулиці під нестерпним, палючим сонцем і виконувати іншу тяжку працю.

Лише наприкінці 50-тих років він опановує еспанську мову, ставиш вільним слухачем  Графотехнічного інституту {щось на зразок школи письменників). Останнім часом він приходив з праці, скидав комбінезон і йшов сам до університету читати лекції для студентів. Але це давало лише підробіток, а не заробіток.

В ті роки, переважно суботніми вечорами, він написав , поему «Село», кишенькову монографію «Новеля як жанр», повість «Залізний куркуль», другу книжку поезій «В далекій гавані» (1956), опрацював капітальну монографію «Строфіка», дві чудові книжки прози — «Шлях невідомого» і «Дім над кручею», потім дві талановиті збірки лірики — «Надвечір'я» і «Пісня про білий парус», до якої ввійшли й переклади з еспанської та інших мов.

Після падіння другої диктатури Перона, матеріяльні умови в Арґентіні покращали, і він з батьками купив за містом шмат землі, де вони побудували дім.

Довший час Ігор Качуровський був відірваний від літературного життя, не мав ширших зв'язків з українськими письменниками, що жили по інших країнах. Лише пізніше налагодилося листування з поетом Михайлом Орестом, чия смерть у березні 1963-го року була для нього такою ж болючою, як і смерть матері того ж року.

Ще в Зальцбурзі Ігор Качуровський був знайомий з Юрієм Кленом, Дскією Гуменною, Петром Волиняком та Іваном Кошелівцем. В Арґентіні його в'язала дружба з скульптором Костем Бульдином, Олексою Сацюком, Анатолем Галаном і з арґентінським журналістом Гейно Цернаском, що в минулому був улюбленим учнем Миколи Зерова. Живучи в Буенос-Айресі, Ігор Качуровський часто виступав з читанням своїх творів і з доповідями на літературні теми. У 1963-64 рр. викладав стару українську літературу (княжа доба) і старослов'янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, а в 1968 му році читав еспанською мовою курс російської літератури «пара ґрадуадос» при університеті Спасителя.

Одружившись з Лідією, дочкою маляра Бориса Крюкова й акад. малярки Ольги Гурської, переїхав до Мюнхену, ставши працювати в Радіо «Свобода».

У Мюнхені наш письменник і літературознавець захистив в УВУ дві дисертації: докторську на тему: «Давні слов'янські вірування і їх зв'язок з індо-іранськими релігіями та габітаційну (іспит на звання доцента) на тему «Основні функції літератури». Тепер щороку д-р І. Качуровський читає лекції в УВУ на літніх семестрах: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» й «Основи аналізи мовних форм» (стилістика).

Його літературні й наукові праці високо оцінили такі видатні фахівці, як Волод. Державин, Микола Глобенко, Лев Ребет, Микола Неврлі (чеський україніст), Гейно Цернаск, Емануїл Райс, Тетяна Фесенко (рос. філолог), Анатоль Кузнецов, Наум Коржавин, Ігнатій Шенфельд, Юрій Терапіано, Борис Філіпов, Олександер Варді та ін. Найкращі переклади нашого поета чужими мовами здійснили — Лідія Алєксєєва (російською) і Ватсон Кірконелл (англійською). Заслужену й авторитетну оцінку як літературного радіокоментатора Ігор Качуровський дістав від українця — поета Миколи Руденка. У листі, з дня 17. 12. 1975 р., він писав:

«Дорогий Ігоре! ... Я глибоко шаную Ваш труд. Бачу: Ви цілком вільно орієнтуєтесь у світовій літературі й філософії. Широко, повно, безкомпромісно, Ваші судження не просто влучні — вони позначені справді високою культурою, добрим смаком і, щиро кажучи, не абияким талантом. Радий, що Ви, так само, як і я, високо цінуєте Плужника і Л. Первомайського. З останнім упродовж 30 років ми були дуже близькими друзями» ...

Жанри творчости Ігоря Качуровського не обмежуються згаданими вище: він і автор дитячої казки-поеми «Пан Коць-кий» (до ілюстрацій Бориса Крюкова), яка ще чекає свого видавця, до його жанрових здобутків належить і так звана «ґотична новеля» та низка інших праць.

Значним кроком вперед у прозовій творчості Качуровського стали його прецікаві повісті, зокрема «Шлях невідомого» та «Дім над кручею». Про перший з них відомий теоретик літератури проф. В. Державин ще в Німеччині писав: «Шлях невідомого» — найцікавіший твір за останні 10 років. В самій Австралії, як довідуємось, цього твору було продано близько 800 примірників. Подібний успіх мала й повість «Дім над кручею». Це захоплюючі сторінки долі молодої людини у вирі Другої світової війни, коли ту людину бачимо і на становищі дезертира, що ховається від мобілізації до червоної армії, потім в ролі червоноармійця, зрештою, вона потрапляє в німецький полон, тікає звідти, блукає лісами в напрямку рідної землі, хапають її червоні партизани, тікає знову і останньою хвилюючою сценою змальовано, як її майже непритомну привозять до рідної хати. Це короткий сюжет «Шляху невідомого». З не меншою цікавістю читається і «Дім над кручею», де показана подальша доля героїв твору.   До речі, «Шлях невідомого» переклав англ. мовою й видав Юрій Ткач в Австралії. Коментатор радіовисильні з Мельборну відзначав появу цього цікавого твору англійською мовою. Він казав: ... «Ми мусимо радіти, що маємо доступ до цього гарного українського письменника ... Відмінні оповідання, відмінна книжка, що її переклав молодий новий австралієць, приносить нам відомості про іншу культуру, іншу країну»... До речі, радіокоментатор сам знаний австралійський письменник. Були добрі відгуки і в австралійських поважних часописах. У щоденникові «The Australian» рецензентка Марґарета Сміт помістила огляд на англійський переклад «Шляху невідомого» («Because Deserters Are Immortal»), підкреслюючи, що «цей твір в деяких відношеннях молена порівняти з творами російських клясиків». Також зазначає, що в книжці змальована жорстокість як радянської влади під час останньої війни, так і німецької та показано нещасливу долю цивільного населення. Окремо репортерка етнічного радіо з Сіднею, зацікавившись цим твором, мала інтерв'ю з його перекладачем, Юрієм Ткачем.

У 1967-му році автор видав в Мюнхені, накладом Інституту Літератури ім. Михайла Ореста, солідну працю «Строфіка», що є першою і найгрунтовнішою працею з теорії літератури, зокрема в українській віршознавчій літературі — монографія про строфу, про всі форми віршування. Це видання стало великим здобутком нашого літературознавства, чого ще не видано і в Україні.

Ґрунтовним підсумком поетичної творчости І. Качуровського став вихід з друку згаданої великої збірки оригіальних поезій та перекладів «Пісня про білий парус». Сюди увійшли поезії збірки «Надвечір'я» (1957-1967), «Пісня про білий парус» (1967-1971) та переклади з німецької, еспанської, російської, латинської, польської та взагалі поетів латинської Америки, що мали назви «Мереживо лун» (1957-1970) і «Золота галузка» (з еспанської мови) — (1950-1970).

Що ж властиве для поетичної творчости Ігоря Качуровського? Поперше, треба підкреслити, що його поезії формою ніби є продовженням або близькі до творчости наших славних неоклясиків: скрізь бачимо чіткість і ясність думки, відточеність форми, оригінальну образність його поезій, але нову тематику.

Ніби протиставляючи жорстокості, що часто бачимо серед людського життя, у поезії «До нас забіг чужий собака» автор показує, як цей «бездомний волоцюга», в той час, як інші пси «з гавкотом кружляли оддалік», байдуже розлігся на подвір'ї і, коли до нього наблизилось, шкутильгаючи, нещасне щеня, якому щур недавно видер око, привітно лизнув його, обняв лапою й вилизував йому рану. І автор робить резюме: «І я подумав: що, якби людині собачу душу».

У тваринах, зокрема в псах, поет бачить незрівняну вірність у ставленні до людини. У поезії «Пісня про вірність» знову автор малює, як в далеч відпливає корабель, а пес помилково лишився на пристані. Тим часом у пресі з'являється вістка, що корабель затонув у дорозі, але коли до пристані прибувають інші кораблі, то пес щоразу підбігає, обнюхує східці, чекаючи свого корабля.

Велика спостережливість й аналіза життьових явищ також властиві поетові в поезії «Як час іде». Тут І. Качуровський фіксує швидкий біг часу на дівчинці:

 Як час іде ...Я знав колись дівча,

Яке з книжками бігало до школи

І ще не знало, що воно вже-панна,

І мишачими хвостиками коси

Наївно коливались за плечима.

Пізніше поет побачив уже фарбу на устах, а потім уже хтось проводив її додому, поклавши руку на її шию. А згодом побачив ту ж недавню дівчинку, за якою тепер бігло, підстрибуючи, таке, ж дівча, як вона була колись сама. Бачив, як пізніше в неї поблякли очі, з'явилась сивина. І закінчує словами:

Як час іде ... Але чого ж мені

Усе здається, ніби я — той самий?

Майстерно відтворив поет і життя бджіл, як вони працюють, як занедбані поволі гинуть, втративши навіть матку, але до останнього моменту працюють невтомно, виконуючи свій святий обов'язок, навіть і перед лицем смерти.

Як теоретик і знавець віршописання, автор і сам володіє й користується багатьма тими формами, від звичайної поезії клясичної чотирирядкової форми, до сонета, терцин, верлібру. Чимало зустрічаємо і життьових малюнків, вкладених у мініятюри:

Розсипали отруту для щурів,

Та власну смерть по зернятку збирав

Не хижий щур, лише безжурна зграя

Невинних, чистих серцем голубів.

Треба підкреслити, що майже вся творчість Ігоря Качуровського пойнята легким смутком, невдоволеним життям, жалем за молодістю; особливо це помітно в поезіях на романтичні теми:

Пізніх вулиць тривожний сон.

І знайоме вікно — закрите.

Ти троянди жбурнув на балькон,

Але впали додолу квіти...

Будеш знову не спати всю ніч.

Задрімаєш — вона присниться.

Найдорожче з усіх облич

І найглибшого болю криниця.

А назавтра дізнаєшся: та

Ким живеш ти цієї миті,

Взагалі тебе не пам'ята,

Ніби ти не існуєш на світі...

 У Качуровського не знайдемо повторень попередніх тем, виразів, а мова оригінальна своєю метафоричністю, порівняннями, епітетами:

Займається й гасне світань ореол.

А вгорі — рожевим легким розчерком — хмаринка.

Наосліп за вікном ніч пролетить.

Або: В намітці білій ніч, ясна і тиха, із місяцем бере таємний шлюб.

Граблями гострими антен телевізійних безмовні настобурчились доми.

Далеч моря — як відкрита брама.

Не меншою майстерністю відзначаються й численні переклади з інших мов. Серед чужих авторів бачимо величезну кількість поетів різних країн: Ґете, Бартош Папроцький, Юліюш Словацький, Юліян Тувім, Петр Безруч, Анна Ахматова, Іван Благій, Лідія Алексеєва, С. Ессенін, Борис Пастернак, Шарль Бодлер, Альфонс Піше, Аветік Ісаакян, Умберто Саба, Омар Хайям та інші.

Та ось перед нами на столі вже готова до друку нова збірка поезій «Свічада вічности», куди входять оригінальні поезії і переклади з інших мов, зокрема з італійської, еспанської, польської, російської, білоруської, французької та німецької.

Великим здобутком Ігоря Качуровського є переклади з італійської мови видатного поета, представника доби Відродження, Ф. Петрарки, що наш перекладач здійснив з оригіналів (Сторінки з «Каннцоньєре» і фрагмент з його латинської поеми «Африка»), дотримавши аристократичної вишуканости Петрарчиної лексики і зберігши принцип перекладу, рядок у рядок та сонетну форму. Як відомо, дотеперішні переклади Петрарки українською мовою в Україні робились з російських перекладів або з так званих підстрочників[1].

Але доробок нашого автора не вичерпується згаданими виданнями, дослідженнями, лекціями, радіо-скриптами: на його полицях лежить іще чимало готових рукописів — збірників, які він упорядкував, антологій, літературознавчих праць. Їх десятки, а серед них такі, як «Вибраний Микола Руденко» (упорядкування і передмова), «Поезія самвидаву», «Основи аналізи мовних форм (стилістика), «Фоніка», «Вступ до порівняльної метрики», «Основні функції літератури», «Антологія світової поезії в українських перекладах», «Україський сонетарій» — антологія, «Від романтиків до дисидентів» та інші. Важко перелічити всіх тих літературно-наукових скарбів, що створив наш автор і велика частина яких чекає видавців. Тож і цей короткий огляд життя і творчости д-ра Ігоря Качуровського, показує, що він є видатний творець літератури, визначний український науковець і в несприятливих обставинах свого життя вклав багато плідної праці в скарбницю української культури.

[1] Цей великий збірник перекладів поезій Петрарки вже перебуває в друці.

 ТВОРЧІСТЬ ЛІНИ КОСТЕНКО НА ТЛІ СУЧАСНОСТІ (Маруся Чурай та Неповторність)

Після того, як Ліна Костенко на судовому процесі Чорно-вола у Львові піднесла йому квіти, минуло багато років. Здавалось, що після виходу її третьої збірки поезій Мандрівки серця (1961 рік), яку, як подає ж. Дніпро, розпродали в Києві за кілька днів, соцреалістична облога зовсім закрила поетесі дорогу до сторінок преси й видавництв. Причиною бойкоту її творчости був не тільки її сміливий вчинок у Львові, а й її талановиті й сміливі поезії, в яких було сказано про дійсність багато гіркої правди, що межувала, а часом і перевершувала своєю майстерністю й найкращих поетів-шестидесятників, до яких і вона належала, як Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Світличний, Віталій Коротич, Іван Драч, Ігор Калинець та інші. Можливостям тимчасової відлиги сприяла смерть Сталіна в 1953-му році.

Отже після смерти Сталіна протягом майже 10 років можна було друкувати відносно вільно. Поети й письменники на деякий час відчули, що впав страшний камінь, і почали з острахом, оглядаючись назад, випростовувати свої спини, свою літературну майстерність та ідейність. Почали сміливіше згадувати в творах про голод, навіть про концтабори, заслання, почали писати чудові поезії про красу української мови, рідного краю, натякати на злочини Сталіна. Тоді ж реабілітували десятки письменників, розстріляних та висланих до концтаборів. Появилась низка цінних видань.

Але Микита Хрущов і комуністична партія злякались, щоб разом з Сталіном новий літературний та політичний рух не викинув з ночов і самого комунізму та ідеї єдиної неділимої Роси, і почався новий натиск на літературу. Але початий рух до волі тяжко було спинити відразу. А вже появилася серед шестидесятників ціла низка нових імен, зокрема поетес, як Любов Забашта, Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Ольга Марунич, Леся Клименко та інші,

А яка задуха панувала в літературі раніше, за життя Сталіна, бачимо з підсумків, які зробив поет і літературознавець Богдан Кравців у передмові до Антології нової української поезії[1]. У збірникові, що вийшов у 1951-му році, пише він, що із 63 поетів, що надрукували там 474 вірші, 44 в своїх віршах згадували Сталіна, 19 — вихваляли Сталіна, як наймудрішого батька народів у 26 віршах, 25 авторів хвалили Леніна, інші славили Москву, і тільки 14 віршів можна було зарахувати до лірики, серед яких тільки один був присвячений Києву.

Тимто так з полегшенням і так буйно під час відлиги почали з'являтися талановиті поетичні молоді голоси, а серед них чи не найсміливіший і найталановитіший був голос Ліни Костенко.

Народилась вона 19-го березня 1930 року в містечку Ржишеві на Київщині, в родині вчителя. Від 6-х років життя вже перебувала в Києві, де закінчила середню школу, навчалась в Київському педагогічному інституті. А від 1952 року протягом 4-ох років — в Московському літературному інституті, який закінчила в 1956 р. з відзначенням.

Повернувшись до Києва, працювала в Київській кіностудії як сценарист. Вірші почала писати ще з дитячих років, а, маючи 15 років, вже друкувалась в молодечих журналах. Перша її збірка Проміння землі вийшла в 1957 році. Для неї випала щаслива пора відлиги, і вона змогла відразу звернути на себе увагу своїми сміливими поезіями, що не мають голої пропаганди, але оригінальні тематикою, майстерністю. Уже в цій збірці знаходимо кілька поезій, що характеризують її талановиту творчість. Такою, найперше, є поезія Висота. Поетеса добре знає, що бути в тих обставинах справжнім поетом — це вже ризикована річ. Бо кожна доба переслідувала талановитих і сміливих поетів, і тільки по смерті, пізніше, починали визнавати їхній талант і славити їх. Тому поезія — для неї це висота, трибуна, до якої не кожний осмілиться дійти:

Хто знає круті підйоми,

Ходив на високі мости,

Тому, напевно, знайоме

Чуття — боязнь висоти ...

Спочатку провалля зяє,

Обрій не має меж

І страшно стояти скраю:

Здається ось-ось упадеш.

А потім зберешся на силі,

Поглянеш спокійно вниз

І все побачиш в тій хвилі —

До найдрібніших рис ...

І наприкінці підсумовує:

Пишу про це неспроста:

Поезія — теж висота.

І це цілком ясно, бо з цієї поетичної висоти пішло на смерть, на загибель багато талановитих творців поезій та прози, особливо за останній підрадянський час.

 Поминувши другу збірку, що вийшла в 1958 році, зупинимося на третій збірці Мандрівки серця, що є великим кроком вперед. її, правда, надрукували лише тиражем в 2500 примірників. ТУТ уже зустрічаємо поезії глибокі думкою, сміливістю й майстерністю. Ось у вірші Кобзареві, до пам'ятника, коло якого в Києві не дозволяють збиратися й читати біля нього свої нецензуровані вірші, а сам Заповіт Шевченка протягом кількох літ заборонялося виконувати на святах чи концертах у роковини поета, Ліна Костенко пише:

Кобзарю!

Знов

до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Говорячи про те, що в житті прийшли великі струси. Перелом традицій. Переосмислення краси, авторка констатує:

О, скільки стало в нашому столітті скалічених і безнадійних душ!

Ну, що ж, не дивно.

Покрутився глобус в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу, хитається на палубі землі.

Поетеса далі скаржиться Кобзареві, що в мистецтво, в літературу забрело багато шахраїв і скептиків, які шукають прокорму, шукають форм, не бачених ніколи, шукають форм, нечуваних ніде, для того змісту, що в душі нема. І закінчує закликом до поетів, щоб не заповнювали рядків своїх поезій белькотанням і криком, а справжньою поезією,

Бо пам'ятайте, що на цій плянеті, відколи сотворив її Пан-Бог,

ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!

У цій третій збірці ще ціла низка поезій звертає на себе увагу читача проникливістю у зміст життя, в обставини, про що часто читаємо оголену, але незвичну правду. Дивлячись, скільки друкується бездарних, підлабузницьких віршів у пресі, вимушених обставинами, заглядаючи по-філософському і в нашу історію, вона пише:

 Є вірші квіти. Є вірші дуби.

Є іграшки-вірші. Є рани. Є повелителі і раби.

І вірші є — каторжани.

Крізь мури в'язниць,

По тернах лихоліть —

Ідуть по етапу століть.

Оце й увесь вірш, але скільки в ньому глибини, скільки гіркої правди. Знає читач, скільки поетів і письменників в нашій історії пішло по етапу століть і за царського ладу, а ще більше тепер, за радянської влади, скільки пішло за ґрати за свої поезії. І такого узагальненого вірша сьогодні у Києві вже не надрукують. Тож не даром свого часу поет Святослав Гординський писав: ... Шлях української літератури густо засіяний трупами, раненими і, ще більше, зламаними морально ...

І, продовжуючи свою думку, погляд на сучасні обставини, Ліна Костенко пише в іншому вірші:

Метушня слабим притаманна,

Безголосим властивий галас...

А здобути тяжкі перелоги

Можна тільки силою, не зусиллям.

Авторка сміливо далі висміює тих, що не творять справжніх поезій, а лише вміють римувати та писати на актуальні теми, залежно від політичної лінії, диктованої згори. Вона пише дотепний вірш на цю тему, закінчуючи рядками:

Хай метушиться дріб'язок строкатий, міняє шерсть залежно від погоди... Поете, вмій шукати і чекати! Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Своє кредо невгнутости перед небезпекою, тобто не продавати свого сумління за карбованці, поетеса висловила в поезії Доля, яка дечим нагадує її Думу про три камені, що була надрукована ще в другій збірці Вітрила в 1958 році. Авторка намалювала дивну картину, як під небом серед поля продавалися різні Долі. Одні покупці купували Долю за малий гріш, а дехто й за мільйони. Долі самі набивались покупцям, але одна відвернулась від авторки:

 —       Ти, все одно, не купиш мене, — сказала вона неохоче.

—        А може, візьму?

—        Ти собі затям, — сказала вона суворо, — за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе.

—        То хто ж ти така? Яке твоє ім'я? Чи варта такої плати?

—        Поезія — рідна сестра моя. А правда людська — наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. Кінчився сон.

А Доля мені осталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, — у мене жодних претензій нема

 до Долі — моєї обраниці.

Справді багатомовний і оригінальний твір, ніяк не співзвучний з обставинами, в яких авторка живе.

Глибоко психологічний вірш „Гуде вогонь — веселий сатана” забарвлений тонким ліризмом, що розкриває душу чи тимчасовий настрій, втечу в самотність самої авторки:

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла — гірку печаль світань.

 І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немовби чорну книгу.

Якщо кохаєш, — знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу...

В іншій поезії авторка закликає не боятися труднощів у житті, а йти назустріч труднощам, загартовуватися:

Не уникай в путі круговороту, —

Хай руки загартуються твої,

Бо доведеться плавати і проти,

І впоперек стрімкої течії ...

 А попадеш у смугу теплих течій,

Коли душа розніжиться без меж —

Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,

І вже навряд, чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому.

Запрагнеш тільки затишку ... О, ні!

Як жити, зачепившись на мілкому,

То краще потонуть на глибині.

Цей заклик не задовольнятися животінням говорить сам за себе. До кращих поезій того періоду належать і такі, як Естафети, Храми, Чумацький віз, які часом ніяк не співзвучні з урядовим напрямком соцреалізму. Особливо в поезії Храми авторка ніби наперекір стихії й обставинам, коли йде нищення церков, малює постать відданого будівника храмів. Але, щоб написати такий твір, треба було добре вивчити справу стародавньої техніки, термінологію та всі деталі будівництва храмів чи церков. Тут самий стиль і підбір лексики, архаїзми майстерно оздоблюють рядки цієї чудової поезії: возводив, боговгодний, не во злобі, труждався, воїтель, шеляга, не во злобі, непогрішимо, паперті, лик, амфори, бамбиляли, шпіальтер тощо. Ось початкові 8 рядків характерні для всієї поезії:

Мій дід Михайло був храмостроїтель,

Возводив храми, себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

Печерник, боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом — чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах — Храмостроїтель Михаїл.

Поруч таких глибоких і мудрих поезій є в Ліни Костенко ціла низка поезій суто ліричних, повних ніжности, кохання, краси природи, хвилин своєрідного настрою. Характерним для них буде вірш — В пустелі сизих вечорів:

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

 І я прийду в життя твоє.

 Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця пізнає

прикмети батьківського краю ...

Та всі ці здобутки, згадані вище, написані під час десятирічної відлиги, до бойкоту й нового натиску, подібного до натиску сталінських часів. Минали роки, і тільки один раз Літературна Україна осмілилась надрукувати добірку поезій Ліни Костенко. Та й це, мабуть, треба завдячувати Маргариті Малиновській, яка була тоді редактором відділу поезій в цьому видавництві. Але й ця сміливість не минулась їй безкарно: вона скоро стратила цю посаду.

Ішли роки посиленого натиску. Протягом того періоду було сконфісковано дві збірки поезій Ліни Костенко. Одна з них уже була надрукована, тільки не встигла потрапити на полиці книгарень. І от уже в 1977 році, мабуть, під впливом того, що багато поезій Ліни Костенко перекладено й видано збірками в сателітних країнах, а в Польщі один її вірш був покладений на музику й став народньою піснею, у в-ві Радянський письменник неочікувано виходить збірка її нових поезій „Над берегами вічної ріки”, що має 158 сторінок. Сама назва говорить, що це не пропаґандивні вірші, а такі, що можуть жити вічно, як ріка.

Серед поезій цієї 4-ої книжки нашої авторки чимало рядків присвячено й сучасним темам, зокрема про недавню війну, про сум матерів за синами, що не повернулися з поля бою, філософія буття, трохи інтимної лірики. Вражає своїм змістом, образністю й простотою вже самий перший вірш:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

 шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик — як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря ...

 Це тільки уривок того вражаючого твору, який так яскраво малює картину війни й долі дітей. Цю збірку після багатьох років мовчанки й бойкоту преса згадала позитивною рецензією. Так поволі пробивалась дорога до видавництва для талановитої поетеси. До цього треба згадати, що по цей бік греблі теж дуже часто друкувались її поезії, брали їх до збірок, деклямували на різних концертах, святах, а видавництво Смолоскип у 1969 році зібрало все досі друковане Ліни Костенко й видало великим збірником Поезії, що має 350 стор.

Та ось навесні 1980 року Київ та літературні кола сколихнула чудова новина: вийшов з друку історичний віршований роман Ліни Костенко Маруся Чурай. Після появи віршованого роману Максима Рильського Марина (1933), досі, здається, не було такого значного змістом і майстерністю віршованого роману. Сама назва говорить, що це твір про напівлеґендарну піснярку, що жила за часів Богдана Хмельницького. її авторству приписують 16 пісень, які стали народніми. Народилась Маруся Чурай нібито в Полтаві десь в 1628-му році, дочка сотника Гордія Чурая, що загинув у боротьбі проти поляків. Найвідоміші її пісні, — це Ой, не ходи, Грицю ... та Засвистали козаченьки. З її піснями козаки вирушали в похід проти ворогів, що нападали на Україну. Відомо також, що пісня Ой, не ходи, Грицю була перекладена свого часу польською, німецькою, й французькою мовами.

 Аналізуючи й оцінюючи цей твір, слід сказати, що багато легше писати його на тему, якої ще не використали інші автори. А Ліна Костенко взяла для твору тему відомої пісні, про що відтоді написано не менше 100 творів. Літературознавець Павло Филипович написав ґрунтовну працю про твір Ольги Кобилянської V неділю рано зілля копала, згадавши при цьому всіх авторів, що використали цю пісню як тему зради[2]. З того бачимо, що від 1805-го року, коли вперше в збірниках народньої творчости появилась пісня Ой, не ходи, Грицю, протятягом 175 років ця тема обійшла безліч творів. І хоч ця тема зради відома в світовій літературі від появи відомого лицарського роману Трістан та Ізольда, ім'я автора якого навіть не збереглося, тема української пісні набула ще більшої популярности.

Отже, крім того, що цю пісню було надруковано безліч разів у різних збірниках, навіть в Росії протягом 5-ох років надрукували 7 разів, на цю тему були створені нові пісні, поеми, оповідання, повісті, романи, драми і не тільки в Україні, айв Польщі та Росії різними мовами. Згадаємо хоч головніші.

У 1827-му році надрукував згадку про Марусю Чурай петербурзький журнал Вестник Европы. Тарас Шевченко згадує не раз Гриця в Кобзарі. Для Марка Вовчка та Мих. Драгоманова ця пісня була улюбленою. У Польщі на цю тему появилося кілька пісень, як Ганця отруїла Яся.

У 1839-му році рос. письменник кн. О. Шаховской надрукував драму Маруся. Малороссійская Сафо[3], згадуючи, що пісня Марусі Чурай Засвистали козаченьки була улюбленою піснею Богдана Хмельницького. Видатний польський поет Ю. Словацький у 1831 р. писав до матері з Парижу, що тамтешньому жіноцтву подобається українська пісня про Гриця.

У 1877 році російський журнал Пчела друкує біографічний нарис А. Шкляревського Маруся. Малороссійская певунья, а кн. Голіцин у 1889 році містить розвідку про Марусю Чурай в Бібліографічному словнику рос. письменників. Тоді ж драматург Бораковський написав драму Маруся Чурай — українська піснетворка. І так трохи не щороку з'являвся про Марусю Чурай новий твір.

Та найґрунтовнішими досі на цю тему були: драма В. Самійленка Маруся Чураївна 1894 р., повість О. Кобилянської У неділю рано зілля копала (1908) та переробка з іншого твору М. Старицького Ой, не ходи, Грицю.

Здається, останньою спробою була п'єса І. Сенченка, який у 1923-му році переробив драму Старицького на радянський лад, де дійовими особами були комуністи, незаможники й середняк.

І ось після 57 років мовчанки про Марусю Чурай з являється талановита рука нашої сміливої поетеси Ліни Костенко, яка написала цілий віршований роман на 190 сторінок, що має близько 5 тисяч рядків. У своєму творі авторка намалювала нове тло. багато цікавих ситуацій, хвилюючі напружені сцени на історичному тлі боротьби неспокійної доби Богдана Хмельницького. Бачимо, що авторка в час облоги не сиділа склавши руки, а творила. Ще 5 років тому було відомо про цей твір. Роман у Києві розхапали за три дні, в Торонто 2.50 примірників — за два тижні. А видали його 8000 прим., тоді, як пропаґандивні твори друкують по 60 -100 тисяч.

Роман починається відразу подією, що сколихнула всю Полтаву: з несподіваної смерти хорунжого Гриця Бобренка, якого нібито отруїла Маруся Чурай. її заарештували, і вже вона на лаві підсудних. У творі бачимо кілька історичних постатей, як полтавський полковник Пушкар, генеральний писар Іван Виговський, який по смерті Богдана Хмельницького став гетьманом, та сам Б. Хмельницький.

Всім було відомо, що Маруся Чурай дуже любила Грицька Бобренка. Він теж збирався одружитися з нею, а потім заручився з Галею Вишняківною, багатшою і теж красивою, як і Маруся. Проте продовжував ходити до Марусі. Люди бачили її тієї ночі з Грицем. Відомо було також, що Маруся пробувала втопитись, але її врятував обозний Іван Іскра, її приятель з дитячих років. Вона йому теж подобалась, і він часто переживав за неї.

Суд, як пише авторка, відбувся

перед полковником Мартином Пушкарем, в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві, перед суддею, Богом і людьми, Чурай Маруся — на підсудній лаві, а пів-Полтави свідків за дверми.

Найпершим свідком і позовником була мати Гриця, вдова Бобренчиха, яка всіми силами намагалась довести, що вбивцею її сина була Маруся. Інші свідки доводили, що Гриць теж звів Марусі життя, бо мав з нею одружитись, а ходив до другої дівчини. Свідки також бачили, як Гриць перед смертю йшов уночі додому напідпитку. До того ж сама Маруся, почувши про смерть Гриця, прибігла, припадала до нього з слізьми й нібито розповідала, як вона готувала зілля й отруїла Гриця.

Марусина ж мати просила полковника Пушкаря не ганьбити даремно її дочки, що Маруся змалечку бавилась з Грицем, разом виростали. Та суддів та всіх присутніх дивувало те, що Маруся на суді не сказала жодного слова, сиділа мовчки, мов закам'яніла.

Тоді член суду Семен Горбань підсумував, що Григорій Бобренко 4 роки був у походах, воював на Пиляві, і на Жовтих водах і скрізь, де полк Полтавський воював. Що він посватав Галю Вишняківну, але не був байдужий і до Марусі, а тому мовляв, ймовірно, що Маруся його отруїла, підсипавши отрути до вина.:

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,

Як не було, а ревнощі — це сказ.

Так стався злочин.

Хлопець у могилі.

І от стоїть убивця перед нас ...

А через те, що підсудна весь час мовчить і не відповідає на питання суду, то суддя запропонував, щоб з нею поговорив кат, тобто віддати на муки, щоб призналась. Але, почувши таку пропозицію, обозний Іван Іскра сказав:

—        Панове, це жорстоко.

І Божі сльози не падуть з ікон?

То де ж воно всевидющеє око?

Це ж глухоаспидський закон!

А Лесько Черкес з обуренням крикнув з гурту:

Та що це, люди? Дівчину на муки?

 І він вихопив з-під поли шаблю, але йому відразу скрутили руки й хотіли роззброїти. Та він мав таку силу, що всіх відкинув від себе і одним плигом був уже біля суддів і так рубонув шаблею по столу, що

Суддя здригнувся.

Одсахнувся натовп.

 Горбань охляв од вуха до халяв.

Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.

А стіл стоїть. Так само, як стояв.

Знявся рейвах, сперечалися свідки, але поволі вгамувались, а Леська вирішили оштрафувати за бешкет.

На четвертий день суду, коли вислухали багатьох свідків, на пропозицію полковника Пушкаря, суд ухвалив, що Марусю треба покарати, згідно із законом, на смерть, але в який спосіб, про це треба запитати райців, тобто радників, лавників та возного Тоді з присутніх підвівся Іван Іскра, син Якова Остряниці, який змалечку знав Марусю, знав її пісні, які козаки співали, йдучи в похід:

Увесь блідий, аж під очима чорно.

—        Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

 Я може божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібне на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була, як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Та речник суду, Семен Горбань, сказав, що пісні Марусині тут ні до чого, бо вона за інше суджена, а слова Івана Іскри не можна брати до уваги, бо він особа зацікавлена, він теж давно любить Марусю. І, зрештою, суд виносить вирок покарати підсудну смертю через повішення. За три дні Марусю мають повісити під Полтавою, де мають спорудити відповідний поміст.

Наступного ранку Полтавський полк приготувався до походу, а обозний Іван Іскра вже поспішав на баскому коні до Білої Церкви, до Богдана Хмельницького з донесенням, що полк вирушив на допомогу, і щоб рятувати Марусю.

Ліна Костенко уміє соковито, майстерно змалювати кожну подію, уміє загострити кульмінаційні моменти у розділах твору, її твір прозорий, вражаючий, оригінальний своєю лексикою, знанням народньої мови. Ось як майстерно авторка показує образ Полтави в ті тривожні часи:

Багряне сонце. Дужка золотава

Стоїть над чорним каптуром гори.

 На п'ять воріт зачинена Полтава

Ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожно, помалу,

Ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

І сови сплять в западинах бійниць.

Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами.

Вартуй! Вартуй! — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк виходить у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога,—

Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

 Той тихий зойк у безмірі ночей?

Вогненна зірка в небі пролітала,

Сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

Вербові віти хилить до води ...

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче, ніж кому.

Тим часом Маруся вже четвертий день сидить у в'язниці, чекає смерти. перебираючи в пам'яті все своє минуле життя, думає про тих, що пішли на бій проти ворога, думає про Гриця:

Далекий гомін сповнює в'язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

Що я тебе в похід не проведу.

Що кожен їде, — і вогню, і грому —

Всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

Де ще ніхто з козацтва не поліг ...

І Маруся чує, як іржуть коні, як полк виходить у похід, а по всій Полтаві дзвонять дзвони і уявляє, як плачуть матері. І вона згадує своє дитинство, як вона разом з Іваном бавилась, як на Водохреща ставили на льоду хрест, як ішло безліч людей по свячену воду. Згадує Маруся і свого батька, Гордія Чурая, який загинув у страшному нерівному бою проти поляків, а Павлюк не витримав і здався, але ляхи здерли з нього живого шкуру.

А Іван Іскра тим часом уже наближався до Білої Церкви. Йому пощастило, він без затримки потрапив до гетьмана Богдана Хмельницького, який сидів у шатрі за похідним столом. Поруч писар Виговський сидів над паперами. Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Він був у тривозі, під Києвом точились вирішальні бої: Кожної миті хитнутись могли терези. Почувши повідомлення про те, що Полтавський полк уже в дорозі, гетьман зрадів, але помітив щось сумне в обличчі Іскри й запитав, що сталось. Довідавшись, що засудили на смерть піснярку Марусю, гетьман замислився, обхопивши руками голову. Він звелів взяти свіжого коня, а як Іскра повернувся до шатра, то гетьман подав йому свій наказ у справі Марусі. А наступного дня вранці в Полтаві й біля Полтави все кипіло:

Біля воріт юрмилися цікаві,

Чого вже там ті люди не верзуть?

Вже кат прийшов, аж трухнуло в Полтаві:

— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —

... Хто їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Людей у брамі стримує залога.

От добре, що хоч полку вже нема.

Бо як би їм на все оце дивитись?

І проти кого вихопить шаблі?

Та краще вже самому задавитись,

Як дівчину побачити в петлі!

Авторка чудовий психолог: вона вдало схоплює душевний стан Марусі, і як по-різному на цю подію дивиться юрба, які протилежні думки нуртують серед людей. Люди вже знали, що Марусиної матері не пустили за місто, де має відбуватися страта, і вона лишилась дома напівжива. А Марусю вже підводили до помосту, де була шибениця:

Вона ішла. А хмари, як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерти

Була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

І тільки вітер коси ворушив ...

І вже тоді, коли Марусю висповідав священик, а кат уже накинув на її голову мішок, коли всі були в страшному напруженні, навіть ті урядові особи, що прийшли, щоб засвідчити смерть, раптом у численну юрбу врізався вершник:

Зметнувся кінь, у піні, дибалистий.

Папером вершник у руці стрясав:

            Спиніться! Гетьман вас уповновластив

Читати вголос цей універсал!

Ця несподіванка внесла розгублення: суддя стояв ні в сих, ні в тих. І раптом заридали люди. Хтось метнувся до міста повідомити матір, метушився кат, кричали люди, і страшно було дивитися на вираз лиця Івана Іскри, що привіз листа від гетьмана. А за хвильку отаман Гук читав наказ гетьмана:

... В тяжкі часи кривавої сваволі Смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль,

І так погребів більше, ніж весіль.

То чи ж воно нам буде до пуття —

 Пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:

 Вчинила злочин в розпачі страшному.

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

Бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не

Урахувати також і чеснот.

її пісні — як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні, —

Що помагає не віашати духа,

Як не співцями створені пісні?

Про наші битви — на папері голо

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, —

Та це ж не що, а пісню задушить!

І, передихнувши, отаман Гук продовжував читати своїм гучним голосом, якого вистачило б і на 5 Полтав:

 — За ті пісні, що їх вона складала, За те страждання, що вона страждала, За батька, що розп'ятий у Варшаві, А не схилив пред ворогом чола, — Не вистачало б городу Полтаві, Щоб і вона ще страчена була...

І Богдан Хмельницький наказав скасувати вирок, а суддям висловити догану, щоб надалі без відома гетьмана не важились на самочинні страти.

Після цього Іван Іскра підбіг до помосту і збив смертницьку драбинку, а якісь жінки кинулись до Марусі. Вона ж стояла, мов застигла в русі, — уже по той бік сонця і життя.

І не було ні радости, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

їй говорили, а вона не чула.

І коли матір підвели,

Вона відразу наче спам'яталась,

І відхитнулась від того стовпа,

І якось наче здалеку верталась,

Чогось вперед руками, як сліпа ...

Переживши трагедію дочки, Марусина мати довго вже не прожила: за півтора тижня її на той світ осінь провела. А Маруся, поцілувавши горбочок свіжої землі, де поховано матір, пішла до Києва на прощу.

Цій мандрівці до Києва авторка присвятила 37 сторінок. Перед її очима пройшло багато краєвидів України, побачила вона багато жахіття, спалених хат, обідрані голодні села, мертвих людей, що спричинила війна. В дорозі вона зустрілась з цікавим стареньким дяком, з яким разом мандрувала, слухаючи його розповіді про минуле України, та бачене на довгім віку. Минаючи історичні місцевості, де колись відбувались криваві бої, дяк розповідав:

Пройшов я землю піднебесну,

Як говорив святий Іов.

Куди не глянеш в далеч цю окрестну, —

Тут споконвіку скрізь лилася кров.

Там відступало військо Остряниці.

Тут села збив копитами Кончак.

А у долині річки Солонищ

Слізьми покутий висох солончак.

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

І та вже річка висохла на чверть, —

 Оце отут скрутили Наливайка

І віддали на мученичу смерть.

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику!

Так прийшли вони до Києва, помолились Богові в Лаврі, бачили в Києві багато різного дива: безліч богомольців, жебраків, бачили друкарню, побачили мощі різних святих. До речі, мудрий дяк звернув увагу, що серед святих багато різних дивних імен, як Сисой, Мардарій, Пимен, але серед них чомусь немає мучеників козацьких часів, що йшли на смерть, обороняючи українську землю:

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь —

Молитва преподобного Антонія

Чи Наливайка мученицька смерть?

І каже дяк: — Немає у нас ліри.

 Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Повернувшись з прощі до Полтави, Маруся була байдужа до всіх, була замкнута, ніщо її не цікавило.

Тим часом прийшла зима. Десь далеко точились бої. Та, нарешті, на деякий час прийшло замирення. Але одного передріздвяного ранку до стін Полтави підійшло польське військо. Поляки, нібито користуючись перемир'ям, хотіли зайти в місто, але всі брами були закриті. Облога тривала три тижні, але ні козаки, ні поляки не починали бою. У напасників тим часом забракло харчів, а до того тиснули нестерпні морози, і по Різдві вони повернули й рушили в протилежну дорогу.

Полтавський полк саме був у Полтаві. Іван Іскра пробував залицятися до Марусі, думав одружитися, але вона відповіла:

—    Мене, Іване, — отаку понівечену!

Мене, Іване, отаку гірку?

Хай Бог пошле хорошу дівчину,

Ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить і кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя — руйновище любови,

Де вже ніякий цвіт не проросте ...

 Після суворої зими прийшла весна. Україна знову в огні боротьби проти поляків. Заграли сурми до походу, і Марусин друг з дитячих літ, Іван Іскра, знову вирушав у похід, бо з Тясмина-ріки війнуло громом. Маруся проводила душею його в той похід:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригається словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

І Зелененький барвіночку

Й Не плач, не журися,

А за свого козаченька Богу помолися ...

Дівчата вчора берегом ішли,

Та й заспівали Ой, не ходи, Грицю.

А я стояла ... Що ж мені, кричати?

Які мені сказати їм слова?

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

Такими рядками закінчила Ліна Костенко свій хвилюючий патріотичний роман. З його появою в Києві в Літературній Україні надруковано було дві прихильні рецензії. Одна рецензія критика Слабошпицького, а друга — поета й редактора Української Радянської Енциклопедії Миколи Бажана.

Знаючи життя Ліни Костенко, її довготривалий бойкот з боку влади, сконфісковані збірки поезій, замовчування в пресі, можна з певністю сказати, що в долі Марусі Чурай є багато спільного з авторкою цього роману. Адже Ліну Костенко морально вішали протягом довгих років, ігнорували, не запрошували на виступи письменників.

Та, на щастя, поетеса витримала довготривалу облогу й таки створила чудовий плід в образі роману Маруся Чурай. Можна припускати, що її врятувало свого часу й те, що, перебуваючи в облозі, не брала участи в дисидентському русі, не підписувала протестів.

Поява цього історичного роману була ще й тому несподіванкою, що після падіння Шелеста майже нічого не виходило з друку з художніх творів з історичною тематикою. Останнім часом послідовно заборонювано твори, де показано героїзм козацької доби. Запляновані 10 томів Історії Запорізької Січі після падіння Шелеста, зняли з пляну й скритикували редактора цього майбутнього видання, д-р Марію Опанович. Зупинено і пляновані 20 томів творів Максима Рильського. Заборонено також будувати палац музей-пам'ятник Запорізькій Січі на острові Хортиця. Чи не кращим доказом є й те, що такий твір, як Маруся Чурай надруковано лише 8 тисяч, хоч на Україні є понад 60 тисяч книгозбірень. З того накладу не менше двох тисяч пішло за межі України. З цього бачимо, що це був вимушений крок, щоб не давати українському читачеві твору, що збуджує любов до свого минулого, щоб не пропагувати краси української мови, щоб не було твору, яким може гордитися українська нація, але мати його як доказ нової лібералізації у ставленні до української культури.

Аргументом до цього твердження може служити недавня поява спеціяльної делегації з України в Америці на чолі з заступником міністра для зустрічі з українцями, щоб встановити дружні взаємини. Саме на тих зустрічах ті делегати згадували, яким великим досягненням є вихід з друку роману Маруся Чурай та збірки поезій Неповторність. В часах поновного загострення міжнародньої ситуації Москва творить маленьку щілинку в своїх переслідуваннях українства. Але ті спроби не створять ілюзій ні тут, ні на рідних землях.

Обмірковуючи цей твір, можна згадати, що два анонімні дисиденти, які перебувають на засланні, закидають авторці роману, що головна героїня її твору змізернілий тип, негероїчний образ на тлі героїчних літ.

Це справа дискусійна. Коли говорити про бажаний ідеальний образ, як втілення героїні-борця, то це можливе лише в самостійній державі, а не в тих тяжких обставинах.

Але погляньмо на всіх героїнь попередніх творів на цю тему, бодай найголовніших. У Ольги Кобилянської твір про кохання і зраду, але нічим не пов'язаний з історією України, з постаттю Марусі Чурай. Навіть головні дійові особи-дівчата мають імена Настка й Тетяна. Дія відбувається на селі. Правда, повість У неділю рано зілля копала глибоко психологічна, може аж занадто. С. Єфремов вважав цю повість слабуватою, але П. Филипович та Іван Франко визнавали велику її вартість. Проте Филипович писав, що Кобилянська належала до літературної школи, яка заперечувала попередні традиції етнографічного реалізму й патріотичної романтики, а плекала індивідуалізм та поглиблений психологізм в неоромантичному одязі. Повість Кобилянської, як бачимо, далека від історії й самої теми про Марусю Чурай.

Драма Самійленка Маруся Чураівна побудована на історичному тлі, дія відбувається в Полтаві, Маруся в нього патріотична, навіть радить Грицеві, як він має поводитися в бою, як ставитися до переможених ворогів, але твір дуже сантиментальний, мелодраматичний, а тому не робить того враження, що справляє Маруся Чурай Ліни Костенко. Навіть коли зіставити образність вірша, то Ліна Костенко має велику перевагу.

Але не можна заперечити, що Ліна Костенко поетеса глибокої поетичної культури. Можна сміливо сказати, що після Максима Рильського та поруч таких поетів, як Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микола Руденко, що перебуває на засланні, Ліна Костенко чи не найталановитіша поетеса в Україні.

У своєму творі вона зібрала весь дух і красу української народньої мови, використала свої глибокі знання історії України. Відомо, що вона перечитала по архівах усі старі літописи, не кажучи вже про ті, що були видані останнім часом. Скільки в неї слів, що жили в ту добу, скільки неповторних мистецьких засобів, запашних образів, метафор, порівнянь, яких вона не брала з мішка заяложених стандартів, а творила сама. Ось кілька прикладів: Зима тікає, підібравши поли. Перелузали зиму, як насіння. І сміх стримів у спині, наче ніж. Періщив душу сором, як батіг. Старий лелека молиться до зір. Тут сам Господь безсмертними перстами оці священні гори осінив. Перехристились чорним вітряком.

Нові громи схрестились на мечах. І таку оригінальну майстерність зустрічаємо в кожній її поезії, в кожному рядку.

[1] Богдан Кравців. Шістдесят поетів шістдесятих років. «Пролог», 1967.

[2] П. Фшшпович. Література. 1971. Стор. 345.

[3] Сапфо або Сафо — давньогрецька поетеса, авторка любовної лірики. Жила в 7 - 6 стол. до Р. Хр.

НЕПОВТОРНІСТЬ

Другою несподіванкою і тріюмфом Ліни Костенко в 1980 був вихід з друку її шостої книжки — збірки поезій Неповторність. Цього разу тираж книжки був 16 тисяч. Але щось нечуване сталося із цією новою збіркою: лише в одній книгарні Києва, де продають переважно поезії, зранку вже стояла черга, і від 9-ої ранку до 12-ої дня продано було всі     ті тисячі примірників, які одержала ця книгарня. В інших книжкових крамницях теж стояли черги. Такого темпу в продажу видань, зокрема поезій, ще не знала жодна українська Це тільки свідчить, що читачі дуже стужились за поетичним словом. Дальше, це показує який авторитет здобула Ліна Костенко своїм поетичним словом, своєю талановитою творчістю.

Між читачами виникла дискусія: який твір цікавіший, сильніше написаний — Маруся Чурай чи Неповторність? Думки були поділені: одним подобалось те, а другим інше. Тяжко, зрозуміло, зіставляти твори різного жанру чи характеру. Маруся Чурай — це історичний роман, має суцільний сюжет, суцільний зміст з трагічною основою, малює інший відтинок часу. Кожен розділ твору, кожна сторінка посилює цікавість до дальшої долі героїні твору, а ускладнення дії, напружені моменти часом аж запирають дух читачеві ...

Збірка Неповторність — це пишна китиця квітів різних кольорів і відтінків, на різні теми, про різні відтинки часу й неоднакової майстерности. Тож розглядати її можна тільки, як конґльомерат багатьох частинок, а часом і різного інтересу для читача. Але з погляду літературного вся ця творчість збірки Неповторність високого інтелектуального рівня і майстерности.

Це видання має три розділи: Обличчя Сувида, що займає 116 сторінок, Тихе сяйво над моєю долею — 13 сторінок та Іскри історії що має 84 ст. Але цей поділ досить умовний, бо в розділі Обличчя Сувида знаходимо чимало поезій, не співзвучних назві розділу.

Сувид — мітична постать нашого фолкльору, казкова істота чи дух таємничих лісів, чарівної давнини, про що авторка пише, побувши навіть в селі, що має назву Сувид:

І хоч Стрибог на поїзд пересів

 і вже дахи струсились від соломи,

— тут, за щитом смарагдових лісів,

моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

 То коней напуває у Десні,

а то, як грім, гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид? Може бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

Він, може, чує луни голосів

і хоче теж вгадати собі, хто ми?..

Впадає в очі надзвичайна універсальність знань поетеси, її широкий світогляд: туї і знання рідної історії (недаром кажуть, що перед написанням роману Маруся Чурай Ліна Костенко перечитала всі літописи та багато стародавніх матеріялів — Д. Ч.) різних сфер науки, глибоке знання західньоевропейської та античної літератури, що робить багатим і широким діяпазон її творів. А звідси і ерудиція, і оригінальність мови.

Поруч майстерних мініятюр та чудових ліричних малюнків природи, вирізняються, особливо в третьому розділі, глибокі поезії з філософським змістом, на теми історії, про космос, з історії Італії, любовні поезії на теми фолкльору та безліч інших. Серед них не можна оминути таких поезій, як Чадра Марусі Богуславки, Княжа гора — про долю Тараса Шевченка, Чумацький шлях, Чигиринський колодязь тощо. Не боїться Ліна Костенко й біблійних чи релігійних тем. В поезії Шлях на Голготу (за Брейгелем) вона пише:

То ж не була вузесенька стежина.

Там цілі юрми сунули туди.

І плакала Марія Магдалина,

що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. їхали возами.

Похід розтягся на дванадцять верст.

І Божа Мати плакала сльозами —

та поможіть нести йому той хрест!

І цей вірш закінчує рядками:

Коли ж звершилась вся ця чорна справа

 і люди вже розходилися ті, — от парадокс:

заплакав лиш Варавва, розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,

чи втямив, темний, раптом щось нове

: що Божий Син таки іде на страту,

а він, розбійник, — він таки живе.

Поема Циганська муза — найдовший твір у цій збірці. Тема твору — циганське кочове життя, перша циганка-поетеса, що самотужки навчилась грамоти, почала писати вірші, проти чого стояла вся циганська стихія. Ліна Костенко прочитавши в польському перекладі Юліяна Тувіма книжку віршів циганської поетеси й використавши окремі мотиви, написала свій твір про долю циганської авторки. Поема досить цікава, легко написана, зображує цілу епопею талановитої дівчини Папуші, що зрозуміла безґрунтя життя її племени й вирішила лишити на папері долю циган, що не мають ні свого письменства, ні історії, ні майбутнього. Та не так дивились Цигани на її вдачу: ще з самого малечку дивувалися з Папуші, з її дивної вдачі:

 Плювалися циганки, сміялися з Папуші,

,— ну, що це за циганка?

Як виродок в сім'ї ...

Папуша — значить лялька.

Спиняються мужчини.

Красунечки такої іще не бачив світ.

Така розкішна лялька з печальними очима,

танцює, і ворожить, і... учить алфавіт!..

Циганки як циганки, меткі на заробітки.

Обдурить, заморочить, до нитки обдере.

 А ця собі одна, сидить біля кибитки.

 Буває поворожить — і грошей не бере.

Пройшли усе Поділля. Намети і монети.

Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну!

Сто десь по містечку як пройдуть, мов комети,

 — там щезне кріль, там курка, там глечик на тину.

Діставши випадково букваря, Папуша вивчає мову, починає читати. Десь у Кракові в купця вкрала навіть книжку, а за ворожіння дістала, паперу й сама пробує писати, що викликало тривогу й обурення в цілому їхньому таборі, їй уже погрожують побити:

А літери писать — тебе ніхто не просить.

Поезія? Народ?!

Ти що — проти своїх?! ...

Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.

Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде ...

Хапай своє життя, звірятко повногруде!

Розкручуй карусель цвітастих спідничок!

Минулого нема. Майбутнього не буде.

Є скрипка, є життя. А ти на ній — смичок...

Але й одруження не спинило її потягу до віршів, дарма, що чоловік її лютував, нищив папір, аби не порушувала звичаїв циганського життя. Побачивши, що їй писати не дадуть, що циганський табір темний і чужий до її бажань, вона тікає геть до Варшави, де знайшла затишок і спокій та підтримку польського поета. Проте часто згадувала чарівні ліси, вогнисту музику й танки з оголеним плечем. Та Папуша була переконана, що її народові потрібне своє слово:

Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.

На вогнищах циганських вже виросли гриби.

Одне я тільки знаю: що нам потрібне слово.

Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.

 Сміється моє серце і плаче, ніби вітер,

—    пером Папуша водить, а букви — хто куди.

Як важко їй писати! Нема в латинці літер

для кольору печалі і голосу води.

Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.

Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі ще холоди.

Але виходить книжка. В перекладі.

По-польськи. Із кольором печалі і голосом води.

Та в першу ніч по виході книжки під її вікном заіржали циганські коні, брязнули шибки, виломили двері, а її папери кинули на брук, і поскаржитись не було кому, тільки хотіла:

Сказати на весь світ: ...    

  —Належу до народу,

котрий мене прирік на біль, на німоту.

 Люблю його пісні, його печаль і вроду.

 Ненавиджу його безмірну темноту!

Цигани забрали її силою назад до свого табору. І авторка закінчує поему рядками:

О плем'я кочове! Ти згадуєш Папушу?

Ту сонячну печаль високого чола.

Якби циганський бог заглянув їй у душу,

— вона ж і в смертний час його не прокляла!

Цим вона сказала те, що сказав Василь Симоненко в своїй поезії Лебеді материнства, що найдорожчим для людини є його рідна земля, його мова, і, в яких би ти умовах не був, мусиш любити й боротися за своє рідне.

Переважно в розділі Тихе сяйво над моєю долею не раз чується відлуння тяжких переживань авторки, що вона зазнала під час 16-ти річної облоги, коли вона була під бойкотом за свою сміливість, за погляди на поезію, на творчість взагалі. До тих часів можна піднести такі рядки, як:

... Ми в'їхали у ніч. Дорога не видать.

Було моє життя, як ночі горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось, і як страждалось!

_    Зазнала поетеса і образ, і наклепів, і зміни ставлення колишніх друзів та перестраховщиків, що так типово для тих

 Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

усіх міщан ощирені лаї

ненавидять в мені мою скажену силу, ненавиджу я слабості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі. Для ближніх знято тисячу свитин.

Дзижчать і жалять міріади версій.

Коліна преклонивши, як Почаїв, стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріяди версій. Ну, що ж, нехай.

Я сильна, навіть зла. Я знаю: слабість — це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

Найбільша провина Ліни Костенко була в тому, що вона не писала покаянних заяв, не признавалась до вини за свої погляди, за сміливі щирі й правдиві поезії. В іншому творі, позначеному лише зірочками, читаємо наступні рядки про її трагічні хвилини:

Щасливиця, я маю трохи неба і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва, живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег, уже стомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих.

У вірші Еволюція ідола читаємо промовистий кінець:

І от тоді з оголеністю притчі я зрозуміла, в чім моя вина.

Моя вина — моя надмірна віра, ілюзій непогашена зоря.

Не можу ж із поганського кумира зробить святі ворота олтаря.

Дискутуючи на теми соціялістичного реалізму, Ліна Костенко писала ще в збірці Мандрівки серця в поезії Зоряний інтеграл:

Потомки розберуться. їм видніш крізь кришталево-об'єктивну призму

 — хто був мистцем, а хто ховав фетиш простацтва за щитом соцреалізму.

Не побоялась поетеса сказати щиру думку і про цензорів:

Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не зараз. Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас — із вас. Залишиться одна лиш оболонка.

Ліна Костенко любить свою історію й гордиться героїчними вчинками козаків. В чудовому вірші Чигиринський колоші вона розповідає про колодязь, який видовбали козаки , в Чигирині, на високій кам'яній горі:

Козацька тверджа, давній Чигирине,

уламок слави серед цих полів!

Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...

Тут запеклася кров мого народу і одридали волю кобзарі.

Брати мої, а де ж ви брали воду в цьому камінні на такій горі?..

І коли їй показали чудо, цю дивну таємницю, що рятувала населення міста й козацьке військо в час тривалих нападів, авторка вигукнула:

Навчи мене, навчи, о Чигирине!

Колодязь твій глибокий, не змілів.

Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...

Як бачимо з назви, авторка поставила перед собою брати неповторимі теми, писати оригінально, не вживаючи збитих штампів, і вона цього досягла. Про це вона сказала у прикінцевому своєму вірші, як тяжко сказати чи написати мовою, яку вживали мільярди людей, як тяжко вибрати з того щось нове, неповториме у змісті і в формі:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 Хтось ними плакав, мучився, болів,

 із них почав і ними і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

 а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й повторність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — не завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

І, справді, її поезії оригінальні, афористичні, образні: кожний рядок ховає в собі цікаву думку, незбиту метафору, красиве порівняння, свіжий епітет. Візьмемо для прикладу пер-ший-ліпший вірш:

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

 на білі вальси радісних беріз...

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс...

або:

Заходить сонце за лаштунки лісу.

Тополя поклонилась вдалині...

Вечірній обрій опустив завісу,

— космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно у те склепіння,

де горить Персей, жонглює космос бриликом Сатурна,

і Всесвіт крутить всю цю карусель ...

Чарують читача і її окремі образні вирази з мистецького асортименту:

Ходить сонця золота мембрана по блискучій платівці ставка.

А вже цвяхами колеться стерня і крутить хуга біле перевесло.

Погасла люстра золота бджола. Пливе над світом осінь, як медуза.

Од холоду в ногах посиніли дуби.

Безсмертних строф потужні криголами перепливають Вічність, як Дніпро.

Ліні Костенко часом закидають вживання русизмів. Але, в цій збірці, як і в Марусі Чурай, їх майже немає. Як рідкі винятки, трапилися такі русизми: общедоступний, замість —

загальнодоступний; тулуп, замість кожух; невредим, замість неушкоджений; пресмикайся, замість — плазуй, підлабузнюйся; возок, замість — візок.

Але натомість є в поетеси й новотвори й відповідні архаїзми, що прикрашують її творчість.

Ліна Костенко, певно, писала ці вірші протягом попередніх років, коли її не друкували. Вона вперто, наполегливо працоє над словом, над глибиною змісту, вважаючи, що лише криголами строф можуть жити вічно й рятувати націю від забуття, як твори геніяльного Шекспіра:

... Кромішня Вічність, страшно граєш ти.

Лежать віки, як потонулі дзвони.

            Безсмертями сміються з темноти

Коперніки, Бетховени й Платони.

            І хай розтане профіль восковий,

минуле все — і Цезарі, і Брути,

            Шекспіру що? Він Гамлетом живий.

І це єдина відповідь нам: бути!

Чи людство їздить в космос, чи волами, чи має в пальцях гусяче перо, — безсмертних строф потужні криголами перепливають Вічність, як Дніпро.

З цього всього бачимо, що поява нової збірки поезій Ліни Костенко Неповторність, та роману Маруся Чурай — це новий здобуток як для авторки, так і для нашої літератури. Чи самий факт появи останніх двох видань цієї авторки явище тимчасове, чи продиктоване обставинами часу, чи навіть перемогою мудрішої частини опікунів літератури — скаже майбутнє. А покищо треба вітати і авторку, й видавництва Молодь та Радянський письменник з чудовим успіхом на крутому шляху нашої літератури.

 ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ (Три томи Вибраного проф. д-ра Ю. Бойка)

Серед творців нашої науки, членів УВАН та НТШ, проф. д-р Юрій Бойко належить до найавторитетніших і найпрацьовитіших науковців. Хоч його ерудиція в питаннях мови й літератури, його редакторські й наукові осяги були відомі ще на рідних землях, але досі вони були (коли мова про друковані праці) розкидані по різних періодичних виданнях, а сьогодні перед нами три солідні томи його літературознавчих праць, розвідок, досліджень, що вийшли в Мюнхені під назвою Вибране.

Перший том побачив світ ще в 1971-му році, другий — у 1974-му, а третій — щойно вийшов з друку. Це доробок, яким може гордитись не тільки сам автор, а й уся наша спільнота, бо це велика частина історії нашої літератури, яка й досі не видана в такому об'єктивному освітленні без засмічення соціологізмом та іншими тенденціями.

Та не зважаючи на такий видатний вклад проф. Юрія Бойка в нашу культуру, відомостей про його життя як і аналізи його творчости не бачимо багато в нашій пресі. А така праця заслуговує на ширше висвітлення, популяризацію й належну оцінку. Тож робимо хоч побіжний огляд життя і творчости нашого визначного науковця.

Народився Юрій Бойко в 1909-му році в портовому промисловому місті Миколаєві на півдні України. Мати походила з козацького роду, батько — з селян. Батько знав безліч пісень, колядок, і в їхній хаті часто лунали навіть арії з українських опер у виконанні подружжя. Батькова книгозбірня була досить багата, а історичні оповідання Кащенка Шевченків Кобзар, П. Куліша Чорна рада вже з молодечих років формували українську свідомість майбутнього вченого.

У 1У25 - 27 рр. молодий студент Юрій вже організовує в будинку профспілки вчителів гурток Гарт юнаків з різними секціями, готує вистави п'єс, видає стінгазету. Великою сенсацією для молодих сердець був приїзд до них поета Володимира Сосюри та прозаїка Гордія Коцюби

Очолюючи історичну секцію, Ю. Бойко організовує театральну інсценізацію - Суд над гетьманом Іваном Мазепою а, крім того, окремо над Богданом Хмельницьким;  на суді

Обох українських Гетьманів було оправдано як передові історичні постаті. Порадниками тоді були історичні джерела та кращі професори Інституту Народньої Освіти. Цей суд викликав гнів і тривогу в комсомольських верхах, ігурток, зрештою, був заборонений.

У 1927-му році Юрій Бойко вступає до Миколаївського Інституту Народньої Освіти і протягом року складає там іспити екстерном за 2 роки. У той час книгозбірні не були ще так перечищені політично-партійними цензорами, як пізніше, і наш студент перечитує комплекти Киевской старини, літописи Грабянкн, Величка, Самовидця, діяріюш Ханенка, Історію України Грушевського та видання з історії української мови. Все це поглиблювало і збагачувало його світогляд, знання.

У 1928-му році душу допитливого студента сколихнула літературна дискусія між Хвильовим та його противниками, хоч іще він не ототожнював себе з Хвильовим. Погромні статті проти Вальдшнепів Хвильового, зокрема стаття тодішнього культпропа ЦК партії Андрія Хвилі Від ухилу в прірву, підсилили наступ великодержавних російських шовіністів проти українського патріотизму. Москва одночасно усунула гасло: вогонь проти великодержавного шовінізму, як головної небезпеки, і спрямувала стріли проти українського націоналізму. Тим то недавня патріотична праця Юрія Бойка в Гарті юнаків почала шкодити в його життьовій кар'єрі.

Прочитавши брошуру драматурга Я. Мамонтова На театральних роздоріжжях, молодий ентузіяст захоплюється історією театру. Приїхавши до Києва, знайомиться з професором-театрознавцем П. Руліним і, за його порадою, спершу береться за продовження освіти. Він їде до Одеси і там стає студентом 2-го курсу Одеського університету. Професори А. Музичка та академік М. Слабченко відразу захоплюють його увагу. Взявши за тему Історію «Молодого театру», майбутній вчений вирушає до Харкова, працює над матеріялами, зустрічається з Лесем Курбасом, Я. Мамонтовим, з редактором ж. Нове мистецтво В. Хмурим. Все це справляє на нього велике враження. Там же друкує свою першу статтю.

Тим часом почалися арешти, заарештували сина проф. М. Слабченка, а потім і самого Ю. Бойка, перевізши його до Миколаєва. Після 6-х місяців брутальних знущань на допитах, страшного животіння в переповнених камерах в'язниці, нарешті, випущений, він повертається до Одеси. В цей час з'являється друком його перша, справді наукова праця про Молодий театр в журналі Життя і революція, що підсилило становище автора, який далі відвідує університет без формального дозволу, складає всі іспити і, з величезними труднощами діставши диплом, переїздить до Маріуполя, далі до Харкова. Тоді вже йшов розгорнутий наступ Москви на українську культуру. Попрацювавши тут недовго на посаді викладача української мови та літератури, переїжджає до Херсону, де викладаєе ті ж предмети в одному навчальному комбінаті.

У Херсоні Ю. Бойко працює над темою про творчість М. Коцюбинського. Шукаючи порад і матеріялу, знайомиться з відомим українським клясиком Миколою Чернявським. Довідавшись про конкурс на аспірантуру в Інституті Т. Шевченка при Академії Наук в Харкові, Ю. Бойко їде до столиці.

По розгромі кадрів шевченкознавців ЦК партії вирішив знову підсилити цю ділянку новими кадрами фахівців. Це потрібно було в зв'язку з відзначенням у наступному, 1934 році, 120-х роковин з дня народження Т. Шевченка. Готувалось також відкриття пам'ятника Кобзареві в Харкові, видання 10-титомника його творів та низки праць і фільму про поета.

Праця Інституту проходила в умовах постійних небезпек: вічно когось арештовували, когось цькували, звільняли з праці, проте Ю. Бойко знайшов на тій праці багато корисного для себе. Тут було багато джерельної літератури, оригінали творів Шевченка, до яких наш науковець ставився як до святощів, редагування різних збірників, писання передмов. Тут же він написав свою працю Як працював М. Коцюбинський над першою частиною твору «Фата моргана». Уривок з цієї ж праці тоді ж надрукував у Літературній газеті, а повністю помістив у 1937-му році в харківському Літературному журналі.

У Києві Ю. Бойко знайомиться з П. Филиповичем та М. Зеровим. Але незабаром нашого молодого науковця роблять ворогом народу й позбавляють праці. Шукаючи виходу з ситуації, Ю. Бойко друкує свою статтю про Т. Шевченка в московському журналі Литературная учеба, який був під опікою Максима Горького. Це нібито реабілітувало нашого науковця: йому знову відкрилися можливості друкуватися в українських журналах. У 1941-му році акад. О. Білецький пише прихильну рецензію на кандидатську дисертацію Ю. Бойка про І. Франка, після чого його допускають до захисту дисертації на звання кандидата наук.

З приходом німців проф. Ю. Бойко попервах працює при відновленні Харківського університету, куди його зараховано в доценти. Також бере участь в редакції місцевої газети Нова Україна як редактор відділу літератури, науки й мистецтва.;

У 1943-44 рр. опиняється в Західній Україні і в співпраці з поетом Ольжичем випускає книжку Шлях нацїі. На еміґрації бере активну участь в культурній праці, очолює Всеукраїнський комітет відзначення 300-літньої. боротьби України проти Москви (1954), співпрацює в газетах Українське слово, Свобода, Українські вісті, Наш клич, Новий шлях, Америка, Шлях перемоги, в журналах Орлик, Овид, Визвольний шлях, Самостійна Україна, Київ та багатьох інших.

У 1945-му році Ю. Бойко перший відновив на еміграції вивчення підрадянської проблематики. Одночасно занурюється в літературознавчу працю. З 1949-го року він уже проф. УВУ,; потім стає деканом і кілька разів продеканом його філософського факультету. У 1965-66 рр. — ректор УВУ. Протягом 15 років проф. Юрій Бойко ніс тягар долі й недолі УВУ. Його науковий вклад в історію української літератури є значний. Раз-у-раз він друкує нові праці, розвідки, виголошує наукові доповіді. Тож не даром саме він став професором у Людвіґ Максіміліанс університеті в Мюнхені, що є одним з найстаріших і найбільших університетів Німеччини. Працюючи там з 1962-го року, він став постійним професором славістики, здобувши диплом німецького професора. Варто згадати й те, що він донедавна мав кількох чужинців-докторантів з історії української літератури.

Та ось, як підсумок його невтомної наукової праці, починаючи з 1971-го року виходять його три томи літературознавчих праць. Перший том Вибраного, що вийшов у Мюнхені в Українському видавництві має 312 сторінок. Другий том вийшов у 1974-му р., має 370 сторінок. А третій том Вибраного щойно вийшов з друку в 1981-му році, має 403 сторінки. Хоч побіжно варто згадати про велику вартість цих томів.

У першому томі Вибраного маємо 24 розвідки чи дослідження. Серед творчих сильветок окремих письменників чи поетів, як Гр. Косинка, Василь Барка, Микола Хвильовий, І. Дніпровський, Борис Антоненко-Давидович, поміщена й важлива праця про Молодий театр. Тут віддзеркалено період бурхливих часів 1917-1920 рр., коли іноді дуже тяжко було творити рідне мистецтво, але воно творилось. І автор, дослідивши цей малознаний період, аналізує успіхи й слабі сторони праці Молодого театру, робить огляд репертуару, характеризує діячів театру та їхні погляди на театральне мистецтво, показує боротьбу різних течій, напрямків і стилів, висвітлює зусилля піднести український театр до рівня європейського, відійшовши від старих віджилих форм. Тут автор використав багато першоджерельного матеріялу, не тільки на підставі власних спостережень, а більше використав джерела тодішньої нашої преси 1917-1919 рр., вислови діячів театру, публікації тощо.

Творчість інших письменників автор розглядає на тлі дійсности 20-х років або пов'язує з іншими актуальними для того часу проблемами. Творчість Тараса Шевченка Ю. Бойко розглядає на тлі західноєвропейської літератури. У праці Бєлінський і українське національне відродження він дає фахову аналізу поглядів Бєлінського, його писань та боротьбу проти української мови й літератури, а також показує шовіністичне ставлення і зневагу до інших народів, показує імперіялістичне обличчя цього великодержавника, що ніяк не схоже з тим трактуванням, яке дають Бєлінському літературознавці царських і теперішніх часів.

Ерудицію автора бачимо і в розвідках До проблеми Франкового романтизму, Діти чумацького шляху, Прапороносці О. Гончара, Франко — дослідник Шевченкової творчості та в низці інших.

 Велику цінність становить і другий том Вибраного (1974). Суто науковий чи літературознавчий матеріял цього тому має 28 позицій. Проф. д-р Ю. Бойко великий ерудит в ділянці нашої мови, літератури, історії. Не маючи змоги охопити своїми томами Вибраного всього того, що не застарілося, автор, як видно, вирішив показати читачеві різні жанри своєї наукової праці. В одному випадку — це лише настроєвий есей (Радісно-болючі зустрічі), в іншому — дуже документальна прецизна розвідка (Камінний господар Лесі Українки) або перспективна стаття, яка намічає шляхи дальших дослідів літературознавства   (Шевченкова річниця і завдання української

науки).

Дальшу обізнаність і розмах автора бачимо в доповіді Духовий стан на Україні та наша еміграція, яку автор виголосив на 1-му Конгресі СКВУ і яку учасники Конгресу прийняли з великим ентузіязмом. У ній висловлений перший ґрунтовний синтетичний погляд на явище українського шестидесятництва.

Вихід з друку капітальної праці одного з найвидатніших наших мовознавців Юрія Шереха Нарис сучасної української літературної мови (1951) Ю. Бойко привітав науковою статтею, відзначивши цю важливу подію, що сталась після 20-річ-ної мовчанки на мовознавчому обрії в Україні. Автор також підкреслив, який крок вперед зробив проф. Юрій Шерех, порівняльно з працею О. Синявського. Досить сказати, що проф. у своїх прикладах використав твори 165-х наших письменників.

Сміливо полемізує Юрій Бойко і з противниками Миколи Хвильового, що закидали останньому бандитизм і чекізм. А тим часом у період масових арештів і цькування Хвильовий у своїй обороні словом не згадав про свою працю в чекістів, чого фактично й не доведено, а, навпаки, кинув гасла, які стали прапором для думаючої української людини: Геть від Москви! Москва задрипанка міщанська, Революція зайшла в раковину з калом, Орієнтація на психологічну Европу конечна. При цьому автор наводить вислови наших неоклясиків про статті Миколи Хвильового: Крик серед півночі в якомусь глухім колі — Миколи Зерова або слова Могилянського: В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря.

Юрій Бойко переконливо доводить, що велич Хвильового в тому саме й полягала, що він поставив українську ідею у зв'язок з усією політичною проблематикою сучасної земної кулі, через ідею заперечення зв'язків із Москвою він прийшов до ґльобальної концепції, в якій українська держава стає річчю важливою не лише для українців, а конечною для відродження людства на ветхій плянеті нашій... Автор оперує ще багатьма важливими цитатами, які показують Хвильового як ненависника Москви, як патріота.

У праці Культ Шевченка і шевчекознавство автор проаналізуав проблеми шевченкознавства, здобутки на цьому шляху й небезпеки канонізувати культ Шевченка, пристосувавши його до своїх потреб, зокрема тут, у вільному світі.

Юрій Бойко також слушно скритикував працю Н. Полонської-Василенко Українська Академія Наук (Мюнхен, 1955), назвавши свою рецензію Всеукраїнська Академія Наук у кривому дзеркалі, бо видатний науковець Полонська-Василенко назвала совєтську владу інтернаціональною, але не показала, як Москва справді гнобила українську науку, як обрізала фінансові дотації, обмежила видавничі пляни Української Академії Наук в той час, як бібліотека Російської Академії Наук у Ленінграді дістала величезні дотації. Про це писав у 1926-му році й академік Мих. Грушевський, але історик Полонська-Василенко на це не звернула уваги. Більше того, вона невірно подала й діяльність та значення самого Мих. Грушевського, який найбільше тоді виступав проти русифікації та московських впливів. Не зважаючи на велику пошану до проф. Полонської-Василенко, проф. Бойко не завагався перерахувати її численні фактичні помилки в книзі.

З великим знанням і ерудицією розгорнув проф. Бойко і статтю Історія українського театру в совєтському насвітленні, звернувши увагу на великі викривлення в спогадах відомого артиста й режисера І. Мар'яненка Прошлое украинского театра (1954), що артист зробив на догоду Москві. Ці спогади наш науковець зіставив із спогадами того ж артиста, які він надрукував ще в 20-х роках в Червоному шляху, де було незрівняно більше правди. Проте Ю. Бойко об'єктивно згадує й позитивні сторони спогадів Мар'яненка.

До важливих досягнень Юрія Бойка у другому томі Вибраного належать статті про велику працю проф. Павла Зайцева Життя Тараса Шевченка та Українське просовєтське літературознавство в роках 1957-58.

Привертають увагу своїм змістом і новими відомостями також такі праці, як М. Скрипник і сучасне, М.М. Глобенко, Нотатки на берегах поезій Я. Славутича, Український романтизм Центральної і Східньої України у його стосунку до західньоевропейської романтики, До проблеми розвитку Франкового стилю, Драма «Між двох сил» В. Винниченка, як відображення української національної революції та інші.

Підсумовуючи огляд 2-го тому Вибраного, можна цілком певно сказати, що кожна праця, розвідка, рецензія нашого науковця має в собі щось нове: нові або присипані порохом забуття факти, або цікаві припущення, проблеми, теорії, або й усе разом. У розвідці про Камінного господаря Л. Українки бачимо цілком нове, ще ніким не висловлене розкриття ідейного змісту драми, а також докладніше, ніж у дотеперішніх працях, подано окреслення типів драми на тлі світового розроблення теми донжуанізму.

У праці До проблеми розвитку Франкового стилю не тільки виставлено, а й конкретизовано тезу, що Франко у своїй творчості еволюціонував від реалізму-натуралізму до неоромантизму. У розвідці Український романтизм Центральної і Східньої України у його стосунку до західньоевропейської романтики — досить докладно змальовано культурну атмосферу романтики та специфічно літературний її зміст, при чому до деталів доведені паралелі між романтизмом українським та англійським, німецьким, французьким і італійським. В такому аспекті в нашому літературознавстві проблеми романтизму ще не розглядало, були лише окремі натяки на це (як, наприклад, у Шамрая).

Проф. Юрій Бойко (автор кількох видань про Т. Шевченка) високо оцінив книжку П. Зайцева Житія Шевченка й оборонив від закидів в ненауковості (Див. Тарас Шевченко в новому світлі). Але одночасно в роботі Біографія Шевченка на основі узгляднення новіших осягів шевченкознавства дослідник переміг ті труднощі, яких не подолав проф. Зайцев, а саме — дав образ складних відносин між Шевченком і його російськими знайомими письменниками, показав умовність тих відносин та нереальність радянської тези про наявність спільного фронту між Шевченком, з одного боку, а Чернишевським і Добролюбовим, — з другого.

Третій том, на жаль, не охоплює всього цінного, що залишилося після попередніх двох томів. Серед них чекають четвертого тому такі цінні праці, як Іван Котляревський, Данте і українська література, Ґете й українська література, М. Богдановіч як критик українського письменства, Коментар до Шевченкової поезії «І Архімед і Галілей», Вклад проф. Дм. Чижевського в чужомовну історію української літератури, Український духовий елемент Гоголя у формуванні його стилю, «Крик з могили» — із захалявної сучасної літератури на Україні, Поетичний шлях М. Рильського та низка інших. Крім цього, майже неторкнутими лишилися його праці чужими мовами: англійською, німецькою, італійською та французькою. І хоч у нас так мало заінтересування до праць вищого теоретичного профілю, все ж таки всі ті згадані й незгадані праці мусять знайти місце в дальших томах. А що попит на видані томи значний, бачимо з того, що з другого у продажу нічого не лишилося, і його щойно перевидано офсетдруком у Західній Німеччині.

У передмові до третього тому автор пише: Не випадково передруковую я тепер свої досліди «Російське історичне коріння большевізму», «Російські традиції в большевицьких розв'язках національного питання», «Шевченко і Москва». Розвиток нинішніх російсько-українських взаємин на еміграції та постання у декого із нас ілюзій на цьому полі вимагає наново звертатися до джерел. І автор доводить, що у нас, дійсно, шириться у пресі прекраснодушна надія на деяких гарних росіян, яких ми нібито повинні триматися; а справді гарні росіяни, як одиниці, завжди були, але російський імперіялізм завжди спирався на російський народній масив, а гарні росіяни творили нам тільки ілюзію, що не такий страшний вовк, як його малюють і морально роззброювали нас перед російською небезпекою, а тому (одна з причин) ми й програвали у нашій визвольній боротьбі. Другою причиною, вважає автор, що у нас мало віри в поневолені Росією нації, тому ми так мало осягнули у створенні спільного фронту пригноблених народів.

Переконливість статті проф. Ю. Бойка Російське коріння большевізму полягає в тому, що вона сперта на чисельні російські джерела, на визнання самих росіян про російсько-національний характер большевізму. Цю статтю було вперше написано і вперше надруковано в 1955 році. Після того з'явилася на книжковому ринку німецькою, а особливо англійською мовою низка ґрунтовних праць на цю тему чи в цьому напрямку, де іноді автори посилалися на статтю проф. Ю. Бойка, бо його праця у вигляді брошури потрапила до багатьох наукових бібліотек світу. Тож, мабуть, не буде перебільшенням, коли згадати, що у совєтознавстві наш автор започаткував процес дослідження російської природи большевізму, хоч наші українські кола належно цього не оцінили.

Що ж до розвідки Російські історичні традицій в большевицьких розв'язках національного питання з 1959 р., то її видано українською й англійською мовами, а тепер надруковано також у третьому томі. Вона яскраво показує, як у російських письменників, мислителів і громадсько-політичних діячів зароджувалися на протязі XIX і поч. XX століття ідеї такого розв'язання національного питання, які пізніше увійшли в кодекс ленінсько-сталінської національної політики. Як знавець російської духовости й літератури, проф. Бойко в цій аналізі, здається, не мав попередників. Та найважливіше полягає в тому, що він переконливо показав на підставі історичних даних, що за імперіалістичними прагненнями визначних діячів Росії стояло російське суспільство, краща частина російського народу.

У своїй праці Шевченко й Москва він продовжив шевченкознавчі традиції В. Сімовича, П. Зайцева, С. Смаль-Стоцького, поглибивши і деталізувавши їхні міркування, притягнувши новий матеріял, який ще не використовували дослідники. Шевченко, як видно з дослідження проф. Бойка, послідовний ворог російщини, а його дружні приватні зв'язки з поодинокими росіянами, гарними росіянами, ніколи не закривали перед ним факту, що українцям з російщиною духово й політично ніколи не йти разом.

Автор підкреслює, що в діяльності великих людей часто існує одна провідна нитка, ідея, яким підпорядковано все в їхньому житті. Такою центральною ідеєю для Шевченка, підкреслює автор, була любов до України. З цією любов'ю нерозривно пов'язана ненависть до всіх її поневолювачів і передусім до Москви. І ця ненависть випромінюється з усієї творчости Шевченка, цитатами з якої автор переконливо доводить сказане вище. Адже в Катерині не тільки російський офіцер показаний мерзотником, а й звичайні російські солдати не співчувають Катерині, яка, кинувши рідну хату, пішла з грудною дитиною в люту зиму шукати свого Івана, а, навпаки, сміються з неї:

Ай, да баба! Ай, да наши!

Каво не надуют!

Автор наводить поруч і народню пісню, яку записав фолкльорист і поет Чубинський в Борисполі, в Переяславському повіті, яка потверджує слова й погляди Шевченка про ставлення до москалів взагалі:

Да не гуляй, молода дівчино, з москалями.

Москальщики обманщики, вони обманять:

У новую комірочку запровадять,

Вони твою русу косу розтрепають,

Вони твої білі руки поламають,

Вони твою білую постіль помаргають.

Тож дійсно ця протимосковська постава виростала в свідомості Шевченка не тільки на підставі власних спостережень та історичних джерел, а йшла і в великій мірі з народнього ґрунту. Наводить автор й іншу цитату з народньої творчости:

Славне було Запоріжжя всіма сторонами,

А тепер нельзя прожити та за москалями.

Подібні думки висловив Шевченко і в Невольникові:

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В пута закували.

Гостро й убивчо сказано, не даром сучасні перекладачі, як зазначає автор, мусили зфальшувати ту думку в такий спосіб:

Шляхта была й все взяла,

 Кровь повипивала!

А царица даже воздух

В цепи заковала.

Це вороже ставлення Шевченка до Росії й росіян бачимо в багатьох його творах, висловлюваннях, в донесеннях жандармів та спогадах людей, що його знали. В донесеннях цареві генерал Дубельт писав, що Шевченко боліє за долю України й вороже ставиться до Росії. Письменник Тургєнєв писав про Шевченка: ...зі свого боку він тримав себе обережно, майже ніколи не висловлювався, ні з ким не зблизився цілком: все немов бочком прошивався.

Зрусифікований молодий білорус художник Мікешин після повернення Шевченка з заслання супроводив Шевченка в його мандрах по Петербургу та зустрічався з ним на численних вечорах. Мікешин писав у спогадах: Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому сподвижника Петра Великого, оклепаного і страченого Мазепою... Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його.

Теперішні пропагандисти в Україні й Росії пишуть, що російська мова для Шевченка була другою рідною мовою. А Шевченко писав 30 вересня 1842 до свого приятеля Якова Кухаренка: ... Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, ейбогу лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую». І Шевченко за свого життя не надрукував цієї поеми, яку написав російською мовою.

А як він ставився до свого петербурзького оточення, бачимо і з його листа до свого знайомого в 1843 р.: Карл Павлович (Брюллов — Д. Ч.) байдики б'є, а «Осада Пскова» жде літа. А я, чорт його знає що — не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по цьому чортовому болоту та згадую нашу Україну... Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як викрутитися.

Темпераментно написана й стаття Принципово істотне про книжку І. Овечка Чехов і Україна, де проф. Бойко, не погоджуючись з твердженням автора про національну приналежність Чехова до української нації, доводить, що Чехов був російським націоналістом, наводячи багато доказових матеріялів з творчости й висловів А. Чехова.

Тематичний діяпазон Вибраного 3-го тому великий: тут і соціяльно-політична проблематика, і історична, і релігійна. До того ж дві третини праць суто літературознавчі, написані з великою ерудицією з розглядом багатьох тем і проблем 17-го століття до творчости шестидесятників. Як з попередніх томів Вибраного, так і тут видно, що проф. Ю. Бойко видатний шевченкознавець: і тут надруковано три важливі шевченкознавчі праці. На еміграції сьогодні не маємо нікого, хто б так послідовно й фахово звертався до вивчення творчости генія України.

Та в третьому томі Вибраного є й інші теми, які досі лежали облогом, нерушені, а в нього знайшли широке насвітлення. Наприклад, Сергій Єфремов, як літературний критик у нас залишився зовсім не досліджений. Але тепер, після двох статтей про цього талановитого історика літератури, основні його літературно-критичні прийоми стали ясні, а неповторно високий етичний рівень писань Єфремова, як бачимо, виступає в притаманній йому величі.

Зовсім нове слово сказав дослідник і про Лесю Українку, її естетичні шукання в українському літературознавстві були мало досліджені. Поруч численних розвідок проф. П. Одарченка про творчість Лесі Українки, проф. Бойко зробив новий крок в цьому напрямку, переконливо показавши простування письменниці до неоромантизму і рівнобіжно до клясицизму, а, зрештою, до синтези цих двох відмінних течій. Ця тема надзвичайно відповідальна: авторові довелося, як бачимо, перегорнути гори матеріялу світової літератури і продумати колений деталь творчости Лесі Українки. Наслідком цієї праці — нова концепція щодо її творчости. І зі становища цієї концепції стають зрозумілішими його статті в другому томі Вибраного.

 Сміливо і ґрунтовно написана розвідка і на тему До проблеми порівняльного вивчення історії східнослов'янських літератур. Цього автор досяг дякуючи тому, що він знавець не лише української літератури, а вільно орієнтується і в білоруській та російській літературах. Це дало змогу розкрити перед читачем ту істину, що українська й білоруська літератури в порівнянні з багатою російською теж мають не абиякі вартості, а вивчення трьох літератур в їх зіставленні, зрозуміло, принесе користь не тільки нам, а збагатить і російське літературознавство, яке досі гордувало двома східньо-слов'янськими літературами. Дуже добре, що ця стаття з'явилась також німецькою мовою у книжці проф. Ю. Бойка, п. н.: Gegen den Strom.

Серед розвідок і статтей проф. Ю. Бойка у третьому томі є ще низка інших вартісних і глибоких досліджень, які кожен прочитає з захопленням. Це такі, як М. П. Драгоманов, його світогляд і соціяльно-політичні погляди, де знаходимо багато нового й істотного. Також Образ Івана Виговського в повоєнній підсоветській літературі, Фальсифікація Шевченка в УССР, Проф. О. П. Оглобин як історик духово-політичного розвитку козацької України, До століття Емського указу, О. Теліга як публіцистка і поетка, 3 історй української літератури 17-го століття, Сучасник самоспалених — про збірник поезій Гратовані сонети Івана Світличного та інше.

Підсумовуючи ці три томи Вибраного, можна з певністю сказати, що проф. Ю. Бойко зробив великий вклад не лише в українське літературознавство, а світове. Зокрема в цьому останньому твердженні можна спертися на суто об'єктивні дані. Книга проф. Ю. Бойка Gegen den Strom вийшла у 1979 році в одному з найвизначніших європейських видавництвCarl Winter - Universitaetsverlag, яке засноване в Гайдельберзі 1822 р. і в якому понад півтораста років друкувався довгий ряд вчених світової слави. Книгу нашого видатного дослідника включено в серію Beitraege zur Neueren Literaturgeschichte, Folge 3, Band 43. Поруч Ю. Бойка в цій серії стоять такі наскрізь фахові праці, як Томас Манн і Італія; До світогляду пізнього Гофмансталя; Новоплатонівська поетика і національна дійсність; Ілюзія і дійсність в драматичній творчості Артура Шніцлера; Мольєр і латинська комедія та інші.

З українських вчених тільки проф. д-р Ю. Шевельов опублікував дві свої монографії з мовознавства в згаданому видавництві — книги, якими він зажив світової слави.

Саме покликаючись на все сказане вище, можемо привітати Gegen den Strom, як вклад у світове літературознавство. Особливо цей вклад актуальний тим, що західніми мовами не з являлося в останніх десятиліттях жодної фундаментальної праці з історії української літератури, якщо не рахувати перекладу англійською мовою Історії, української літератури Д. Чижевського.

Варто ще згадати, що німецькомовна книга проф. Бойка, старанно зредагована з мовного боку, дає чужинецькому читачеві перегляд низки найважливіших проблем і постатей української літератури — і що дуже важливо — автор розглядає українську літературну проблематику в зв'язку зі світовим письменством, з перспективи розвитку світової літератури, і чужинецький читач опиниться у знайомому йому літературному світі й дивуватиметься з того, що в цьому світі досі бракувало такого цікавого й важливого чинника, як український.

Нині проф. д-р Юрій Бойко є інтернаціонально знаним ученим. Недаремно в славетному «KuerschnerDeutscher Gelehrten Kalendar», Веrlin, 1970 йому відведено порівняльно дуже багато місця, що в такій самій мірі повторилося і в «Who is who in Germany», 1974. Наш учений відзначений також і в Who is who inEurope», Bruxelles, 1972 і в «Dictionary of International Biography», Саmbridge, 1974.

Тож тепер, коли у світі йде мова про написання історії української літератури, перейнятої вірою у творчий геній нашої нації, читаючи ці три томи літературознавчих праць нашого видатного автора і знаючи вже тематичний зміст четвертого тому, можна відчути в його працях загальні контури нового «Курсу історії української літератури 17-20 століть». А на таку історію давно чекає наш загал і науковий світ.

Об'єктивний науковий підхід в аналізі наших мовних, літературних та історичних процесів, уміння глянути на речі по-новому, поставити питання принципово з погляду національної рації, уміння дати наукову оцінку багатьох аспектів творчости й подій як на рідних землях, так і у вільному світі — це ті головні позитиви нашого провідного літературознавця, дійсного члена УВАН та НТШ проф. д-ра Юрія Бойка, які характеризують його літературознавчі джерельні праці всього його доробку.

ЯР СЛАВУТИЧ (Біографічно-літературний портрет)

Серед українських літераторів поза Україною, що були дуже діяльні після Другої світової війни або активні ще й тепер, звертаємо увагу, передусім, на нашого видатного поета,

професора університету, науковця, редактора багатьох видань, члена українських та чужинецьких наукових товариств,     Яра Славутича. Справді, ми небагато маємо таких працьовитих і талановитих авторів чи культурних діячів, що могли б уже похвалитися значним доробком.

Народився Яр Славутич 11 січня 1918-го року на хуторі, поблизу села Благодатного на північній Херсонщині (кілька кілометрів на захід від колишньому козацькому зимівнику, села Гурівки). Батько походив із козацької шляхти, мати — проста селянка. Серед предків Славутичевого батька — низка видатних постатей, військовиків, що відзначились у битвах проти татар, і культурних діячів ще з часу Б. Хмельницького та І. Мазепи. Не випадково, що в їхньому родовому селі Жуках, на Полтавщині, славний літописець Самійло Величко написав свій літопис про козацькі війни. Прадід Яра Славутича, харківський правник Михайло Жученко, був одним із співзасновників Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, а Славутичів дід був у близьких стосунках із дослідником Запоріжжя академіком Д. І. Яворницьким. Родина Жученків мала свій власний герб, якого тепер уживає, як шляхетну спадщину, наш поет на своїх виданнях.

Великий вплив на Яра Славутича мав його дід, що часто розповідав онукові про козацьку старовину. Живучи в теренах, що були колискою Козаччини, майбутній поет чув багато переказів про давні часи. Коли йому було вісім років, він разом із дідом провів три доби на берегах Дніпра, оглядаючи тоді ще не затоплені пороги, обстежуючи кожен закуток між скелями на острові Хортиці, де постала перша Запорізька Січ. Усе побачене й почуте справило на хлопця величезне враження — уже на десятому році життя починає він писати вірші. Немалий вплив на нього мали також материні казки й пісні, які вона іноді й сама складала. її чарівним голосом, коли співала народні пісні, захоплювалася майже вся околиця.

Початкову освіту здобував Славутич у селі Благодатному та в сусідньому Ново-Шевченківському, а середню — в Гурівській школі, де встиг закінчити шосту клясу. Незабаром настав страшний час арештів, вивозу на заслання, розкуркулювання. Неповнолітнього Славутича разом із батьком заарештували, матір із малими дітьми вигнали з хутора, який відразу зрівняли з землею, обдерши зелену бляху з хати —

для клюбу в Ново-Шевченківському. Хоч родина трудилася в поті чола, ставши фактично хліборобами, і найманою працею не користувалася, її не минуло тотальне нищення всього, що було українське. Тоді комсомольці, під проводом комуніста росіянина, забрали з хутора Жученків добре збережені сволоки з запорізьких куренів, що були врятовані після знищення Москвою останньої Січі в 1775 р. Ці сволоки, на яких була мистецька різьба і слова з молитов та зображення св Покрови, перевезли до клюбу, де порубали на дрова — топили ними в печі... Правдоподібно лише частина була врятована — саме те, що перебрав Д.І. Яворницький ще за рік до розкуркулювання. Вискочивши з потяга, що віз українців на заслання, у тому числі неповнолітнього Славутича та його батька, юнак повертається до рідних околиць і переховується то в Кривому Розі, то в Запоріжжі. Щоб рятувати від голодної смерти старого і хворого діда, він навідується вночі з хлібиною чи торбиночкою пшона і пляшкою молока, яке давали йому доярки радгоспу Скотар, де він якийсь час пас корови. Пухлий від голоду, дід не вижив і помер. Майбутній поет, із допомогою тітки, викопав на західному боці Гурівського лісу яму, загорнув дідове тіло в рядно, бо на труну не було дощок, і поховав без священика, потай, щоб ніхто не виявив і не переніс діда на колгоспне кладовище, де тоді ховали в одну яму по п'ять-десять трупів. Про цю подію згадає він пізніше в поемі Моя доба, мовляв, лише місяць і зірки про поховання знатимуть віки (октава 87). Це було в страшному 1933-му році, коли від організованого комуністичною владою голоду загинули мільйони українців. Тоді юнак присягнув на могилі діда вижити й розповісти про злочини Москви усьому світові, що й виконав уже на американському континенті (див. розділ Голод у згаданій поемі та інші писання).

Поховавши діда (до речі, того року померла його наймолодша сестричка Галочка, якій не було й року), юнак пас у радгоспі Скотар худобу. Незабаром він переїхав до міста Запоріжжя, де в школі для дорослих навчав елементарної грамоти неписьменних робітників на комбінаті Запоріжсталь, а ввечері завершував свою освіту в середній школі. У 1936-му році стає він студентом Запорізького педагогічного інституту. Через два роки його кидають до в'язниці за читання творів О. Олеся та В. Винниченка, але матері пощастило визволити сина. За якийсь час наш поет знайомиться з М. Філянським і В. Сосюрою, що приїжджали тоді до Запоріжжя. Вони прихильно поставилися до молодого автора. Особливий вплив на нього справляють М. Рильський та М. Зеров, творчістю яких зачитується невгамований юнак, переписуючи сонети та октави у свій зошит. У 1938 р. в харківському Літературному журналі був надрукований його перший вірш Коню мій буланий, а за два роки складає він іспити в педагогічному інституті та отримує диплом викладача української мови й літератури. Більше про довоєнне життя Яра Славутича можна прочитати в нарисі Початок життєпису (див. його книгу Трофеі, 1938-1963, надруковану в Едмонтоні 1963-го року).

Воєнні події для Славутича були не менш трагічними. Він був одним із організаторів Чернігівської Січі, яку зформували українські патріоти з колишніх червоноармійців, що залишалися по лісах після ганебного відступу розпорошеної Червоної армії. У часі, коли він командував сотнею повстанців, німці напали на одне село поблизу українсько-білоруського кордону і спалили його дотла. Там загинула поетова дружина і донечка, ще й не названа: народилася вона вранці, а загинула з матір'ю в полум'ї після обіду. Внаслідок цього постала поема Донька без імени.

Усвідомивши безвихідне становище українського національного підпілля, Славутич отримує дозвіл залишити Чернігівську Січ, яку називали північною ланкою УПА, і вирушає на захід. Після короткого перебування у Львові, а потім нелегального скитання по Чехословаччині, навіть по руїнах Берліну, опиняється він в Баварії, яку займають американські війська. Настає новий, дуже плідний період у творчості поета Він записує те, що збереглося в пам'яті з часу війни і багато пише нового. Одночасно поширює свої знання в Українському Вільному Університеті в 1945-46 рр. Він був вільним слухачем цього відновленого навчального закладу, а в той же самий час працював у редакціях (журнали Заграва, Арка та ін.), був секретарем управи Мистецького Українського Руху (МУР) та брав участь у багатьох конференціях відновлених наукових товариств УВАН і НТШ, таким чином готуючи себе до наукової праці, хоч іще не виступаючи з доповідями. Це останнє почнеться вже в Америці, куди він переїжджає з другою дружиною 1949-го року.

Перша половина п'ятдесятих років минає в посиленому навчанні. Славутич стає студентом-аспірантом Пенсильванського університету, де отримує науковий ступінь магістра в 1954 р., а наступного року — докторат з української літератури (тема: Поезія Михайла Ореста та її тло). Місяць після отримання докторату, 1955-го року, він уже викладає українську мову для американських вояків у Військовій школі мов (Президіо оф Монтерей, Каліфорнія). Але це були вузькі обрії для нього. В 1960-му році він переселяється до Канади, де в Альбертському університеті розбудовує курси української мови й літератури. За 22 роки випустив він близько десяти магістрів, що подіставали докторати в інших університетах і тепер або викладають славістичні предмети, або працюють в системі шкільництва.

Перша збірка поезій Славутича, Співає колос, вийшла у світ 1945-го року в Авґсбурзі (до речі, це було перше українське книжкове видання на еміграції після війни). Тут віддзеркалено початковий період його творчости. У наступних збірках, Гомін віків (1946), Правдоносці (1948), Оаза (1960), Маєстат (1962), Завойовники прерій (1968, друге видання 1974, третє вид. 1982), Мудрощі мандрів (1972) та в поемі Донька без імени (1952), поет виявив свій власний голос і здобув заслужене місце в українській літературі, як один із кращих поетів. Своєрідним підсумком його поетичної творчости була книга Трофеїв, 1938-1963, надрукована в Едмонтоні 1963-го року. До його 60-ліття вийшли у світ Зібрані твори (1938-1978), Едмонтон, 1978.

У багатьох поезіях перших збірок захоплюється Славутич романтикою минулого, сягаючи розпаленою уявою найдавніших часів української історії, напр., у циклах Старовічні марива, Дажбожі внуки, Яр та інші. Багато уваги присвячує він княжій добі та особливо Козаччині, створюючи цілу низку пречудових образів, постатей невгнутих борців за волю і незалежність українського народу. Такі в нього: Воєвода Дмитро, Січовик, Побратими, Прудивус, цикл про гетьмана Мазепу, Конотопська слава, Карпатські січовики, «359», Рейди У ПА (в поемі Моя доба) та інші.

Поєдналися в нього в один стоп романтика й неоклясика, а в філософській збірці Спрага знайшов свій вияв поміркований експресіонізм:

 Не прости, як присягу порушу,

Не зогляньсь на благаючий крик,

— Запали смолоскипами душу,

А гріховний мій вирви язик.

1 як помсти не вситиш у спразі,

Не вагайся — стеблом осліпи,

Тільки дай у високій екстазі

Відчувати, як дишуть степи.

О, священна! О, рідна до болю!

Лиш хулою тебе оскверню,

Не дивись на синовню сваволю,

На взаємну, безславну борню, —

Покарай на широкім безводді

Пробувати під варом юги,

Щоб клювали шуліки й відтоді

Я не відав живої снаги,

Щоб — дознавши великої муки —

Я не каявсь на довгій путі,

Від блаженства ламаючи руки

У рахманній моїй ваготі.

(Зібрані твори, 1938-1978, стор. 120.)

В останній його збірці, що віддзеркалює поетову подорож навколо світу, з'явилися перські та індійські мотиви. Майстер сонетів та октав, він добре володіє всіма формами віршування, дбає про запашну мову, створює новотвори, щоб яскравіше себе висловити, а також дуже часто використовує архаїзми для відповідних тем.

Оцінки поезії Славутича зібрано в ювілейній книзі Творчість Яра Славутича: статті й рецензії (1978), що її впорядкував Володимир Т. Жила, а видав комітет при Осередкові НТШ на Західню Канаду.

Твори Славутича перекладено на чужі мови. Вийшли дві збірки англійською мовою (1959 і 1974), по одній німецькою (1949) і французькою (1976), а тепер готується видання мадярською мовою. Окремі вірші перекладено на еспанську, литовську та португальську мови.

У доробку Славутича з літературознавства є Модерна українська поезія, 1900-1950 (Філядельфія, 1950), Розстріляна муза (Детройт, 1955), що вийшла також англійською мовою, Шевченкова поетика (Едмонтон, 1964), огляд Українська поезія в Канаді (Едмонтон, 1976), розвідки чи статті про Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українку, Б. Лепкого, Є. Маланюка, О. Лятуринську, М. Ореста, І. Світличного та ін.

 Написав він кілька сотень рецензій на нові видання (багато з них англійською мовою). Є в нього статті з назвознавства, зокрема дослідження Українські назви в Альберті. Приготував він шість підручників до навчання української мови. Один мав чотири видання, другий — шість, а третій — два.

Знайомить Славутич українського читача з чужими літературами. У 1959-му році вийшли у світ його переклади вибраних поезій Джона Кітса, зі вступною статтею про цього англійського романтика. Має Славутич розвідку про Е. Гемінґвея в українській літературі. До речі, ця об'єктивна наукова праця викликала напасливу статтю вислужників Москви — у київській пресі. Перекладав Славутич також і з німецької, польської, болгарської, чеської та білоруської мов. Тепер він готує книжку перекладів до друку.

Два десятки творів Славутича покладено на музику, що її створили композитори Микола Фоменко, Григорій Китастий, Сергій Яременко, Роман Бородієвич, Ігор Білогруд та Гліб Лепшинський. У 1978-му році з'явився збірник Вокальні твори на слова Яра Славутича, який впорядкував С. Яременко, а видала Славута в Едмонтоні. Чекає на видання симфонічна поема Дума про Кемптен Г. Китастого до слів Славутича. На жаль, М. Фоменко не встиг закінчити опери Мазепа, лібретто до якої написав наш поет. Славутичеві тексти, як знаємо з преси, високо оцінили музичні критики. А про його мову і творчість писали літературознавці та професори університетів — Юрій Бойко, Володимир Державин, Володимир Жила, Дмитро Кислиця, Богдан Рубчак, Богдан Чопик, Юрій Шерех (Шевельов) та інші.

На закінчення цієї сильветки варто згадати, що Славутич упорядкував і видав 5 томів альманаху Північне сяйво, два томи Західньо-Канадського збірника, упорядкував Антологію української поезії в Канаді, 1898-1973. На порозі свого 65-літ-тя він готує до друку нову збірку поезій (дев'яту) Живі смолоскипи — про правозахисників і борців за волю і незалежність України, а також книжку літературних статтей.