НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ У ХУДОЖНІЙ ОСВІТІ

Алла Поліщук (м. Київ)

На­род­не мис­тец­тво – це са­мо­бут­нє яви­ще на­ці­о­наль­ної куль­ту­ри, пов’яза­не з ми­ну­лим, сьо­го­ден­ням та май­бут­нім. А все, що має май­бут­нє, по­вин­но бу­ти при­сут­нім у сфе­рі ос­ві­ти. Ви­ко­рис­тан­ня на­род­но­го мис­тец­тва в ос­ві­ті, йо­го вив­чен­ня має дав­ні тра­ди­ції, у то­му чис­лі в ра­дян­ську до­бу, по­чи­на­ю­чи з ди­тя­чих са­доч­ків, гур­тків, за­галь­но­ос­віт­ніх і ху­дож­ніх шкіл та мис­тець­ких ви­щих нав­чаль­них зак­ла­дів.
Про­те за ко­му­ніс­тич­но­го ре­жи­му під­хід до на­род­ної твор­чос­ті був за­і­де­о­ло­гі­зо­ва­ним і од­но­біч­ним. На­род­на твор­чість є ба­га­то­фун­кці­о­наль­ною. Будь-­я­ке зве­ден­ня на­род­но­го мис­тец­тва тіль­ки до прак­тич­ної ді­яль­нос­ті, вив­чен­ня мис­тець­ких тво­рів без ду­хов­ної скла­до­вої, приз­во­дить до не­га­тив­них нас­лід­ків. Від­ве­ден­ня на­род­но­му мис­тец­тву ро­лі ли­ше “прик­ра­си” бу­ло по­лі­ти­кою ці­лої іс­то­рич­ної епо­хи, що поз­на­чи­лося на ос­віт­ніх прог­ра­мах, що передбачали вив­чення ли­ше зов­ніш­ніх оз­на­к на­род­но­го мис­тец­тва. Отож у нав­чан­ні ак­цен­ту­ва­лася ува­га тільки на ор­на­мен­та­ції пред­ме­тів по­бу­ту, ко­пі­ю­ван­ні ок­ре­мих тех­нік.
У по­заш­кіль­ній ос­ві­ті в гур­тках та сту­ді­ях час­то до­мі­ну­вав якийсь один нап­ря­мок, нап­рик­лад, вивчення ли­ше пет­ри­ків­ського роз­пису. Все ін­ше іг­но­ру­ва­ло­ся. Не ма­ю­чи ні­чо­го про­ти пет­ри­ків­сько­го роз­пи­су, заз­на­чи­мо, що будь-­я­ка ка­но­ні­за­ція жи­вих форм на­род­но­го мис­тец­тва ве­де до стаг­на­ції і втра­ти го­лов­но­го – ор­га­ніч­нос­ті.
На пре­ве­ли­кий жаль, у гур­тках учи­тель пра­цює з діть­ми різ­но­го ві­ку за од­ні­єю прог­ра­мою. Без під­трим­ки в ос­на­щен­ні пот­ріб­ни­ми інс­тру­мен­та­ми, на­оч­ни­ми ма­те­рі­а­ла­ми, під­руч­ни­ка­ми вчи­тель за­ли­ша­єть­ся на­о­дин­ці з проб­ле­ма­ми пе­да­го­гіч­но­го ха­рак­те­ру. Весь його дос­від, час­то да­ле­кий від прак­ти­ки на­род­но­го мис­тец­тва, впро­вад­жу­єть­ся у шкіль­ну ос­ві­ту, ізо­льо­ва­но від дже­рел на­род­ної твор­чос­ті. Поза ува­гою ли­ша­єть­ся най­важ­ли­ві­ше – ду­хов­ні тра­ди­ції, які неможливо осягнути за со­ро­к п’ять хви­лин уро­ку (над­то, коли для цьо­го не­має ні ба­жан­ня, ані від­по­від­них знань).
За­раз у шкіль­но­му нав­чан­ні ду­хов­на куль­ту­ра на­шо­го на­ро­ду вик­ла­да­єть­ся у курсах різ­них пред­ме­тів. Та­к “На­ро­до­знавс­тво”, “Ху­дож­ня пра­ця”, “Об­ра­зот­вор­че мис­тец­тво”, “Му­зи­ка”, “Ук­ра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра”, “Ху­дож­ня куль­ту­ра”, “Ос­но­ви ети­ки і ес­те­ти­ки” вив­ча­ють на­род­ну твор­чість роз­різ­не­но, у різ­них кла­сах. Во­ни роз­ве­де­ні в ча­сі. Ми про­по­ну­є­мо їх ін­тег­ру­ва­ти і вва­жа­є­мо, що об’єднан­ня усьо­го ес­те­тич­но­го цик­лу з 1-го по 12-й класи забезпечить прі­о­ри­тет­не впро­вад­жен­ня на­ці­о­наль­них ду­хов­них тра­ди­цій. Особ­ли­во важ­ли­во, щоб ці прі­о­ри­те­ти вра­хо­ву­ва­ли­ся при на­пи­сан­ні но­вих шкіль­них і ву­зів­ських прог­рам.
Для то­го, аби на­род­на мис­тець­ка твор­чість, її тра­ди­ції мог­ли ре­аль­но впли­ва­ти на фор­му­ван­ня та роз­ви­ток на­ці­о­наль­ної куль­ту­ри, не­об­хід­но від­но­ви­ти її вза­є­мозв’язок з ос­ві­тою. При цьо­му важливо поз­бу­ти­ся не­га­тив­них со­ці­аль­них тра­ди­цій не­дав­ньо­го ми­ну­ло­го, ко­ли про­фе­сій­не мис­тец­тво обс­лу­го­ву­ва­ло по­лі­тич­ні за­мов­лен­ня, а на­род­не – сприй­ма­лося як роз­ва­га і зов­ніш­ня прик­ра­са. Ясно, що на­ша ху­дож­ня ос­ві­та ще дов­го ма­ти­ме про­я­ви вуль­гар­но­го ака­де­міз­му. Щоб пе­ре­мог­ти увесь цей не­га­тив, тре­ба ство­рю­ва­ти прин­ци­по­во но­ві нав­чаль­ні прог­ра­ми для шкіл і ВУ­Зів, в яких на­род­не мис­тец­тво постане як втілення ду­хов­но­го жит­тя нашого народу.
Нас­тав час справ­жньої по­шанування вчи­те­ля, а не дек­ла­ра­тив­ної чи­нов­ниць­кої ува­ги до про­цен­тів йо­го ма­те­рі­аль­них стат­ків. Тре­ба під­три­ма­ти, пе­ре­ду­сім, йо­го про­фе­сій­ну гід­ність, до­по­мог­ти йо­му не втра­ти­ти на­дію, що йо­го пра­ця бу­де пот­ріб­на й зав­тра. Че­рез учи­те­ля ми зак­ла­да­є­мо в май­бут­нє не тіль­ки все найкраще, але й не­га­тив­ні тенденції ми­ну­лих ро­ків і сьо­го­ден­ня. Вий­ти із за­ча­ро­ва­но­го ко­ла проб­лем не­мож­ли­во без пе­ре­ко­нан­ня у важ­ли­вос­ті спіль­ної спра­ви роз­вит­ку на­шої куль­ту­ри і збе­ре­жен­ня на­род­них ду­хов­них тра­ди­цій.
На ча­сі ство­рен­ня ці­ліс­ної системи жит­тє­ді­яль­нос­ті на­род­но­го мис­тец­тва з ін­тег­ра­ці­єю йо­го в ос­нов­ні га­лу­зі ос­ві­ти. Для цьо­го пот­ріб­на не тіль­ки дер­жав­на опі­ка, а й об’єд­нан­ня зу­силь на рів­ні твор­чих люд­ських зв’яз­ків. Про­ве­ден­ня мис­тець­ких се­мі­на­рів із за­лу­чен­ням пе­да­го­гів та вчи­те­лів пог­ли­бить цей зв’язок. При­род­но, що твор­чість на­род­них майс­трів, слід вис­віт­лю­ва­ти не тіль­ки на вис­тав­ках чи свя­тах у Му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри. Аджи поп­ри про­ве­ден­ня цих ко­рис­них за­хо­дів, су­час­ні на­род­ні майс­три, їх мис­тець­кий до­ро­бок ма­ло дос­туп­ні учи­те­лям. Бра­кує ви­дань та від­по­від­ної лі­те­ра­ту­ри з на­род­ної твор­чос­ті, не­об­хід­ної для про­фе­сій­ної ро­бо­ти учи­те­ля. Літ­ні прак­ти­ки для уч­нів, ор­га­ні­зо­ва­ні по му­зе­ях на­род­но­го мис­тец­тва та ар­хі­тек­ту­ри, тре­ба до­пов­ни­ти від­по­від­ною пе­да­го­гіч­ною прак­ти­кою для вчи­те­лів. Най­тіс­ні­ший зв’язок на­род­ної твор­чос­ті з пе­да­го­гіч­ни­ми інс­ти­ту­та­ми дасть цін­ний дос­від май­бут­нім учи­те­лям, які не втра­ча­тимуть ко­рін­ня на­шої куль­ту­ри. Кон­крет­ні фор­ми й ме­то­ди та­кої спів­пра­ці мож­на ви­ро­би­ти спіль­ни­ми зу­сил­ля­ми.

 НАРОДНА КАРТИНА ПОЛТАВЩИНИ (З ФОНДІВ ДМНАПУ)

Світлана Пономаренко (м. Київ)

На­род­на кар­ти­на – один із най­цін­ні­ших жан­рів ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го мис­тец­тва, що на су­час­но­му ета­пі не втра­чає сво­го по­тен­ці­а­лу.
У ба­га­тій різ­ноп­ла­но­вій збір­ці Дер­жав­но­го му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту НАН Ук­ра­ї­ни ко­лек­ція на­род­ної кар­ти­ни Пол­тав­щи­ни пред­став­ле­на най­пов­ні­ше (по­над 50 оди­ниць) та по­сі­дає чіль­не міс­це.
Ком­плек­ту­ван­ня ко­лек­ції роз­по­ча­ло­ся ра­зом зі ство­рен­ням Му­зею в 1969 р. По­шу­ко­во-­зби­раль­ниць­ка ро­бо­та про­во­ди­ла­ся в ме­жах ко­лиш­ньої Пол­тав­ської гу­бер­нії на­у­ков­ця­ми Щер­бань С., Зяб­люк Н., Га­йо­вою Є., Мар­чен­ко Т. На Пол­тав­щи­ні мож­на ви­ді­ли­ти де­кіль­ка осе­ред­ків на­род­но­го ма­лярс­тва – су­час­ний Но­во-­Сан­жар­ський р-н та м.?Мир­го­род.
На­род­ні кар­ти­ни, що збе­рі­га­ють­ся у фон­дах Му­зею, можна кла­си­фі­ку­вати за жан­ра­ми та ма­те­рі­а­лом, який ви­ко­рис­то­ву­вав­ся. За жан­ра­ми ви­ді­ля­ють сю­жет­ні (по­бу­то­ві) тво­ри, пор­трет, пей­заж, на­тюр­морт; за ма­те­рі­а­лом – кар­ти­ни, пи­са­ні пе­ре­важ­но олій­ни­ми фар­ба­ми на по­лот­ні, дош­ці, фа­не­рі, склі. Біль­шість із них – ано­нім­ні, за ви­нят­ком ро­біт су­час­них ав­то­рів. Да­ту­ють­ся ХІХ–ХХ ст.
Ок­ра­са збір­ки – сю­жет­ні роботи, де від­тво­ре­но ук­ра­їн­ський по­бут, зви­чаї та об­ря­ди. Най­час­ті­ше трапляється мо­тив “Ко­зак і дів­чи­на”. Це тво­ри: “Дів­чи­на моя, на­пої ко­ня” (с. За­че­пи­лів­ка Но­во-­Сан­жар­сько­го р-ну), “На­тал­ка” (ху­тір Тер­ге­лі Но­во-­Сан­жар­сько­го р-ну), “Про­щай, дів­чи­но” (смт Ко­тель­на), “Ко­зак від’їжд­жає, дів­чи­нонь­ка пла­че”(с. Ле­лю­хів­ка Но­во-­Сан­жар­сько­го р-ну), “По во­ду” (с. Ос­тан’є Ве­ли­ко­ба­га­чан­сько­го р-ну). У них майс­три по­бу­то­во­го жан­ру тор­ка­ють­ся те­ми, що роз­кри­ває склад­ні люд­ські сто­сун­ки. Ана­лі­зу­ю­чи еле­мен­ти кар­тин та­ко­го сю­же­ту, по­мі­ча­є­мо, що, крім пос­та­тей ко­за­ка і дів­чи­ни, тут обов’яз­ко­во зоб­ра­же­ні ін­ші де­та­лі. Це – кри­ни­ця, яка зав­жди міс­тить­ся між за­ко­ха­ни­ми. Во­на їх роз’єд­нує і од­но­час­но єд­нає, сто­їть ближ­че до дів­чи­ни, бо це влас­ність її бать­ків. За спи­ною дів­чи­ни – рід­на ха­та із сад­ком – сим­вол на­род­но­го жит­тя. За спи­ною ко­за­ка – до­ро­га, по­ле, степ. Тоб­то зав­жди зображене місце, пов’яза­не з ман­дрів­кою: бі­ля кри­ни­ці, за се­лом, на роз­до­ріж­жі. Зус­трі­ло­ся “осіле” се­ло та ко­ча­ва без­дом­ність… Во­ни зій­шли­ся на ко­рот­кий час: ко­зак на­пи­ти­ся чис­тої во­ди та на­по­ї­ти сво­го вір­но­го су­пут­ни­ка – бас­ко­го ко­ня, а дів­чи­на – від­по­чи­ти від ро­бо­ти та по­ба­чи­тись із хлоп­цем.
Прик­ла­дом не­ви­баг­ли­во­го і ра­зом з тим ори­гі­наль­но­го сю­же­ту є кар­ти­на “Пас­ту­шок” (с. Ос­тап’є Ве­ли­ко­ба­га­чан­сько­го р-ну). Хлоп­чик із тор­бин­кою за пле­чи­ма та па­ли­цею в ру­ках па­се кіз та ове­чок. Не­ві­до­мий ав­тор від­тво­рив ти­по­ву сце­ну з на­род­но­го жит­тя, у при­мі­ти­вній манері. Але кар­ти­на ва­бить до се­бе від­чут­тям прав­ди жит­тя. На жаль, во­на по­га­но збе­рег­ла­ся, то­му не­мож­ли­во де­таль­ні­ше про­а­на­лі­зу­ва­ти її ху­дож­ні якос­ті.
Ні­ко­го не за­ли­шає бай­ду­жим ча­рів­ний світ ук­ра­їн­сько­го се­ла, з ве­ли­кою лю­бов’ю та щи­ріс­тю від­тво­ре­ний у сіль­ських кра­є­ви­дах із хат­ка­ми, віт­ря­ка­ми, цер­ква­ми, став­ка­ми та міс­тка­ми – улюб­ле­ни­ми локусами на­род­них ма­ля­рів.
Се­ред ін­ших тра­ди­цій­них мо­ти­вів до­мі­ну­ють пей­за­жі, які най­глиб­ше пе­ре­да­ють стан при­ро­ди – кві­ту­чу зем­лю, бо в се­лян­ській кра­ї­ні не мог­ло бу­ти інак­ше; мі­сяч­ні но­чі, буй­ну вес­ну, спе­кот­не лі­то. Емо­цій­ний стан та­ких пей­за­жів зав­жди спо­кій­ний. Звер­нен­ня до при­ро­ди – го­лов­не кре­до на­род­них майс­трів, які че­рез умов­ність зоб­ра­жен­ня ство­рю­ва­ли ре­аль­ний кра­є­вид, та на­да­ю­чи йо­му жит­тєс­твер­дно­го сві­то­ба­чен­ня. Це – кар­ти­ни “Віт­ря­ки” (с.?Жов­ти­ни Чор­но­ба­їв­сько­го р-ну), “Сіль­ський пей­заж” (с. Ве­ре­мі­їв­на Чор­но­ба­їв­сько­го р-ну), “Ку­то­чок се­ла” (с. Пет­ру­шин Чор­но­ба­їв­сько­го р-ну).
Пей­заж­ний жи­во­пис під­твер­джує дум­ку про те, що “об­раз­ний ар­се­нал куль­ту­ри будь-­я­ко­го на­ро­ду виз­на­ча­єть­ся на­сам­пе­ред ха­рак­те­ром при­ро­ди, се­ред якої він зріс…”1
Нас­туп­ний жанр – пор­трет. Чіль­не міс­це тут по­сі­дає об­раз ко­за­ка-­бан­ду­рис­та, який має дав­нє по­ход­жен­ня, а по­чи­на­ю­чи з ХVІ­ІІ ст. на­бу­ває ве­ли­кої по­пу­ляр­нос­ті. Йо­го іс­то­рія пов’яза­на з іс­то­рі­єю ук­ра­їн­сько­го ко­зац­тва.
Ко­зак – віль­на не­за­леж­на лю­ди­на, хо­роб­рий сте­по­вий ли­цар, улюб­ле­ний на­ці­о­наль­ний ге­рой. Кар­ти­ни, що зоб­ра­жу­ють ко­за­ка, за тра­ди­ці­єю на­зи­ва­ли­ся “Ко­зак-­Ма­май”. Ук­ра­їн­ські "Ко­за­ки-­Ма­маї" є особливою зна­ко­вою сис­те­мою, в якій зак­рип­тог­ра­мо­ва­но жит­тє­во важ­ли­ві чин­ни­ки ет­ніч­но­го сві­тог­ля­ду, ос­нов­ні скла­до­ві на­ці­о­наль­но­го іде­а­лу та ду­хов­них орі­єн­ти­рів ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду 2.
Не тіль­ки в Ук­ра­ї­ні, а всю­ди, де опи­ня­ли­ся на­щад­ки віль­них ко­за­ків– за­по­рож­ців, ці кар­ти­ни бу­ли улюб­ле­ною ок­ра­сою їх­ніх хат. В ук­ра­їн­ських се­лах зоб­ра­жен­ня ко­за­ка до­сить час­то мож­на бу­ло по­ба­чи­ти ще до Дру­гої сві­то­вої вій­ни.
У ко­лек­ції ДМНА­ПУ ма­є­мо 3 та­ких кар­ти­ни та 1 скри­ню із зоб­ра­жен­ням ко­за­ка-­Ма­мая на пе­ред­ній стін­ці. Дві кар­ти­ни збе­рі­га­ють­ся у фон­дах, а 1 кар­ти­на та скри­ня прик­ра­ша­ють чин­ну екс­по­зи­цію “Пол­тав­щи­на”. Все знай­де­но у с.?Бір­ки Ве­ли­ко­ба­га­чан­сько­го р-ну.
Умов­но погрупувавши на­род­ні кар­ти­ни за жан­рами і від­ніс­ши зоб­ра­жен­ня ко­за­ка-­за­по­рож­ця до пор­трет­но­го, слід від­нес­ти до ньо­го ще де­я­кі улюб­ле­ні зоб­ра­жен­ня на­род­них ма­ля­рів.
Так, значного поширення мав пор­трет Т. Г. Шев­чен­ка. Пор­тре­ти, що збе­рі­га­ють­ся у фон­дах му­зею, є на­род­ною ін­тер­пре­та­ці­єю ав­то­пор­тре­та Т. Г. Шев­чен­ка (с. Си­ри Го­ро­дець­ко­го р-ну). У цих же тра­ди­ці­ях – за­по­зи­чен­ня сю­же­тів у ві­до­мих ук­ра­їн­ських ху­дож­ни­ків і на­дан­ня їм сво­го ба­чен­ня – ви­ко­на­на кар­ти­на “Ка­те­ри­на” (с. Ве­ли­кі Со­ро­чен­ці Мир­го­род­сько­го р ну). Тут на­род­ний май­стер на­ма­га­єть­ся твор­чо ви­рі­ши­ти зав­дан­ня й по­ка­зує свою Ка­те­ри­ну.
Як ок­ре­му те­чію пор­трет­но­го жан­ру, вар­то ви­ді­ли­ти пор­тре­ти із зоб­ра­жен­ням об­ра­зу дів­чи­ни та жін­ки-­ук­ра­їн­ки, жін­ки-­ма­те­рі, особ­ли­вою оз­на­кою яких є пе­ре­да­ча нас­трою зоб­ра­жу­ва­них пер­со­на­жів та кра­си ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го одя­гу. Це кар­ти­ни “Пор­трет жін­ки в на­род­но­му одя­зі з Мир­го­род­щи­ни” (м.?Мир­го­род, ху­дож­ник Ксьондз І.). “Пор­трет сіль­ської жін­ки з ди­ти­ною на ру­ках” (с. Ду­би­на Но­во-­Сан­жар­сько­го р-ну). “Пор­трет жін­ки в пол­тав­сько­му на­род­но­му вбра­ні” (м. Мир­го­род) та ін. Всі во­ни при­ваб­лю­ють прав­ди­віс­тю зоб­ра­жен­ня на­род­но­го жит­тя та за­хоп­лю­ють ху­дож­ньою май­стер­ніс­тю.
Пор­тре­ти пе­ре­ко­ну­ють, що цей жанр був здав­на ша­но­ва­ний не тіль­ки про­фе­сій­ни­ми ху­дож­ни­ка­ми, а й на­род­ни­ми ма­ля­ра­ми. Во­ни на­во­дять нас на роз­ду­ми про міс­це на­род­но­го ма­лярс­тва і йо­го роль у ду­хов­но­му жит­ті ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду та до­но­сять і збе­рі­га­ють сві­тог­ляд, ху­дож­ні сма­ки прос­тих лю­дей, що жи­ли на зла­мі ХІХ–ХХ ст. і ра­ні­ше. Тут май­же ні­ко­ли не трапляються приг­ні­че­ні об­ра­зи. Ти­ха іди­лія, від­ва­га і зав­зят­тя – го­лов­ні ри­си ге­ро­їв.
Свій по­та­єм­ний світ ма­ють кар­ти­ни, ви­ко­нан­ні в жан­рі на­тюр­мор­ту, що зай­ма­ють важ­ли­ве міс­це в му­зей­но­му зіб­ран­ні.
Аб­со­лют­но ре­аль­ні ре­чі, зоб­ра­же­ні у на­тюр­мор­тах, втра­ча­ють свою бу­ден­ність. Най­час­ті­ше це зви­чай­ні фрук­ти, ово­чі (огір­ки, яб­лу­ка й гру­ші, ви­ног­рад, ка­вун), кві­ти. Всі во­ни під­по­ряд­ко­ва­ні пло­щи­ні без ті­ней. Май­стер ні­би пе­ре­лі­чує всі зоб­ра­же­ні пред­ме­ти. Жов­тий, зе­ле­ний, ко­рич­не­вий, чер­во­ний, си­ній – ос­нов­ні ко­льо­ри, які вис­ту­па­ють у без­лі­чі від­тін­ків. Зе­ле­ний ко­лір пе­ре­хо­дить від сві­жих огір­ків до ка­ву­на, що час­то зоб­ра­жу­вав­ся роз­рі­за­ним, його ро­же­ва сер­це­ви­на і со­ко­ви­тість яко­го спо­ку­шає нас. Май­же всі на­тюр­мор­ти ма­ють тем­не тло без пев­но­го дже­ре­ла світ­ла.
Див­ля­чись на на­тюр­мор­ти, ро­зу­мі­єш, що на­род­ний май­стер, нат­хне­ний кра­сою ре­аль­но­го, по­чи­нав фан­та­зу­ва­ти.
Су­час­на на­род­на кар­ти­на в ко­лек­ції ДМНАП Ук­ра­ї­ни пред­став­ле­на по­лот­на­ми ві­до­мих майс­трів, яких по­да­ру­ва­ла сві­ту бла­го­дат­на Пол­тав­ська зем­ля – Анас­та­сії Рак (4 ро­бо­ти), Ми­хай­ла Онаць­ка (2 роб.), Іва­на Ли­сен­ка (23 роб.). Їх­нім тво­рам при­та­ман­ний ви­со­кий рі­вень по­е­тич­нос­ті в зоб­ра­жен­ні по­бу­ту се­ла, нат­хнен­ність фоль­кло­ром та на­род­ни­ми тра­ди­ці­я­ми. У них знай­шли про­дов­жен­ня ка­но­ніч­ні те­ми “Ко­зак Ма­май”, “Ко­зак і дів­чи­на”, “Ве­сіл­ля”, “На Іва­на Ку­па­ла” та ін.

Дос­лід­ни­ки твор­чос­ті А. Рак ствер­джу­ють, що во­на є кла­сич­ним прик­ла­дом на­род­но­го ма­лю­ван­ня. Крім зга­да­них ка­но­ніч­них сю­же­тів, ма­лю­ва­ла й іс­то­рію сво­го жит­тя, бо вий­шла з ко­заць­ко­го ро­ду. На жаль, в ко­лек­ції Му­зею ма­є­мо всьо­го 4 ро­бо­ти, ви­ко­на­ні на склі, се­ред яких чіль­не міс­це по­сі­да­ють кар­ти­ни “Но­во­мос­ков­ський со­бор” та “Козак Ма­май”.
Вдяч­ний на­ща­док М. Го­го­ля, що від­крив сві­ту пол­тав­ську Ди­кань­ку – М. Онаць­ко – свої сю­же­ти чер­пає з жит­тя та фоль­кло­ру й пра­цює за прин­ци­пом “що знаю, уяв­ляю і люб­лю”. Це – ма­льов­ни­чі сіль­ські кра­є­ви­ди з цер­ква­ми, хат­ка­ми, ву­лич­ка­ми, став­ка­ми, тоб­то ху­дож­ник на­ма­га­єть­ся по­ка­за­ти все, що він пос­тій­но ба­чить нав­ко­ло се­бе, лю­бить або піз­нав із пі­сень та ле­генд. З ве­ли­кою щи­ріс­тю у сво­їх по­лот­нах М. Онаць­ко від­тво­рює ук­ра­їн­ські зви­чаї, об­ря­ди, свя­та. До му­зей­ної збір­ки на­ле­жать всьо­го дві, але прек­рас­ні ро­бо­ти ві­до­мо­го майс­тра – “Укра­ї­ноч­ка” та “Різ­дво в Ши­ша­ках”. Зок­ре­ма дру­га кар­ти­на – це чу­до­ва сю­жет­на за­ма­льов­ка з різ­двя­ни­ми ко­ляд­ниць­ки­ми ва­та­га­ми. Різ­дво, по­ряд з ін­ши­ми ве­ли­ки­ми та ма­ли­ми свя­та­ми, впи­са­не не тіль­ки у твор­чість Ми­хай­ла Онаць­ка, а й в іс­то­рію на­род­но­го ма­лярс­тва.
Цим сю­же­там від­да­вав свої сим­па­тії ще один ві­до­мий в Ук­ра­ї­ні та за її ме­жа­ми май­стер – Іван Ли­сен­ко. Йо­го кар­ти­ни увій­шли до Всес­віт­ньої ен­цик­ло­пе­дії на­їв­но­го ма­лярс­тва. Впро­довж 30 ро­ків він вив­чав тра­ди­цій­не ук­ра­їн­ське ве­сіл­ля, то­му з та­кою лю­бов’ю і ви­тон­че­ним від­чут­тям прек­рас­но­го на­пи­сав тво­ри ве­сіль­ної те­ма­ти­ки – “Ве­сіл­ля в Дра­бо­ві”, "Зо­ло­то­нісь­кі мо­ло­ді". Під йо­го пен­злем на­ро­ди­ла­ся ці­ла се­рія ро­біт іс­то­ри­ко-­ет­ног­ра­фіч­но­го спря­му­ван­ня: “Но­во­річ­не щед­ру­ван­ня”, “Ніч на І. Ку­па­ла”, “Во­дін­ня кус­та”, “Пос­вя­чен­ня в па­руб­ки”, а кар­ти­ни “Анд­рію, ко­но­пель­ки сію” та “Ле­ле­ка при­ніс” – увій­шли до зо­ло­тої ко­лек­ції на­род­ної кар­ти­ни Пол­тав­щи­ни з фон­дів Дер­жав­но­го Му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Ук­ра­ї­ни.
Став­ля­чи за ме­ту оз­на­йо­ми­ти чи­та­чів з фон­до­вою ко­лек­ці­єю на­род­ної кар­ти­ни Пол­тав­щи­ни ДМНАП Ук­ра­ї­ни, ми на­ма­га­є­мо­ся виб­ра­ти на­йо­ри­гі­наль­ні­ші, най­ці­ка­ві­ші тво­ри на­род­но­го мис­тец­тва, які най­біль­ше роз­кри­ва­ють ду­шу ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду, йо­го куль­ту­ру і на­ці­о­наль­ну не­пов­тор­ність.
На­род­ні кар­ти­ни по­бу­ту­ють у се­лян­ських осе­лях і до­сі, се­ред них трап­ля­ють­ся й ори­гі­наль­ні. Але най­час­ті­ше – це ін­тер­пре­та­ції ві­до­мих кар­тин усіх жан­рів: пор­трет, пей­заж, на­тюр­морт, сю­жет­на кар­ти­на. По­шу­ко­ві екс­пе­ди­ції 90-х ро­ків, які Му­зей про­во­див на Пол­тав­щи­ні, до­ве­ли це.
На­род­на кар­ти­на Пол­тав­щи­ни є чу­до­вим ет­ног­ра­фіч­ним ма­те­рі­а­лом для на­ро­доз­нав­ців, а та­кож ­цін­ним дже­ре­лом для вив­чен­ня цьо­го ви­ду на­род­но­го мис­тец­тва, то­му во­на екс­по­ну­єть­ся не тіль­ки на вис­тав­ках у Дер­жав­но­му Му­зеї на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри і по­бу­ту Ук­ра­ї­ни.


_______________
1 На­род­на твор­чість та ет­ног­ра­фія. – 2002. – № 3. – С. 36.
2 Ро­до­від. – 1997. – Чис­ло 16. – С. 22, 35–36, 84-85.
Література:
1. На­род­не мис­тец­тво. – 1997. – № 1. – С. 13.
2. НТЕ. – 2002. – № 1. – С. 59.
3. Ар­та­нія. – 1995. – № 5. – С. 34.

 КОМП’ЮТЕРИЗАЦІЯ МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЙ І РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ

Любов Попова (м. Київ)

За 35 ро­ків ді­яль­нос­ті ДМНАП Ук­ра­ї­ни бу­ло зіб­ра­но біль­ше 70 тис. му­зей­них пред­ме­тів. Най­біль­ше їх бу­ло прид­ба­но під час по­льо­вих екс­пе­ди­цій, час­ти­ну при­во­зи­ли са­мі меш­кан­ці різ­них ет­ног­ра­фіч­них ре­гі­о­нів на­шої кра­ї­ни, реш­ту пе­ре­да­ва­ли­ му­зе­є­ві ко­лек­ці­о­не­ри, мит­ці, майс­три, пред­став­ни­ки мит­них служб, ін­ші му­зеї то­що. А та­ка ве­ли­чез­на збір­ка пот­ре­бує ве­ли­кої ува­ги, і на­у­ко­вої об­роб­ки.
Усі му­зей­ні пред­ме­ти пос­тій­но пе­ре­бу­ва­ють у ру­сі: здій­сню­єть­ся від­крит­тя но­вих ін­тер’єрів чи їх по­пов­нен­ня і до­оп­ра­цю­ван­ня; ор­га­ні­зо­ву­ють­ся вис­тав­ки (в му­зеї, по­за ме­жа­ми му­зею, закор­до­ном); про­во­дять­ся рес­тав­ра­цій­ні ро­бо­ти – все це пот­ре­бує на­леж­но­го фік­су­ван­ня та до­ку­мен­таль­но­го суп­ро­во­ду.
Тре­ба заз­на­чи­ти, що спо­чат­ку усі над­ход­жен­ня поз­на­ча­ли­ся шиф­рами “Е” (“ет­ног­ра­фія”), “ЦН” (“цер­ков­не на­чин­ня”) та ін., які, із знач­ним збіль­шен­ням фон­дів та упо­ряд­ку­ван­ням збір­ки му­зей­них цін­нос­тей з ча­сом були де­та­лі­зо­ва­ні. Фон­до­ва збір­ка пред­став­ле­на в сис­те­ма­тич­ній кар­то­те­ці, де на всі му­зей­ні пред­ме­ти за­ве­де­но ка­та­лож­ні кар­тки, роз­ді­ле­ні по гру­пах збе­ре­жен­ня (Т, ДМ, КС, МІ, РК, Ж і т. д.) як ос­нов­но­го, так і на­у­ко­во-­до­по­між­но­го фон­ду. Внут­ріш­ній по­діл в кар­то­те­ці від­по­ві­дає те­ри­то­рі­аль­но-­ад­мі­ніс­тра­тив­но­му по­ді­лу та ет­ног­ра­фіч­но­му ра­йо­ну­ван­ню на­шої кра­ї­ни. Крім то­го, де­я­кі кар­тки дуб­лю­ють­ся в до­по­між­них кар­то­те­ках (нап­рик­лад, за­куп­ле­ні на яр­мар­ку ке­ра­міч­ні ви­ро­би за­но­сять­ся в ос­нов­ну кар­то­те­ку і в кар­то­те­ку су­час­них майс­трів). Му­зей­ни­ми пра­ців­ни­ка­ми фік­су­ють­ся да­ні про пош­код­жен­ня і ва­ди пред­ме­тів, пер­спек­тив­на оцін­ка їх по­даль­шо­го ста­ну, пот­ріб­ність кон­сер­ва­цій­них, ре­мон­тних чи рес­тав­ра­цій­них ро­біт. Док­лад­но оп­ра­цьо­ва­ний му­зей­ний пред­мет, з виз­на­че­ним міс­цем екс­по­ну­ван­ня та на­леж­ним по­даль­шим збе­ре­жен­ням, зай­має на­леж­не міс­це у фон­до­вій ко­лек­ції і, в по­даль­шо­му, є не­ви­чер­пним дже­ре­лом для му­зей­ної і на­у­ко­во-­дос­лід­ної робо­ти.
Са­ме за до­по­мо­гою сис­те­ма­тич­ної кар­то­те­ки ве­деть­ся від­бір му­зей­них пред­ме­тів для екс­по­зи­ції, вис­та­вок; скла­дан­ня ка­та­ло­гів му­зей­них ко­лек­цій; уточ­нен­ня ви­хід­них да­них та шиф­рів; ви­яв­лен­ня ма­ло обс­те­же­них ра­йо­нів та на­яв­ність пев­ної гру­пи пред­ме­тів з да­но­го ре­гі­о­ну то­що. Та­кий по­шук пот­ре­бує ве­ли­кої кіль­кос­ті ча­су, всі да­ні не­об­хід­но не­од­но­ра­зо­во пе­ре­пи­су­ва­ти, уточ­ню­ва­ти, зві­ря­ти, час­то-­гус­то по­вер­та­ю­чись до вже пе­рег­ля­ну­то­го ма­те­рі­а­лу.
У ХХI ст., в еру комп’юте­ри­за­ції, на­яв­на (кар­тко­ва) му­зей­на сис­те­ма­тич­на кар­то­те­ка і фо­то­те­ка – це на­віть не вчо­раш­ній, а по­зав­чо­раш­ній день.
Ок­рім то­го, за 35 ро­ків ро­бо­ти ДМНАП жод­но­го ра­зу не про­во­ди­ла­ся пе­ре­ін­вен­та­ри­за­ція. За цей час віт­чиз­ня­на і сві­то­ва му­зей­на на­у­ка зро­би­ла ве­ли­кий крок упе­ред зав­дя­ки но­вим ме­то­дич­ним роз­роб­кам по ро­бо­ті з му­зей­ни­ми пред­ме­та­ми та ве­ден­ням об­лі­ку, з’яви­ли­ся но­ві тех­ніч­ні мож­ли­вос­ті, мо­дер­ні­зу­єть­ся му­зей­не ус­тат­ку­ван­ня, об­лад­нан­ня і т. д.
Но­ве комп’ютер­не прог­ра­му­ван­ня за­без­пе­чує опе­ра­тив­ний по­шук будь-­яко­го пред­ме­та як за шиф­ром, ад­ре­сою, чи не­пов­ни­ми да­ни­ми, так і дає мож­ли­вість швид­ко зро­би­ти ви­бір­ку пот­ріб­ної гру­пи пред­ме­тів, сис­те­ма­ти­зу­ва­ти му­зей­ні над­бан­ня за фун­кці­о­наль­ним (пряд­ки; го­лов­ні убо­ри; тран­спорт...), ло­каль­ним (“со­роч­ки Пол­тав­щи­ни”; “кро­ле­вець­кі ру­ши­ки”...), хро­но­ло­гіч­ним (вік, де­ся­ти­літ­тя, рік), те­ма­тич­ним (ре­мес­ло; жит­ло; на­чин­ня...) та ін­ши­ми прин­ци­па­ми (оз­на­ка­ми); ук­ла­да­ти ка­та­ло­ги ко­лек­цій­них збі­рок по гру­пах, ви­дах, ав­то­рах то­що.
Згід­но з ака­де­міч­ною му­зей­ною на­у­кою і дос­ві­дом са­мих му­зей­них пра­ців­ни­ків (та­кі да­ні ха­рак­тер­ні як для на­шої, так і для ін­ших кра­їн) 25 % му­зей­них пред­ме­тів “ви­па­да­ють” з обі­гу. У на­шо­му ви­пад­ку це:
–?втра­ти (по­же­жі, кра­діж­ки);
–?пош­код­жен­ня (внас­лі­док не­о­бе­реж­но­го по­вод­жен­ня або під ді­єю ча­су чи умов збе­рі­ган­ня – не­дот­ри­ман­ня тем­пе­ра­тур­но-­во­ло­гіс­но­го ре­жи­му то­що);
–?втра­ти шиф­рів – сю­ди мож­на від­нес­ти пред­ме­ти із стер­ти­ми но­ме­ра­ми (під впли­вом ча­су чи від не­я­кіс­ної фар­би; під час об­роб­ки, чис­тки та рес­тав­ра­ції); не­ре­тель­но­го на­не­сен­ня і не­чіт­ко­го ви­пи­су­ван­ня цифр і букв; зір­ва­ні (від­ві­ду­ва­ча­ми) чи від’єд­на­ні, че­рез не­о­бе­реж­ність, бір­ки (до то­го ж, кар­тон­ні ста­ють “здо­бут­ком” т. зв. “бі­о­ло­гіч­них аген­тів”) то­що.
З ог­ля­ду на вик­ла­де­не ви­ще, про­ве­ден­ня пе­ре­ін­вен­та­ри­за­ції як ні­ко­ли гос­тро сто­їть на по­ряд­ку ден­но­му.
Для про­ве­ден­ня та­кої мас­штаб­ної (що­до кіль­кос­ті му­зей­них пред­ме­тів) пе­ре­ін­вен­та­ри­за­ції та пе­ре­не­сен­ня всі­єї ін­фор­ма­ції на комп’ютер­ні но­сії пот­рі­бен не­а­би­я­кий час (мож­на вра­ху­ва­ти дос­від му­зе­їв Ки­є­во-­Пе­чер­ської Лав­ри) та ква­лі­фі­ко­ва­ні кад­ри, які по­вин­ні бу­ти спе­ці­а­ліс­та­ми-­про­фе­сі­о­на­ла­ми як му­зей­ної спра­ви, так і ма­ти на­вич­ки ро­бо­ти з коп’юте­ра­ми та орг­тех­ні­кою.
Зви­чай­но, ми не мо­же­мо со­бі доз­во­ли­ти на час пе­ре­ін­вен­та­ри­за­ції зак­ри­ти му­зей (як ма­га­зин для пе­ре­об­лі­ку), чи не ви­да­ва­ти му­зей­ні пред­ме­ти на вис­тав­ки, екс­по­зи­ції, рес­тав­ра­цію, а то­му оп­ти­маль­ним ва­рі­ан­том бу­ло б по­е­тап­не про­ве­ден­ня ці­єї ро­бо­ти по сек­то­рах (тка­ни­на/одяг, де­ре­во/ме­тал, ке­ра­мі­ка/скло, жи­во­пис, рід­кіс­ні кни­ги, му­зич­ні інс­тру­мен­ти і т. д.), вра­хо­ву­ю­чи при цьо­му дос­від ін­ших му­зе­їв.
В іде­а­лі, вар­то бу­ло б ма­ти комп’юте­ри в сек­то­рі об­лі­ку (та­кий під­роз­діл ще пла­ну­єть­ся), в кож­но­му з сек­то­рів від­ді­лу фон­дів, а та­кож для сис­те­ма­тич­ної кар­то­те­ки і фо­то­те­ки, яки­ми б мог­ли ко­рис­ту­ва­ти­ся з біль­шою від­да­чею, опе­ра­тив­ніс­тю та ефек­тив­ніс­тю на­у­ко­ві спів­ро­біт­ни­ки як на­шо­го му­зею, так і ін­ших му­зе­їв та на­у­ко­вих ус­та­нов, а та­кож прак­ти­кан­ти і сту­ден­ти про­філь­них ву­зів то­що.
Ве­ли­кі й різ­но­ма­ніт­ні му­зей­ні збір­ки пот­ре­бу­ють де­таль­но­го вив­чен­ня і сис­те­ма­ти­за­ції для ви­пус­ку пу­тів­ни­ків, до­від­ко­вої лі­те­ра­ту­ри, ви­ко­рис­тан­ня їх для на­пи­сан­ня ста­тей, на­у­ко­вих праць, мо­ног­ра­фій, ук­ла­дан­ня ка­та­ло­гів то­що. Ви­да­ні в на­шо­му му­зеї ка­та­ло­ги но­сять не­сис­те­ма­тич­ний, ви­бір­ко­вий і роз­різ­не­ний за сти­ліс­ти­кою та на­яв­ніс­тю ви­хід­них да­них ін­фор­ма­ці­єю. Це по­яс­ню­єть­ся тим, що така ро­бо­та здій­сню­єть­ся не­ре­гу­ляр­но і зай­ма­ють­ся нею різ­ні лю­ди. Про­цес ук­ла­дан­ня ка­та­ло­гів по­ви­нен про­во­ди­ти від­діл фон­дів під ке­рів­ниц­твом го­лов­но­го хра­ни­те­ля (або ін­шої від­по­ві­даль­ної осо­би), що дасть змо­гу роз­роб­ля­ти план на пер­спек­ти­ву, ко­ор­ди­ну­ва­ти ро­бо­ту різ­них сек­то­рів, уні­фі­ку­ва­ти ви­хід­ні да­ні, як то: за­галь­на наз­ва і міс­це­ва, да­ту­ван­ня, ма­те­рі­ал, тех­ні­ка ви­ко­нан­ня, ав­тор (при на­яв­нос­ті), па­ра­мет­ри (ва­га/об’єм/роз­мі­ри), по­ход­жен­ня (об­ласть, ра­йон, на­се­ле­ний пункт), шифр та ін. На­яв­ність ко­льо­ро­вої фо­тог­ра­фії дає ві­зу­аль­ну ці­ліс­ну кар­ти­ну, а до то­го ж, мож­на да­ва­ти та­кож ори­гі­наль­ні й ці­ка­ві фраг­мен­ти (нап­рик­лад, по­ряд з фо­тог­ра­фі­єю ма­льо­ва­ної скри­ні поміс­ти­ти сфо­тог­ра­фо­ва­ну ве­ли­ким пла­ном її ніж­ку з на­ма­льо­ва­ною ав­то­ром да­тою).
Пред­ста­вив­ши де­я­кі ко­лек­ції ДМНАП Ук­ра­ї­ни в Ін­тер­не­ті (як це зро­би­ли вже ба­га­то віт­чиз­ня­них і за­ру­біж­них му­зе­їв) ми мог­ли б гід­но реп­ре­зен­ту­ва­ти са­мо­бут­ність, сво­є­рід­ність, не­пов­тор­ність, різ­но­ма­ніт­ність – кра­су і ба­гатс­тво на­ці­о­наль­ної куль­ту­ри на між­на­род­но­му рів­ні. В свою чер­гу, це б слу­гу­ва­ло до­дат­ко­вій про­па­ган­ді як му­зею, так і за­га­лом Ук­ра­ї­ни. Ак­тив­не ви­ко­рис­тан­ня му­зей­них ко­лек­цій (в ос­віт­ньо-­ви­хов­но­му, на­у­ко­во-­дос­лід­но­му, ко­му­ні­ка­тив­но­му та ін­ших ас­пек­тах) під­ні­має прес­тиж му­зею, під­ви­щує за­ці­кав­ле­ність йо­го здо­бут­ка­ми на­у­ко­вих ус­та­нов (в т. ч. за­ру­біж­них), а та­кож ши­ро­ко­го за­га­лу.
Ко­жен му­зей (но­вос­тво­ре­ний чи зас­но­ва­ний на по­да­ро­ва­ній ко­лек­ції) по­чи­на­єть­ся і, за ве­ли­ким ра­хун­ком, за­кін­чу­єть­ся фон­да­ми. Сю­ди здій­сню­ють­ся но­ві над­ход­жен­ня, тут про­хо­дить їх пер­вин­на на­у­ко­ва об­роб­ка, скла­да­єть­ся то­пог­ра­фія, сис­те­ма­тич­на кар­то­те­ка і фо­то­те­ка, ук­ла­да­ють­ся ка­та­ло­ги му­зей­них збі­рок, тут про­во­дить­ся збе­ре­жен­ня та сис­те­ма­тич­ний ква­лі­фі­ко­ва­ний наг­ляд за му­зей­ни­ми пред­ме­та­ми та екс­по­на­та­ми; пла­но­ві звір­ки, ви­да­чі для екс­по­зи­цій, вис­та­вок, рес­тав­ра­ції – і сю­ди ж во­ни по­вер­та­ють­ся для збе­рі­ган­ня.
Та­кий му­зей­ний “ко­ло­о­біг” пот­ре­бує ве­ли­кої ко­піт­кої ро­бо­ти – пос­тій­но­го фік­су­ван­ня, до­ку­мен­ту­ван­ня, вив­чен­ня. Са­ме по­лег­ши­ти, зро­би­ти ефек­тив­ною і опе­ра­тив­ною цю пра­цю, а та­кож ро­бо­ту спів­ро­біт­ни­ків на­у­ко­во-­дос­лід­но­го від­ді­лу ДМНАП Ук­ра­ї­ни та ін­ших про­філь­них та на­у­ко­вих ус­та­нов і пок­ли­ка­на су­час­на тех­ні­ка. На жаль, до­во­дить­ся кон­ста­ту­ва­ти: від­діл фон­дів, в пла­ні комп’юте­ри­за­ції та ор­гос­на­щен­ня, пе­ре­бу­ває на “пе­чер­но­му” рів­ні – не тіль­ки по сек­то­рах від­ді­лу фон­дів чи для сис­те­ма­тич­ної кар­то­те­ки і фо­то­те­ки не­має комп’юте­рів – їх на сьо­год­ніш­ній день у від­ді­лі фон­дів не­має вза­га­лі.

 БДЖІЛЬНИЦТВО В УКРАЇНІ

Людмила Потапенко (м. Київ)

Бджіль­ниц­тво – один із най­дав­ні­ших про­мис­лів лю­ди­ни. В Ук­ра­ї­ні це за­нят­тя вва­жа­ло­ся про­мис­лом від Бо­га. На­ші пред­ки вва­жали, що сам Гос­подь пос­лав свя­тих Зо­си­ма та Са­ва­тія при­нес­ти “Бо­жу ро­біт­ни­цю” на Русь із зем­лі Єги­пет­ської. І свя­ті при­нес­ли бджо­ли­ну мат­ку в сво­є­му по­со­хо­ві, а бджо­ли, під­ня­ті ар­хан­ге­лом Гав­ри­ї­лом із зем­лі, при­ле­ті­ли за ни­ми ве­ли­кою хма­рою. Жод­ну ко­ма­ху не ша­ну­ва­ли так в на­ро­ді, як бджо­лу. Її на­зи­ва­ли свя­тим ство­рін­ням та “бо­жою му­хою”, го­во­ри­ли ді­тям: “Ма­ла бджіл­ка, а й та пра­цює”. А най­ви­щою пох­ва­лою для лю­ди­ни був вис­лів: пра­цює, як бджо­ла.
Та хоч се­ля­ни здав­на вва­жа­ли свя­ти­ми зас­туп­ни­ка­ми і пок­ро­ви­те­ля­ми бджіль­ниц­тва свя­тих со­ло­вець­ких чу­дот­вор­ців Зо­си­ма і Са­ва­тія, які в ХV ст. зас­ну­ва­ли чо­ло­ві­чий мо­нас­тир на Со­ло­вець­ких ост­ро­вах в Ар­хан­гель­ській гу­бер­нії, пи­сем­ні дже­ре­ла свід­чать, що бджо­ли, і на­віть па­сі­ки, з’яви­ли­ся на те­ре­ні Ук­ра­ї­ни на­ба­га­то ра­ні­ше. “Бать­ко іс­то­рії” Ге­ро­дот ще в 444–445 рр. до Р. Х. за­хоп­ле­но опи­су­вав ба­гатс­тва на­шо­го краю, зга­ду­ю­чи роз­по­ві­ді де­я­ких ман­дрів­ни­ків про ве­ли­чез­ну кіль­кість бджіл, що ін­ко­ли че­рез них на­віть не мож­на бу­ло по­до­ро­жу­ва­ти. У цей час бджіль­ниц­тво бу­ло од­ним із го­лов­них на­ці­о­наль­них про­мис­лів, а мед і віск – го­лов­ни­ми дже­ре­ла­ми ба­гатс­тва. Крім внут­ріш­ньо­го спо­жи­ван­ня, ду­же ба­га­то ме­ду і вос­ку ви­во­зи­лося за кор­дон. Їх ку­пу­ва­ли гре­ки, ва­ря­ги, ара­би, єв­реї. Д. Явор­ниць­кий у книж­ці “На­рис іс­то­рії Ук­ра­ї­ни” пи­ше: “Грець­кі, чор­но­мор­ські ко­ло­нії не­гай­но зав’яза­ли із ни­ми (слов’яна­ми) тор­го­вель­но-­об­мін­ні зно­си­ни, ви­во­зя­чи з Над­дніп­ров’я і Над­дніс­тров’я – як од­на­ко­во свід­чать всі дже­ре­ла – хут­ро, мед, віск, ри­бу та не­віль­ни­ків, а ін­ко­ли й збіж­жя. Зно­си­ни ці, що да­лі, то все по­ши­рю­ва­лись і в Х сто­літ­ті”.
Ві­зан­тія май­же вик­люч­но жи­ла з ба­ри­шів, які ма­ла з Над­дніп­ров’я че­рез свої крим­ські ко­ло­нії. У “По­віс­ті вре­м’я­них літ” ві­до­мо­го лі­то­пис­ця Нес­то­ра та­кож зна­хо­ди­мо під­твер­джен­ня ви­со­ко­го рів­ня роз­вит­ку бджіль­ниц­тва в Ки­їв­ській Ру­сі. У 911 р. ки­їв­ський князь Олег піс­ля пе­ре­мож­но­го по­хо­ду на Цар­го­род ук­лав з гре­ка­ми уго­ду, згід­но з якою русь­кі куп­ці ма­ли пра­во вво­зи­ти мед і віск у Ві­зан­тію, не спла­чу­ю­чи ми­та. У лі­то­пи­сі та­кож опи­са­но то­го­час­ний зви­чай об­да­ро­ву­ва­ти іно­зем­них пос­лів. Так, у 945 р. Ки­їв­ський князь Ігор об­да­ро­вує при­бу­лих грець­ких пос­лів хут­ром, ра­ба­ми і вос­ком. А ко­ли кня­ги­ня Оль­га в 957 р. їз­ди­ла до Цар­го­ро­ду, то її суп­ро­вод­жу­ва­ли 44 ко­раб­лі, на­ван­та­же­ні ме­дом, вос­ком і хут­ром.
Та­кож у пер­шо­му за­ко­но­дав­чо­му ко­дек­сі Ки­їв­ської Ру­сі – “Русь­ка прав­да”, ук­ла­де­но­му ще в ХІ ст., зна­хо­ди­мо стат­ті, які ре­гу­лю­ють збе­ре­жен­ня і роз­ви­ток бджіль­ниц­тва (бор­тниц­тва). Жод­но­му про­мис­лу в “Русь­кій прав­ді” не при­ді­ле­но скіль­ки ува­ги, як бор­тниц­тву, – аж 7 ста­тей. Це під­твер­джує ве­ли­ке зна­чен­ня бор­тниц­тва в Ки­їв­ській Ру­сі. Дій­сно, мед і віск бу­ли в Ки­їв­ській Ру­сі на­йос­нов­ні­шою фор­мою зби­ран­ня да­ни­ни, а бджо­ли­ні про­дук­ти бу­ли ос­нов­ни­ми то­ва­ра­ми в тор­гів­лі з ін­ши­ми кра­ї­на­ми. До то­го ж, з ме­ду го­ту­ва­ли лі­ки, об­ря­до­ві стра­ви, ва­ри­ли зна­ме­ни­тий хміль­ний на­пій. У ко­ляд­ках мед зга­ду­єть­ся як пер­ший зі свя­тих на­по­їв. Він приз­на­чав­ся ли­ше для гос­по­да­ря ха­ти й най­по­чес­ні­ших гос­тей.

А в цьо­го па­на скам’я зас­ла­на,
Та на тій скам’ї три куб­ки сто­ять,
В пер­шо­му куб­ці – ме­док-­со­ло­док,
В дру­го­му куб­ці – кріп­кеє пи­во,
В тре­тьо­му куб­ці – зе­ле­не ви­но.
Ме­док-­со­ло­док для па­на то­го,
Кріп­кеє пи­во для жін­ки йо­го,
Зе­ле­не ви­но для йо­го ді­ток.

Ба­га­то вос­ку йшло на цер­ков­ні пот­ре­би. Вос­ко­ва сві­ча бу­ла обов’яз­ко­вим ри­ту­аль­ним ат­ри­бу­том під час на­род­жен­ня і при хре­щен­ні, під час ве­сіль­но­го об­ря­ду і в час смер­ті.
При важ­ких по­ло­гах за­па­лю­ва­ли свіч­ку, щоб по­лег­ши­ти на­род­жен­ня ди­ти­ни. То­му, хто по­ми­рав, да­ва­ли в ру­ки свіч­ку, щоб по­лег­ши­ти від­хід.
Удав­ни­ну пов­сю­ди на Ук­ра­ї­ні ви­го­тов­ля­ли свіч­ки вдо­ма. Са­ме ви­го­тов­лен­ня свіч від­бу­ва­ло­ся з ве­ли­ким бла­го­го­він­ням. За­па­лю­ва­ли лам­пад­ку пе­ред іко­на­ми, про­ка­зу­ва­ли мо­лит­ви, то­пи­ли на при­піч­ку най­чис­ті­ший віск і в ньо­го “огор­та­ли” гніт. Особ­ли­во­го по­ши­рен­ня на­бу­ли свіч­ки-­трій­ці, ви­го­тов­ле­ні за особ­ли­вою тех­но­ло­гі­єю, роз­ма­льо­ва­ні й прик­ра­ше­ні. Особ­ли­ве зна­чен­ня для ук­ра­їн­ців ма­ла страс­на сві­ча. По­вер­нув­шись із цер­кви піс­ля ве­чір­ні Страс­но­го (Чис­то­го) чет­вер­га, з нею об­хо­ди­ли все обій­стя: ха­ту, ко­мо­ру, клу­ню, стай­ню. Скрізь ви­па­лю­ва­ли хрес­ти на вхо­ді і на вік­нах – від не­чис­ті. Се­ля­ни іно­ді ви­го­тов­ля­ли страс­тні сві­чі ди­во­виж­них роз­мі­рів – два ар­ши­ни зав­дов­жки й до де­ся­ти фун­тів ва­гою. Вва­жа­ло­ся, що особ­ли­во ве­ли­ку си­лу ма­ла сві­ча, яка го­рі­ла, із ро­ку в рік, під час два­над­ця­ти Страс­тей. Хто має та­ку сві­чу, у то­го в ха­ті па­ну­ва­ти­ме лад і в гос­по­дарс­тві усе вес­ти­меть­ся. Три­ма­ли та­ку сві­чу на по­ку­ті.
На За­хід­ній Ук­ра­ї­ні до днів де­я­ких свя­тих, най­час­ті­ше на свя­то Зи­мо­во­го Ми­ко­ли, ро­би­ли спіль­ну ми­ро­ву сві­чу ва­гою до шіс­тде­ся­ти кі­лог­ра­мів. Во­на на­га­ду­ва­ла фі­гу­ру лю­ди­ни, ма­ла вис­ту­пи, схо­жі на ру­ки, на які одя­га­ли со­роч­ку. На Ми­ко­ли се­ля­ни з ці­єю мир­ською сві­чею об­хо­ди­ли все се­ло, спі­ва­ли Ми­ко­ла­їв­ські ко­ляд­ки:

Ішов Ми­ко­лай, луж­ком-­бе­реж­ком,
Свя­тий Ми­ко­лай, луж­ком-­бе­реж­ком.
Та й го­нив ко­ней сріб­ним ба­тіж­ком,
Свя­тий Ми­ко­лай, сріб­ним ба­тіж­ком.
Сріб­ним ба­тіж­ком до ха­зя­ї­на,
Свя­тий Ми­ко­лай, до ха­зя­ї­на.
Го­нив він ко­ней із до­лин і гір,
Свя­тий Ми­ко­лай, із до­лин і гір.
Із до­лин і гір наг­нав по­вен двір,
Свя­тий Ми­ко­лай, наг­нав по­вен двір.
Ой ха­зя­ї­не, не спи, не зі­вай,
Не спи, не зі­вай, ме­ди по­да­вай.
Свя­тий Ми­ко­лай, ме­ди по­да­вай.
По­ма­гай Біг вам, свя­тий Ми­ко­лай.
Свя­тий Ми­ко­лай, по­ма­гай Біг вам.

На гро­мад­ські пот­ре­би ко­жен гос­по­дар, до яко­го за­хо­ди­ла та­ка про­це­сія, мав да­ти тро­хи збіж­жя. Піс­ля об­хо­ду сві­чу збе­рі­га­ли до нас­туп­но­го свя­та в од­ній з ро­дин. Ві­ри­ли, що та­ка мир­ська сві­ча мо­же при­нес­ти щас­тя й доб­ро меш­кан­цям осе­лі, де во­на “зу­пи­нить­ся”.
Ос­кіль­ки мед і віск ко­рис­ту­ва­ли­ся ве­ли­ким по­пи­том, то ко­жен хо­тів ма­ти їх як­най­біль­ше, а та­кож і бджіл, які ство­рю­ва­ли ці про­дук­ти бджіль­ниц­тва. Спо­чат­ку лю­ди на­ма­га­ли­ся ма­ти як­най­біль­ше бор­тей. Та пос­ту­по­во, при­див­ля­ю­чись до жит­тя бджіл і вив­ча­ю­чи йо­го, лю­ди нав­чи­ли­ся “бу­ду­ва­ти” штуч­ні жит­ла для бджіл – ву­ли­ки. Як­що рап­том зва­лю­ва­ло де­ре­во з бор­тю чи від ста­рос­ті, бор­тник ря­ту­вав свої бджо­ли. Він ви­ру­бу­вав зі стов­бу­ра ко­ло­ду з бор­тю, дов­жи­ною пів­то­ра-­два мет­ри, за­леж­но від ве­ли­чи­ни бор­ті. А що бджо­ли бі­ля по­ва­ле­но­го де­ре­ва круж­ля­ли вго­рі, то бор­тник на­ма­гав­ся під­ня­ти ви­ру­ба­ну ко­ло­ду з бор­тю на су­сід­нє де­ре­во й зак­рі­пи­ти там. Втім, не зав­жди вда­ва­ло­ся ви­ру­ба­ну ко­ло­ду в той са­мий день під­ня­ти й вста­но­ви­ти на де­ре­ві, для цьо­го пот­ріб­ні бу­ли ду­же міц­ні ві­рьов­ки, спе­ці­аль­ні прис­трої (ве­ли­кі де­рев’яні ко­ле­са), та й од­ній лю­ди­ні зро­би­ти цю ро­бо­ту не під си­лу. То­му до­во­ди­ло­ся ли­ша­ти ко­ло­ду з бджо­ла­ми на де­кіль­ка днів на зем­лі. І от, прий­шов­ши че­рез де­кіль­ка днів, бор­тник по­мі­чав, що бджо­ли не ки­да­ли гніз­да в ко­ло­ді, яка сто­я­ла на зем­лі, і по­чу­ва­ли се­бе там до­сить доб­ре. Отож, не бу­ло край­ньої пот­ре­би та­кі ву­ли­ки-­ко­ло­ди під­ні­ма­ти й вста­нов­лю­ва­ти на де­ре­вах. Спер­шу та­кі бор­тьо­ві ву­ли­ки бу­ли роз­ки­да­ні по лі­сах. Там, де ліс ви­ру­бу­вав­ся, во­ни сто­я­ли на пнях. У дав­ни­ну та­кі міс­ця на­зи­ва­ли па­сі­ка­ми, то­му й су­куп­ність ву­ли­ків-­ко­лод, які там сто­я­ли, по­ча­ли на­зи­ва­ти па­сі­ка­ми.
Збіль­шен­ню кіль­кос­ті бджо­ло­сі­мей спри­я­ло що­річ­не ро­їн­ня бджіл. Спо­чат­ку лю­ди нав­чи­ли­ся при­ма­ню­ва­ти рої у на­пе­ред під­го­тов­ле­ні бор­ті чи ву­ли­ки-­ко­ло­ди, на­во­щу­ю­чи їх і на­ти­ра­ю­чи спе­ці­аль­ни­ми так зва­ни­ми ма­точ­ни­ми тра­ва­ми: ме­лі­сою, чеб­ре­цем, ма­те­рин­кою, м’ятою, лис­тям смо­ро­ди­ни, а по­тім нав­чи­ли­ся і пе­ред­ба­ча­ти ви­хід рою, ло­ви­ти йо­го й сад­жа­ти у ву­лик.
Щоб ло­ви­ти рої, пот­ріб­но бу­ло пос­тій­но бу­ти бі­ля сво­їх бджіл, і па­січ­ни­ки по­ча­ли спо­руд­жу­ва­ти тим­ча­со­ве жит­ло (хо­ча б ку­рінь) бі­ля ву­ли­ків або нав­па­ки – вста­нов­лю­ва­ти ву­ли­ки ко­ло осе­лі.
Із хро­нік по­ля­ка Ан­о­ні­ма Гал­ла до­ві­ду­є­мо­ся про іс­ну­ван­ня вже в ХІ ст. па­сік на Ук­ра­ї­ні. Він пи­сав: “Я ба­чив на цій зем­лі над­зви­чай­но ба­га­то бджіл, па­сік у сте­пах і бор­тей у лі­сах”. А іс­то­рик В. Ляс­ко­рин­ський у сво­їй кни­зі “Іс­то­рія Пе­ре­яс­лав­ської зем­лі з най­дав­ні­ших ча­сів до по­ло­ви­ни ХІ­ІІ сто­літ­тя” від­мі­чав: “У Пе­ре­яс­лав­ській зем­лі, так са­мо як і в ін­ших зем­лях, у зв’яз­ку з ліс­ним ба­гатс­твом, дав­но вже іс­ну­ва­ло па­січ­ниц­тво”. У сьо­мо­му то­мі “Іс­то­рія Ук­ра­ї­ни-­Ру­сі. Ко­заць­кі ча­си до ро­ку 1625” М. Гру­шев­сько­го від­зна­че­но: “На­віть у су­хих Ра­хун­ко­ви­чів, пра­ви­тельс­твен­них ре­ві­зо­рів, що опи­су­ва­ли до­хо­ди ук­ра­їн­ських ста­рос­тів у ХVІ ст., зна­хо­ди­мо опис ба­га­тих па­сік. “Суть ин­ше па­сі­ки, іж і три се­ли­ща за од­ну па­се­ку не сто­ят”, – пи­ше ре­ві­зор про мі­щан брац­слав­ських, – “При ко­то­рой есть на ми­лю зем­ли, а в на­и­мен­шое пол­ми­ле; так­же в не­го паш­ня, ста­вы спус­тные, пчол мнос­тво, зверъ вся­кий, са­ды и ого­ро­ды ово­що­вым рос­кош­ныи и ве­ли­кий иной по­жи­ток... Паш­ня там ро­дить збо­жье вся­кое зав­жды мней, не­же­ли при ко­то­ромъ ин­шомъ замъ­ку”.
За­нят­тя па­січ­ниц­твом ва­жа­ло­ся свя­тою спра­вою. Па­сі­ки бу­ли при мо­нас­ти­рях і цер­квах, три­ма­ли бджіл ко­за­ки і прос­тий люд. У се­лах, ху­то­рах, на уз­ліс­сях сто­я­ли па­сі­ки, в яких пе­ре­ва­жа­ли ву­ли­ки-­ко­ло­ди.
В Ук­ра­ї­ні аж до поч. ХІХ ст. іс­ну­ва­ло три ос­нов­них ти­пи ву­ли­ків:
1) ву­ли­ки-­ко­ло­ди (бор­тя­ки, сто­я­ки, пень­ки);
2) дуп­лян­ки або без­дон­ки;
3) ки­ма­ки, ко­ші, са­пет­ки-­ву­ли­ки.
Най­більш ста­рі ук­ра­їн­ські ву­ли­ки – це, без­пе­реч­но, ву­ли­ки-­ко­ло­ди. З тов­сто­го де­ре­ва (ді­а­мет­ром не мен­ше 50 см) ви­ру­бу­ва­ли чи ви­па­лю­ва­ли ко­ло­ду зав­дов­жки з пів­то­ра мет­ра. Спо­чат­ку ви­дов­бу­ва­ли довж – дов­гий от­вір ши­ри­ною 10-13 см і дов­жи­ною від 50 до 100 см. По­тім цей от­вір роз­ши­рю­ва­ли со­ки­рою вглиб ко­ло­ди, щоб ут­во­ри­лася по­рож­ни­на ок­руг­лої чи тра­пе­це­вид­ної фор­ми, при­чо­му вер­хню час­ти­ну ро­би­ли тро­хи шир­шою, ніж ниж­ню. Гли­би­на ці­єї по­рож­ни­ни за­ле­жа­ла від тов­щи­ни ко­ло­ди, так як тов­щи­на сті­нок ву­ли­ка по­вин­на бу­ла бу­ти не мен­ше 10 см. Довж щіль­но зак­ри­ва­єть­ся дво­ма втул­ка­ми (вер­хньою дов­жі­єю і ниж­ньою дов­жі­єю), щоб мож­на бу­ло ог­ля­ну­ти вер­хню або ниж­ню час­ти­ну гніз­да, не роз­кри­ва­ю­чи всьо­го ву­ли­ка, аби мен­ше три­во­жи­ти бджіл. Ін­ко­ли втул­ки ще зак­ри­ва­ють міц­ною дош­ко­ю-­сніт­тю, яка зак­ріп­лю­ва­ла­ся на ко­ло­ді ду­бо­ви­ми гвіз­дка­ми-­диб­ля­ми. Уліт­ку у ве­ли­ку спе­ку па­січ­ник вий­мав ниж­ню дов­жію, а от­вір зак­ри­вав ли­ше сніт­тю. Так гніз­до кра­ще про­віт­рю­ва­лось і бджо­ли кра­ще пе­ре­но­си­ли ви­со­ку тем­пе­ра­ту­ру. Зи­мою ж па­січ­ник клав у ву­лик на дно жмут су­хої жит­ньої со­ло­ми, яка має влас­ти­вість ду­же доб­ре вби­ра­ти во­ло­гу, і під стінь та­кож ро­би­ла­ся прок­лад­ка з жит­ньої су­хої со­ло­ми. Це за­хи­ща­ло бджіл від зи­мо­во­го й вес­ня­но­го хо­ло­ду й над­мір­ної во­ло­гос­ті. Якщо ж па­сі­ка сто­я­ла в лі­сі, то стінь за­хи­ща­ла бджіл і від вед­ме­дів.

У ко­ло­ді роб­лять ще один ма­лень­кий от­вір-­льо­ток, че­рез який бджо­ли за­лі­та­ють у ву­лик і ви­лі­та­ють з ньо­го. Він міс­тив­ся або нав­про­ти дов­жа, або під ку­том 90° до дов­жа, май­же по­се­ре­ди­ні дуп­ла, трош­ки ближ­че до сте­лі. Льо­ток час­то ро­би­ли у виг­ля­ді пря­мо­кут­но­го от­во­ру, роз­мі­ром десь 4х8 см. У ньо­го встав­ля­ли ко­ну­со­по­діб­ний вкла­диш, який од­ним кін­цем тро­хи вис­ту­пає з льот­ка че­рез стін­ку на­зов­ні, з дру­гим, прой­шов­ши че­рез внут­ріш­ню по­рож­ни­ну ву­ли­ка, упи­ра­єть­ся в про­ти­леж­ну її стін­ку. Цей вкла­диш пе­рек­ри­ває льо­ток, за­ли­ша­ю­чи дві вер­ти­каль­ні щі­ли­ни з обох бо­ків зав­шир­шки 1–2 см, і слу­жить опо­рою для стіль­ни­ків, обе­рі­га­ю­чи їх від об­ри­ван­ня. Ін­ко­ли льот­ки ро­би­ли круг­лої фор­ми. Над льот­ком і під ним за­би­ва­ли де­рев’яні ло­па­точ­ки, з яких ниж­ня пра­ви­ла за при­літ­ну дощеч­ку, а вер­хня за­хи­ща­ла бджіл від до­щу.
Усе­ре­ди­ну ву­ли­ка встав­ля­ють дві хрес­то­ви­ни: од­ну у вер­хній час­ти­ні, на від­ста­ні 25–32 см від сте­лі, дру­гу на 15–20 см ниж­че льот­ка. Ці дві хрес­то­ви­ни та­кож слу­жи­ли опо­рою для стіль­ни­ків, обе­рі­га­ю­чи їх від обри­ван­ня.
Щоб за­хис­ти­ти ву­ли­ки-­ко­ло­ди від до­щу та від сон­ця у літ­ню спе­ку, їх нак­ри­ва­ли пок­рів­ля­ми з со­ло­ми, ко­ри, де­ре­ва, а ін­ко­ли й че­реп’яни­ми.
Ста­ви­ли ву­ли­ки ко­ло­ди чи прос­то на зем­лі, чи на пнях від зру­ба­них де­рев, чи на не­ви­со­ких під­став­ках з де­ре­ва або ка­ме­ню.
Як­що ко­ло­да бу­ла ду­же тов­ста, то з неї на­віть ро­би­ли ву­лик на дві чи три бджо­ло­сім’ї, ви­дов­бу­ю­чи в ко­ло­ді дві чи три по­рож­ни­ни, від­по­від­но об­лаш­то­ву­ю­чи їх.
Ву­ли­ки-­ко­ло­ди бу­ли ду­же гро­міз­д­ки­ми, важ­ки­ми, то­му їх ду­же рід­ко пе­ре­во­зи­ли з од­но­го міс­ця на дру­ге, ду­же рід­ко за­но­си­ли на зи­му в ом­ша­ни­ки, так як тов­сті стін­ки цих ву­ли­ків до­сить доб­ре за­хи­ща­ли бджіл від мо­ро­зу.
Де­що піз­ні­ше в Ук­ра­ї­ні ви­ник­ли ву­ли­ки-­дуп­лян­ки або, як ще їх на­зи­ва­ли, без­дон­ки. Дуп­лян­ки бу­ли на­ба­га­то мен­ші від ву­ли­ків-­ко­лод, їх ви­со­та ся­га­ла не біль­ше мет­ра, і во­ни ма­ли на­ба­га­то тон­ші стін­ки. Дуп­лян­ки не ма­ли дов­жії, не ма­ли дна, то­му ін­ша їх наз­ва – без­дон­ки. У стін­ках дуп­лян­ки був ли­ше один от­вір – льо­ток. Усе­ре­ди­ні, в од­но­му чи двох міс­цях, зак­ріп­лю­ва­ли­ся лег­кі хрес­то­по­діб­ні по­пе­реч­ки (вто­ри­ці) для під­трим­ки стіль­ни­ків. Дуп­лян­ки, як і ву­ли­ки-­ко­ло­ди, нак­ри­ва­ли бе­рес­тою, че­реп’яни­ми і со­лом’яни­ми пок­рів­ля­ми. Ста­ви­ли дуп­лян­ки від­кри­тим дном пря­мо на зем­лю і ос­но­ву дуп­лян­ки при­ко­пу­ва­ли. Іно­ді для збіль­шен­ня об’єму ву­ли­ка під дуп­лян­кою ви­ко­пу­ва­ли ям­ку, щоб бджо­ли мог­ли бу­ду­ва­ти там стіль­ни­ки. Дуп­лян­ки ви­дов­бу­ва­ли з ли­пи, віль­хи чи ду­ба. Ду­же час­то дуп­лян­ки ви­го­тов­ля­ли з де­рев, які вже ма­ли при­род­ні дуп­ла, звід­си, оче­вид­но, по­хо­дить і наз­ва дуп­лян­ка. Дуп­лян­ки бу­ли не та­кі важ­кі, як ву­ли­ки-­ко­ло­ди, і це да­ва­ло мож­ли­вість ви­во­зи­ти бджіл на ро­їн­ня і на взя­ток на ли­пу, ака­цію, греч­ку, бу­дяк, на ота­ву. Вес­ною у лі­сі на­ба­га­то ра­ні­ше зац­ві­та­ють де­ре­ва й пер­воц­ві­ти, ніж на по­лях і в са­дах бі­ля осель. То­му па­січ­ни­ки ран­ньої вес­ни ви­во­зи­ли ву­ли­ки на уз­ліс­ся чи до лі­су, щоб бджо­ли­ні сім’ї доб­ре зміц­ні­ли на ран­ніх лі­со­вих ме­до­но­сах, да­ли гар­ні рої, а по­тім за­без­пе­чи­ли доб­рий взя­ток. Як­що лі­су поб­ли­зу не бу­ло, то па­січ­ни­ки ви­во­зи­ли ву­ли­ки в луг, де рос­ло ба­га­то верб, ло­зи, ше­лю­ги та ін­ших ку­що­вих де­ре­в. Па­січ­ни­ки ду­же ша­ну­ва­ли вер­бу, яка зац­ві­тає най­пер­шою з усіх де­рев нап­ри­кін­ці бе­рез­ня і дає бджо­лам ба­га­то ме­ду й нек­та­ру. Па­січ­ни­ки зна­ли, що пи­лок і нек­тар з вер­би ма­ють спе­ци­фіч­ні оз­до­ров­чі влас­ти­вос­ті для бджіл. Бі­ля ві­до­мої шко­ли бджіль­ниц­тва в се­лі Паль­чи­ки Чер­ні­гів­ської об­лас­ті наш ве­ли­кий па­січ­ник, зас­нов­ник ці­єї шко­ли, Пет­ро Про­ко­по­вич ра­зом із сво­ї­ми уч­ня­ми на­са­див бі­ля 2000 верб. Та­кож лі­си Ук­ра­ї­ни ба­га­ті на віль­ху, бе­рест, клен, ди­ку гру­шу, які цві­туть у бе­рез­ні та квіт­ні і є гар­ни­ми ме­до­но­са­ми. Але най­кра­щим ме­до­но­сом на­ших лі­сів є ли­па. Зац­ві­тає во­на нап­ри­кін­ці чер­вня, на по­чат­ку лип­ня. На Ук­ра­ї­ні най­більш по­ши­ре­ні сор­ти ли­пи:
–?ли­па ши­ро­ко­лис­та, яка дає 600–1000 кг ме­ду з гек­та­ру на­сад­жень;
–?ли­па дріб­но­лис­та, яка дає 800 кг ме­ду з гек­та­ра на­сад­жень;
–?ли­па пух­нас­та, яка рос­те на пів­ден­но­му За­хо­ді Ук­ра­ї­ни і дає 1200 кг ме­ду з гек­та­ра на­сад­жень.
Ли­по­вий мед зав­жди був ос­нов­ною час­ти­ною то­вар­ної про­дук­ції ба­га­тьох па­сік.
З лу­гів і лі­сів взя­ток бу­ває в пер­шій по­ло­ви­ні лі­та, до Іва­на Ку­па­ла; греч­ка цві­те у жни­ва, піс­ля Пет­ра та аж до Спа­са або до пер­шої Пре­чис­тої. А під час Пет­рів­ки зац­ві­та­ють бу­дя­ки й ін­ко­ли їх так бу­ває ба­га­то, що “по­ле на­че ки­тай­кою вкри­те, а прой­ди по­лем – па­хо­щі, аж го­ло­ва вер­тить­ся”. (І. Лах­но. “Про бджіл”). То­му па­січ­ни­ки вес­ною ви­во­зять па­сі­ки в ліс або в луг, в Пет­рів­ку ви­во­зять на бу­дя­ки, а у жни­ва – на греч­ку.
Пе­ре­во­зи­ли бджіл тіль­ки вно­чі. Віз має бу­ти як­най­біль­ший і доб­ре на­топ­та­ний со­ло­мою чи сі­ном. Льо­ток у дуп­ля­нок при цьо­му зак­ри­ва­ли, а дно зав’язу­ва­ли “рід­ким” по­лот­ном, яке доб­ре про­пус­ка­ло по­віт­ря. Дуп­лян­ки най­кра­ще ста­ви­ти рів­но, щіль­но, прокла­да­ю­чи між ни­ми со­ло­му, і міц­но ув’язу­ю­чи мо­туз­ка­ми. При­чо­му дуп­лян­ки на віз ста­ви­ли так, щоб реб­ро со­тів у кож­ній дуп­лян­ці бу­ло зо­рі­єн­то­ва­не вздовж во­за, так со­ти мен­ше об­ри­ва­ли­ся. На один віз ув’язу­ва­ли до двад­ця­ти дуп­ля­нок. Так упа­ко­ва­ні бджо­ли мож­на бу­ло пе­ре­во­зи­ти од­ні­єю па­рою во­лів. Бджіл зав­жди на­ма­га­ли­ся пе­ре­во­зи­ти са­ме во­ла­ми, бо во­ни більш рів­но йдуть і не шар­па­ють як ко­ні, та й ре­а­гу­ють на уку­си бджіл, во­ли на­ба­га­то спо­кій­ні­ше, ніж ко­ні, яких в та­ко­му ви­пад­ку вза­га­лі не мож­на спи­ни­ти. Як­що дуп­ля­нок бу­ло ба­га­то, то од­на па­ра во­лів мог­ла вез­ти у два во­зи (зад­ній прос­то прив’язу­вав­ся до пе­ред­ньо­го).
Па­січ­ни­ки ін­ко­ли пе­ре­во­зи­ли бджіл на від­стань, яку не мог­ли прой­ти во­ли за од­ну ніч. То­ді вран­ці зу­пи­ня­ли­ся, зні­ма­ли ву­ли­ки з во­за, від­кри­ва­ли льот­ки і да­ва­ли мож­ливість бджо­лам об­ле­ті­ти­ся. Вве­че­рі зно­ву па­ку­ва­ли бджіл на віз і їха­ли да­лі. На­ма­га­ли­ся при­вес­ти бджіл на взя­ток до схо­ду сон­ця і вста­но­ви­ти ву­ли­ки на від­ста­ні 50–100 м від ме­до­но­сів.
Як­що зас­то­со­ву­ва­ла­ся ро­є­бій­на сис­те­ма до­бу­ван­ня ме­ду, то на по­чат­ку го­лов­но­го взят­ку (нап­рик­лад, ко­ли цві­те греч­ка), па­січ­ни­ки “пус­ка­ли на мед” бджіл. Дуп­лян­ки доб­ре під­ку­рю­ва­ли ди­мом, пе­ре­вер­та­ли і сту­ком гна­ли бджіл уго­ру, щоб зло­ви­ти мат­ку. Злов­ле­ну мат­ку зак­ри­ва­ли в клі­точ­ку, яку зак­ріп­лю­ва­ли у ву­ли­ку бі­ля льот­ка. У та­кій си­ту­а­ції до­рос­лі бджо­ли не зай­ня­ті по дог­ля­ду за мат­кою і чир­вою, і всі зби­ра­ють мед. За 5–6 днів доб­ро­го взят­ку бджо­ли прос­то “за­ли­ва­ють” дуп­лян­ку ме­дом. Але до осе­ні бджіл у та­кій дуп­лян­ці бу­де ду­же ма­ло, та­ка сім’я не пе­ре­зи­мує.
На від­мі­ну від ву­ли­ків-­ко­лод, дуп­лян­ки на зи­му тре­ба ду­ло хо­ва­ти від хо­ло­ду. Для цьо­го ви­ко­рис­то­ву­ва­ли­ся ко­мо­ри, пле­те­ні са­раї, зем­ля­ні пог­ре­би і ями. Але най­кра­ще зи­му­ва­ли бджо­ли в спе­ці­аль­но по­бу­до­ва­них для цьо­го ом­ша­ни­ках, де бу­ло теп­ло, су­хо, ти­хо, тем­но і бу­ло доб­ре про­віт­рю­валося. 2 жов­тня, в день свя­тих чу­дот­вор­ців Са­ва­тія і Зо­си­ма, па­січ­ни­ки по­чи­на­ли за­но­си­ти дуп­лян­ки на зи­мів­лю. Але як­що по­го­да сто­я­ла теп­ла, бджо­ли мог­ли бу­ти на ву­ли­ці аж до Пи­ли­пів­ни. Чим піз­ні­ше за­хо­ва­єш бджо­ли – тим кра­ще во­ни пе­ре­зи­му­ють.
Бу­ва­ло, в кін­ці лі­та па­січ­ник ба­чив, що всі дуп­лян­ки з бджо­ла­ми не по­міс­тять­ся в при­мі­щен­ня для зи­мів­лі, то­ді він за­ку­рю­вав бджіл сір­кою, вби­ва­ю­чи їх, а по­тім ви­рі­зу­вав чи ви­би­вав со­ти з ме­дом. Час­то так ги­нуть най­кра­щі сім’ї, що зіб­ра­ли най­біль­ше ме­ду.
В Кар­па­тах і на пів­дні Ук­ра­ї­ни ду­же по­ши­ре­ни­ми бу­ли ву­ли­ки, пле­те­ні з со­ло­ми. Жит­ню со­ло­му для пле­тін­ня ву­ли­ків жа­ли сер­пом, за тиж­день до по­чат­ку жнив (у цей пе­рі­од во­на най­міц­ні­ша). Ко­лос­ки від­рі­за­ли сер­пом і кла­ли на стер­ні, щоб во­ни доз­рі­ли. З от­ри­ма­ної та­ким спо­со­бом со­ло­ми мож­на зра­зу ж по­чинали плес­ти ву­ли­ки там, де бджо­ли вже ро­ять­ся й пот­ріб­ні но­ві ву­ли­ки. Та­кож цю со­ло­му мож­на збе­рег­ти в сто­до­лі і плес­ти ву­ли­ки зи­мою. Со­лом’яні ву­ли­ки пле­ли на де­рев’яних “ко­лод­ках”, щоб усі ву­ли­ки ма­ли од­на­ко­вий об’єм, із со­лом’яних джгу­тів, дов­жи­ною 6–7 см. Зши­ва­ють со­лом’яні джгу­ти ко­рою із бе­рес­та, роз­щеп­ле­ни­ми пру­та­ми із ло­зи. Ло­зу за­го­тов­ля­ли взим­ку, очи­ща­ли пру­ти від ко­ри, ви­су­шу­ва­ли і збе­рі­га­ли у су­хо­му пог­ре­бі. Пе­ред тим, як плес­ти ву­ли­ки, пру­ти мо­чи­ли в га­ря­чо­му нас­тої де­рев’яно­го по­пе­лу, щоб во­ни не ла­ма­ли­ся. Вип­лі­та­ли ву­ли­ки десь на 10 см ви­ще від фор­ми (“ко­лод­ки”) і змо­чу­ва­ли йо­го теп­лою во­дою. Ста­ви­ли йо­го на дош­ки, а по­тім кла­ли дош­ки і на вип­ле­те­ний ву­лик, а на них кла­ли тя­гар до 10 пу­дів ва­гою. Під тя­га­рем со­лом’яний ву­лик пе­ре­бу­вав при­най­мні два дні. Зни­зу ви­рі­зу­вав­ся льо­ток. По­тім вже су­хий ву­лик на­ти­ра­ли ме­лі­сою, ду­ши­цею, лис­тям смо­ро­ди­ни, і в ньо­го вже мож­на бу­ло са­ди­ти рій. Со­лом’яні ву­ли­ки ма­ли ряд пе­ре­ваг:
–?в со­лом’яних ву­ли­ках вліт­ку не так жар­ко, як в де­рев’яних, а бджо­ли ду­же по­га­но пе­ре­но­сять ви­со­ку тем­пе­ра­ту­ру;
–?со­ло­ма ду­же гіг­рос­ко­піч­на, во­на доб­ре вби­рає во­ло­гу, то­му в со­лом’яних ву­ли­ках ду­же су­хо, і бджо­ли доб­ре по­чу­ва­ють се­бе в та­ко­му ву­ли­ку;
–?со­лом’яний ву­лик не тріс­ка­єть­ся, не ко­ро­бить­ся;
–?со­лом’яний ву­лик більш лег­кий, ніж де­рев’яний;
–?з со­лом’яно­го ву­ли­ка ду­же лег­ко пе­рег­на­ти бджіл в ін­ший со­лом’яний ву­лик.
Три­ма­ли та­кі ву­ли­ки в ок­ре­мій бу­дів­лі – “чоль­ни­ку”. Со­лом’яні ву­ли­ки та­кож па­січ­ни­ки ви­во­зи­ли на взя­ток. Як­що до­ро­га бу­ла гар­на, то па­ку­вали ко­ші на на­топ­та­ний со­ло­мою віз, як дуп­лян­ки, ув’язу­вали мо­туз­ка­ми і ве­зли во­ла­ми. А як­що до­ро­га не­відповідна, як час­то бу­ває в го­рах, то нав’ючу­вали по чо­ти­ри ко­ші на ко­ня, і пе­ре­во­зили до пот­ріб­но­го міс­ця.

Ме­до­вий взя­ток в го­рах най­ба­гат­ший за ли­пень мі­сяць. Ін­ко­ли вже в кін­ці лип­ня бджо­ли на­но­сять скіль­ки ме­ду, що він не вмі­ща­єть­ся у ву­лик. То­ді па­січ­ник зрі­зає верх ву­ли­ка, накла­дає звер­ху дру­гий, злег­ка під­ку­рює – ви­га­няє бджо­ли в но­вий ву­лик. А мед ви­би­рає лож­кою або но­жем в ноч­ви.
Пет­ро Про­ко­по­вич від­зна­чав, що по­я­ва ву­ли­ків ма­ла ве­ли­ке зна­чен­ня, бо во­ни да­ли змо­гу біль­ше роз­во­ди­ти бджо­ли­них ро­дин, кра­ще ви­ко­рис­то­ву­ва­ти ме­до­дай­ні рос­ли­ни.
За­раз в Ук­ра­ї­ні з опи­са­них ву­ли­ків мож­на тіль­ки на По­ліс­сі у па­січ­ни­ків по­ба­чи­ти ву­ли­ки-­ко­ло­ди. Дуп­лян­ки, ки­ма­ки, ко­ші, са­нет­ки за­мі­ни­ли рам­ко­ві ву­ли­ки, прі­о­ри­тет ви­най­ден­ня яких на­ле­жить ук­ра­їн­це­ві Пет­ру Про­ко­по­ви­чу. Але як­що вліт­ку ви прий­де­те в Му­зей на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Ук­ра­ї­ни в Ки­є­ві, то на екс­по­зи­ції “Се­ред­ня Над­дніп­рян­щи­на” бі­ля ха­ти із с.?Яс­но­зір’я Чер­кась­кої об­лас­ті по­ба­чи­те па­сі­ку із дуп­ля­нок і по­руч – ом­ша­ник, у якому дуп­лян­ки хо­ва­ли на зи­му.
На екс­по­зи­ції “Пол­тав­щи­на” у са­ди­бі за­мож­но­го ко­за­ка із с. Ле­лю­хів­ка та­кож роз­та­шо­ва­на па­сі­ка з дуп­ля­нок. Ми­ко­ла Сум­цов пи­сав, що ук­ра­їн­ські се­ля­ни ду­же лю­би­ли “бо­жу му­ху”, бо на­віть ма­лень­ка па­сі­ка да­ва­ла ме­ду на Спа­са й вос­ку на свіч­ку Гос­по­ду. Ця лю­бов вис­лов­лю­єть­ся і в прис­лів’ях: “Не­ма са­ду без па­сі­ки, а пло­дів без бджіл"; “Де бджо­лі взя­ток, там лю­ди­ні дос­та­ток"; “Мед від ста хво­роб”.
На екс­по­зи­ції “По­ліс­ся” бі­ля ха­ти із с. Бе­хи Жи­то­мир­ської обл. вста­нов­ле­ні ву­ли­ки-­ко­ло­ди. Се­ред них уні­каль­ний ву­лик на три бджо­ли­ні ро­ди­ни. А бі­ля ха­ти із с. Бла­же­ве Рів­нен­ської обл. мож­на по­ба­чи­ти ву­ли­ки – ко­ло­ди на де­ре­вах.
На екс­по­зи­ції “За­кар­пат­тя” де­монс­тру­ють­ся пле­те­ні з со­ло­ми ву­ли­ки у са­ди­бі з с. Стеб­лів­ка в чу­рі та бі­ля ха­ти із с. Ре­кі­ти. Бі­ля ці­єї ха­ти та­кож є пчоль­ник, у який пле­те­ні з со­ло­ми ву­ли­ки ста­ви­ли на зи­му.


_______________
1.    Гру­шев­ський М. Іс­то­рія Ук­ра­ї­ни-­Ру­си. – Т. VІІ. – К., 1995.
2.    Сум­цов М. Сло­бо­жан­щи­на: Іс­то­ри­ко-­ет­ног­ра­фіч­на роз­від­ка. – Х., 1918.
3.    Вовк Х. Сту­дії з ук­ра­їн­ської ет­ног­ра­фії та ант­ро­по­ло­гії. – К., 1995.
4.    Про­ко­по­вич П. Изб­ран­ные ста­тьи по пче­ло­водс­тву. – М., 1960.
5.    Вет­виц­кий Н. Сок­ра­щен­ная на­у­ка прак­ти­чес­ко­го пче­ло­водс­тва. – С. Пб., 1846.
6.    Ши­ма­нов­ський В. Па­се­ка при на­род­ной шко­ле. – С. Пб., 1908.
7.    Дер­нов М. Ко­лод­ное пче­ло­водс­тво. Ру­ко­водс­тво к пра­виль­но­му ве­де­нию пчел в не­раз­бор­ных ульях. – Пет­рог­рад, 1917.
8.    Ку­ку­руд­за П. Ко­рот­кий під­руч­ник пчо­лярс­тва. – Уж­го­род, 1925.
9.    Пав­ли­чен­ко Т. Як пе­рег­на­ти пчо­лы з ко­ша до ра­мо­во­го ву­ли­ка. – Уж­го­род, 1926.
10.    Лах­но І. Про бджіл. До­да­ток до № 25 ча­со­пи­сі “Ху­то­ря­ни”. – Пол­та­ва, 1906.
11.    Юр­чен­ко Т. Ко­рот­кий на­рис іс­то­рії ук­ра­їн­сько­го па­січ­ниц­тва. – При­лу­ки, 1926.
12.    Бон­дар­чук Л., Со­ло­ма­ха Г. Ву­ли­ки. Іс­то­рія ство­рен­ня та різ­ні сис­те­ми. – К., 1998.
13.    По­лі­щук В. Бджіль­ниц­тво. – Л., 2001.
14.    Не­чуй-­Ле­виць­кий І. Ста­рос­віт­ські ба­тюш­ки та ма­туш­ки. Тво­ри в 2 х то­мах. – Т. 2. – К., 1977.
15.    Грін­чен­ко Б. Під ти­хи­ми вер­ба­ми. – К., 1970.
16.    Та­лан­чук О. 100 най­ві­до­мі­ших об­ра­зів ук­ра­їн­ської мі­фо­ло­гії. – К., 2002.
17.    Ску­ра­тів­ський В. Свят ве­чір. – К., 1994.
18.    Ску­ра­тів­ський В. На кри­лах хра­му – К., 1998.
19.    Явор­ниць­кий М. “На­рис іс­то­рії кра­ї­ни”. – К., 1957.

 ПРОБЛЕМИ ОЗДОРОВЛЕННЯ ГЕНОФОНДУ УКРАЇНЦІВ

Анатолій Потопальський, Лариса Юркевич (м. Київ)

Як ві­до­мо, Ук­ра­ї­на всту­пи­ла в епо­ху сво­єї не­за­леж­нос­ті в най­руй­нів­ні­ший пе­рі­од сво­єї іс­то­рії – ко­ли в мир­ний час, без вій­ни, без за­галь­но­го го­ло­до­мо­ру різ­ко ско­ро­чу­ва­ла­ся кіль­кість на­се­лен­ня, що під­твер­дже­но пе­ре­пи­сом на­се­лен­ня, про­ве­де­ним у 2001 р., ко­ли змен­шу­ва­ла­ся на­род­жу­ва­ність ді­тей, а кіль­кість хво­рих на ту­бер­ку­льоз, СНІД, он­ко­зах­во­рю­ван­ня – збіль­шу­ва­ла­ся. При цьо­му різ­ко зрос­ла кіль­кість но­во­на­род­же­них з по­ру­шен­ня­ми фі­зич­но­го й пси­хо­ло­гіч­но­го роз­вит­ку, що є нас­лід­ком по­ши­рен­ня нар­ко­ма­нії та ал­ко­го­ліз­му. Знач­ну роль ві­діг­ра­ють та­кож нас­лід­ки Чор­но­биль­ської та ін­ших тех­но­ген­них ка­тас­троф.
Ви­хо­дя­чи з цьо­го, тре­ба дба­ти не ли­ше про зрос­тан­ня еко­но­мі­ки на­шої дер­жа­ви, про збе­ре­жен­ня пам’яток куль­ту­ри й іс­то­рії, а й про оз­до­ров­лен­ня лю­дей та нав­ко­лиш­ньо­го се­ре­до­ви­ща.
Но­вий на­у­ко­вий нап­ря­м мо­ле­ку­ляр­но-­ге­не­тич­но­го оз­до­ров­лен­ня лю­ди­ни і дов­кіл­ля ство­ре­но в Інс­ти­ту­ті мо­ле­ку­ляр­ної бі­о­ло­гії і ге­не­ти­ки На­ці­о­наль­ної Ака­де­мії на­ук Ук­ра­ї­ни (ІМ­БіГ НА­НУ) та в Інс­ти­ту­ті оз­до­ров­лен­ня і від­род­жен­ня на­ро­дів Ук­ра­ї­ни (ІОВ­НУ) під ке­рів­ниц­твом А. По­то­паль­сько­го, яко­го в 1966 р. бу­ло об­ра­но в США Лю­ди­ною ро­ку і жит­тє­о­пис яко­го вне­се­но до спис­ку 500 виз­на­них лі­де­рів сві­ту, а в 2004 р. пред­став­ле­но ра­зом із дво­ма ко­ле­га­ми на здо­бут­тя Но­бе­лів­ської пре­мії. А. По­то­паль­ським роз­роб­ле­но но­вий на­у­ко­вий нап­ря­м планомірного пок­ра­щен­ня струк­ту­ри при­род­них бі­о­ло­гіч­но ак­тив­них ре­чо­вин (ал­ка­ло­ї­дів, амі­но­кис­лот, бі­о­ген­них амі­нів, но­сі­їв спад­ко­вої ін­фор­ма­ції – нук­ле­ї­но­вих кис­лот) з одер­жан­ням пре­па­ра­тів, які на мо­ле­ку­ляр­но­му і ге­не­тич­но­му рів­нях оз­до­ров­лю­ють лю­ди­ну і дов­кіл­ля.
Спів­ро­біт­ни­ка­ми ІОВ­НУ та ІМ­БіГ НА­НУ от­ри­ма­ні ори­гі­наль­ні пре­па­ра­ти з про­ти­пух­лин­ною, про­ти­ві­рус­ною, про­ти­бак­те­рі­аль­ною, іму­но­ре­гу­лю­вальною та про­ти­ра­ді­а­цій­ною ді­єю. Це та­кі пре­па­ра­ти як “Амі­то­зин”, “Іза­ті­зон” та ін. Во­ни за­хи­ще­ні ав­тор­ськи­ми сві­доц­тва­ми та па­тен­та­ми. Роз­роб­ле­но спо­со­би ви­ко­рис­тан­ня їх впли­ву на бі­о­ло­гіч­ні про­це­си в ме­ди­ци­ні, ве­те­ри­на­рії та сіль­сько­му гос­по­дарс­тві. Ство­ре­ні й ін­ші ана­ло­ги цих пре­па­ра­тів.
Дер­жав­ним Де­пар­та­мен­том ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни зат­вер­дже­но нас­та­но­ву на зас­то­су­ван­ня іза­ті­зо­ну як ком­плек­сно­го, про­ти­ві­рус­но­го, ан­ти­бак­те­рі­аль­но­го, ан­тиг­риб­ко­во­го й іму­но­мо­ду­лю­вально­го пре­па­ра­ту, який має ши­ро­кий спектр дії, за­без­пе­чу­ю­чи ви­со­кий лі­ку­валь­но-­про­фі­лак­тич­ний, про­ти­за­паль­ний і ан­ти­гіс­та­мін­ний ефек­ти, під­ви­щує ре­зис­тен­тність ор­га­ніз­му всіх ви­дів тва­рин, пта­хів і ко­мах (шов­коп­ря­дів, бджіл). Бджо­ля­рі Ук­ра­ї­ни ши­ро­ко ко­рис­ту­ють­ся на­шим пре­па­ра­том. У зах­ва­ті від іза­ті­зо­ну і влас­ни­ки до­маш­ніх улюб­лен­ців – па­пуг, ко­тів, со­бак.
На­шим ко­лек­ти­вом ство­ре­но пре­па­рат “Ди­вос­тим”, який під­ви­щує про­дук­тив­ність рос­лин, ко­мах, риб, пта­хів на 20–40 %.
Зав­дя­ки роз­роб­ле­но­му на­ми спо­со­бу без­век­тор­ної пе­ре­да­чі спад­ко­вої ін­фор­ма­ції від рос­лин-­до­но­рів з пев­ни­ми оз­на­ка­ми до рос­лин-­ре­ци­пі­єн­тів, які цих оз­нак не ма­ють, за до­по­мо­гою ал­кі­ло­ва­них ек­зо­ген­них ДНК, но­сі­їв спад­ко­вої ін­фор­ма­ції, на­ми ство­ре­ні но­ві фор­ми і сор­ти зер­но­вих, баш­тан­них і лі­кар­ських рос­лин, які мо­жуть ши­ро­ко ви­ко­рис­то­ву­ва­ти­ся для оз­до­ров­лен­ня люд­сько­го ор­га­ніз­му та нав­ко­лиш­ньо­го се­ре­до­ви­ща. Нап­рик­лад, за до­по­мо­гою ДНК, ви­ді­ле­ної з ка­ву­на, який має оз­на­ку ви­со­кої цук­рис­тос­ті, пе­ре­да­но цю оз­на­ку зви­чай­но­му гар­бу­зо­ві. Шля­хом до­бо­рів і се­лек­цій­ної до­роб­ки от­ри­ма­но ви­со­ко­цук­рис­ту фор­му гар­бу­за, який ми наз­ва­ли “Кав­буз Здо­ров’яга”. Цей сорт ус­піш­но прой­шов Дер­жав­не сор­то­вип­ро­бу­ван­ня і за­не­се­ний у Дер­жав­ний ре­єстр сор­тів Ук­ра­ї­ни 1. Ве­ли­ку прак­тич­ну до­по­мо­гу в про­ве­ден­ні ав­тор­ських сор­то­вип­ро­бу­вань нам на­дав Дер­жав­ний му­зей на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри і по­бу­ту Ук­ра­ї­ни.
Об’єд­ну­ю­чи ха­рак­тер­ні влас­ти­вос­ті бать­ків­ських форм (гар­бу­за і ка­ву­на) “Кав­буз Здо­ров’яга” дає ви­со­кі вро­жаї, що на 20-30 % ви­щі від ви­хід­них форм. Він має до 20 % цук­рів, ве­ли­кий вміст бе­та-­ка­ро­ти­ну, пек­ти­но­вих ре­чо­вин та хар­чо­ві во­лок­на, які з’єд­ну­ю­чись з ток­си­на­ми та со­ля­ми важ­ких ме­та­лів, ви­во­дять їх з ор­га­ніз­му лю­ди­ни. Йо­го ви­ко­рис­то­ву­ють як хар­чо­ву, кор­мо­ву та ді­є­тич­ну куль­ту­ру.
Екс­пе­ри­мен­та­ми вста­нов­ле­но, що вжи­ва­ю­чи щод­ня 100 г си­рої ма­си кав­бу­за мож­на ввес­ти в ор­га­нізм лю­ди­ни 20 мг бе­та­ка­ро­ти­ну, а як­що вжи­ва­ти 500 г та­кої ма­си, то ви­во­дить­ся до 160?мг строн­цію. Спіль­но з інс­ти­ту­том гі­гі­є­ни хар­чу­ван­ня і фір­мою “КЕБОС” роз­роб­ле­ні тех­ніч­ні умо­ви для ви­пус­ку дос­лід­них пар­тій пю­ре з кав­бу­за для хар­чу­ван­ня і оз­до­ров­лен­ня ді­тей, особ­ли­во зо­ни Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи.
З на­сін­ня кав­бу­за ми одер­жу­є­мо ці­лю­щу олію “Кав­бу­зол”, а та­кож хар­чо­вий і оз­до­ров­чий про­дукт із влас­ти­вос­тя­ми ен­те­ро­сор­бен­та “Кав­буз­сорб”.
ІОВ­НУ не­од­но­ра­зо­во брав участь у вис­тав­ках, кон­кур­сах фар­ма­цев­тич­них пре­па­ра­тів, лі­ку­валь­них за­со­бів та про­дук­тів хар­чу­ван­ня, що спри­я­ють ви­ве­ден­ню ра­ді­о­нук­лі­дів з ор­га­ніз­му лю­ди­ни та її оз­до­ров­лен­ню, ор­га­ні­зо­ва­ною Асо­ці­а­ці­єю “До­по­мо­га ро­ди­нам Чор­но­би­ля”. За пред­став­ле­ні за­со­би оз­до­ров­лен­ня лю­дей інс­ти­тут от­ри­мав Пам’ят­ні гра­мо­ти та дип­лом на “Кав­буз Здо­ров’яга” і лі­ку­валь­но-­про­фі­лак­тич­ні ви­ро­би з ньо­го. За ос­тан­ні ро­ки ви­да­но дві книж­ки про кав­буз-2, в яких роз­по­ві­да­єть­ся про цю ди­во-­рос­ли­ну, аг­ро­тех­ні­ку її ви­ро­щу­ван­ня та на­ве­де­но чис­лен­ні ре­цеп­ти для оз­до­ров­лен­ня люд­сько­го ор­га­ніз­му.
На ос­но­ві роз­роб­ле­но­го на­ми спо­со­бу змі­ни спад­ко­вої ін­фор­ма­ції у рос­лин ство­ре­ні но­ві фор­ми й сор­ти та­ких зер­но­вих куль­тур як пше­ни­ця, жи­то, про­со, яч­мінь, ама­рант.
Так, сорт ози­мо­го жи­та “Древ­лян­ське” від­різ­ня­єть­ся від зви­чай­них сор­тів, які ви­ро­щу­ють­ся в Ук­ра­ї­ні, біль­шою вро­жай­ніс­тю, зер­но міс­тить біль­ше біл­ків, кліт­ко­ви­ни, ві­та­мі­нів гру­пи В, Є, зав­дя­ки збіль­ше­ній уд­ві­чі кіль­кос­ті хро­мо­сом в ге­ном­но­му на­бо­рі в по­рів­нян­ні зі зви­чай­ним дип­ло­їд­ним жи­том. Крім то­го цей сорт жи­та стій­кий до ви­ля­ган­ня й ос­нов­на йо­го особ­ли­вість у то­му, що для от­ри­ман­ня ви­со­ко­го вро­жаю він не пот­ре­бує під­жив­лен­ня мі­не­раль­ни­ми азот­ни­ми доб­ри­ва­ми, які заб­руд­ню­ють дов­кіл­ля. Ви­ро­щу­ю­чи та­ке жи­то, мож­на оз­до­ро­ви­ти дов­кіл­ля.
Цей сорт ус­піш­но прой­шов Дер­жав­не сор­то­вип­ро­бу­ван­ня і за­не­се­ний до Дер­жав­но­го ре­єс­тру сор­тів Ук­ра­ї­ни, але ніх­то йо­го не за­мов­ляє.
І зно­ву в ав­тор­ських вип­ро­бу­ван­нях ве­ли­ку прак­тич­ну до­по­мо­гу нам на­да­вав Дер­жав­ний му­зей на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Ук­ра­ї­ни.
У нас є ще кіль­ка сор­тів жи­та: “Сла­ву­тич М-1”, яре жи­то “Сві­та­нок”, “Жит­нях”, які з ве­ли­ким ус­пі­хом мож­на ви­ко­рис­то­ву­ва­ти для оз­до­ров­лен­ня лю­ди­ни і дов­кіл­ля.
Вза­га­лі ви­ро­щу­ван­ню жи­та за­раз не­зас­лу­же­но ма­ло при­ді­ля­єть­ся ува­ги в Ук­ра­ї­ні. Ра­ні­ше во­но бу­ло мі­рою жит­тя, бо го­ду­ва­ло всіх зне­до­ле­них і бід­них, а фунт жит­ньо­го хлі­ба кош­ту­вав 1?ко­пій­ку. Це оз­на­чає, що лю­ди не бу­ли го­лод­ні. На­віть бу­ла при­каз­ка: “Не кла­ня­юсь ба­га­чу, своє жи­то мо­ло­чу”. А цін­ність жит­ньо­го зер­на і хлі­ба біль­ша, ніж пше­нич­но­го, бо в ньо­му ба­га­то не­за­мін­них жир­них кис­лот, яких не­має в пше­нич­но­му. Жи­то ду­же цін­не для оз­до­ров­лен­ня люд­сько­го ор­га­ніз­му. На жаль, в Ук­ра­ї­ні ли­ше по­о­ди­но­кі фер­ме­ри ви­ро­щу­ють жи­то.
В ІОВ­НУ ство­ре­ні і по­су­хос­тій­кі та со­лес­тій­кі фор­ми вів­са, про­са, ку­ку­руд­зи, чу­ми­зи, сор­го й ін­ших рос­лин, які доз­во­ля­ють ви­ко­рис­то­ву­ва­ти за­со­ле­ні ґрун­ти й об­ме­жи­ти ви­ко­рис­тан­ня во­ди для по­ли­ву, що по­пе­ре­дить їх по­даль­ше за­со­лен­ня.
Під­твер­джу­ють та­кий вис­но­вок то­ма­ти сор­ту “Ук­ра­їн­ський со­лес­тій­кий”, які здат­ні да­ва­ти ви­со­кі вро­жаї на різ­ко за­со­ле­них ґрун­тах. Во­ни вит­ри­му­ють за­со­лен­ня ґрун­ту мор­ською сіл­лю в 2,5 %, а та­кож за­со­лен­ня хло­рид­ни­ми й суль­фат­ни­ми со­ля­ми. Та­кі то­ма­ти мож­на ви­ро­щу­ва­ти на ґрун­тах піс­ля ме­лі­о­ра­тив­них ро­біт. Цей сорт ре­єс­тру­єть­ся Дер­жсор­то­ін­спек­ці­єю.
В ІОВ­НУ ство­ре­но й но­ві фор­ми та сор­ти лі­кар­ських рос­лин, та­ких як ехі­на­цея пур­пу­ро­ва “По­лісь­ка кра­су­ня”, си­ню­ха “По­лісь­ка бла­кить”, мо­ле­ку­ляр­ний гіб­рид на­гі­док і айс­три – на­гайс­тра, ди­во­сил, ла­ко­ніс, жи­во­кіст, шав­лія та ін.
Ехі­на­цея пур­пу­ро­ва в ди­ко­му ста­ні в Ук­ра­ї­ні не трапля­єть­ся. Але во­на усіш­но ак­лі­ма­ти­зо­ва­на і окуль­ту­ре­на. Пер­шим в Ук­ра­ї­ні ство­ре­но но­вий сорт “Прин­це­са”, що ви­ро­щу­єть­ся в інс­ти­ту­ті лі­кар­ських рос­лин (м. Луб­ни). Сорт на­шої се­лек­ції “По­лісь­ка кра­су­ня” має біль­шу вро­жай­ність лі­кар­ської си­ро­ви­ни та біль­ше ді­євих ре­чо­вин, ніж сорт “Прин­це­са”. А ехі­на­цея – це ці­ла “ап­те­ка”, яка міс­тить 22 мік­ро­е­ле­мен­ти та ін­ші цін­ні ре­чо­ви­ни, що під­ви­щу­ють імун­ну сис­те­му ор­га­ніз­му, вби­ва­ють смер­тель­ні ві­ру­си й мік­ро­ор­га­ніз­ми. Цей сорт та­кож пе­ре­бу­ває в ста­дії дер­жре­єс­тра­ції.

На­ми роз­роб­ле­но ре­ко­мен­да­ції для ви­ко­рис­тан­ня ехі­на­цеї в оз­до­ров­лен­ні та зас­то­су­ван­ні її в трав’яних ком­по­зи­ці­ях і на­по­ях з іму­но­ре­гу­лю­вальною ді­єю та влас­ти­вос­тя­ми де­зін­ток­си­кації, що спри­я­ють ви­ве­ден­ню з ор­га­ніз­му ток­сич­них ре­чо­вин та ра­ді­о­нук­лі­дів, при­дат­них для ма­со­во­го оз­до­ров­лен­ня на­се­лен­ня, вклю­ча­ю­чи ді­тей і пра­ців­ни­ків шкід­ли­вих ви­роб­ництв (це чаї “Ба­дьо­рість”, “Спо­кій”, на­пої “Мо­ло­дість”, “Будь­мо здо­ро­ві”).
Нев­том­ний ен­ту­зі­аст впро­вад­жен­ня ехі­на­цеї в Ук­ра­ї­ні Са­мо­ро­дов В. М. з Пол­тав­ської сіль­сько­гос­по­дар­ської ака­де­мії не­од­но­ра­зо­во ор­га­ні­зо­ву­вав між­на­род­ні на­у­ко­ві кон­фе­рен­ції з ви­ро­щу­ван­ня та вив­чен­ня влас­ти­вос­тей ці­єї рос­ли­ни. В цих кон­фе­рен­ці­ях і ми пос­тій­но бе­ре­мо участь.
Для за­по­бі­ган­ня й лі­ку­ван­ня зло­я­кіс­них і доб­ро­я­кіс­них пух­лин роз­роб­ле­ні фі­то­чаї, які з 2005 р. ви­го­тов­ля­ють­ся ЗАТ “Лік­тра­ви” (м. Жи­то­мир).
Ми спів­пра­цю­є­мо з еко­ло­гіч­ни­ми шкіль­ни­ми клу­ба­ми, зок­ре­ма, з еко­ло­гіч­ним клу­бом Сто­ро­жи­нець­ко­го р-ну, Кам’янець-­По­діль­ської обл. Ді­ти ви­ро­щу­ють лі­кар­ські рос­ли­ни на­шої се­лек­ції, зок­ре­ма ехі­на­цею, яку во­ни ви­ко­рис­то­ву­ють для оз­до­ров­лен­ня всіх уч­нів шко­ли, та роз­да­ють на­сін­ня в кож­ну ха­ту, щоб лю­ди ма­ли лі­кар­ські за­со­би для оз­до­ров­лен­ня. Спів­пра­цю­є­мо та­кож із шко­ля­ра­ми “Ма­лої Ака­де­мії” міс­та Ки­є­ва, бла­го­дій­ни­ми фон­да­ми, гро­мад­ськи­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми та мо­нас­ти­ря­ми.
На­ші роз­роб­ки за­хи­ще­ні 60 ма ав­тор­ськи­ми сві­доц­тва­ми СРСР, 12 ма па­тен­та­ми за­ру­біж­них кра­їн, 4 ма па­тен­та­ми Ук­ра­ї­ни.
На жаль, наш ко­лек­тив не­чис­лен­ний, а ус­піш­на ре­а­лі­за­ція цих роз­ро­бок ви­ма­гає до­дат­ко­вих ін­вес­ти­цій. То­му й звер­та­є­мося до всіх не­бай­ду­жих гро­ма­дян, ке­рів­ни­ків ус­та­нов, ме­це­на­тів, од­но­дум­ців в Ук­ра­ї­ні і в ін­ших дер­жа­вах: об’єд­ну­ва­ти зу­сил­ля у справі оз­до­ров­лен­ня лю­ди­ни і нав­ко­лиш­ньої при­ро­ди в ок­ре­мих зо­нах еко­ло­гіч­ної бі­ди і всі­єї пла­не­ти Зем­ля! З ці­єю ме­тою у трав­ні 2005 р. про­ве­де­но між­на­род­ний на­у­ко­во-­прак­тич­ний фо­рум “Мо­ле­ку­ляр­но-­ге­не­тич­не оз­до­ров­лен­ня лю­ди­ни і дов­кіл­ля”. Тіль­ки так, об’єд­ну­ю­чи зу­сил­ля, може­мо спо­діватися на ви­жи­ван­ня і збе­ре­жен­ня всьо­го жи­во­го на на­шій пла­не­ті.

_______________
1 Сві­доц­тво про Дер­жав­ну ре­єс­тра­цію № 05119 на сорт гар­бу­за кор­мо­во­го “Кав­буз Здо­ров’яга” / По­то­паль­ський А. І. – За­яв­ка №?99102002 від 12 лю­то­го 2003 р.
2 По­то­паль­ський А. Но­ві пер­спек­тив­ні фор­ми і сор­ти рос­лин, одер­жа­ні за до­по­мо­гою мо­ди­фі­ко­ва­них нук­ле­ї­но­вих кис­лот // “Фак­то­ри екс­пе­ри­мен­таль­ної ево­лю­ції ор­га­ніз­мів” (Зб. на­ук. праць). – К., 2003. – С. 359-365; По­то­паль­ский А., Юр­ке­вич Л., Во­ло­щук Т., За­и­ка Л., Бол­су­но­ва О., За­до­рож­ний Б., Во­ро­бье­ва И. По­лес­ская кра­са­ви­ца – но­вый пер­спек­тив­ный сорт эхи­на­цеи пур­пур­ной // Ма­те­ри­а­лы Меж­ду­на­род­ной на­уч­ной кон­фе­рен­ции. – Пол­та­ва. – 7–11 ию­ля 2003 г. – С. 83–88.

Лі­те­ра­ту­ра
1.    По­то­паль­ський А., Юр­ке­вич Л. Но­вий сорт ози­мо­го тет­рап­ло­їд­но­го жи­та, ство­ре­ний із ви­ко­рис­тан­ням мо­ди­фі­ко­ва­них ек­зо­ген­них нук­ле­ї­но­вих кис­лот // Ма­те­рі­а­ли 12-ї між­на­род­ної на­у­ко­вої кон­фе­рен­ції “Вив­чен­ня он­то­ге­не­зу рос­лин при­род­них і куль­тур­них флор у бо­та­ніч­них зак­ла­дах і ден­дро­пар­ках Єв­ра­зії”. – Пол­та­ва. – 25-27 ве­рес­ня 2002 р. – С. 259–260.
2.    По­то­паль­ський А., Юр­ке­вич Л., Во­роб­йо­ва І. Кав­буз – най­біль­ша у сві­ті ці­лю­ща яго­да. – Він­ни­ця, 2004.
3.    А. с. на сорт рос­лин № 406 Жи­то ози­ме Древ­лян­ське /По­то­паль­ський А. І., Юр­ке­вич Л. Н., Ли­тов­чен­ко М. П. – за­яв­ка №?248808 від 12 сер­пня 1993 р. За­ре­єс­тро­ва­но в Ре­єс­трі сор­тів рос­лин Ук­ра­ї­ни в 1997 р.

  ЕТНОГРАФІЧНІ СТУДІЇ М. Ф. БІЛЯШІВСЬКОГО

Алла Примак (м. Київ)

Важ­ли­ве міс­це в ді­яль­нос­ті ака­де­мі­ка М. Бі­ля­шів­сько­го на те­ре­нах ук­ра­їн­ської куль­ту­ри кін­ця ХІХ – пер­шої чвер­ті ХХ сто­літ­тя зай­ма­ли ет­ног­ра­фіч­ні екс­пе­ди­ції у різ­ні ре­гі­о­ни Ук­ра­ї­ни. За учас­тю вче­но­го був пок­ла­де­ний по­ча­ток ці­лий низці ори­гі­наль­них му­зей­них ко­лек­цій, вве­де­но в на­у­ко­вий обіг но­ві, до­сі не­ві­до­мі для ши­ро­ко­го за­га­лу пам’ят­ки, збе­ре­же­но для на­щад­ків без­цін­ні свід­чен­ня ми­ну­лих епох, най­біль­ша кіль­кість яких бу­ла зо­се­ред­же­на в Ки­їв­сько­му ху­дож­ньо-­про­мис­ло­во­му місь­ко­му му­зеї. На­леж­ним чи­ном оці­нив внесок М. Бі­ля­шів­сько­го ві­до­мий му­зе­єз­на­вець, ет­ног­раф Іла­рі­он Свєн­ціць­кий: “Роз­рос­тан­ня Місь­ко­го му­зею у Ки­є­ві, який ве­де­ний на про­тя­зі 25-х літ Ми­ко­лою Бі­ля­шів­ським до роз­мі­рів Ук­ра­їн­сько­го іс­то­рич­но­го му­зею з ви­раз­ним ха­рак­те­ром му­зею мис­тець­ко-­­куль­тур­но­го жит­тя Ук­ра­ї­ни, Три­піл­ля, Ме­жи­гір’я, Ки­ри­лів­ської ву­ли­ці, Воз­не­сен­сько­го спус­ку, з Кня­жої го­ри бі­ля Ка­не­ва, Де­ся­тин­ної цер­кви, Зо­ло­тих во­ріт до­іс­то­рич­ної до­би і пер­ших ча­сів хрис­ти­янс­тва – це зде­більш піс­ля Хвой­ки ве­ли­ка зас­лу­га по­кій­но­го Бі­ля­шів­сько­го...” Цей му­зей зіб­рав біль­ше ти­ся­чі ук­ра­їн­ських ки­ли­мів та без­ліч шит­ва, скла, сріб­ла, по­су­ди, чи­ма­ло ри­сун­ків Шев­чен­ка і Вру­бе­ля і вже в цар­ських ча­сах був ви­раз­но ук­ра­їн­ським на­ці­о­наль­ним му­зе­єм по осо­бо­во­му скла­до­ві сво­їх пра­ців­ни­ків, а все­ук­ра­їн­ським – по роз­ма­хо­ві зби­ран­ня” 1.
Пи­тан­ня за­ли­ша­єть­ся ак­ту­аль­ним по сьо­год­ніш­ній день. Вик­ла­да­чі та сту­ден­ти Рів­нен­сько­го пе­да­го­гіч­но­го уні­вер­си­те­ту (нині Рів­нен­ський гу­ма­ні­тар­ний дер­жав­ний уні­вер­си­тет – А.П.) за спри­ян­ня Рів­нен­сько­го об­лас­но­го на­у­ко­во-­ме­то­дич­но­го цен­тру на­род­ної твор­чос­ті і куль­тос­віт­ньої ро­бо­ти, Рів­нен­ської об­лас­ної ор­га­ні­за­ції Ук­ра­їн­сько­го то­ва­рис­тва охо­ро­ни пам’яток іс­то­рії та куль­ту­ри ор­га­ні­зу­ва­ли і про­ве­ли фоль­клор­ну екс­пе­ди­цію прис­вя­че­ну 120-річ­чю із дня на­род­жен­ня ака­де­мі­ка М. Бі­ля­шів­сько­го 2. Для сво­го дос­лід­жен­ня во­ни виб­ра­ли се­ла Бе­реж­ни­ці Дуб­ро­виць­ко­го, Ту­то­ви­чі та Рем­чи­ці Сар­нен­сько­го, Ве­ли­кі Цен­це­ви­чи, Ан­то­нів­ка, Чак­ва Во­ло­ди­ми­рець­ко­го ра­йо­нів. Ці міс­ця бу­ли виб­ра­ні не ви­пад­ко­во, ад­же в 1898–1900 рр. М. Бі­ля­шів­ський ке­ру­вав екс­пе­ди­ці­єю і здій­сню­вав там фоль­клор­ні за­пи­си для Го­ро­доць­ко­го му­зею ба­ро­на Ф. Штей­нге­ля. Ось що за­но­ту­вав сам уче­ний: “Що­лі­та ро­би­лись роз­коп­ки, бу­ли ор­га­ні­зо­ва­ні на­віть не­ве­лич­кі екс­пе­ди­ції – на во­зах ви­їз­ди­ла ці­ла гру­па фа­хів­ців і пе­ре­їж­джа­ю­чи од се­ла до се­ла ро­би­ли роз­коп­ки, зби­ра­ли ет­ног­ра­фіч­ний ма­те­рі­ал, а особ­ли­во зні­ма­ли си­лу фо­тог­ра­фій” 3. Су­час­ні дос­лід­ни­ки про­ве­ли знач­ну по­шу­ко­ву ро­бо­ту по річ­ці Го­ринь, ці­ка­ви­ли­ся ет­ног­ра­фі­єю та фоль­кло­ром по­лі­щу­ків, про­во­ди­ли ар­хе­о­ло­гіч­ні роз­коп­ки. Під час ціїє по­до­ро­жі бу­ло за­пи­са­но по­над 180 фоль­клор­них тек­стів та їх ва­рі­ан­тів. За ос­но­ву бу­ло взя­то ка­та­лог фоль­клор­них тек­стів, які сво­го ча­су зіб­ра­ла у цій міс­це­вос­ті екс­пе­ди­ція М. Бі­ля­шів­сько­го. Дос­лід­ни­кам вда­ло­ся за­фік­су­ва­ти 46 фоль­клор­них зраз­ків з ре­єс­тру ві­до­мо­го вче­но­го. Зіс­тав­лен­ня тек­стів зас­від­чило ста­ле по­бу­ту­ван­ня на­род­но­го ме­ло­су в по­лісь­ко­му ре­гі­о­ні.
На­ро­доз­нав­чі дос­лід­жен­ня М. Бі­ля­шів­сько­го поз­на­чи­лися на ком­плек­ту­ван­ні ви­до­во­го скла­ду збі­рок і струк­ту­рі фон­дів фун­кці­о­ну­ю­чих та за­но­во ство­рю­ва­них му­зей­них осе­ред­ків Ук­ра­ї­ни. Ет­ног­ра­фіч­ні ко­лек­ції му­зе­їв ком­плек­ту­ють­ся ма­те­рі­а­ла­ми екс­пе­ди­цій­них ви­їз­дів у різ­ні ре­гі­о­ни, зок­ре­ма Ки­їв­щи­ни, Пол­тав­щи­ни, По­діл­ля, Чер­ні­гів­щи­ни та ін. Спос­те­рі­га­єть­ся під­не­сен­ня ро­лі му­зею не ли­ше як нав­чаль­но­го, а й як на­у­ко­во­го і куль­тур­но­го цен­тру краю. Гли­бо­кі й різ­но­біч­ні знан­ня М. Бі­ля­шів­сько­го, його на­у­ко­ва ак­тив­ність, лю­бов до спра­ви знай­шли від­гук у сер­цях ба­га­тьох лю­дей під час зби­раць­кої ро­бо­ти та на­у­ко­вих дос­лід­жень, що поз­на­чи­лось на зрос­тан­ні й сис­те­ма­ти­за­ції му­зей­них збі­рок. Ство­рен­ня му­зе­їв, у свою чер­гу, да­ва­ло можливість ба­га­тьом від­ві­ду­ва­чам поз­на­йо­ми­ти­ся з пам’ят­ка­ми мис­тец­тва, ста­ро­ви­ни та куль­ту­ри різ­них на­ро­дів. У цей час ва­го­мі­ше міс­це у фон­дах му­зе­їв ар­хе­о­ло­гіч­но­го про­фі­лю по­чи­на­ють зай­ма­ти ет­ног­ра­фіч­ні пам’ят­ки 4. На зміс­ті їхніх збі­рок поз­на­чи­лося за­ці­кав­лен­ня ук­ра­їн­ською ста­ро­ви­ною. Особ­ли­во пож­ва­ви­лося при­ват­не ко­лек­ці­о­ну­ван­ня, що по­бу­ту­ва­ло в кінці ХІХ ст. В. Гор­лен­ко заз­на­чав, що “на­у­ко­ві ко­лек­ції пред­ме­тів ста­ро­ви­ни, дав­ньо­го по­бу­ту і куль­ту­ри, ар­хе­о­ло­гії, ет­ног­ра­фії і при­род­ни­чі, до зби­ран­ня і збе­ре­жен­ня яких гро­мад­ські ус­та­но­ви на­ших пів­ден­них міст ви­яв­ля­ють та­ку ди­во­виж­ну і не­віг­лась­ку бай­ду­жість, ви­ни­ка­ють то тут, то там і ста­ран­ням при­ват­них осіб” 5. До од­но­го з та­ких при­ват­них му­зе­їв ба­ро­на Ф. Штей­нге­ля у міс­ті Го­род­ку на Во­ли­ні от­ри­мав зап­ро­шен­ня М. Бі­ля­шів­ський. Цьо­му пе­ре­ду­ва­ли чис­лен­ні ар­хе­о­ло­гіч­ні роз­коп­ки та по­шу­ко­ві екс­пе­ди­ції вче­но­го. М. Бі­ля­шів­ський на­да­вав пе­ре­ва­гу пів­ден­но-­за­хід­но­му ре­гі­о­ну Ук­ра­ї­ни, де най­біль­ше збе­рег­ло­ся пам’яток іс­то­рії та куль­ту­ри. На дум­ку вче­но­го це пов’яза­но з тим, що, по-­пер­ше, те­ри­то­рія Во­ли­ні де­що мен­ше пос­траж­да­ла під час по­дій Хмель­нич­чи­ни та Ру­ї­ни, ніж, нап­рик­лад, Ки­їв­щи­на; по-­дру­ге, саме на Во­ли­ні роз­та­шу­ва­ли­ся ро­до­ві ма­єт­нос­ті дав­ніх і знат­них ук­ра­їн­ських, а піз­ні­ше споль­ще­них ро­дів, пред­став­ни­ки яких тур­бу­ва­ли­ся про влаш­ту­ван­ня як сво­їх обійсть, так і куль­то­вих спо­руд. М. Бі­ля­шів­ський вис­лов­лю­вав жаль з при­во­ду то­го, що ба­га­то з цих пам’яток бу­ло зни­ще­но вже у ХІХ ст. під час ві­до­мої кам­па­нії бо­роть­би про­ти ка­то­ли­циз­му та уні­атс­тва. Він писав: “Во­об­ще же, как пов­сю­ду, так и на Во­лы­ни, сох­ра­не­ние па­мят­ни­ков ста­ри­ны ни­чем не обес­пе­че­но, толь­ко у нас мо­гут иметь мес­то фак­ты огуль­но­го их унич­то­же­ния или в ви­ду из­вес­тной це­ли, или же, как это слу­ча­ет­ся, и без вся­кой це­ли, пря­мо по не­ве­жес­тву” 6. Чи­ма­ло пра­ці бу­ло вкла­де­но М. Бі­ля­шів­ським у ство­рен­ня му­зею Ф. Штей­нге­ля, що не при­пи­ня­ла­ся і че­рез ро­ки, а на­бу­тий дос­від він щедро пе­ре­да­вав ін­шим. У своїх спо­га­дах учень М. Бі­ля­шів­сько­го К. Мо­щен­ка відзначав то­ле­ран­тність вче­но­го, який говорив йому: “По­пе­ред усьо­го – який я Вам вчи­тель. Де у чо­му Ви ще ме­не на­у­чи­те” 7. Він ді­лив­ся з ним сво­ї­ми доб­ри­ми спра­ва­ми, як нап­рик­лад, у лис­ті від 30.08.1906 ро­ку піс­ля по­вер­нен­ня з Го­род­ка, де він гос­тю­вав у Штен­ге­ля: “Ви вга­да­ли – так при­пав­ся до ро­бо­ти, як ще ні­ко­ли. За сіх 1 1/2 мі­ся­ці уря­див ет­ног­ра­фіч­ний Від­діл, усе за­пи­са­но, на­ши­то, роз­сор­то­ва­но” 8.
М. Бі­ля­шів­сько­му на­ле­жить ви­дат­на роль у ство­рен­ні ет­ног­ра­фіч­них зак­ла­дів, прог­рам дос­лід­жень, ви­дав­ни­чих цен­трів, роз­гор­тан­ні екс­пе­ди­цій­них по­шу­ків, зби­ран­ні му­зей­них ко­лек­цій. Особ­ли­во ак­ти­ві­зу­ва­лась ді­яль­ність М. Бі­ля­шів­сько­го піс­ля об­ран­ня йо­го у 1902 р. ди­рек­то­ром Ки­їв­сько­го ху­дож­ньо-­про­мис­ло­во­го і на­у­ко­во­го му­зею. Ще 1899 ро­ку го­ло­ва Мос­ков­сько­го ар­хе­о­ло­гіч­но­го то­ва­рис­тва П. Ува­ро­ва у лис­ті до міс­це­во­го ме­це­на­та і знав­ця ста­ро­дав­ньої іс­то­рії Б. Ха­нен­ка ре­ко­мен­ду­вав на по­са­ду ди­рек­то­ра Місь­ко­го му­зею “Ми­ко­лу Фе­до­то­ви­ча Бі­ля­шів­сько­го, чле­на на­шо­го ар­хе­о­ло­гіч­но­го то­ва­рис­тва, лю­ди­ну мо­ло­ду, рух­ли­ву, дос­від­че­ну і вже від­да­ну ар­хе­о­ло­гії” 9. Бу­ду­чи ди­рек­то­ром, він за­ві­ду­вав ху­дож­нім, вій­сько­во-­про­мис­ло­вим, ет­ног­ра­фіч­ним, біб­лі­ог­ра­фіч­ним, іс­то­рич­ним та ну­міз­ма­тич­ним від­ді­ла­ми. Ар­хе­о­ло­гіч­ний від­ді­л очолював В. Хвой­ка. Цьо­го ж ро­ку бу­ло зак­ла­де­но й ет­ног­ра­фіч­ний від­діл, про що він по­ві­дом­ляє Ф. Вов­кау лис­ті від 11.12. 1902 р.: “У Му­зеї за­во­жу ет­ног­ра­фіч­ний від­діл – дещо вже зіб­рав, тіль­ки гро­шей не­ма – та­ка бі­да! За­во­жу і біб­лі­о­те­ку – як мож­на виш­літь що-­­небудь із Ва­ших праць” 10. До на­у­ко­вого штату му­зею по­са­ду біб­лі­о­те­ка­ря бу­ло вве­де­но ли­ше в 1913 році, що бу­ло ви­рі­ше­но на прав­лін­ні То­ва­рис­тва ста­ро­жит­нос­тей і мис­тецтв 11. До цьо­го ча­су знач­ний об­сяг ро­біт виконувався на гро­мад­ських за­са­дах чле­на­ми То­ва­рис­тва та сту­ден­та­ми. Як зга­дує у сво­їй ав­то­бі­ог­ра­фії М. Бі­ля­шів­ський, він і сам був пер­шим біб­лі­о­те­ка­рем Ки­їв­сько­го по­лі­тех­ніч­но­го інс­ти­ту­ту, від ча­су йо­го від­крит­тя 30 сер­пня 1898 р. і до 1902-го. По­са­ду біб­лі­о­те­ка­ря в му­зеї бу­ло зап­ро­по­но­ва­но 25-річ­но­му Д. До­ро­шен­кові, яку він і обіймав до 1914 р. 12. За зві­та­ми му­зею мож­на прос­те­жи­ти як по­пов­нювалася ко­лек­ція. Як­що у 1902 р. у біб­лі­о­те­ці нараховувалося 156 ви­дань, то у 1909 – 1700 то­мів 13. На по­ча­ток 1916 р. біб­лі­о­теч­не зіб­ран­ня разом збір­ка­ми ін­ших від­ді­лів му­зею ста­но­ви­ли: біб­лі­о­те­ка – 5368, ху­дож­ньо-­про­мис­ло­вий – 1958, іс­то­рич­ний – 3390, ар­хе­о­ло­гіч­ний – 18600, ет­ног­ра­фіч­ний від­діл – по­над 27700 одиниць 14. М. Бі­ля­шів­ський відав сюди час­ти­ну осо­бис­тої біб­лі­о­те­ки. По­пов­нен­ню біб­лі­о­теч­них фон­дів спри­я­ли йо­го чис­лен­ні на­у­ко­ві екс­пе­ди­ції 15.
Приз­на­чен­ня му­зею, на дум­ку вче­но­го, по­ля­га­ло у ство­рен­ні ба­зи для дос­лід­ниць­ких ро­біт. Тут ор­га­ні­зо­ву­ва­лися екс­кур­сії та екс­пе­ди­ції до різ­них ре­гі­о­нів Ук­ра­ї­ни, які збагатили ко­лек­ції му­зею но­ви­ми ма­те­рі­а­ла­ми. Ши­ро­кій по­пу­ля­ри­за­ції знань спри­я­ли що­річ­ні вис­тав­ки.
На­вес­ні 1906 р. М. Бі­ля­шів­ський, ма­ю­чи на ме­ті по­ка­за­ти кра­су і са­мо­бут­ність ук­ра­їн­сько­го мис­тец­тва, ор­га­ні­зу­вав пер­шу в Ук­ра­ї­ні вис­тав­ку ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го мис­тец­тва, під наз­вою “Ки­їв­ська кус­тар­на вис­тав­ка”. Цьо­му пе­ре­ду­ва­ли чис­лен­ні екс­пе­ди­ції по Ук­ра­ї­ні. 1904 р. М. Бі­ля­шів­ський по­до­ро­жу­вав по Єв­ро­пі (Швей­ца­рія, Дрез­ден, Мюн­хен, Бер­лін). По­вер­нув­ся він в зах­ва­ті від по­ба­че­но­го, діставши мож­ли­вість по­рів­ня­ти до­сяг­нен­ня ук­ра­їн­ських уміль­ців з “за­кор­дон­ни­ми”. Все це на­лаш­то­ву­ва­ло на ве­ли­ку ро­бо­ту і почувався він “май­же як зов­сім здо­ро­вий” 16. З на­дзвичайною енер­гі­єю М. Бі­ля­шів­ський узяв­ся за ор­га­ні­за­цію в 1904 р. вис­тав­ки. На­сам­пе­ред бу­ли пот­ріб­ні кош­ти, бу­ло “утворено вис­та­воч­ний ко­мі­тет, ку­ди увій­шли “да­ми-­пат­ро­не­си” з ки­їв­сько­го “Об­щес­тва”. Са­ме тоді у сто­ли­цях з’явилася мо­да на “кус­тар­ні” ар­тис­тич­ні ви­ро­би, і на­ші ки­їв­ські да­ми охо­че піш­ли на це, але, ро­зу­мі­єть­ся, уся пра­ця по вис­тав­ці ляг­ла на кіль­ка лю­дей не з “об­щес­тва” 17. При му­зеї було ор­га­ні­зовано ко­мі­тет – “Ко­мі­сію для влаш­ту­ван­ня вис­тав­ки кус­тар­них ви­ро­бів”, го­ло­вою якої об­ра­но Н. Яш­віль, а сек­ре­та­рем – М. Бі­ля­шів­сько­го. М. Бі­ля­шів­ський склав прог­ра­му вис­тав­ки, в якій під­крес­лю­ва­ло­ся, що вона охоп­лю­ва­тиме ли­ше ті ви­ро­би, на яких про­я­ви­лась ху­дож­ня твор­чість” 18. Бу­ло пос­тав­ле­но зав­дан­ня під­трим­ки й роз­вит­ку на­род­них ху­дож­ніх про­мис­лів гон­ча­рів, майс­трів ткац­тва і ви­шив­ки та ін. У скла­ді ко­мі­сії бу­ли К. Бу­то­вич, О. Ко­сач, Н. Яш­віль, В. Ха­нен­ко та ін. Для збо­ру екс­по­на­тів в ук­ра­їн­ські гу­бер­нії бу­ло від­ряд­жен­но (у складі ет­но­гра­фіч­них екс­пе­ди­цій) Г. Алек­сан­дро­вича, М. Бі­ля­шів­ського, В. Щер­ба­ків­ського та В. Під­га­єць­кого. Воиставка прик­лад­но­го мис­тец­тва та кус­тар­них ви­ро­бів впер­ше екс­по­ну­ва­ла на­род­не мис­тец­тво май­же усі­єї ук­ра­їн­ської ет­ног­ра­фіч­ної те­ри­то­рії 19. Вона три­ва­ла з 19 лю­то­го по 1 трав­ня 1906 р. Піс­ля її зак­рит­тя му­зей за­ку­пив усі екс­по­на­ти вис­тав­ки для но­во­утво­ре­но­го ет­ног­ра­фіч­но­го від­ді­лу. Виз­нан­ня вис­тав­ки стало поштовхом для створення Ки­їв­сько­го кус­тар­но­го то­ва­рис­тва, що про­іс­ну­ва­ло до кін­ця 1916 р. Йо­го осе­ред­ки бу­ли від­нов­ле­ні на по­чат­ку 1920-х рр., а на­род­ні майс­три про­дов­жу­ва­ли свою ді­яль­ність. Це засвідчила ет­ног­ра­фіч­на вис­тав­ка у ве­рес­ні 2004 р., що роз­та­шу­ва­ла­ся на те­ри­то­рії Дер­жав­но­го му­зею на­род­ної ар­хі­тек­ту­ри та по­бу­ту Ук­ра­ї­ни і була прис­вя­че­на 35-річ­чю йо­го зас­ну­ван­ня. У зв’язку з цими заходами відбулася Між­на­род­на на­у­ко­ва кон­фе­рен­ція за участю на­у­ков­ців Ес­то­нії, Бі­ло­ру­сі, Ро­сії. Бу­ли також зап­ро­ше­ні вчені з Ні­меч­чи­ни, Сло­ве­нії. Від­крив кон­фе­рен­цію ака­де­мік НАН Ук­ра­ї­ни П. Тронь­ко, пер­ший зас­нов­ник му­зею “під від­кри­тим не­бом”. На вис­тав­ці експонувалися ви­ро­би уміль­ців з Пет­ри­ків­ських май­сте­рень (Ар­те­мен­ки Л. О. та І. Ф); твор­ча спіл­ка “Дай­те спо­кій” (гон­чар Пан­ков І. І.) та ін.
Ді­йо­ву до­по­мо­гу у ство­рен­ні ет­ног­ра­фіч­но­го від­ді­лу Ки­їв­сько­го місь­ко­го му­зею ста­ро­жит­нос­тей на­да­вав Ф. Вол­ков. М. Бі­ля­шів­ський прис­лу­хо­ву­вав­ся і до йо­го по­рад, зокрема щодо звернення до М. Гру­шев­сько­го “Поп­ро­сіть йо­го (М. Гру­шев­сько­го. – А.П.) щоб він зіб­рав тут (у Гу­цу­лів. – А.П.) та­ку ко­лек­цію для Ва­шо­го му­зея. Бо че­рез 2–3 ро­ки бу­де за­піз­но. А це усе-ж та­ки на­ша ук­ра­їн­ська ет­ног­ра­фія. А що за ори­гі­наль­ні рі­чі... і усе рос­кіш­но ор­на­мен­то­ва­не...” 20. М. Бі­ля­шів­ський у свою чер­гу, на про­хан­ня Ф. Вов­ка від­си­лав ре­чі для ет­ног­ра­фіч­но­го від­ді­лу Ім­пе­ра­тор­сько­го му­зею Олек­сан­дра ІІІ у Пе­тер­бур­зі. У своїй пра­ці “Сту­дії з ук­ра­їн­ської ет­ног­ра­фії та ант­ро­по­ло­гії”, Ф. Вов­к під­твер­джує на­яв­ність “на ве­ли­ких ко­лек­ці­ях ста­ро­вин­них та су­час­них кро­ле­вець­ких руш­ни­ків, що є в Ки­їв­сько­му та Чер­ні­гів­сько­му Му­зе­ях та Му­зеї Імп. Алек­сан­дра ІІІ в Пе­тер­бур­зі” 21. В од­но­му з лис­тів Ф. Вов­ка до М. Бі­ля­шів­сько­го, скон­цен­тро­ва­не по суті міркування обох дослідників, “У мі­ру то­го, як по­су­ва­єть­ся на­пе­ред улаш­ту­ван­ня на­шо­го Му­зею, я усе яс­ніш ба­чу що на­ші ук­ра­їн­ські ре­чі у ньо­му ма­ти­муть зад­ля нас ду­же ве­ли­ке зна­чен­ня. Ро­зу­мі­єть­ся сту­ді­ю­ва­ти на­шу ет­ног­ра­фію тре­ба у Ки­є­ві, а зад­ля то­го у Вас во­на має бу­ти пред­став­ле­на як­най­кра­ще... Але тут ба­чи­те що ін­ше. Тут вий­де щось на зра­зок “пред­мет­но­го уро­ка”. Між ве­ли­ко­русь­ким і ук­ра­їн­ським за­ла­ми щода­лі то ут­во­рю­єть­ся та­кий кон­траст (і на ко­ристь нам) який прос­то б’є у ві­чі і зра­зу і з пер­шо­го пог­ля­ду по­ка­зує, що ми і “во­ни” не то що не один “рус­скій на­род”, а не­бо і зем­ля. От­же ж зад­ля цьо­го я й на­по­ля­гаю най­більш на те, що є у на­шій ет­ног­ра­фії най­більш ори­гі­наль­но­го й гар­но­го; ви­шив­ки, ки­ли­ми й ке­ра­мі­ка, особ­ли­во ке­ра­мі­ка: її тре­ба вис­та­ви­ти як мо­га роз­кіш­ні­ше.., а шкло і ках­лі при­да­лись би ду­же до то­го, тим біль­ше що ка­цап­сько­го шкла май­же зов­сім тут не­ма, а про ке­ра­мі­ку не­ма що й зга­ду­ва­ти. Уза­га­лі не ду­май­те, що за­ве­зе­ні сю­ди ук­ра­їн­ські рі­чі про­па­дуть мар­но – во­ни ду­же ста­нуть нам у при­го­ді” 22.

Ет­ног­ра­фіч­ний від­діл му­зею влаш­то­ву­вав сис­те­ма­тич­ні екс­пе­ди­ції для зби­ран­ня ма­те­рі­а­лів. По­руч із прид­бан­ням ре­чей в екс­пе­ди­ці­ях фонд від­ді­лу по­пов­ню­вав­ся зав­дя­ки по­да­рун­кам. Так, ху­дож­ник І. Їжа­ке­вич по­да­ру­вав ко­лек­цію руш­ни­ків, Н. Ян­ків­ський, В. та Б. Ха­нен­ки – ви­шив­ки, ки­ли­ми, Б. Жук, Е. Поп­лав­ський – ко­лек­ції пи­са­нок, М. Іва­щен­ко – ко­лек­цію ки­ли­мів то­що 23.
М. Бі­ля­шів­ський не оми­нув ува­гою і міс­теч­ко Яресь­ки на Пол­тав­щи­ні, під час спіль­ної екс­пе­ди­ції з К. Мо­щен­ком. Мо­ло­дий дос­лід­ни­к з­вер­нув увагу на те, як М. Бі­ля­шів­ський умів “по­тяг­ти” ду­же ці­ка­ву, і водночас роз­кіш­ну річ. Йшлося про те, що зби­рач ук­ра­їн­ських ста­ро­жит­нос­тей “доб­рав­ся до та­ких схо­вищ по різ­них за­кут­ках, що, оче­вид­но, йо­го по­пе­ред­ни­кам і на дум­ку не спа­да­ло ту­ди заг­ля­ну­ти. Уве­че­рі піс­ля скром­ної ве­че­рі в пан-­от­ця та при­єм­ної бе­сі­ди усі ре­чі бу­ли по­да­ро­ва­ні Му­зе­є­ві й, зда­єть­ся, тіль­ки якусь нез­нач­ну су­му офі­ро­ва­но на цер­кву... Умін­ня знай­ти ре­чі й заб­ра­ти їх для Му­зею не є та­кою прос­тою річ­чю й ба­га­то му­зей­них фа­хів­ців або про­пус­ка­ють ре­чі, або, знай­шов­ши, не вмі­ють пі­дій­ти до лю­дей, щоб їх одер­жа­ти. Але М. Т. і те й дру­ге ро­бив ар­тис­тич­но” 24. Під час ті­єї по­їз­дки М. Бі­ля­шів­ський зна­хо­див ре­чі і по ха­тах, які се­ля­ни йо­му охо­че від­да­ва­ли. Наб­ра­но бу­ло чи­ма­ло дріб­них ре­чей се­лян­сько­го по­бу­ту. Сьо­год­ні в Яресь­ках діє два му­зеї – Кра­єз­нав­чий та О. Дов­жен­ка. Кра­єз­нав­чий, в свою чер­гу, має від­ді­ли: при­род­ни­чий, ет­ногра­фіч­ний, куль­ту­ри, іс­то­рії краю. За­галь­на кіль­кість екс­по­на­тів ся­гає трьох ти­сяч. Ве­ли­ку за­ці­кав­ле­ність вик­ли­кає Му­зей О. Дов­жен­ка, ад­же на цій зем­лі він зні­мав свої філь­ми “Зем­ля”, “Щорс”, “Зве­ни­го­ра”. Ста­ра цер­ква, до якої за­хо­див М. Бі­ля­шів­ський, не збе­рег­ла­ся. До ре­чі, в Яресь­ках бу­ли дві цер­кви. В од­ній з них він­ча­ли­ся бать­ки М. Го­го­ля. У 1997 р. на те­ри­то­рії слав­них Яре­сьок пос­тав но­вий храм, над роз­пи­сом якого пра­цю­ва­ло под­руж­жя київських художників Лев­чи­ши­них.
1917 р. в Ки­є­ві відбулася виставка “На­род­не мис­тец­тво Бу­ко­ви­ни й Га­ли­чи­ни”. У за­лах Ки­їв­сько­го місь­ко­го му­зею було представлене врятоване в полум’ї ­війни народне у­жит­ко­ве мис­тец­тво. Екс­пе­ди­ція до Бу­ко­ви­ни й Га­ли­чи­ни бу­ла здій­сне­на ра­зом із Д. Щер­ба­ків­ським. У 1914 р. в Ро­сії бу­ло ство­ре­но дві мо­гут­ні спіл­ки – Со­юз усіх земств та Со­юз усіх міст. У 1915 р. Ук­ра­їн­ський со­юз міст очо­лив Ф. Штей­нгель. За йо­го ре­ко­мен­да­ці­єю М. Бі­ля­шів­сько­го бу­ло прий­ня­то у чле­ни Спіл­ки й нап­рав­ле­но до ІХ ар­мії, що дис­ло­ку­ва­ла­ся на те­ри­то­рії Ру­му­нії, Пос­від­чен­ня бу­ло ви­да­не на рік з 15 бе­рез­ня 1916 по 15 бе­рез­ня 1917 р. 25. Се­ред міс­це­во­го на­се­лен­ня про­во­ди­ли уро­ки гра­мо­ти, але тільки ро­сій­ською мо­вою, з доз­во­лу гу­бер­на­то­ра Чер­нів­ців. Зби­ра­ли зраз­ки ви­ши­вок, і са­мі від­кри­ли шко­лу ви­шив­ки, до якої хо­ди­ли не ли­ше ді­ти а й до­рос­лі. М. Бі­ля­шів­ський звер­нув свій пог­ляд на Буковину ще ра­ні­ше. Це бу­ла ві­доз­ва на зак­лик Зе­но­на Ку­зе­лу, з яким вче­ний під­три­му­вав зв’яз­ки ще до львів­сько­го НТШ. З. Ку­зе­ля з бо­лем писав у 1909 р., що, хоч бу­ко­вин­ська зем­ля і “дає ет­ног­ра­фам без­мір­не по­ле до ро­бо­ти” та нею май­же ніх­то не ці­ка­вив­ся, не дос­лі­див, зак­ли­кав: “до ро­бо­ти, по­ки ще не піз­но...” 26.
Од­ни­ми з пер­ших, хто від­гук­нув­ся на цей пал­кий зак­лик З. Ку­зе­лі й по­чав усе­біч­не сту­ді­ю­ван­ня ор­на­мен­ти­ки тра­ди­цій­ної ви­шив­ки Бу­ко­ви­ни, бу­ли Ерік Коль­бен­га­йєр 27, Емі­лія Стер­ню­ко­ва 28 та Ми­ко­ла Бі­ля­шів­ський 29. Ос­тан­ньо­го вза­га­лі мож­на вва­жа­ти “пер­шоп­ро­хід­цем” у цій га­лу­зі 30.
Сам М. Бі­ля­шів­ський ра­зом із Яко­вом Ту­хен­холь­дом та ін­ши­ми вче­ни­ми-­мис­тец­твоз­нав­ця­ми про­тя­гом пів­то­ра­ро­ку (з кін­ця 1915 р. до по­чат­ку 1917 р.) у скла­ді Від­ді­лу до­по­мо­ги на­се­лен­ню яке пос­траж­да­ло від вій­ни, здій­сни­в ет­ног­ра­фіч­ні роз­від­ки в Га­ли­чи­ні та Бу­ко­ви­ні.
Пред­став­ни­ки цьо­го від­ді­лу не тільки не нав’язу­ва­ли міс­це­во­му на­се­лен­ню сво­їх “дер­жав­ницьких” сма­ків, а й з ве­ли­чез­ною за­ці­кав­ле­ніс­тю і “бла­го­го­він­ням від­нес­ли­ся до всьо­го міс­це­во­го, внут­ріш­ньо ви­рос­ло­го”, – пи­ше Я. Ту­хен­гольд і з жа­лем кон­ста­тує, що в Га­ли­чи­ні “поль­ський і авс­трій­ський вплив, тра­фа­ре­ти ре­міс­ни­чих шкіл, взо­ри ми­ло­вих об­гор­ток, стиль різ­них “Луї”, “Мо­дерн” – все це ус­пі­ло уже знач­но обез­зву­чи­ти ко­лиш­ні на­род­ні сма­ки” 31. Ци­то­ва­ну ро­бо­ту Я. Ту­хен­холь­да над­ру­ко­ва­на в обох ви­дан­нях аль­бо­му “На­род­ное ис­кусс­тво Га­ли­чи­ны и Бу­ко­ви­ны” – 1917 й 1919 ро­ків.
Є там і стат­тя М. Бі­ля­шів­сько­го без за­го­лов­ка, то­му ци­ту­ємо за її пер­ши­ми сло­ва­ми: “Час­то бу­ва – од­но доб­ре ді­ло вик­ли­ка дру­ге...” 32. Зна­йом­ля­чи з ор­на­мен­ти­кою Бу­ко­ви­ни, М. Бі­ля­шів­ський на­го­ло­шує: “І від­кри­лась од­на з сто­рін цьо­го жит­тя, час­ти­на ду­ші на­род­ної – кра­са”. Вка­зує, що за­пас гар­но­го був ве­ли­кий, то вар­то “ли­ше бу­ло тро­хи йо­го тор­кну­ти­ся” – і не тре­ба бу­ло “вно­си­ти ні­чо­го чу­жо­го”. Ствер­джу­єть­ся, що “Бу­ко­ви­на і пів­ден­на час­ти­на Схід­ної Га­ли­чи­ни... від­нос­но до на­род­но­го мис­тец­тва ще збе­рег­ли не­ви­чер­па­ні скар­би” 33.
Але М. Бі­ля­шів­ський зму­ше­ний був зас­те­рег­ти: че­рез те, що із За­хо­ду йде про­цес ні­ве­ля­ції, “цих скар­бів стає все менш і менш”. По­рів­ню­ю­чи Бу­ко­ви­ну з Га­ли­чи­ною, мис­тец­твоз­на­вець пер­шу на­зи­ває більш куль­тур­ною (і са­ме то­му тут збе­рег­ли­ся більш давні узо­ри ви­ши­вок). Под­ніп­ров­ські узо­ри ав­тор на­зи­ває “без­по­сер­дні­ми, сві­жи­ми”; і в до­ли­ні Дніс­тра, на йо­го дум­ку, на­род­не мис­тец­тво є про­дов­жен­ням та­ко­го ж мис­тец­тва су­сід­ньо­го По­діл­ля”. М. Бі­ля­шів­ський ви­ді­ляє Пру­то-­Дніс­тров­ське ме­жи­річ­чя в ок­ре­мий ра­йон, що за ха­рак­те­ром ор­на­мен­ти­ки наб­ли­жа­єть­ся до По­діл­ля і є влас­не ру­син­ським. А вже чим ближ­че до до­лин Пру­та й Се­ре­та, то знов вид­но “од­мі­ни, спо­лу­че­ні з су­сідс­твом ру­му­нів, що час­то-­гус­то жи­ють міш­ма з ук­ра­їн­ця­ми” 34. Та­ким чи­ном, ви­ді­лен­ня Бу­ко­вин­сько­го По­діл­ля в ок­ре­мий ре­гі­он зі сво­ї­ми особливостями в ор­на­мен­ти­ці й виз­нан­ня то­го фак­ту, що узо­ри є спо­кон­віч­но ру­син­сько-­ук­ра­їн­ськи­ми у сво­їй ос­но­ві – не­за­пе­реч­на зас­лу­га М. Бі­ля­шів­сько­го. У дру­го­му ви­дан­ні аль­бо­му “На­род­ное ис­кусс­тво Га­ли­чи­ны и Бу­ко­ви­ны” (1919) ра­зом з по­пе­ред­нім на­ри­сом вмі­ще­но й ілюс­тра­тив­ний ма­те­рі­ал 35. В ет­ног­ра­фіч­них сту­ді­ях М. Бі­ля­шів­ський, спи­ра­ю­чись на те­о­ре­тич­ні роз­роб­ки Ф. Вов­ка 36, твор­чо їх ін­тер­пре­ту­вав, на­ма­га­ю­чись на прак­ти­ці збе­рег­ти “ста­ро­від­ні” ор­на­мен­таль­ні ком­по­зи­ції. Слід від­значи­ти, що в той не­лег­кий час во­єн­ної роз­ру­хи М. Бі­ля­шів­ський зроб­ив чи­ма­лий вне­сок у дослідження з проб­лем бу­ко­вин­ської ор­на­мен­ти­ки як скла­до­вої час­ти­ни за­галь­но­ук­ра­їн­ської.
Впро­довж багатьох ро­ків М. Бі­ля­шів­ський на­да­вав ве­ли­ко­го зна­чен­ня, ро­бо­ті з на­род­ни­ми майс­тра­ми, у­важ­но ста­влячись до їх твор­чої ін­ди­ві­ду­аль­нос­ті, до міс­це­вих ху­дож­ніх тра­ди­цій, на­род­них ме­то­дів та прин­ци­пів. Все це сформувало нап­ря­м в іс­то­рич­но­му кра­єз­навс­тві. Він на­ле­жав, до ті­єї час­ти­ни ін­те­лі­ген­ції, яка прагнула віддати всі свої сили вив­чен­ню рід­но­го краю: “У роз­вит­ку іс­то­рич­но­го кра­єз­навс­тва в Ук­ра­ї­ні... важ­ли­ву роль ві­діг­ра­ла на­у­ко­ва ін­те­лі­ген­ція, яка на­по­лег­ли­во ре­ко­мен­ду­ва­ла як мож­ли­во час­ті­ше звер­та­ти­ся до міс­це­во­го дос­ві­ду, за­ну­рю­ва­ти­ся в дій­сно гу­щу жит­тя, не ви­пус­ка­ю­чи із по­ля зо­ру жит­тя кож­но­го, не­хай на­віть са­мо­го не­ве­лич­ко­го на­се­ле­но­го пун­кту” 37, – на­го­ло­шує ака­д. П. Тронь­ко. В ца­ри­ні ет­ног­ра­фії М. Бі­ля­шів­ський роз­ро­бив чи­ма­ло пи­тань, під­го­ту­вав уза­галь­ню­ю­чий роз­діл про ет­ног­ра­фіч­ні особ­ли­вос­ті ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду, що ма­в увій­ти до пер­шої ен­цик­ло­пе­дії ук­ра­ї­ноз­навс­тва “Ук­ра­ин­ский на­род в его прош­лом и нас­то­я­щем”; два її то­ми вий­шли дру­ком у Санк­т-Пе­тер­бур­зі в 1914 і 1916 роках. У зв’язку з 1-ю сві­то­вою вій­ною, ви­дан­ня двох наступних то­мів, де ма­ли бу­ти роз­ді­ли з ук­ра­їн­сько­го мис­тец­тва М. Бі­ля­шів­сько­го, було зупинено.
Роз­гля­ну­те пи­тан­ня зас­лу­го­вує на по­даль­ше вив­чен­ня, уза­галь­нен­ня. Ад­же М. Бі­ля­шів­ський зро­бив ду­же ба­га­то в ца­ри­ні ет­ног­ра­фії, і йо­го пра­ці по­вин­ні зай­ня­ти дос­той­не міс­це у на­шій на­у­ці. На пре­ве­ли­кий жаль ­мис­тец­твоз­нав­чий до­ро­бо­к уче­но­го і до­сі ­ще не діс­тав на­леж­ної оцін­ки.


_______________
1 Свєн­ціць­кий І. Му­зеї і кни­гоз­бір­ні су­час­ної Ук­ра­ї­ни. – Л., 1927. – С. 40.
2 По­лі­щук Я. Екс­пе­ди­ція слі­да­ми М. Ф. Бі­я­шів­сько­го // На­род­на твор­чість та ет­ног­ра­фія. – К., 1987. – № 6. – С. 87–88.
3 Інс­ти­тут ру­ко­пи­су ЦНБ НАН Ук­ра­ї­ни ім. В. І. Вер­над­сько­го (да­лі – ІР НБУВ). – Ф. ХХХІ, спр. 8, арк. 21.
4 Пы­пин А. Ис­то­рия рус­ской эт­ног­ра­фии. – СПб, 1891. – Т. 3. – С. 166–167.
5 Гор­лен­ко В. Лу­бен­ский му­зей Е. Н. Скар­жин­ской. – К., 1891. – С. 3.
6 Бе­ля­шев­ский Н. Экс­кур­сия О. А. Фо­тин­ско­го по Во­лын­ской гу­бер­нии для опи­са­ния па­мят­ни­ков ста­ри­ны // АЛЮР. – 1900. – 2. – Де­к.
7 Мо­щен­ко К. Ака­де­мік Ми­ко­ла Бі­ля­шів­ський як му­зей­ний ро­біт­ник // Ук­ра­їн­ський му­зей. – К., 1927. – Ч. 1. – С. 5.
8 Там са­мо.
9 Бах­мат К. 100 ро­ків з дня на­род­жен­ня ві­до­мо­го ар­хе­о­ло­га та ет­ног­ра­фа М.Ф.Бі­ля­шів­сько­го // Ук­ра­їн­ський іс­то­рич­ний жур­нал. – К., 1967. – № 10 (79). – С. 112–113.
10 На­у­ко­вий ар­хів Інс­ти­ту­ту ар­хе­о­ло­гії НАН Ук­ра­ї­ни (да­лі – НА ІА НА­НУ). – Ф. 1, оп. 1, спр. В. 390.
11 От­чет Ки­ев­ско­го ху­до­жес­твен­но-­про- мыш­лен­но­го и на­уч­но­го му­зея име­ни Го­су­да­ря Им­пе­ра­то­ра Ни­ко­лая Алек­сан­дро­ви­ча за 1913 год. – К, 1914. – С. 3.
12 За­ру­біж­ні ук­ра­їн­ці. До­від­ник. – К., 1991. – С. 206.
13 Зак­лин­ський Р. З іс­то­рії Все­ук­ра­їн­сько­го іс­то­рич­но­го му­зею ім. Т. Г. Шев­чен­ка //  Жит­тя і ре­во­лю­ція. – 1928. – Кн. ІІІ. – С. 174.
14 От­чет ... за 1915 год. – К., 1916. – С. 12.
15 Вар­шав­ська М., Фе­до­ро­ва Л. Біб­лі­о­те­ка Ки­їв­сько­го ху­дож­ньо-­про­мис­ло­во­го і на­у­ко­во­го му­зею у пер­ші ро­ки йо­го ді­яль­нос­ті //  Ки­їв­ська ста­ро­ви­на. – К., 1999. – № 4. – С. 99–103.
16 ІР НБУВ. – Ф. ХХХІ, спр. 8, арк. 27.
17 Там са­мо.

18 Див.: О Ки­ев­ском кус­тар­ном об­щес­тве. Цен­траль­ний гос. ис­тор. ар­хив в СПб. – Ф. 395, оп. 1, од. зб. 1590, арк. 2.
19 Выс­тав­ка при Ки­ев­ском му­зее // Ки­ев­ская ста­ри­на. – 1905. – Т. 91. – С. 47–48.
20 НА ІА НА­НУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 831.
21 Вовк Х. Сту­дії з ук­ра­їн­ської ет­ног­ра­фії та ант­ро­по­ло­гії. – К., 1995. – С. 71.
22 НА ІА НА­НУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 846.
23 Нес­те­рук Л. Д. М. Щер­ба­ків­ський як один з фун­да­то­рів На­ці­о­наль­но­го му­зею іс­то­рії Ук­ра­ї­ни //  Му­зей­ні чи­тан­ня. 17–18 груд. 1996 р. – К., 1998. – С. 13.
24 Мо­щен­ко К. Академік Микола Біляшівський. – С. 7.
25 ІР НБУВ. – Ф. ХХХІ, спр. 15. – С. 22.
26 Ку­зе­ля З. В спра­ві зби­ран­ня ет­ног­ра­фіч­них ма­те­рі­а­лів. – Чер­нів­ці, 1909. – С. 12.
27 Коль­бен­га­йєр. Взо­ри ви­ши­вок до­маш­ньо­го про­мис­лу на Бу­ко­ви­ні. – Чер­нів­ці. Ви­да­нє У. К. Мі­ніс­терс­тва пуб­ліч­них ро­біт і Бу­ко­вин­сько­го кра­є­во­го від­ді­лу. 1912. – 80 с., 75 табл.
28 Стер­ню­ко­ва Е. Бу­ко­вин­ські гу­цуль­ські ви­шив­ки. Ви­да­нє Жі­но­чої Гро­ма­ди на Бу­ко­ви­ні. – Л., 1911. – 16 табл.
29 Бі­ля­шів­ський М. Про ук­ра­їн­ський ор­на­мент //  Ма­те­рі­а­ли до ук­ра­їн­сько-­русь­кої ет­но­ло­гії. Записки На­укового То­ва­рис­тва в Ки­є­ві. Кн. ІІІ. – 1908. – С. 41–53; Йо­го ж. Де­що про ук­ра­їн­ську ор­на­мен­ти­ку // Сяй­во. – 1913. – № 3 – С. 72–78.
30 Юсо­ва Н. Пи­тан­ня ор­на­мен­ти­ки ви­шив­ки Бу­ко­вин­сько­го По­діл­ля в пра­цях М. Б. Бі­ля­шів­сько­го //  Ма­те­рі­а­ли між­на­род­ної на­у­ко­во-­прак­тич­ної кон­фе­рен­ції: Му­зей на зла­мі епох. До 100-річ­чя На­ці­о­наль­но­го му­зею іс­то­рії Ук­ра­ї­ни. – Ем­ма, 1999. – С. 121–122.
31 Ту­хен­хольд Я. На­род­ное ис­кусс­тво и Все­рос­сий­ский Зем­ский Со­юз // На­род­не мис­тец­тво Га­ли­чи­ни й Бу­ко­ви­ни. В 1916–1917 рр. вій­ни. – К., 1917. – С. 6–9; Йо­го ж. На­род­ное ис­кусс­тво и Все­рос­сий­ский Зем­ский Со­юз // На­род­не мис­тец­тво Га­ли­чи­ни й Бу­ко­ви­ни. В 1916–1917 рр. вій­ни. – К., 1919. – С. 12–18.
32 Бі­ля­шів­ський М. Час­то бу­ва – од­не доб­ре ді­ло вик­ли­ка дру­ге... //  На­род­не мис­тец­тво Га­ли­чи­ни й Бу­ко­ви­ни. В 1916–1917 рр. вій­ни. – К., 1917. – С. 3–5.
33 Там са­мо. – С. 3.
34 Там са­мо. – С. 4–5.
35 Вол­ков Ф. От­ли­чи­тель­ные чер­ты юж­но-­рус­ской ор­на­мен­тии // Тру­ды Ш Все­рос. Ар­хе­ологического Съез­да, быв­ше­го в Ки­е­ве в 1874 г. В 2-ч. – Ч. 2. – К., 1878.–С. 317–325.
36 На­ул­ко В. Лис­ту­ван­ня М. Ф. Бі­ля­шів­ський – Ф. К. Вовк. /Вступ та при­міт­ки В. І. На­ул­ка. – За­по­ріж­жя, 2002. – С. 74. Ар­хе­ог­ра­фіч­ні сту­дії М. Ф. Бі­ля­шів­сько­го.
37 Тронь­ко П. Раз­ви­тие ис­то­ри­чес­ко­го краеве­де­ния на Ук­ра­и­не: опыт, проб­ле­мы, пер­спек­ти­вы/Ис­то­ри­чес­кое кра­е­ве­де­ние в СССР: воп­ро­сы те­о­рии и прак­ти­ки: Сб. ст. – АН Укра­и­ны. Ин-т ис­то­рии Ук­ра­и­ны и др. – К., 1991. – С. 8.