Днів за 10 ішла наша вистава, на якій був і сам Садовсь­кий. Ця вистава була великою новиною для Ніжина, бо ніхто з нас досі не грав на сцені. Звичайно, ми грали, як аматори, бо в передньому ряді сидів Садовський, а між глядачами си­діли наші батьки й родичі.

На другий день після вистави всі зібралися в Занькове­цької, і Садовський відібрав згаданих вище до свого театру, який відкривався в Полтаві. Батьки багатьох з нас не пуска­ли, були плачі і сцени. Нас боялися пустити з дому.

«А цю чорнушку, — сказав Садовський жартома, пока­завши на мене, — щоб привезли у запльомбованому вагоні, бо вона найбільше боїться».

Коли приїхали до Полтави, почали готувати «Суєту», де я мала знову грати Наташу. Сюди був запрошений і відомий актор (герой-любовник) Іван Мар'яненко, а також: Борисо-глібська, Ф. Левицький, дружина Карпенка-Карого — Со­фія, М. Заньковецька, Березовський, Олександра Герцик — дружина відомого співака І. Козловського та інші. Ми тут поставили також п'єси «Житейське море», «Не так сталось, як бажалось» та інші.

У 1907 році театр Садовського переїхав до Києва. Садовський найняв Троїцький театр, що звався «Чайная трез-вость». Микола Карпович платив за це приміщення чи театр 12 тисяч на рік. Конкурувати тоді з російськими театрами спершу було тяжко. Соловцов, відомий обруситель України, насаджував скрізь російські театри й дістав тоді від російсь­кого уряду нагороду — медаль Анни 1-го ступеня.

Спершу Садовському було скрутно, був навіть дефіцит, але потім публіка стала ходити більше. Про це кореспондент Сергій Яблоновський писав в «Киевской мьісле», що Троїць­кий театр для Садовського, як «золоте яєчко».

До нас для участи в масових сценах ішли студенти уні­верситету, за що їм платили по 50 копійок за кожну участь. Щоразу наш театр мав більший успіх тому, що він був наці­ональний, ставили лише українські п'єси. А коли в 1910 році ми вперше поставили в перекладі українською мовою «Реві­зора» Гоголя, то відомий театральний критик Кугель у мос­ковськім журналі «Театр и искусство» кричав: «Вот так но­мер! Наши малороси ставят «Ревизора»!

Того ж 1910-го року приїхали ми до Петербурґу і грали в театрі «Пассаж». Всього приїхало нас 140 осіб, разом з ор-кестрою. Традиційно Садовський завжди починав з «Натал-ки-Полтавки». А коли поставили «Ревізора», то в пресі заго­ворили, що найкращий був Садовський у ролі городничого. А театрал Керель писав у пресі: «С каким удовольствием я слушал зтот певучий язьік в прекрасном переводе Садовско-го, где чувствовался весь аромат Гоголя».

Всі українські громади міста (тепер таких немає, їх лік­відували за «націоналізм» — Дм. Ч.), земляцтво, студенти ві­тали наших артистів. Там же поставили оперу «Енеїда» (ліб-ретто Садовського, музика М. Лисенка). Енея грав Микола Аркас (син історика), Зевса — Карлашов, бас. Зевса іноді грав сам Садовський, Юнону грала Малиш-Федорець, Дідо-ну — Литвиненко або Петляш, Латина — І. І. Ковалевський, Меркурія — Северин Паньківський.

Далі Марія Євгенівна розповідала про окремі епізоди та вдачу Марії Заньковецької. Коли одного разу дали їй грати ролю в казках Шніцлера і вона вдягнулась в європейський костюм, то не могла увійти в образ. «Зніміть з мене оцю пан­ську одежу, — казала Марія Костянтинівна, — бо я не можу втілитися в цю паню. Я не хочу грати цих панів: мені дайте плахту, запаску, дайте ролю Софії, наймичку».

Коли у 1923-му році відзначали 40-річний ювілей Зань­ковецької, поставили 2-гу дію «Чорноморців» і «Дві сім'ї» — останню дію, де вона грала Зіньку. Було безліч привітань. Прийшли також чотири дівчини в українських одягах.   Ці сільські дівчата принесли вінок з жита, пшениці й калини, а на вишитому рушнику піднесли хліб і сіль. Вони низько вклонились і сказали: «Дорога Матусю, спасибі вам за те, що ви з нас ніколи не сміялись».

А коли Олександер Певний, вітаючи від службовиків банку та установ Києва, дав їй 20 золотих десяток, то чекіс­ти захвилювались, бо то ж було справжнє золото, яке вони забирали примусово в населення, коли дізнавались, що хто­сь має.

Марія Костянтинівна якось сказала Марії Євгенівні: «Марусечко! Як я умру, то щоб не показували мене людям, бо в смерті немає краси, а як уже показуватимете, то хоч трішки заґримуйте, підведіть трішки губи. На тім світі може зустрінуся з кращими акторами й письменниками, то ство­римо там кращу трупу».

Розповідаючи далі про колишнє українське театральне життя, Марія Малиш-Федорець казала:

— Театр Садовського — це був чисто національно-вихов­ний театр. І коли прийшла революція, я й зараз точно пам'я­таю, що прибіг Садовський до театру, до жіночої половини, і сказав: «Цар відмовився від престола! Україна повстане!» Це всіх відразу піднесло на дусі. В усіх на устах і на серці були лише слова Україна та її самостійність. Все населення висипало на вулиці. Перша демонстрація була загальна, а на другий день була українська. Радісне хвилювання охопило весь Київ. І Садовський, якому було вже понад 60 років, при­йшов на сцену і сказав:

—   Хлопці! Збирайтесь!

—   Куди? — питають.

—   їдемо на майдан Богдана Хмельницького. Нехай він нас зустріне. Підемо в українському одязі.

Потім покликав костюмера, Колю Колесникова:

—  Давай костюми з «Богдана Хмельницького», а мені з самого Богдана.

Одягшися в історичні костюми, по телефону попросили з артилерійських казарм троє коней. Сіли на коней Садовсь­кий, Петлященко, якого в 1921 році було розстріляно, і Ко-рольчук. Поїхали по Васильківській вулиці. На Хрещати­ку їх зустріло море жовто-блакитних прапорів і людей. А перед цим боялися, що ніхто не вийде. Тоді ще був тимчасо­вий уряд. Наших вершників люди зустрічали урочисто, під­кидаючи шапки. А за людьми не видно було й пам'ятника Богданові Хмельницькому, його обсіли студенти. А з Софії тільки бов, бов, бов...

Заґримований Винииченко на виставі «Брехня»

Одного разу під час відвідин Марія Євгенівна розповіла окремі епізоди з театрального життя, а зокрема про Володи­мира Винниченка та його таємний приїзд на виставу його ж драми «Брехня». Це було в 1910-му році, коли театр Садов-ського вперше ставив у Києві в Троїцькому театрі п'єсу Вин­ниченка. Винниченко тоді був на еміграції, в Парижі, куди виїхав, рятуючись від переслідування царської поліції й арешту. Почувши про виставу, Винниченко нелеґально пере­брався через кордон й опинився в Києві. Садовський, який мешкав тоді при театрі, загримував його в своїм мешканні. Наділи йому сині окуляри і післали його під час вистави на ґальорку. Ніхто ні з глядачів, ні з акторів не знав про це. Ли­ше на другий день Микола Карпович Садовський сказав по секрету окремим соліднішим акторам.

Винниченкові надзвичайно сподобалась вистава. Його драми йшли тоді в театрі Садовського протягом чотирьох років.

Далі Марія Євгенівна розповіла, як Винниченко ще в 1908-му чи 1909-му роках, будучи в Києві, хотів відвідати професора Володимира Антоновича, щоб дістати якісь мате-ріяли з історії України. Він взяв у місті візника й приїхав на ріг Желенської й Кузнечної вулиць, де жили Антоновичі. В тому ж будинку мешкала й Малиш-Федорець і була в прия­тельських взаєминах з родиною Антоновичів. Винниченко мав з собою чималеньку валізку. Побачивши, що за парка­нчиком якийсь старичок копає грядку, Винниченко запитав:

—  Слухайте, скажіть, будь ласка, чи дома професор Антонович?