Після концерту виходимо з театру. Надворі місячна ніч. На вулиці бачимо одноповерхові будиночки, крамниці. При­ходить до нас директор театру Волчіні. Він єврей — вихрест, прекрасна людина з Харкова. Розподіляє нас, де кому ночу­вати, а була вже 12-та година ночі.

Нарешті, заходимо у призначену кватиру невідомої людини. В хаті тепло. Господаря не було дома, зустріла господи­ня. А ми такі стомлені, що попадали на ліжка в кожухах, так і поснули.

Вранці прокидаємось, світить полярне сонце. Чути тріск дров у печі. Розкриваю очі і бачу на стіні портрет зверхника НКВД Дзержинського. Нижче фото, на якому група військс-вих у формі НКВД. Бачу, що це мешкання військової лю­дини. Снідаємо й ідемо оглянути місто. Увечорі ставимо «За­порожця за Дунаєм». Люди дивляться і плачуть. Одна жін­ка каже:

— Боже, і хатка на сцені така, як наша, - а з очей сльози.

Розгримувавшись, повертаємося до свого мешкання. Две­рі відчиняє господар. Це низька корениста постать у військо­вій формі. Відразу він каже:

—  Милости прошу, заходите.   Русское вам спасибо за ваш спектакль. Вьі всю нашу душу встревожили своими песнями. Так могут петь только украинцьі...

Запрошує до столу. Переодягтися, сідаємо. Тут нас зу­стріла прекрасна жінка. На ній усе не таке, як у нас. Сукня з закордонного матеріялу. Приносить карафку (графінчик), з горілкою. Ми відразу побачили, що господар великий «му-хобой» (випиванка — Д. Ч.). Він хильнув відразу не одну чарку, і незабаром у нього починає заплітатися язик. А я тим часом кажу про свої враження, що в них у місті все добре: і церекопи (крамни(цї — Д. Ч.), і їдальні ітеерівські, тобто для спеціялістів, інженерів... А він якось подивився в одну точку, як це роблять п'яні, а потім каже до мене, звертаю­чись по-московському на «ти» російською мовою:

__ ГОді агітувати! Я без тебе загітований... Коли б вам не півфунта хліба і не наган, то ви б' нас з'їли... — А через хвильку знову: — Але все ж таки ти чудесно співаєш, чудо­во граєте ви,' хахли. — А після павзи переходить на попе­редній тон:

__ Ти знаєш... — тут він уже кинув непристойну московську лайку, — за півфунта хліба ваші хахли вирили все метро в Москві. Я сам з ними копав. Ґрунт під Москвою паршивий, мокрий, сирий. Наприклад, копаємо радіюс номер 3, да. Копає якихнебудь 800 чоловік, і раптом в один момент — шарах — все валиться. Засипало тоннами землі. Відкопуємо. З півтора тижні тягнуть трупи, а в цей час у журналі «Огоньок» — тут він знову кидає брудну лайку, — з являється фото жида Кагановича з лопатою, як він з лопатою в руках допомагає копати метро... Дурка ти в квадраті! А ти ще агітуєш! Ось які суки! Мене тоді привезли туди на прорив також Але мене везли не так, як ти приїхала... Пий! — сказав він підкреслено, показавши пальцем на чарку з горілкою, що стояла переді мною...

—   Після його такої страшної тиради, — розказувала артистка, — я не знала що сказати, була приголомшена таким цинічним відкриттям і непристойною грубістю й лайкою.
І моя душа полетіла тоді до Києва. Але його дружина, щоб ніби згладити брутальну мову чоловіка, до чого вона, певно, давно звикла, сказала:

—   Він у мене любить випити і трохи поляпати язиком...

—   Та цей жахливий випадок, — казала Марія Євгенівна, — мене так зворушив, що я й досі пам'ятаю кожне його слово і бачу вираз його п'яного обличчя, хоч з того часу минуло майже тридцять років.