—  Дома, дома, заходьте, — відповів старичок.

—  Візьміть валізку, — сказав Винниченко старичкові.
Старичок бере валізку і несе до хати за Винниченком.

Принісши, поставив. Потім Винниченко вийняв 20 копійок, сунув йому в руку. Старий подякував, сховавши гроші до кишені. Тоді Винниченко просить покликати професора.

— Професор перед вами, — почув відповідь і трохи не провалився крізь землю від несподіванки, просячи вибачення. А Антонович, усміхаючись, додав:

— Але грошей не віддам, бо праця мусить бути оплачена.

Несподівана зустріч з дружиною Остапа Вишні

Остап Вишня одружився з Варею Маслюченко десь при­близно в 1925-му році. Після арешту Остапа Вишні в 1934-му році заарештували й вислали і його дружину Варю з малень­кою дочкою до Архангельська. А в 1936-му році Московсь­кий військовий округ запросив наш театр поїхати з вистава­ми на північ. Незабаром група театру опери при Домі Черво­ної армії вирушила в дорогу. Під час цієї подорожі дістава­ли потрійну платню. Серед репертуару були «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч», «Катерина», «Сватання на Гончарівці» та ін.

Від часів революції туди не запрошували ще жодного українського театру. Коли приїхали, на вулицях уже були розліплені афіші з усіми прізвищами артистів. Я пішла ку­пити в місті хутро з чорно-бурої лисиці.

Вийшовши з крамниці, я побачила поблизу велику афі­шу, біля якої стояла якась змарніла обшарпана жінка. Лед­ве я наблизилась до неї, як вона озвалась до мене, називаю­чи мене по імені.

—        Хто ви будете? Я вас не пізнаю, — сказала я.
Взявши обома руками за лице й відгорнувши трохи звисле волосся, вона сказала тремтячим голосом:

—   Може, по очах пізнаєте? —  А потім майже відразу сказала: «Я — Варя Маслюченко», — і гірко розплакалась, викликавши сльози і в мене. Це була артистка, дружина Остапа Вишні.

—   Як я прочитала на афіші ваше прізвище, — казала вона, — очам не повірила, що десь на півночі, в далекому Архангельську, зустріну Наталку Полтавку...

—   Де ти живеш, Варю?

—   Я живу на острові, ходжу до праці за сім кілометрів
по льоду. Працюю прибиральницею.

Варю Маслюченко я добре знала. Була шатенка, мала гарний характер, чудову розмовну мову, грала різні ролі в театрі Курбаса, також в театрі Гната Юри. Я мусила поспі­шати, бо о четвертій годині там уже смеркало. «Приходь на виставу, — сказалая, — будемо чекати».

Варя була на всіх виставах. Вона спершу прийшла до мене в ґардеробу з дочкою, якій було 12 років. Одягнена во­на була в якийсь, як вона казала «шухав», ніби брудне по­шарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей.

ді вже ґримувалась, бо подали перший дзвінок. Да­ла їм квитки й післала в залю. Я тоді грала Терпелиху. З нами скрізь їздили три енкаведисти. Один з них був контро-

Коли заграли увертюру до «Наталки-Полтавки», по залі покотився стогін. Адже в залі більшість глядачів були зас­ланці з України, вислані на поселення. Коли була сцена роз­мови Терпелихи з Наталкою і я сказала «Убожество і ста­рість моя силкують мене скоріше віддати тебе заміні...», я побачила, як багато навіть чоловіків залилися слізьми. В залі зривалися ридання. На сцені артисти не могли грати, мо­ва переривалась, а з залі далі чути було схлипування. А ко­ли Петро заспівав «Ой, умру ж я мила, а ти будеш жива, чи згадаєш мила, де моя могила», стогін ще більше сколихнув залю: поруч стогонів і плачів зірвалися оплески. Адже тут, на засланні, щодня вмирали сотні наших людей від голоду й непосильної примусової праці та знущання. Я не знаю, як я сама не розплакалась і не зіпсувала своєї ролі.

Після третьої дії, коли весь ансамбль співав: «Начинай-мо веселиться...», всі встали з місць і кричали: «Слава! Слава українським артистам!»...

Потім возили нас по різних «точках» по архангельсь­ких лісах, де розкидані селища висланих. Але тих, що були за дротами, на наші вистави не пускали. Бачили багато на­ших людей в українських свитках, кобеняках. Возили нас кіньми на возах, а охороняли червоноармійці, бо там на людей часто нападають вовки. Через те, що це було на межі 1936 - 37 років, були великі морози, то нам видали кожухи.

На вистави приходили люди цілими родинами, переваж­но наші переселенці, часто приходили жінки з дітьми, хва­лили за наші концерти, шкодували, що скоро від'їжджаємо.

В одному селищі раптом приходить гарна здорова жін-ка-вчителька, веде і свого присадкуватого чоловіка й при­казує:

— Іди, іди, проклятий кацапуро, подивись. Це наші ук­раїнські артисти! Ти ще не чув таких голосів і на платівках!

А в коридорах, біля заль, де ми виступали, лежали сотні лижв, бо там люди на лижвах приїздили з далеких око­лиць. Все вкрили глибокі сніги. Та ось їдемо до пункту № 3. Там побудовані підземні заводи. А мороз 50 ст. Жінки поро­били собі з панчіх маски, а в них дірочки для очей. Біля те­атру   тисячі людей, а квитки вже всі продані.